Розмова з не-уявною коханкою

Раптом

У круговерті, нуртуванні, вирі

Безперестанку крутишся, летиш.

Уламки спокою і бризки грищ –

То мерехтливі сателіти щирі.

 

Та часом чорторий стихає в мирі

І терпне вмить, не звиклий до затиш.

Тоді уламки, бризки всі облиш –

Нехай на певний час летять у вирій.

 

Все застигає тільки ради того,

Щоб ти поцінував рухому мить

Тісного часу, – хай він весь скипить

У пестощах. Щоби ти знав, як много…

 

Сонетій до волі (хміль)

Коли заволодіє нами хміль –

Не той банал в значінні переноснім,

Але етер, що лучить з нами космос –

Одної замість маєм сотні Віль.

 

Вони зривають наглу заметіль,

Туманом росяним спадають млосно,

Бринять оазами у спеку гостру,

Буяють рясністю плодів і зіль.

 

Все вільне, божевільне і фривольне

Стає довільним, богорівним, бздурним.

Туман думок позначений амурним

Ізгущенням у дійство слабовольне.

 

Лише навзаєм не даруєм волі,

Щоб єдність нашу сп’яну не роздвоїть.

 

Знову

На тисячі вершків над рівним морем

Посеред гір у замку опустілім

В прострації, в жорстокому безвір’ї

Сиджу собі, заточений вже вкотре.

 

Колись мене таки самотність зборе –

Розтане екзистенція в ефірі,

Душа не схоче більше жити в тілі,

Залишиться лиш марево прозоре.

 

Та раптом відчуваю: це не все,

Ще володію я цілющим ліком,

Тепер я буду цілим чоловіком,

Мене ще гребінь хвилі піднесе.

 

Наснажує мене, рятує знову

Оте, що входить в мене через мову.

 

Запахи пустелі

Хто то здіймається в

пустині, неначе стовпи диму.

в кіптяві мірри й кадила, всіх

пахощів купецьких? 3,6

Здійнялась курява стовпами диму,

В пустелі я розгледіти не ладен,

Чи принесе у цю спекотну зиму

Мені вітрець мою кохану зриму.

Покіль не бачу, тільки чую запах –

На крилах вітрових і мирру, й ладан,

І пахощі купців – країн на мапах

Немає їхніх, – все в астральних лапах.

 

Нарешті виникає мила постать,

Сліди змітає помахом накидки.

Хоча й вгрузає у пісок по литки.

Та їй палкі бажання стежку мостять…

 

Несе в наплічнику свої пожитки.

Мене ж тим часом хтиві мрії млостять.

 

***

Постукала у двері тихо-тихо,

І я відкрив свої скрипучі двері,

Щоб ми могли піддатися химері,

Що налітає, наче наглий вихор.

 

Усе навкруг, немов німе, принишкло.

Ми як палкі відлюдники в печері,

Заживши у своїй копальній ері,

Навзаєм розкриваємось столико.

 

Як обуяє нас приплив ліричний,

Ключі знаходимо від всіх таїн,

Кохання триб тоді нам вадить звичний,

Ми прагнемо і змін, і перемін.

 

Апофеоз, зеніти, апогеї –

Амброзія для мене і для неї.

 

Назар Гончар

 

***

очі болять дивитися

та не темніють

у світлі рішень

які підтримую

згорблений

виконую

не перший

жаль не останній

концерт

для акордеона із фальцетом

коли стану струнко

(не смирно)

тоді рушимо

пліч-о-пліч

із рішеннями

які твердо

тримаються на ногах

 

На заріз

я був би буревісником

якби

тій бурі довіряв

а я собою заклопотаний

боюся

моїх ще не народжених дітей

чим більше голосів і голосінь і безголосся

голосувань

безголових

головувань

нерівно безправності

справжності-несправжності

громогласності

вправності-невправності

галасу-баламбалань

чим більше переслів’я-недослів’я

тим більше чуюся великим

невігласом нездарою нікче’

мою найбільшу мрію

нікому не відкрию

бо вже її нема

гай-гай

бо з ким то говорити:

найтяжча – перемога над собою

і я побитий-недобитий

лежу собою заклопотаний

гей хто там!

славте перепере

а я не можу

бо я собою заклопотаний

я поглинач вогню

я скавулю

коня я не сідлаю

нікого я не закликаю

в похід з полуно-о-очі

я заклопотаний собою:

чи встану – я?

чи гляну

на нинішнього переможця

так як нові ворота

на барана

заперті

 

Ода до ліжка, або колискова для себе

Ліжко моє –

моя поетична майстерня

ліжко моє –

мій найщиріший друг

 

Ліжко чиєсь –

do you sleep English?

ліжко чиєсь –

ѕchlafen Sie Deutsch?

 

Ліжко моє –

Ліжко моє українське

ліжко моє –

то мій вселюдський борг

 

Отакої

я – називний відмінок

родового

давальному належу

люблю знахідний

орудним

у місцевому

клично

 

***

чи ти бавиш мене чи нудиш

залежить від мене

 

чи ти любиш мене чи не любиш

залежить від тебе

 

чи мені на тому залежить

голосую за незалежність

 

Роман Садловський

Сонні сонця

усвідом рух триіпостасного сонця

навіть коли це видається вічністю

перетвори на вічність саме усвідомлення

 

свою планетарну знемогу

яка ніколи тобі самому не належала

спробуй упізнати серед трьох сонць

 

жодні ґрунтовні заперечення їхнього існування

тепер не заспокоять і не знищать віри

тут є власники ідей

бути тобі вільним серед них

 

пробач кожному все що не стосується життя

за тієї лише умови коли сам зазнав життя

стань одвертим перед обличчям землі

 

– стрічати тобі свої сонні сонця

на єдиному мінливо незмінному небі

з повіками хмар –

 

віками

з – поміж них обирають найбільш яскраве

щоб ніколи й поглядом не наблизитись

 

 

Кожен день

біля входу в небесні печери

вже на витоках цих лабіринтів

на мене чекає втрата

 

і рукою (літнього місяця)

зімне недописаний аркуш

 

а рука (зимового місяця)

не зможе відчути холоду

 

тільки гостре відчує мозок

ще й вітри стануть словами

 

кроками вже не зміряти

ні лабіринти ні ночі

 

на порозі – живе зім’яття

хліб і ніж – за порогом

 

Де я жив

 

там

не життя – тільки спроба

 

навколо – томи перестороги

а над ними

тверднуть кілька давніх заборон

 

тінь відбивається в тіні дзеркала

істотою

яка дивується що сонце не кидає тіні

і тому вона роздвоюється

одне шпурляє каменюкою в сонце

друге вже ніколи не побачить

тоді вони розмножуються

 

я за спробою нічого не побачив

там

 

Давно

 

мені вже не чекалось на тебе

тобі захотілось зробити мене перелітним птахом

приймав таке

тільки крила мої для того

навіть підняти важко

аж ось приходить істина блукань

переставляє нас місцями

прилітаю у твоє містечко

тільки тут

нарешті відчуваю себе перелітним птахом

 

2. Група «Бу-Ба-Бу»

 

Юрій Андрухович

 

Ніжність

 

По той бік пристрасті народжується ніж.

