Значення етимології. Труднощі вживання іншомовних власних назв

Етимологія як розділ мовознавства (визначення, специфіка). Етимологія й уживання деяких варіантів іншомовних власних назв у діловому стилі (Австрія, Відень, Данія, Копенгаген, Німеччина, Польща, Угорщина).

У процесі історичного розвитку лексики в цілому і її окремих слів спостерігаються настільки серйозні фонетичні, граматичні й семантичні зміни, що в деяких випадках неможливо з погляду сучасної людини вста­новити, звідки походить те чи інше слово, та чи інша його форма. Цією й іншими проблемами займається етимологія (від гр. етюмос - "істина" ілогос - "вчення") - розділ мовознавства, який вивчає походження слів для встановлення їх первинного лексичного значення.

Звичайно, що вивчення джерел і процесу формування словникового складу мови, реконструкція найдавнішого періоду його існування (як пра­вило, дописемного) - прерогатива спеціалістів-мовників. Але іноді знайом­ство з первинним значенням слова дозволяє зовсім по-іншому подивитися на практику нашого повсякденного спілкування.

Так, при професійному спілкуванні часто виникають проблеми з "не­зрозумілим" міжмовним варіюванням слів, які постійно вживаються у діловій сфері. Йдеться про такі варіанти, як Угорщина - Венгрия, Відень -Вена, Німеччина - Германия, або січень - январь, лютий - февраль тощо. Сподіваючись на те, що прояснення їх етимології дозволить осмислено і правильно користуватися ними при спілкуванні різними слов'янськими мовами (у першу чергу, українською і російською), ми надали змогу чита­чам ознайомитися з деякими етимологічними етюдами.

Австрія (рос. Австрия). У німецькій мові, якою спілкуються в Австрії, назва цієї країни звучить як Цsterreich (Остеррайх), хоча у більшості мов перевага віддається латинізованій формі Аустрія (див., на­приклад, англ. Austria; ісп. Austria; рос. Австрия). В українську мову ця форма (із середньолатинської Austria) потрапила через польський варіант Austrya. Спочатку так називали східну частину Північної Ґалії (від давньо­верхньонімецького цstar або давньоісландського austr "схід"), буквально Східна країна.

Цікаво, що в російській мові аж до кінця XVII століття переважали форми, зорієнтовані на німецьку вимову (Остерейх, Устеритцкая земля), тоді як в українській мові - Аустрія, зорієнтована на польську вимову. Проте у XVIII столітті польські й українські варіанти перемогли і стали провідними.

При цьому дифтонг [au], нехарактерний для української і російської мов, постійно руйнувався і замінювався спочатку звуком [у] (Устрейя), а пізніше звукосполученням [ав] - Австрія.

Відень (рос. Вена). Для пояснення розбіжностей між російською й ук­раїнською формами цієї назви достатньо подивитися на її фіксацію в інших європейських мовах: нім. Wien, фр. Vienne, іт. Vienna, англ. Vienna, польськ. Wieden, чеськ. Videh.

У XVI столітті таких розбіжностей не було. І в російській, і в ук­раїнській мовах частіше зустрічалася форма Виден (з польськ. Wieden). Але в російській мові паралельно вживалися варіанти, які зазнали впливу французької, італійської або німецької мов (Виена, Вена, Виен), що й було зафіксовано пізніше як норма у формі Вена. Українська ж традиція залишилася незмінною -Відень.

Данія (рос. Дания). Звичайне для нас слово Данія з'явилося лише у Петровську епоху, хоча перші відомості про цю країну належать до XIV століття.

У різні часи ця назва мала різні варіанти: Донь, Денмаркська земля, Дацька земля, Дацьке королівство, Дацька корона тощо і, нарешті, з XVIII століття - Дания Данія).

Ця форма зобов'язана польському Dania, що походить із середньола­тинського Dania. Етимологія цієї назви йде від давньоскандинавського Danir — "лісові жителі" (пор. нім. Таппе - "піхта, ялина"), звідки польське dunczyk- "датчанин".

