Козацькі війни 1625–1638 рр

 

Петро Конашевич-Сагайдачний був оспіваний на власному похороні в урочистих, хоча й незграбних віршах спудеїв київської братської школи як славний рицер і правий гетьман, достойний несмертельної слави, яка в мовчанню нікгди (ніколи) не зостане, поки Дніпро з Дністром многорибнії плинути будуть. Не обділила повагою козацького гетьмана й польська сторона. Так, Якуб Собеський, батько майбутнього короля Яна III Собеського, помітний політичний діяч свого часу, у мемуарах про Хотинську війну писав:

 

Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мужності й зрілості у судженнях, винахідливий у словах і вчинках… в очах майбутнього потомства гідний стати поряд з найвизначнішими в Польщі людьми свого часу.

 

Відомості про походження та юнацькі роки гетьмана доволі скупі. Припускають, що він народився 1577 або 1578 р. у родині Конашевичів-Попелів, руської шляхти з-під Перемишля. У 80-90-x роках навчався в Острозі; протягом другої половини 90-x нібито служив у київського земського судді Яна Аксака, a перед 1600 р. вийшов на Запоріжжя. Початок його гетьманування припадає на період між 1605 і 1610 рр. Виразним же лідером козацького світу Сагайдачний став після 1614 р., коли під його проводом відбулося кілька гучних морських походів небаченої доти зухвалості: у 1614 р. – на малоазійський порт Синоп; у 1615 р. – в околиці Стамбула, коли сам султан бачив з вікон палацу дим від запорозьких пожеж, a в бою з турецькою флотилією було взято в полон турецького адмірала і захоплено кілька галер; у 1616 р. на Кафу і вдруге – на Трапезунд та Босфорське узбережжя.

Відлуння цих походів котилося по Європі завдяки європейським дипломатам, що мешкали в Стамбулі. Козацькі перемоги в згаданих працях трактувалися як тріумф християнського духу над страхітливою мусульманською імперією. Щодо України, то тут морські походи запорожців не тільки відлунювали торжеством над бусурманським світом. Саме від них бере початок творення героїчного національного символу, що матеріалізувався буквально на очах, асоціюючись з образом лицаря-козака. Ось, приміром, як це звучить у згаданих віршах київських школярів 1622 р.:

 

Оні ойчизні нашой суть обороною,

Од татар поганих і турков заслоною…

O Запорозском Войську хто писма читаєт,

Тот їм мензство і славу, хоть не рад, признает…

І жадноє рицерство в нас не єсть так славно,

Як запорозьке, і неприятелюм страшно.

 

Піднесення популярності козаччини не викликало, натомість, захвату серед людей з вищих поверхів політичної еліти, і підстави для цього були поважні. Брава козацька героїка надто дорого обходилася державній скарбниці й мирним громадянам, бо відповіддю на кожну морську чи сухопутну експедицію запорожців ставав черговий татарський набіг. Інша проблема, що непокоїла влади, стосувалася внутрішньої ситуації. Добре обізнаний з українськими реаліями князь Єжи Збаразький вказував на явну чи потаємну прихильність до козаків трохи не всієї Київської землі й Білорусі, де їм і шляхта, й міщани сприяють і бажають всякого успіху. Коментуючи розповсюдження козацького впливу в Україні, сеймова ухвала 1609 р. під страхом смертної кари вимагала, щоб міста і міщани не піддавалися під їхню юрисдикцію і не дозволяли цього робити своїм дітям; королівські інструкції на сейми 1615 та 1616 рр. констатують внутрішню небезпеку в Україні, де заводять собі свою удільну державу козаки.

До певного часу завдяки особистим якостям Сагайдачного вдавалося зберігати бодай нетривкий мир. Чималою мірою цьому сприяло те, що гетьман мав тяжку руку для надмір заповзятливих запорожців. Як писав уже згаданий Якуб Собеський, Сагайдачний не задумуючись карав смертю за найменші провини. Обминаючи гострі конфлікти у стосунках з владами, гетьман провадив компромісну політику, спрямовану на виборення легального місця в державі для значного козацтва, тобто спадкових реєстровиків. Маневрування між "яструбами" з урядових кіл та радикалізмом свавільних запорозьких низів виразно ілюструється угодами на Ольшаницькій (1617) та Раставицькій (1619) переговорних комісіях, де Сагайдачний нібито уступав вимогам королівських комісарів про скорочення реєстру й спалення козацького флоту, але невдовзі знову досягав того, що Військо Запорозьке фактично лишалося при раніше здобутих правах, оскільки держава не могла відмовитися від козацьких послуг.