Лахмітник Місьо о четвертій ранку

Зарізав панну Касю, лесбіянку,

Як він гадав (а втім, йому видніш).

 

Він пописав їй черево й горлянку,

Аж весь упрів, аж весь упав у дріж.

Вона ж одно твердила: «Хоч заріж,

Я присягла навіки своєму Янку».

 

(Той саме відбував за зґвалтування).

Вона була любов його остання

І так пішла, небога, ні за гріш.

 

Кохання – то велика дивовижність.

Там, де лише народжувалась ніжність,

За хвильку може виникнути ніж.

 

 

Індія

 

Індія починається з того, що сняться сни

про виправу на схід. І вони сюжетні, вони –

наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.

Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,

або голос, який шепоче: «Устань і йди!»,

але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом.

 

Індія – це не зовсім півострів. Це материк,

що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник

не враховують факту, що світ оповитий Нілом.

Що зірки на небі – це, власне, одна з вистав

у театрі Бога. І, видно, час не настав –

площину нам легше вважати кулею. Тілом.

 

Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.

Але ти, почувши різке й наказове «марш!»,

добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.

І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,

і вони в поході співають приблизно так,

як ангели в небі нічні херувимські концерти.

Площина – це пустелі й царства, хребти, міста,

над якими лишень атмосферна густа висота

в сім ворожих небес, – і яка з них розрада чи манна!

Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,

виноградною впертістю кручених, битих лоз

ти проб’єшся туди, де доречне слово «рахманна».

 

Марко Поло казав неправду, коли

запевняв, нібито мули, воли, осли

над проваллям пітьми і тібетом імли

привели його далі на схід – до Китаю.

Шлях його, безперечно, – то блуд петлі.

Марко Поло, певно, спав у сідлі.

Адже далі на схід немає землі,

адже Індія – це межа, це те, що скраю.

 

Про який там схід можна казати, якщо

є стіна, за якою – велике й німе Ніщо,

і воно не любить нас не знати за що,

як здається нам, бо насправді Воно ніяке.

Так що тут зупинка для прощ і пущ,

і останній камінь, і дощ, і кущ,

і тому гординю в собі розплющ –

ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.

 

Ця стіна – це примара така, об яку

розсипається Азія з її масивом піску,

розбиваються валки всі об неї, стрімку,

а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.

Але ти приблуда, і доля твоя така:

мандрувати вниз, поки тече ріка.

поки віриш: на світло, немов з мішка,

можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла…

 

***

В реторті вариться коктейль –

твоя й моя першооснова,

якої давній менестрель

шукав із музики і слова, –

в реторті вариться коктейль

(oh, yes, my baby!).

Я – Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!

Я сплю на небі!

Та будні стомлено шиплять

в розпечених побитих тиглях,

і в суміші отій киплять

сполуки спогадів застиглих.

Коли по буднях ти пройдеш, –

чи ж обійдеться без подряпин?

Коли в букетах подаєш

надії, від сльоти продряглі,

та от впадеш з високих веж

(oh, yes, my baby!),

побачиш – на землі живеш,

а зірка в небі!

 

Але всі рани заживуть,

смарагдами всі сльози стануть,

коли цілунки проженуть

слова олжі – поза устами.

І павутинки наших душ

знайдуть свою першооснову.

немов пелюстки наших руж –

розкриються цнотливо знову:

 

«Це ти?» – «Це я, твій сум і щем…»

(oh, yes, my baby!) –

я загорну тебе плащем,

немов на небі…

 

Грифон

Мій пане, який нерозумний світ!..

Яка на румовище сходить журба!

Під небом чорним. ніби графіт,

конаю в піску. І грифон з герба.

 

З дерев погаслих кричать граки.

Я впав з коня і програв турнір.

Тепер крізь мене ростуть гілки.

пробивши в панцері триста дір.

Лети ж від мене, монстре знамен,

крилатий Леве! Я випав з гри.

З очниці в мене цвіте ромен.

Я не мав меча. То був лютні гриф.

 

А ту. що чекає, що ймення мої

на грифелі пише в стотисячний раз,

крилом захисти. І замовклу її

у землю сховай від облуд і образ.

Чому ж не летиш? На вологім піску

танцюєш довкіл моїх тихих рук.

І п’єш з мене довгу предвічну ріку

ти, схожий на крука. Ти майже крук.

Козак Ямайка

о скільки конику-братику крутих чудасій на світі

дивився б допоки круки не вип’ють очей а мало

по сей бік багама-мама по той бік пальми гаїті

і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунгало

 

і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари

якого лисого чорта з яких попідземних фаун

та й зрадили нас у битві морські косарі корсари

а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун

 

а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром

а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне

дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром

і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне

 

кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком

кажу ому схаменися кажу покайся паскудо

невже коли ти з Європи то вже не єси чоловіком

якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо

 

а дік то химерна штучка плекає папугу пугу

плеще мене позаплічно заламує руки в горі

оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу

to be or not to be каже і булькає I’m sorry

 

невільницю каже маю зі шкірою мов какао

купи сизокрилий орле маркотно ж без господині

город засівати не конче прицмокує так лукаво

город на ній проростає тютюн ананаси дині

наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша

тільки ж ярму не дається шия моя душа

 

та вже його і не чую плюю на плюгаву упліку

конику мій невірнику апостоле мій Хома

піду на зорю вечірню

зріжу цукрову сопілку

сяду над океаном

та вже мене і нема

The bed company

Грицько – як усі тенори, педераст.

Іван – бонвіван. франкмасон, фармазон.

Тарас – пияк і шланґ, особливо на службі.

Панько – графоман, а Марко – гермафродит.

Панас мудодзвін, Борис буквоїд,

Якович – атеїст кінчений, духовидець.

Леська і Олька лесбіянки.

 

Що й казати – паскудне товариство.

Але в ХХ столітті картина має ще гірший вигляд:

Павло Григорович – істинний сковородинець, так само тенор,

арфістка.

Максим Тадейович – мало що балабон, то ще й поляк.

Бажан – жид, Фітільов – кацап.

Мовчу про Бурґгардта і Йогансена.

Микола Зеров: був би нічого,

тільки от зуби зіпсовані.

Інженер Маланюк з кадетською виправкою,

прямий, як єдина звивина.

Доктор Донців, ще пряміший,

з руками, чистими навіть після гри в карти.

Доктор Кандиба, розвідник надр.

Доктор Петров, просто розвідник.