Таким чином, датське Danmark чи нім. Danemark можна "перекласти" як "область (марк) лісових жителів", тобто "датчан".

Складною здається проблема зміни етимологічного кореня dan- на dam- {датський, датчанин). Річ у тім, що слова з таким коренем стосува­лися не сьогоднішній Данії, а Норвегії, яка колись залежала від Данії і мала тому назву Датська. Отже, датчанин був первинно норвежцем.

Копенгаген (рос. Копенгаген). У Данії назва їхньої столиці звучить як Kйbenhavn (Кьобенгавн).

До XVII століття на території України і Росії переважали форми, які наближалися саме до цього звучання. Але паралельно вживалися й такі, що були пов'язані зі взаємодією різних мовних систем: датськ. Kйbenhavn —* Копенгав; нім. Kopenhagen —* Копенгаген; польськ. Kopenhaga —> Копенга-га; датськ. Kйbenhavn, нім. Kopenhagen —> Копенгавен тощо.

У XVIII столітті форма, зорієнтована на німецьку вимову, стає провідною. Вона вживається й зараз.

Німеччина (рос. Германия). В українській і російській мовах аж до кінця XVI століття переважали традиційні форми цієї власної назви, пов'язані з типово слов'янським варіантом етноніма - німці (немцы) від "німий", який стосувався будь-яких іноземців (пор. польськ. Niemcy, чеськ. Nйmecko). Етнонім спочатку став основою для топоніма Німці (Немцы), а потім для подальшої появи форм типу Немецкая земля.

Починаючи з XVI століття, у російській мові паралельно почали вжи­ватися й форми Германия, Ермания, Германская земля. Спочатку вони ви­магали пояснень: Германия, сирень Немецкое королевство, але потім стали цілком зрозумілими і до кінця XVII століття перемогли усі попередні. Во­ни виникли як книжне запозичення із середньо - латинського Germania. Цікаво, що у французів та іспанців варіанти назв "побудовані" на латинсь­кому запозиченні gallus ("галл"), що означає "француз" (фр. Allemagne, ісп. Allemania), а самі німці називають свою країну Deutschland (Дойчланд) – «країна дойчерів».

В українській традиції нормою став давній варіант Німеччина, оформлений українським суфіксом - чина.

Тепер у росіян і більшості європейських народів використовується назва, що походить від латинського януаріс на честь дволикого бога Януса. Міфічний бог, за уявленням давніх римлян, тримав ключі, якими відчиняв вхід до майбутнього і замикав вихід з минулого. Оскільки січень ділив рік на дві частини (новий і старий), то його й назвали ім'ям дволикого божества.

З січнем сьогодні пов'язана зустріч Нового року. Проте історія но-волітування складалася для українців дуже строкато. Сучасне його відзначення - четверте в літочисленні народу: впродовж багатьох століть нашим пращурам не з власної волі доводилося відмовлятися від своїх тра­ дицій. Уперше до цього змусило насильницьке хрещення, впроваджене на Київській Русі 988 року князем Володимиром.

А втім, первинне відзначення Нового року припадало на весну. Саме з пробудженням природи язичники пов'язували початок року.

З давнім весняним новолітуванням узгоджується чимало сучасних об-рядодійств: веснянки, гаївки, унікальні звичаї водіння Куста, Тополі, Вільхи тощо. Усі вони нагадують новорічні колядки та щедрівки, які є за­лишками первісних язичницьких дійств.

Із запровадженням християнства церква перенесла Новий рік з весни на вересень. Ламати традицію було нелегко. Для цього знадобилося чима­ло століть.

Тим часом у Європі під впливом католицизму початком року вважався січень. Щоб уникнути цю розбіжність, Петро І 1700 року запропонував церковникам перенести святкування Нового року на січень. Але слід за­уважити, що на західноукраїнських землях, які були значний відрізок часу під Польщею та Угорщиною, січневим відліком почали користуватися на кілька століть раніше.