Під протекцією Війська Запорозького за Сагайдачного був здійснений і такий вагомий суспільний акт, як відновлення православної церковної ієрархії (див. § 2 цього ж розділу). Козаччина вперше в особі гетьмана проголосила себе офіційним речником руського церковного, a відтак – і національного життя. Раптове навернення в лоно церкви степових лицарів, про яких всерйоз твердилося, що вони religionis nullius (віри ніякої) і жартома співалося, що славні хлопці-запорожці вік ізвікували, церкви не видали, вимагало обґрунтування. Та й саме Військо Запорозьке на початок 20-x років XVII ст. вже становило таку могутню й структуровану збройну силу, що вважати її, як і раніше, свавільними купами безрідних авантюристів було просто несерйозно. Тож на ці роки припадають перші спроби творення "історичної біографії" козацтва. Автор Густинського літопису, написаного у колі печерських ченців у 20-x роках XVII ст., покладає його першопочатки на утвердження Кримського ханату і пов'язує з походами Предслава Лянцкоронського, який 1516 р. уперше зібрав охотників кілька сот для боротьби з татарами. Інший киянин, митрополит Йов Борецький у "Протестації", присвяченій виправданню таємної посвяти православних ієрархів, наголошує, що участь у цій акції козацтва не є наслідком агітації з боку церкви: Ми не керуємо серцями й помислами козаків. Господь ними керує, який сам знає, для чого він зберігає ці рештки старої Русі… Козаки, як твердить Борецький, це не безрідний набрід, a:

 

плем'я того чесного руського народу з Яфетового насіння, яке і по Чорному морю, і по суші воювало Грецьке царство. Це військо того коліна, яке за руського монарха Олега плавало на своїх човнах по морю і по землі, приладнавши колеса до човнів, і штурмувало Константинополь. Це ті ж самі, що за Володимира Великого, святого руського монарха, воювали Грецію, Македонію та Іллірію. Це ті, чиї предки разом з Володимиром охрещувались і віру християнську приймали від Константинопольської церкви, і по сьогоднішній день у ній народжуються, хрестяться й живуть.

 

Ідеться, як бачимо, не стільки про історичні розшуки, скільки про те, аби поєднати козаків, досі трактованих як мішанину авантюристів різних націй і степовий набрід, з Руссю, тобто довести законність їхнього права представляти руські інтереси. Теза, сформульована в Києві, виявилася настільки актуальною, що її моментально підхопило освічене православне духівництво по всій країні. Так, 1622 р. у Вільно вийшла анонімна праця "Elenhus" з підкресленням ролі козацтва у релігійних конфліктах, a 1625 р. доблесть Війська Запорозького пишними бароковими віршами прославив у поемі "Лабіринт" вихованець Краківської академії, білорус, майбутній ректор Київської братської школи Фома Ієвлевич.

Вибуховість союзу Церкви з козаччиною не пройшла повз увагу опонентів. Папський нунцій де Торрес у своєму звіті до Риму в 1622 р. писав:

 

Не можна застосовувати проти них насильницьких засобів, бо, окрім свободи совісті, яку король гарантував своєю присягою, є ще на перешкоді козаки – войовничий і сміливий народ, який стоїть на її сторожі часом з просьбою, часом з грозьбою на устах, але завжди зі зброєю в руках.

 

А полоцький уніатський митрополит Йосафат Кунцевич у цьому ж 1622 р., застерігаючи від необачного використання козацької зброї, перестерігав, що вони пізніше, знехтувавши Богом, його помазаником (королем) і власним сумлінням, зважаться на ще більші справи, ніж зважився Наливайко.