Потім ще пару чекістів, два-три комун яки,

десяток академіків

і – наввипередки, хто кого швидше здасть.

Самовбивць замало як на велику літературу,

ну та нічого.

 

Література могла бути іншою,

казав мій приятель, але дивися, хто це робив!

Самі тобі живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики.

Самі тобі зболені, хворі, скулені,

саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне.

Література не могла бути іншою.

Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

 

Обличчя перекошене, піт на скронях,

сухість у роті, запах сірки, нудота,

темний глухий підвал.

На добраніч, класики, поговоримо завтра.

Здерта шкура Гомбровича

безгучно падає вниз.

 

Віктор Неборак

 

І. Фантазія метро

Фарба це ще не простір ти спробуй все ж прорубати

цю чорну ніч грані світла проблискують і двійник

сидить у шибі навпроти мальована лялька блякла

шию його підпилює лінія руху стрімка

підземна ріка пересохла втрамбовані в ніч динозаври

бивні кістки биті люстра привидів голоси –

усе це тло для малюнка шия твоя кровоточить

а голова у шибі стартує а голова

крізь товщу камінного моря крізь рибу дніпрову і кригу

крізь бібліотечні сховища пропалюючи собі хід

летить урочисто хвилина до карнавального вибуху

губи її тяжко рухаються: я-лі-та-ю-ча-го-ло-ва

 

ІІІ. Фантазія метро

Це тіло це вбивство це привид це вішалка

цей блазень бере черепи

ціцерон’дерталець Шекспір Адольф Чаплін

йосип сковорода

людиноворон Христос’динозвір комаха

свиня ікласта ніч

все вужчий тунельний протяг

чорний попіл облич

тяжко голосять тіні

пронизлива мить

 

потвори покручі привиди

виють тобою зграєю

і тіло твоє примірюють

як чобіт старий рипиш

 

У. Фантазія метро. Відображення

Перед собою він бачить себе

він бачить себе прозорого,

він бачить прозору забарвлену тінь

рухливу тінь у повітрі

вона промовляє слова одночасно мовчить промовляє слова

він крок ступає вона назустріч

обличчя в обличчя очі

співпадають проходять наскрізь

гусне свічадо скла

повіки мені підніміть

ОСЬ ВІН

тінь моя у мені

 

ростуть кабанячі крила

ікла ростуть і пальці

тінь проростає крізь тіло

жало винюхує кров

 

Бубон

(Сонет, виголошений Літаючою Головою)

 

– Малюйте БАБУ голу БУ

гуБАми дивиться доБА

БУ дифірамБАм БУ таБУ

вам зуби вставить БУБАБУ

росте поезія з горБА

в горбі з грошима боротьБА

та БУнтом БУ-де БУБАБУ

від азБУк голова слаБА

гуБАми виБУхає БАрд

чим світ сичить – кричить театр

зіграєш вірш якого варт

потрапиш в рай (чи на Монмартр)

БУ смерті і безсмертю БУ

і БУ і БА і БУБАБУ

 

Музей патанатомії

ХХХ

Я вбивця. Я дівчат

ховав. Я цвинтар в серці

розкреслив і обгородив – хрести одні.

Ось мумії побачень. Ось подохлі втечі з лекцій

і катафалки танців, і на шибеницю виведені дні.

О юність! Метал-рок тебе пресує всує.

Бібліотеки трощить, на аренах голосує,

на автострадах стегна продає

і тіло розмальовує твоє,

лишає ноги,

язиком дракона

їх пестить, наче скульптор навісний

виліплює свої палючі сни

і вперше доторкається до лона.

Я вбивця.

Я конаю в самоті.

Та по коліна в серці ноги ті.

 

ХХХІІІ

Я пам’ятаю море споночіле,

як мерехтіння місячне води

її дівоче тіло ласкам вчило

і місяць золотив її сліди.

Як я бажав перетворитись в піну

і лоскотати п’яти, стегна, спину,

щоб застогнала радісно вона,

щоб хвилі стали струмами вина,

а кров моя – вином, а плоть – коралом,

нічний мій шепіт – шелестінням трав,

щоб, як цей світ, я всю її ввібрав,

і щоб вона мене, як світ, ввібрала!..

Ні, ще ніколи місячний прибій

так не тривожив сну душі моїй.

 

***

Я загубився у собі

хоча хрестом позначив двері

я прочинив їх в іншій ері

і впав у хвилі голубі

світ зовнішній немов папір

згорів була кораблетроща

я встиг сказати – найдорожча –

і вмить забув останню з вір

 

спостерігаю ночі й дні

блукаю в крейдяному колі

торкаю двері й мимоволі

хрести стираю крейдяні

Олександр Ірванець

Любіть!

Любіть Оклахому! Вночі і в обід.

Як неньку і дедді достоту.

Любіть Індіану! Й так само любіть

Північну й Південну Дакоту.

Любіть Алабаму в загравах пожеж.

Любіть її в радощі й біди.

Айову любіть. Каліфорнію теж.

І пальми крислаті Флоріди!

 

Дівчино! Хай око твоє голубе,

Та не за фізичнії вади, –

Коханий любити не встане тебе,

Коли ти не любиш Невади.

 

Юначе! Ти мусиш любити стократ

Сильніше, ніж любиш кохану,

Колумбію-округ і Джорджію-штат,

Монтану і Луїзіану.

 

Любити не зможеш ти штатів других,

Коли ти не любиш по-братськи

Полів Арізони й таких дорогих

Просторів Аляски й Небраски.

 

Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,

Плекай у душі незникому.

Вірджинію-штат, як Вірджинію Вульф,

Люби.

І люби – Оклахому!..

 

Короткий вірш про кінець світу

А завтра знову буде просто день.

Звичайний день під назвою – «Останній»,

У цьому світі, теж останнім, де й

Ми разом – одностайні, як у стайні,

 

Де все востаннє, та ніхто про те

Не інформує – то ніхто й не знає,

Тож не кує, не меле, не мете

І мірок з перехожих не знімає

 

На те (також останнє) убрання,

Тож, видно, наго підемо в колонах

Тим шляхом, що у небо, навмання,

Лиш з пальмовими гілками в долонях.

Колискова навпаки

Ти, дитинко, прокинься раненько,

Потихеньку вислизни з ліжка…

Хто вітчизна тобі? Рідна ненька.

А історія? Тітка приїжджа.

У сусідній кімнаті постогнує

Уві сні твоя тітка-історія.

 

Це, напевно, не дуже чемно

І, можливо, не зовсім етично,

Та підваж-но двері плечем-но,

Роздивись-но пильно тітчину

Розгримовану фізіономію,

Анатомію й фізіологію.

 

Їй вже, видно, далеко за сорок,

А можливо, й за сімдесят.

Без корсета (сказати сором)

Під сорочкою груди висять,

І шиньйони, і вії відчеплені,

І у склянці її штучні щелепи.