Але й ця дата неостаточна. За радянської влади офіційний початок ро­ку змістився на 14 днів уперед. Церковне ж відзначення не змінилося. Відтак у нашій країні зараз співіснують дві дати початку року: офіційна -першого, релігійна - чотирнадцятого.

Зараз на січень припадає найбільше свят. Це перш за все пов'язано з тим, що саме у січні селянин міг перепочити від важкої праці, заповнивши вільний час різноманітними формами дозвілля, в якому була присутня об­рядова тематика.

Так, протягом різдвяних свят, які тривали від Різдва (7 січня) до Во­дохреща (19 січня), у кожній господі тричі варили кутю, що мало сим­волічне значення.

Шостого січня готувалася перша кутя. Для неї використовувався ячмінь або пшениця. Перед цим зерно сушили на печі і, замочивши водою, товкли у ступі, потім знову висушували й остаточно очищали від луски. Надвечір, коли страва була готова, господар вносив до хати пахучого сіна іробив на покуті кубельце. Господиня при цьому казала: "Сьогодні у нас, узвар і кутя, щоб курчата лупилися до пуття!" Ввечері кутю ставили на красний кут. З того часу вважалося, що наступив Святий вечір. Перша кутя називалася багатою.

Святвечір, або багата кутя - чисто родинне свято. Як правило, його справляли увечері, коли за столом збиралися усі члени сім'ї, яким госпо­диня мала подати дванадцять різноманітних страв з добавкою жиру.

Увечері, напередодні Нового року, підліткові дівчата (і тільки дівчата) обходили оселі сусідів та родичів, щоб защедрувати. Вони співали поба-жальні пісні, а господарі обдаровували їх гостинцями: Я дівчина маленька, В мене спідничка рябенька, Я не знаю ні "аз", ні "буки", Тому подаруйте щось у руки! Увечері в одній з осель збиралися хлопці й дівчата. Дівчата потайки намагалися завбачити свою долю: перекидали через ворота старе взуття (куди покаже носок - туди йти заміж); скрапували віск на воду; ставили в головах на всю ніч миску з водою і клали соломинки - до якого берега прилине стебло, звідтіля й прийдуть свати.

Опівночі хлопці бешкетували: намагалися викрасти у своїх коханих ворота і заховати їх так, аби господар не знайшов, зняти біля криниці жу­равля тощо, а тоді батько дівчини повинен був поставити могорич.

Як тільки наступав досвіток старого Нового року, сільські оселі оббігали посівальники - тепер вже хлопці. Кожен намагався якомога раніше засіяти сусіду, щоб отримати гарний подарунок. Починали з хре­щеного батька і хрещеної матері, дядьків, а вже потім йшли до сусідів.

Засівати годилося тільки житнім зерном або пшеничним і ні в якому разі іншими злаками. При цьому казали: "Щоб рясно вродила садовина", "Щоб бджоли велися та медок-солодок на жовтий вощечок носили", "Щоб у коморі та оборі зерна були гори", "Щоб вівці та корови були в ґазди здо­рові!" тощо.

Нарешті надходила третя й остання кутя. Вона звалася солодкою. Го­тували цю страву напередодні Водохреща (Йордані), тобто 18 січня. Цим дійством завершувалися різдвяні свята.

На водохрещенський Святвечір дівчата організовували обряд Мелан­ки. Перевдягнена дівчина (або хлопець) ходила разом з товаришами селом. В цьому дійстві були присутні такі "особи": циган, єврей, ведмідь тощо.

Найпоетичнішим святом було колядування. Воно тривало від Різдва до старого Нового року, а подекуди й до Водохреща.

Традиційною українською символікою на Новий рік був дідух. Виго­товляли його з кулів або з першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, обплетених окремо соломинками, ув'язували в пишний вінок. Зни-у робили триральчате розгалуження, щоб дідух міг рівно стояти. Гілки дідуха обрамлювали кольоровими стрічками й засушеними квітами. Ста­вили його напередодні багатої куті на покуті або столі.