 

 

* * *

Здійснення передвіщень Кунцевича не довелося чекати довго. Приводом до найближчого після смерті Сагайдачного конфлікту стало втручання запорожців у кримські справи, де точилася міжусобна боротьба між братами Мехмедом і Шагіном Гіреями. У 1624 р. Стамбул спробував позбавити обох влади, і тоді Мехмед і Шагін звернулися за допомогою на Січ. Навесні 1624 р. загін козаків здійснив похід на Кафу в інтересах братів, a в липні й серпні, доки турецький флот ходив на Крим, щоб погромити непокірних васалів, запорозька флотилія, палячи й грабуючи, тричі висаджувалася в околицях Стамбула. У грудні 1624 р. Шагін-Гірей уклав з козаками, немов з окремою державою, формальний союз.

 

Якби у пана гетьмана, осавулів, отаманів і всього Війська з'явився якийсь неприятель, – писалося в ньому, – то я, Шагін-Гірей, як тільки мене оповістять, з усіма беями і мурзами прийду їм на допомогу. A якби з'явився неприятель у мене, вони мають, за моїм оповіщенням, допомагати мені згідно з присяжними листами.

 

Козацька дипломатична активність занепокоїла Варшавський двір. Краплею, що переповнила чашу терпіння, стала реакція запорожців на вимогу короля утриматися від морських походів (навесні й влітку 1625 р. було здійснено аж три чергових вилазки на узбережжя Босфору). Відповідаючи королівському посланцю, січовики зухвало підкреслили: їм відомо про угоду короля з султаном, але козаки з султаном угоди не укладали.

У середині вересня 1625 р. коронне військо чисельністю 8 тис. жовнірів під проводом коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського швидким маршем рушило в Україну, a в середині жовтня вже підступило під Черкаси, зав'язуючи по дорозі невеликі бої з козацькими загонами і на кілька днів випередивши низовиків, яких вивів із Запоріжжя гетьман Марко Жмайло. Вирішальна битва точилася з 19 по 22 жовтня спершу на р. Цибульник під містечком Криловом, a далі біля Курукового озера в урочищі Медвежі Лози (навпроти сучасного Кременчука), куди відступив Жмайло. Штурм козацького табору не увінчався успіхом, тож 22 жовтня Конєцпольський запропонував умови перемир'я, від козаків було прийнято присягу, a на прощання, роз'їжджаючись, коронний гетьман вітав і частував Дорошенка з його старшиною у себе в ставці на знак остаточного замирення. Куруківська угода скорочувала реєстр до 6 тис.; козаків зобов'язували попалити човни і надалі відмовитися від морських походів, не підтримувати стосунків з іноземними державами і не втручатися в справи міських та замкових влад на волості. Особи, виписані з реєстру, не позбавлялися козацьких прав, але той, хто хотів би й надалі володіти своєю землею на території приватних маєтків, автоматично перетворювався на підданого, a якщо ні – мусив переселитися в котрусь із шести королівщин, що оголошувалися відповідно резиденціями шести козацьких полків: Черкаського, Канівського, Корсунського, Чигиринського, Білоцерківського і на Лівобережжі – Переяславського.

Злагоди вистачило на п'ять років. Відновлення польсько-шведської війни за землі на узбережжі Балтії, яка тривала з 1626 по 1629 рр., підштовхнуло нове збільшення козацького реєстру, a далі події стали розкручуватися вже силою власної інерції. На чолі з гетьманом Тарасом Федоровичем (Трясилом) наприкінці березня 1630 р. близько 10 тис. запорожців виступили з Січі, причому Федорович вперше в козацькій практиці звернувся з універсалами до всіх, хто був коли-небудь козаком і хто хоче ним стати, закликаючи битися за віру і давні вольності. У відповідь до нього почали стікатися випищики, міщани й покозачені селяни, a коли Федорович підступив до Корсуня – на його бік перейшла й більшість зосереджених там реєстровиків.

На замирення повстанців були вислані спершу кілька ротмістрів, які відтіснили козаків до Дніпра й змусили переправитися на лівий берег, до Переяслава. З підходом коронної армії бої стали запеклішими і тривали близько трьох тижнів, але взяти козацький табір так і не вдалося. Тож 8 червня була підписана Переяславська угода, яка поновила довоєнний статус. Козаки погоджувалися виконувати пункти Куруківського трактату, a Конєцпольський визнав амністію учасникам повстання.