 

А це, дитинко, зробила вже зайве ти,

Що їй у вухо сказала «ку-ку»,

Бо навряд чи вона буде в захваті,

Що застали її таку

Не причесану, не підмальовану,

Абсолютно незакамуфльовану.

 

Що, дитинко, побавилась? Тільки от

Про одне ти забула, дурненька:

За таке поводження з тіткою

Чи ж похвалить тебе твоя ненька?..

Так що швидко в ліжечко киш

І прикинься, буцімто спиш…

 

***

Хтось говорить про гроші,

А для мене з цих пір

Листя чорної груші –

Найдорожчий папір.

 

Легко не зрозуміти,

Затоптати у гній.

Найжорстокіша в світі

Девальвація мрій.

 

***

Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був

Возлюби розлюби а затим возлюби його заново

Цей народ що оплакав не раз і Джен Ейр і рабиню Ізауру

А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув

 

Що кумирів нових не надбав а старих розгубив

Що втомився від рішень і їхньої колегіальності

Навіть гідність свою розбудив розлюбив розгубив

Запевняючи брата і свата і ката у власній лояльності

 

Цей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на город

Що вистоює чергу на митниці альбо на мітинги

І крім грошей не хоче ніяких уже нагород

І слухняно таврує чуже і виконує все що намітили

 

Не запитуй: навіщо? Для чого? Куди? І чому?

Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися

Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому

Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися

 

Усміхнися і йди

і усмішку з губи не згуби

Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся

Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби

Бо від нього

нічого

подібного не дочекаєшся

 

***

«Переночуй мене,

вишневий мій саде».

Т.Шаповаленко

 

Переночуй мене, вишневий саде,

Бо це моя остання в світі ніч.

Бо завтра хрест мені на плечі сяде,

Як символ роздоріж і протиріч.

 

Переночуй мене, вишневий саде,

Вишневий саде, звешся Гетсимань.

Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде,

Як символ ще чого? ридань? страждань?

 

А півня крик розбуджено-співучий

Розноситиме вітер по горбах.

Ось вже мене цілує в губи учень,

І чути присмак вишень на губах…

 

***

Комедіантко, акторко, фіглярко!

Маріонетко, напудрена лялько!..

В горлі образа каменем стала –

Як ти мене допекла і дістала…

 

Добропорядна матір сімейства,

Ти й усміхаючись, не усміхнешся.

Мовиш манірно, чадиш непомірно.

Як я терплю тебе – це неймовірно.

 

Хвойдо русява у світлому плащику,

Светрик під горло защепнеш на защіпку.

Вірш цей мережу. Душу морожу.

Я вже без тебе жити не зможу.

 

Іван Малкович

 

Із янголом на плечі

Старосвітська балада

 

Краєм світу, уночі,

при Господній при свічі

хтось бреде собі самотньо

із янголом на плечі.

 

Йде він в ніч, в не вороття,

йде лелійно, як дитя,

і жене його у спину

сірий маятник життя, –

 

щоб не вештав уночі

при Господній при свічі,

щоб по світі не тинявся

із янголом на плечі.

 

Віє вітер вировий,

виє Ірод мировий,

маятник все дужче бухка,

стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча

вже й не дихає свіча,

лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

 

З нічних молитов

Господи, літа стебельце

всели до самотніх душ,

дай кожному звити кубельце,

і не поруш.

 

Хай кожен в цім світі спасеться,

хай світить з-за темних круч

довкола кожного серця

віри твоєї обруч.

Синові

Такого єдиного, аж невимовно,

як тебе вберегти?

Я намалюю дзвіночки клоунів,

щоби тішився ти.

 

Сім кишень камінців назбираю плескатих,

щоб кидав ти їх по воді.

У подушку твою хочу неба набрати,

щоб янголи снились тобі…

 

Поклич, коли світ цей, скупий на ласки,

тебе доведе до плачу…

Як вірний той кінь із далекої казки

на поміч тобі прилечу.

 

***

Думаю про тебе

як ліс про мале звіря під буком

 

коли покидаєш –

вслід корінням тягнуся

але то вже не коріння –

то вовча шия

 

а там – то не гора –

зажура вовча

 

а ген – то не потік –

то виє вовк

 

***

кожний день

до мене

навідуються кораблі

 

вони усідаються під смереками

і важко дихають зябрами

 

тоді я нанизую їх

на вербову гілку

і несу до океану

 

а якщо якогось дня

ви побачите корабель

зі смерекою

замість вітрил

то дозвольте йому

притулитися до вашого берега

 

і не зрубайте

його високої

смереки

 

***

При цих деревах, в цім ладу,

в поривах духу, руху впертих

десь притулитися в саду

і хоч би трішечки померти.

 

Бо вірші – що? – якби хотів

сказати ними стан цей чистий.

то ніжні жилочки рядків

потріскали б від туску й тиску.

 

Бо як печально знати все ж

в кассандриній трагічній тиші,

що в цім саду ти не помреш

і вічних віршів не напишеш.

 

Антонич

Й тобі дадуть горіх маленький,

і той – розколеш – пустка в ньому,

а з тої пустки – по одному

ідуть і йдуть печальні лемки.

 

І знаєш: лиш тобі спинити,

але хіба від того ліпше? –

вже на долоні не вмістити

чоренних лемків із горішка.

 

Ну що ж? – ти здійсниш нині диво:

сухий горіх зазеленіє –

з білесенької середини

враз повиходять лемки білі.

 

Ти станеш боку – й наче в мевах,

вздриш, як вони – десь там, в долині.

зі слів, немов із вух коневих,

виходять юні і вродливі…

 

А в північ копитату й вічну –

за той малий горіх зелений

твої всі роки, як червінці,

змахнуть до чорної кишені.

 

Напучування

Хай це можливо і не найсуттєвіше

але ти дитино

покликана захищати своїми долоньками

крихітну свічечку букви «ї»

 

а також

витягнувшись на пальчиках

оберігати місячний серпик

букви «є»

що зрізаний з неба

разом із ниточкою

 

бо кажуть дитино

що мова наша – солов’їна

 

гарно кажуть

 

але затям собі

що колись

можуть настати і такі часи

коли нашої мови

не буде пам’ятати

навіть найменший

соловейко

 

тому не можна покладатися

тільки на солов’їв

дитино

 

 

Оксана Забужко

***

Тьмарилось світу в очах од падалиць-слив.

Щеміло струною повітря.

Скрипіла за садом колонка.

… І знову вірш набухає в мені виногронами слів,

І я – його оболонка.

І знов мені грань існування – туго до купи сплести

Зболену ніжність,

розкошлані звуки,

листя летючого рухи…

Чи ж справді щойно я рвала чиїсь розпашілі листи

І вітер метляв їх по саду, неначе простягнені руки?..

Господи, пам’яте! Як

вберегти і ввібрати

цю пекучу минущість, це все, що – не раз, і не два?!.