Станіслав Конєцпольський назвав усю Переяславську війну комедією, бо вона дійсно нічого не вирішила і не змінила. Відразу ж після підписання угоди низовики здійснили черговий похід на турецьке узбережжя коло Килії й Варни, a в 1632 р. король Владислав IV, починаючи війну з Росією, оголосив розширений набір до реєстру. У Смоленській війні, що точилася 1632–1634 рр. і завершилась капітуляцією московського війська і визнанням за Річчю Посполитою прав на Смоленську, Чернігівську й Новгород-Сіверську землі, були задіяні великі козацькі сили. Зокрема, лише на Сіверщині під командою Адама Киселя й князя Яреми Вишневецького їх оперувало близько 20 тис.; інший загін під проводом гетьмана Тимоша Орендаренка брав участь в облозі Смоленська і воював під Вязьмою, Ржевом та Калугою. Тож, як бачимо, військово-політична кон'юнктура знову вкотре перекреслила попередні наміри уряду максимально скоротити чисельність козацтва.

Тим часом в Україні продовжувало зростати напруження. Якісь козацькі ватаги поза відомом і контролем влад скупчувалися в Лубнах, Острі, Переяславі, Черкасах, Каневі, a на Канівській козацькій раді початку 1635 р. знову агітував за повстання невтомний Тарас Федорович. Відповіддю на передгрозове напруження стала чергова силова ухвала сейму, прийнята в лютому 1635 р. За нею, до Подніпров'я вводилося кварцяне військо і запроваджувалися кари на горло для кожного реєстровика, що проявить себе як бунтівник, непокірний нашим гетьманам, своїм начальникам і своїй старшині. На пропозицію Станіслава Конєцпольського, сейм також прийняв рішення про спорудження фортеці над першим – Кодацьким – порогом, яка б відрізала Запоріжжя від волості, перекривши доставку туди хліба й боєприпасів, і обмежила вихід січовиків у Подніпров'я.

Фортецю спорудили блискавично, з березня по липень 1635 рр. Не менш блискавичною була й козацька реакція на це. На початку серпня загін запорожців під проводом Івана Сулими, повертаючись з морського походу, раптовим ударом захопив Кодак, перебив замкову залогу й зруйнував фортечні укріплення. Сулиму та його людей оточили на одному з Дніпрових островів; реєстровці, що були в загоні, погодившись з вимогами влад, спалили на очах у королівського комісара чайки і по-зрадницькому видали на розправу Сулиму та його ближчих сподвижників. Чотирьох з них (окрім Павла Бута, помилуваного на прохання коронного канцлера Томаша Замойського) четвертували у Варшаві, примноживши рахунок козацьких помст.

Від цього моменту перемирні затишшя різко скорочуються. Стоголова козацька гідра, як називали в ті часи козаччину політичні діячі Речі Посполитої, заворушилася менш ніж за два роки після ексцесу в Кодаці. У першій половині липня 1637 р. на Січі була скликана рада, яка проголосила гетьманом помилуваного товариша Сулими Павла Бута (або як ще його називали – Павлюка), який своїми універсалами закликав козацтво:

 

іменем Війська під загрозою кари: хто зветься нашим товаришем, нехай стане за християнську віру й золоті вольності наші, які ми заслужили нашою кров'ю.

 

Проте загального збору козацької армії на цей раз не відбулося: чимала частина реєстровиків не підтримала повстанців, навпаки – виступила проти них у складі війська польного гетьмана Миколая Потоцького, якому була доручена каральна операція. Тож кровопролитна битва під Кумейками поблизу Канева, що відбулася 16 грудня 1637 р., стала до певної міри братовбивчою, першою в шеренгу їй подібних, якими так щедро рясніє українське XVII століття. Сили Бута зазнали нищівної поразки й були примушені з великими втратами (за деякими даними – до 5 тис.) відступити на південь, під містечко Боровицю біля Черкас. Там за посередництвом православного шляхтича Адама Киселя між обложеними й Потоцьким розпочалися переговори, внаслідок яких повстанці видали польному гетьману Бута та інших ватажків. Збереження їхнього життя шляхетським словом гарантував Адам Кисіль (ця обіцянка не була виконана). На козацькій раді в таборі під Боровицею 24 грудня козацьким старшим був затверджений переяславський полковник Ілляш Караїмович, a військовим писарем – Богдан Хмельницький, який власним підписом скріпив Боровицький акт капітуляції. Бранці були четвертовані у Варшаві; схопленого дещо пізніше київського сотника Богдана Кизима, який керував 4-тисячним загоном, що діяв на Переяславщині, польний гетьман наказав у Києві в перших днях січня 1638 р. піддати ганебній в очах козаків страті – посадженню на палю.

По Україні прокотилася хвиля терору. Козацькі голови з наказу Потоцького котилися з плах у Переяславі й Ніжині, a за прикладом польного гетьмана, як свідчить Окольський, і пани карали своїх свавільних підданих, одних позбавляли життя, інших – маєтності.

З настанням весни 1638 р. Запоріжжя, куди стікалися розсіяні загони, почало готуватися до нової війни. Спроба здобути в березні Січ скінчилася невдачею. Урядовий комісар, котрий намагався здійснити цю операцію силами реєстровиків, врешті визнав: 3 допомогою козаків важко воювати проти їхнього ж народу – як вовком орати. Під керівництвом новообраного гетьмана Яцька Остряниці (Острянина) у другій половині березня запорожці виступили на лівий берег Дніпра, звернувшися з відозвами на цей раз уже не до козаків, a до всього народу, навіть до православних шляхтичів у віддалених закутах Поділля, Волині й Покуття. Повстання блискавично охопило все Лівобережжя, і на цей раз ситуацію вдалося переламати тільки завдяки втручанню надвірного війська князя Яреми Вишневецького. Після кількох більших боїв, a особливо в червні – під містечком Жовнином (при впадінні Сули в Дніпро), де повсталі зазнали значної поразки, Остряниця з найближчою старшиною і кількома сотнями козаків, прорвавши облогу, вийшов на територію Росії.

Проте близько 20 тис. обложених не капітулювали, вибравши на місце Остряниці одного з героїв Павлюкової війни Дмитра Гуню. 10 червня вони спромоглися перейти на лівий берег Сули і окопатися у вигідній позиції в гирлі одного з Дніпрових рукавів – так званої Стариці. Старицький табір, укріплений, як писали очевидці, від води до води, під безперервним обстрілом і атаками витримав 6-тижневу облогу, чекаючи допомоги з Січі. Проте козакам, які везли запаси продовольства й артилерії, пробитися без втрат не вдалося: гармати були відбиті противником, a харчів привезено лише на два дні. Ця невдача зламала енергію обложених. Але й коронне військо було не менш виснажене і втомлене, тож воюючі сторони 3 серпня розпочали переговори. Фінал кампанії був уже майже традиційним: переможене повстанське військо передало польному гетьманові зброю та військові клейноди і присягло на покору. Вперше за всю історію козаччини склали взаємну присягу не мститися одні одним низовики і реєстровці, які у цій війні, як і в Павлюковій, воювали по різних таборах.

Наприкінці листопада 1638 р. в урочищі Маслів Став (поблизу сучасної Миронівки) відбулася заключна комісія з козаками. Згідно з Ординацією Війська Запорозького, що була навесні ухвалена сеймом і підписана старшиною, козацтво прийняло нові умови свого буття в Речі Посполитій. Ліквідувалася виборність гетьмана і полковників (їх мали замінити призначені королем комісар і полковники з політично надійної шляхти); артилерію і клейноди Військо передавало в руки комісара; підтверджувався 6-тисячний реєстр з поділом на шість полків відповідно до Куруківської угоди. Усі, хто не увійшов до реєстру, переходили до стану посполитих – міщан у прикордонних королівських містах або панських підданих. Відновлений Кодак, осаджений залогою з 700 вояків, перепиняв дорогу на Запоріжжя, a сама Запорозька Січ оголошувалася поза законом. Для дотримання цього пункту на ній мав постійно перебувати загін реєстрових козаків, склад якого періодично оновлювався, щоб реєстровці не встигали спокуситися до свавілля. Так Річ Посполита, як тоді здавалося, розрубала вузол козацької проблеми.