Бо крізь станцію «Я» пролітають навзрид всі любови і втрати,

Ну а душі – на те вони й душі:

Встають, як прим’ята трава.

… Це я знов була хвора: я чула, як сливи росли,

Як хтось

Кликав мене, і мовчання лункішало в гомін…

Моє «віриш»,

Мій «вірш»,

Що тяжіє в мені виногронами слів,

Вирвіть із мене –

Я знову зроблюсь невагома.

 

***

Цей чоловік

вродився з дерева, що призначалося на скрипку,

німого дерева з печальними очима:

кора пришерхлих слів від шурхотіла хрипко –

і він явивсь

в пекучій наготі відчиненій!

Я здивувалася: він був лункий, як жерло

гарматне! Кожен звук

у ньому множивсь, як лавина!

(Ще як був деревом, йому вросли у пальці голоси померлих –

і пальці терпли, коли їхні імена переверталися живими…).

 

А досвід собі лив, мов із цебра.

І дні, як шибка,

все туманіли мохом вільгости – о, доки? (Доти…)

а він же був із дерева, що призначалося на скрипку!

О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

Він кидав був тікати – але злива в ловлі

з ним услід періщила по п’ятах, навісна!

І він втомивсь.

І якось, стрінувшись у натовпі з Любов’ю,

пройшов повз неї в капелюсі на очах –

і не впізнав.

Отак і сталося. Лишився задоволений:

ввійшла у нього – й вийшла, наскрізна…

Тож іншим разом, стрінувшись із Болем,

він попросив у нього сірника –

і не впізнав.

 

А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!

О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..

 

… Учора ми з ним здибались в кав’яренці на Липках.

Він розказав свіженький анекдотик.

І ще сказав, що він, звичайно, «за»,

та дуже ніколи – робота, діти, звіти…

І на пів келиха стояла голуба сльоза,

і голуба сльоза стояла на півсвіту.

Підвівсь. Втягнувсь. Думками стрепенув.

І тільки в погляд вбився божевільний подив…

Дивак: він все іще шукав свою струну,

усе іще шукав – і не знаходив…

 

***

І двері розчахнулись – і за ними

стояв той чоловік, якого я люблю.

А з-за плечей у м і н у с - н е с к і н ч е н і с т ь

(у паморозь на стінах – в перехват

дихання, що рипить сухим хрящем у горлі, –

у наглий дзвін, з яким влетілий птах,

осклівши в грудку, падає додолу, –

в лабораторний кристалічний стиск –

в рідкий азот – в міжзоряну недвижність –

і врешті, у чоренну чорноту,

в якій уже нічого не розгледиш,

бо вимерзає зір) – тягнувся коридор.

Той чоловік стояв і просто так, дививсь –

зеленими підлідними очима,

і голова його була в снігу,

а щоки крила паморозь голчаста.

І раптом, тими самими очима,

я вгледіла – свою гарячу карість,

укритого вогню жаркий підшкірний відсвіт,

проскачу іскор в косах ворушких!.. –

а там, за мною, по мій бік порога:

палило сонце вибілений пляж –

пливли в очу жовтогарячі кола,

і плавилась од жару голова –

в червоних спахах заяскрілих щілин

на чорнім тілі дерева – вже рвавсь

назовні пломінь – з двиготом і гулом

розпростував злотисті язики

і танцював, обвалюючи крокви, –

і розверзалась спечена земля –

і вулканічна лава розчиняла

держави і міста – і сотня тисяч сонць

водночас загорялася у небі,

випалюючи зір! – відтак тяглас

п л ю с – н е с к і н ч е н і с т ь. Я явилась – звідти.

Ми з двох кінців шкали ішли собі назустріч.

А цей поріг є – позначка нуля,

де грудь-об-грудь судилось нам розбитись…

 

– О найдорожчий, кожен ад є ад!

Тож не дивись вперед, ані назад:

стань просто – мною. Я – тобою стану.

 

Кивнув.

І засміявся.

І – розтанув.

 

Друга спроба

І от – проламую головою

всі чотири стіни нараз!..

(На таку-то голову – стало ж у Бога міді!) –

Й опиняюся на твердому – хитаючись, мов водолаз,

Який замість перлів, нагріб по підводою – мідій…

 

«Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! – було б

Набагато гірше, аби не приніс нічого!

А що чорним струпом палає стовчений лоб –

То на мідь невразливу нема плавильні у бога!»

 

… Але я все волаю, що бачила перли – вони

Там і далі лежать на дні – лиш потрібно другої спроби!

 

… Але вже зімкнулись назад чотири стіни,

І на вік один – не дається нового лоба.

***

Так випало, і так припало пилом

В цім закапелку туги і нудьги –

Щоб словом, наче жестом неумілим,

Все ж поправляти мізки – і «мозги».

 

Так випало, так вивело, і згоди

Моєї не питало – певний знак,

Що вся моя жагуча хіть свободи –

Від здогаду: я б вибрала – не так.

 

Та воля не моя – Твоя, мій Боже:

Знать, треба, щоби хтось таке робив:

Уже не – як там? – Слово на сторожі,

А на сторожі Слова –

від рабів.

 

 

5.Василь Герасим’юк

Поет у повітрі

Яке зусилля пса стати ластівкою!

Ф.Г.Лорка, із книги «Поет у Нью-Йорку»

Є вірш, без якого розсиплеться склеп, ніби вірш,

який, ніби склеп, умлівіч

зламом блискавки виник.

Останні слова не догледиш, як нігті покійник,

і слово останнє усе-таки занапастиш.

 

Та спокій стрімкого склепіння усе-таки мав,

Забувши, кому і чому пропадати раптово.

В порожнім повітрі зірветься одне тільки слово –

не з губ, а з землі – із холодних космацьких отав.

Каральні, очисні стихії води і вогню!

Тяжіння землі після вас – то самотність на небі.

Поет – у повітрі. У легшім від ластівки склепі.

Належне віддав переможцю, змії і коню.

 

Під шкірою в нього вже ткалі божисті не тчуть.

То звідки ж ця музика, Господи?

Також пропаща?

Диявол думки не читає. А цей Тобі нащо?

Й так з нього, як маску,

небесне склепіння зірвуть.

 

Ти чув: перед півнями скверно

прокинулись пси –

яким же це вітром вертає пора наша рання?

Щоб жертви принесені знову нести на заклання?

Нема в Твоїм допусті – перемикати часи.

 

Є склеп, без якого розсиплеться вірш, ніби склеп,

який, ніби вірш, вибухає в землі умліока,

та нігті мерця вже видлубають глину з осколка

і слово прорветься в повітрі!

В п о в і т р і – п о е т.

Мешканець: сонет

Я в дереві жив. Ті роки – як віки.

Їм ліку нема – як в землі, як у слові.

Й спочатку нема, бо вони – смерекові.

Скінчились, коли я, немов пелюшки,

 

дошки розповив. І пішов навпрошки

на поклик – чужий мові й крові.

В смереці є дерево смерті. Трефові

мені випадали і дами, й шістки.

 

І каменю я поклонився. І він

забрав мої хвойні слова, а взамін

дав первісний спис, аби ним, наче Один,

 

до древа життя сам себе я прибив.

До дерева того, в якому я жив.

І жити не годен. І вмерти не годен.

 

***

Ліс небеса вибирає у мене з очей

і западає середину… тисне у скроні

чимось таким, що, здається, було вже в людей,

і нагадає про себе в години солоні

 

Раптом – цимбал брязкіт! –

ліс розступається вмах

в грудях… і

з гір у снігах,

з ночі,

з вовчого виру

сходить весілля з танцем на жовтих ногах…

Сходять і сходять… І вранці поклоняться звіру.

Елегія до Ольги

Обожнений росою ранній птах

ці непритомні ночі покидає.

Крильми повітря вдихнуте займає

у грудях, як займає в небесах –

 

це осінь, Ольго, осінь. Це вогонь –

мій ангел глянув з-за Дніпра і часу,

бо чути браму шкірою долонь,

яким нарешті піддається засув.

 

Це осінь, Ольго, осінь. Ти засни.

Ти відпочинь біля Дніпра і слова.

Ця осінь вічна. Ця юдоль шовкова.

Це досвіток такої тишини,

 

коли на віях тріскає роса,

й любити буде той, хто більше втратить.

Це вітер – демон мій – вогонь кошлатить.

В імлі палає ліс в подобі пса.

 

***

Ти кажеш: нині день наш такий.

Нехай буде як буде.

Я кажу: днина така сліпа. Котрусь не переживу.

Я кажу: куля сліпа.

Котрась потрапить у груди.

А вона сама, ніколи сама не падає у траву.

 

Ти кажеш: я тебе не люблю.

Цей день сама перебуду.

Ти кажеш мені: в пустелі пустель я сьогодні одна.

Я кажу тобі: в пустелі пустель

сьогодні багато люду.

Ти кажеш мені: в пустелі пустель

самота не страшна.

 

Ще трава легка, та важка роса згинає нас.

Нижче.

Нижче.

Я кажу тобі: доля сліпа. Ти кажеш мені: іду.

Ще трава легка, ще роса важка,

ще сліпа біля скроні свище,

а вона сама, ніколи сама не спиниться на льоту.

 

Чоловічий танець

Ти мусиш танцювати аркан.

Хоч раз.

Хоч раз ти повинен відчути,

як тяжко рветься на цій землі

древнє чоловіче коло,

як тяжко зчеплені чоловічі руки,

як тяжко почати і зупинити

цей танець.

Хоч раз

ти стань у це найтісніше коло,

обхопивши руками плечі двох побратимів,

мертво стиснувши долоні інших,

і тоді в заповітному колі

ти протанцюєш під безоднею неба

із криком по-звіриному протяжному.

Щоб не випасти із цього грішного світу,

хоч раз

змішай із ближніми піт і каров.

Сину людський,

ти стаєш у чоловіче коло,

ти готовий до цього древнього танцю

тільки тепер.

З хрестом за плечима.

З двома розбійниками.

Тільки раз.

 

Жива ватра

Дерево тремо об дерево,

доки не народиться вона.

Вона помирає тільки раз,

тому бережемо її.

Ми знову виведем наші отари на наші гори

і за древнім полонинським звичаєм

проженемо крізь неї –

щоби ніяка пошесть не напала,

щоби жоден хижак не внадився,

щоби громи і блискавки не розігнали,

щоби підступний гад вим’я не виссав,

щоби злий дух у провалля не завів.

Ми бережемо живу ватру.

Ми заледве не стали отарою

на високім пасовиську.

Але коли ми навіть, як отара,

пройдемо крізь неї,

тоді дамо іншим дорогу до Сінаю.

Нас оберігає жива ватра,

але ми добре знаємо,

що кого жде

на високім пасовиську.

 

Павло Вольвач

 

***

І все-таки прийшло до мене слово,

Наприкінці прибилось крадькома.

А я вже думав, що мене – нема

І далі бути не обв’язково.

 

Напівпустий. Розхитаний трамвай,

Якісь колони, осінню набряклі.

Жовтавий присмерк протинали краплі,

І щось мені з’явилося. І край.

 

***

Жив би в якихось Заліщиках, чи, може, десь в Теребовлі,

Ходив би в неділю до церкви, просвітлений і чепурний.

Слова безсилим бадиллям не застрявали б у горлі,

Співав би я «Ще не вмерла» і «… нам Україну храни».

 

В УНСО і районній «Просвіті» Вітчизні приносив би користь,

Традиціями наповнений, як зерням – тугий кавун.

І стрийко у мене був би Богдан, чи, може, Орест,

І був би у мене дідо – потомственний член ОУН.

 

А ще би я мав Свят-Вечір, Маланку, вертеп і гаївку,

Напам’ять навічно завчений карбований «Декалог».

Не «Русскую», розумієте, а рідну би пив горілку

З товаришами вухатими, чи краще з одним – удвох.

 

«Героям слава!» кричав би, рвійний і розпросторений.

Рота кривив би – ур’яд, оркестра, ґаз, парлямент.

І був би я весь вишиваний, різьблений і інкрустований,

І В’ячеслав Максимович був би мій Президент.

 

Я мав би багато дечого, тож заздрю Стриям і Десятинам.

Народом були б сусіди і навіть черга в пивній.

А ви попробуйте жити серед цієї телятини

Понурих «тожеукраїнцев», в підпіллі слів і надій.

 

І де ті в біса Заліщики? Тоскні, наче шинелі,

Снують суцільні «согражданє», «женщіни» і «мужчіни».

І тінь моя неприкаяна в’язне у цій пустелі,

І маю я тільки згарище з присмаком Батьківщини.

 

***

цей літній дощ як оплески далекі

шипить словами «шина» і «спориш»

і жити знову свіжо і волого

хоча й набридло добирати рим

та нащо рима до куща жасмину

хай просто мокне хай собі цвіте

цей дощ розрізав навпіл огірок

посипав сіллю і натер до піни

і рипнувши дверима на балкон

душа постоять хоче на причілку

котрий до яворів мовчить про те

як за Махна він їздив на тачанці

з руки годую думкою про смерть

ще не приручену але принишклу душу

а в білім небі визріває Бог

освітлене вікно саднить як несмак

і стане чути коли стихне грім

як хрестик хилитається

на шиї.

 

7.Маріанна Кіяновська

***

отрута у в’язниці

солодка й така

що пахне

димом і порохом

 

нікотин нікому не скаже

справді нікому

про голод посеред ока

про світ попереду

 

цигарка це гра

 

коли проціловуєш

єдину розвагу

в неволі

 

є полум’я потім дим

подробиці попелу

дрібниці

ну добре

спробую припустити

що стін не три а чотири

нас двоє

 

наприкінці початку осені

немає війни

 

але дим пахне солодко

як там де вмирають

 

***

а знаєш

є така страва холодна вода

це коли маєш спрагу або приреченість

випливаєш зі сну чи шукаєш для себе світу

мусиш прийняти її і визнати

її Бога живого

Бога живого

її

***

Танцюватимем дощ. У калюжі пірнатиме грім,

Наполоханий нами, а місяць, щоразу сухий,

Ніби зроблений з воску,

засвідчить солодке убивство.

Я ніхто, як метелик, з пилком,

що намокнув на крилах,

А тому ти так тяжко, так вічно належиш юдолі.

Так нічого не тямиш в дощі, що полює за смертю,

Так ховаєш мене в перламутровий ящичок ночі…

Я прозора, як ті, що хотіли вступити у воду,

А тоді заблукали, в дочасній воді розчинившись…

І тому-то ти мій – на межі, за межею і ген…

Я вдивляюсь в обличчя –

і бачу здощемлене наше…

 

***

небесні дівчата

вишні

спльовують кісточки граду

влучають у голову

в око

під серце

 

я підняла ту кісточку

я сама її проковтнула

б о г р а д

 

Ігор Римарук

Діва Обида

Стали над прірвою – хто потойбіч?

темні обидва.

Плакала в ніч із коханих облич

Діва Обида.

 

Хтось упаде – бо немає для двох

місця на світі.

Душу якого заманює Бог

в порвані сіті?

 

Вже прикипіла до тисячі пліч

траурна бинда…

Кликала пріч із пекельних сторіч

Діва Обида.

 

Вже перейшли чудеса і хрести,

нетрі і скали.

Люто гнучи задубілі хребти,

що там шукали?

 

Віщого слова? погибелі? чи

їдла для бидла?..

Ще озирається, нитку рвучи,

Діва Обида:

 

може, душа, спопеліла дотла,

не озвіріє…

Чом же ти ймення Обиди взяла,

Діво Маріє?

 

Перед «Автопортретом зі свічкою»

Тараса Шевченка

ви хто щедро платив на відомий мотив

дань усім одноденкам

а на кручу зіниці камінні котив –

не кляніться Шевченком

 

хоч насунули смушком собі на чоло

правдолюбіє кволе

там де триста як скло товариства лягло

не було вас ніколи

 

під воротами звідки нема вороття

гримав попіл у груди –

п’ястком каяття обчухрали життя

вас і завтра не буде

 

ані вдень ні вночі піднебесні ключі

не дістать окоренком

не спроста шукачів що ішли при свічі

ви лякали Шевченком

 

та не клятви кликуш і не платний кунтуш

у Шевченковім спадку –

а кошуля катуш а незгашених душ

піднебесна загадка

 

і хоча шукача водно мить від ключа

ви плечем одітрете

але світить йому молоденька свіча

та що з автопортрета

 

Нью-Йоркська група

Емма Андієвська

* * *

«Сини літатимуть», – погодились онуки,

Відтявши дідам волосся.

Виріс хміль, виросла лобода,

Літає над світом серп, гукаючи:

«Хто наступний?»

 

* * *

Сусіде в повітрі, обізвися.

Вимов пелюстку, довшу від водограю.

Усі верхи, усі чвалом –

І тільки свічка

Сповіщає про першу заповідь тьми.

 

* * *

У листок загортають двері,

Що літали по хаті.

Вводять коня з яблуком на стегні.

Довго п’ють із полив’яного кухля

І крізь стелю відходять на відпочинок.

(Із збірки «Наука про землю»)

Закоханий літній дощ

Н а всю свідомість пальці розчепірив

І вивів світло з берегів і ладу.

Вагітний краєвидами, на людях

Стоїть і кисне, світла нечупара,

 

Щоб кожному – бодай по оку – в пори, –

Хрящі веселок – хай – нутра колоду. –

Стоїть і кисне, весь прозорий, ледве

Вигулькують із жил молочні пера,

 

Хоч далі, де стіна з сипучих шил,

Все ще триває потойбіччя шал,

Повітря в виразках, киплять боліди. –

 

А він долонями – кораблики – з болота, –

Конем йому обвисло пів щоки, –

Бо ж він наслухує небесних пащекух.

(Із збірки «Каварня», 1983)

Віґілії

І

В пелюстці кожній – всіх галактик начерк.

Та східці в світдло – тільки для хоробрих.

Що копи світу існування – вибрик

Нам ще не знаної терпкої порожнечі,

 

Якої нам ні охопити нічим,

Ані збагнути, де – ні дна, ні рубрик?

Вона – лиш дзвін, що – ледве вловно – в ребрах,

Безсоння, що із серця п’є щоночі?

 

Який мізерний мозку обладунок!

Яке крихке се. Хльоскає хлудина

Незмінна смерти – ще з палеоліту.

 

Смерть – п’ють, їдять її – як інгалятор.

І кожен пробує крізь браму-хризоліт

В безсмертя, що свідомість – на золу.

 

ХХХ

Крізь пам’ять – ледве – коней клус,

Ні деревця – ані істоти.

Пустеля, а нема де стати,

Скрізь – тільки – черепки та скло.

 

Порожні амфіляди кляс. –

На тлін – лятрини і статути,

Й зі свічкою у церкві ктитор. –

Блакить – на локшину – стовкли.

 

Всі спогади – черва поїла.

Життя – тунель із лун, де йолоп

Узув на босу ногу кенді,

 

Що їх гризе скажений кудель, –

Й піском – троянди і клобук…

Та що, як небуття клобак

 

Розмотує буття клубок?

 

ХХХУ

Навколо тлін – свою ґалянтерею, –

Все зовнішнє, що наступа отарно.

Та в ньому – в капшуках – те неповторне,

Що в віддиху – нові стежки – торує.

Все, що народжене, ледь блимне – і вмирає.

Смерть, – як гора, і смерть – мініатюрна.

У соломинку дмуха Характерник, –

Й світи, як бульбашки – у безвість – рій за роєм.

 

Ще мить, – і шкірка зовнішнього зникне, –

І – у провалля – весь природи наклад,

Де вже на дні світає інша парость,

 

Що – за єдине – джерело й опору.

Не тиша – заштори, і щем, – із лун – лемур, –

Що ребра з’яв – на бублики лама.

 

 

Циркові ідилії

ІІІ

В корсеті і в жабо цвіркун

Нагулює – на шворці – гадів.

За ним – на ніжках куб – негода

Струмок годує молоком.

 

Дві фази: в розтині стрімкім

У парку ходять гідри з ґідом:

Парку складчастість ґрунту гудять.

На лавці – в плавках – істукан –

 

Сулію – до грудей тертухи,

Щоб дзиґа, що в душі, – притихла, –

У кожного своя причина.

 

Й природа, в саднах від пручання,

Як хура – з хрускотом – узвіз –

Крізь небо із побитих ваз,

 

Повз пари, що – ні пари з вуст.

(Із збірки «Спокуси Святого Антонія», 1985)

Примруженими очима

Буття нема. Є свічка-монолог

Речей. Скрізь замість цілого – частини.

Єдиний відступ – барва-неврастенік,

Що – сірниками – селезінку й слух.

 

Весь краєвид в свідомість переліг

І звідти – тужно – в блиманні густому –

Нагадуванням: кожен крок – останній,

Дезинтеґрація – стежки й колеґ, –

 

Щаблі в найвище – з тліну – незабаром,

Аби – і з найтіснішої обори. –

Вже, – охляп – обрій, – чатові-нечеси

 

Подорожують в просторі і часі

І тих, хто – видимого глек розбив. –

Мигтіння, що на статусі різьби.

 

Інша зміна

Вістун, що тільки вранці наїздив,

Одбіг стежини крізь метан наврочень,

Що – рештки волі – дикуна наруччям.

І стіни світу – з самих крил – гніздо, –

 

Їх – серед дня – із мороку – склодув.

Щоб тільки сни – оазу межиріччя.

Відходу близькість засвітила речі, –

За спалах на воді життя б віддав.

 

Як шорстко й тоскно від нових утворень.

У швидку дійсність прочинились двері.

Мур в затінку, що лагодився спати,

 

В калюжу – ногу – і на той бік – потай, –

Єдиний слід – світило, як саше,

І легіт, який смуток просушив.

 

Прозорість

Така прозорість з чотирьох сторін.

Предмети сяють, – всесвіт – перші крочки.

За лінією в лещатах гарячки

Матерія, що – досі, як тиран.

 

Підбили підсумки. – день – крапку і тире, –

Хоч за парканом вічність скаче в гречку.

Все літо вбгали у одну порічку,

Захланність зберігаючи стару.

 

Скрізь барва надима горлянку – півень,

Аби назовні гребеням рапавим

Шляхи відкрило вищих переміщень,

Не потребуючи вмовлянь і змащень –

Крізь міжцарів’я, де ще кожен – цар. –

Прозорість – чи лиш зору корінці?

(Із збірки «Межиріччя», 1998)

 

Нашестя рушників

 

Скільки ока,

Між хмаросягами

Літають рушники,

Час від часу

Падаючи вниз

І зав’язуючись тюрбанами

Навколо голів

Випадкових перехожих.

І тоді лунають дзвони,

Яких ніде не видно,

І над вухом кожного

Невидимі довбиші

Б’ють у літаври,

Намагаючись зупинити

Нашестя рушників

Із давно минулих століть.

І лише хлопчик, що на розі

Роздає ре клямки

Нововідкритого ресторану,

Кричить, аби між будівлями

Напнули мотузки,

На яких одразу

Повиснуть усі рушники,

Що шукають лише прихистку

Під час великої мандрівки,

Та хлопця

Ніхто не слухає,

І під вагою рушників

Назавжди зникає місто,

Як після виверження вулкану.

 

Жінка, що продає їстівні

каштани в зоні для пішоходів

Жінка, що в зоні для пішоходів

Продає гарячі їстівні каштани,

Одягнена в камізельку з бляхи,

Б’є п’ястком себе в груди,

Закликаючи перехожих

Зупинитися й за малі гроші

Поласувати їжею,

Заради якої

Олександер Македонський

Вибрався з Індії,

Маючи на увазі бомжу на розі,

Що вже з самого ранку причащається пивом

Й міцнішими напоями,

Аби досягти тих країн,

Яких не досягав жодний завойовник.

Жінка, що продає гарячі каштани

З віником на голові,

Має два докторати,

Кілька зареєстрованих винаходів

І купи несплачених рахунків

Свого коханого чоловіка,

Який втік до гарячіших широт

З малолітньою красунечкою,

Залишивши їй трьох дітей,

Яких треба годувати й виховувати.

Але на те й існують жінки,

Щоб тримати світ на своїх плечах,

І гарячі їстівні каштани

Не лише каганці на цій дорозі,

А й шлях

До самовдосконалення.

(Із збірки «Атракціони з орбітами і без», 2000)

Хвилі

Зловився короп, й рук нема тримати.

Лиш груди – меч, що – межі ворожнечі.

Краплини – крок, – все ближче до півночі. –

Танок лелек і лабіринту смуток.

 

Розмитий мол, що – діри – в мурах – миттю

На щораз інший, все стрімкіший начерк. –

Різниці – хвиля, тільки серце нічим

Потамувати, що – з рінин – прикмети.

 

Не гір – найтяжчі – плину перевали.

Зі шкаралущі – в почуттях – завулок

Ще сипле перли і – під ноги – хутро, –

 

Найгрубіші форми, які – дух, як хитрик,

Що дійсність в линву скручує тугу.

Та часом – ляскіт, в тиші – ніч-тягач

 

Буття – в антисвіти – перетяга.

(Із збірки «Хвилі», 2002)

Богдан Бойчук

* * *

Десь суть була

осталися одгадки,

десь дім стояв,

та як його знайти?

 

Мій шлях

неждано виховзнув

з-під ніг

піском розлився

в безконечність.

 

Я йшов

і по коліна груз

в темноті.

На грані світляних років

являвся часом день.

і час від часу зірка

падала комусь

в долоні.

 

Так:

десь дім стояв,

а може, не стояв;

була десь ціль,

а може, не було.

Я йшов кудись і знав:

мій шлях – в нікуди;

я йшов і знав:

мій хід – життя.

(Із збірки «Час болю», 1957)

Викликання

Місяць спочиває в річці,

умивається прозорою водою.

А я лежу.

Небо нахиляється до мене,

відчуваю на собі його тіло.

О, прийди!

І вихили мені

свої уста,

немов кубок води.

Внизу ялиці й сосни

віддаються темряві

й виділяють

запахи живиці.

О, прийди!

Нехай тобі засне

між персами

півмісяць молодий.

Прийди.

 

 

Вечір

Гарячка спалила землю,

яка лежить, натягнувши на очі присмерк,

і тяжко дихає.

 

Під веретищем неба

повніє місяць.

і яснішає землі.

 

До жінок, що широкими клубами

вросли у призьби, поволі ідуть мужчини,

і яснішає на душі.

(Із збірки «Мандрівка тіл», 1967)

Любов у трьох часах

Три

Помариш ще біло листям,

щоб виросло білими персами,

дівочі бедра облистило,

щоби об пестило;

 

помариш лопушим листям,

щоб стегна зеленим розплавило,

а потім плоскими долонями

щоб обласкавило.