Такими звичаями селянин намагався опоетизувати свою нелегку пра­цю. Для цього використовувалися не лише символи, а й практичні обрядові дії, наприклад, виїзд господаря на молодих бичках на село і запрошення покататися на санях задля того, щоб "приноровити молодих тварин" перед майбутніми сільськогосподарськими роботами.

Лютий (рос. февраль). До прийняття християнства цей місяць був ос­таннім у календарі, тому у більшості народів, у тому числі й у росіян, він асоціювався з очищенням, яке у римлян позначалось словом фебруаріс.

Серед слов'янських народів "власні" назви мають поляки - люти, серби й хорвати - веляча, українці і білоруси - лютий.

Його етимологічне коріння пов'язане з конкретними реаліями. Проте в давнину в Україні таким словом називали січень. Лише наприкінці XIX століття остаточна назва лютий закріпилася за другим місяцем року.

З лютим пов'язане явище високосного року. Історія його виникнення давня й цікава. Як відомо, лютий - найкоротший місяць, тому давні укла­дачі вирішили, ввівши високосний рік, регулювати ним "недосконалість" календаря. У глибоку давнину в багатьох народів рік згідно з сонячним ка­лендарем мав неоднакову кількість днів: у римлян - 355, у єгиптян - 365. Щоб ліквідувати цю розбіжність, Юлій Цезар у 46 році до нашої ери за "підказкою" відомого астронома Созігена запровадив так званий юліанський календар, що мав 365 днів і 6 годин. Через кожні чотири роки, отже, набігав "зайвий" день, який долучали до останнього місяця року, яким тоді був лютий. Так утворився високосний рік.

Але й ця система виявилася недосконалою. Щодоби "поза обліком" залишалися 11 хвилин і 14 секунд, які через кожні 128 років утворювали додатковий рік. А це заважало чітко прогнозувати релігійні свята.

Відтак папа римський Григорій XII у 1528 році запропонував пересу­нути літочислення з 5 на 15 жовтня, бо на цей день неточність становила 10 днів, а за вікові високосні роки вважати лише ті, число сотень яких ділиться на чотири. Таким чином, середня тривалість у григоріанському календарі довша за справжню лише на 26 секунд. Цим літочисленням ми користуємося й сьогодні.

Але це ще не всі "пригоди" з цим місяцем. Останній зимовий місяць, крім високосного року, має 28 днів. Але так було не завжди. Гай Юлій Цезар, оскільки він був "автором" реформи календаря, перейменував на свою честь сьогоднішній липень ("квінтиліс") на "юлісус", "віддавши" йому найбільшу кількість днів -31. Згодом (27 рік до нашої ери) трон римського імператора посів Август - онук племінника Цезаря. Його пер-еону римський сенат вирішив також ознаменувати іменним місяцем, взявши для цього наступний за липнем місяць - серпень ("секстиліс"). Але "новий" місяць август мав ЗО днів, з чим не міг погодитись імператор Август: він "додав" до "свого" місяця одну добу з лютого, щоб зрівнятися з "юлісусом". Ось чому два сусідні місяці, липень і серпень (рос. "июль" та "август") мають однакову кількість днів, а лютий (рос. "февраль") - найменшу кількість днів.

На останній місяць зими припадало кілька свят, в які намагалися зав­бачити погоду. Одним з них був Юхимів день - 10 лютого. Якщо він був вітряним, то літо передбачалося дощовим.

Найбільше вірили в пророцтво Стрітення. Його давніша назва - зимо-бор, чи громовиця. За повір'ям, саме 15 лютого зима зустрічається з вес­ною: яка буде погода в цей день - така й весна. Зі Стрітенням пов'язували свої надії й пасічники. Залежно від того, як капатиме зі стріх водичка, так прибуватиме й мед.

На останній місяць зими припадає й свято Власа (24 лютого), або Во­лоса. Для селян, хоч це ім'я пов'язане з язичництвом, воно відігравало значну роль у скотарстві. На Власа майже в кожній родині улаштовували різноманітні обрядодії, щоб забезпечити плодючість тварин, порятувати їх від всіляких хвороб. У цей день наймали пастухів, укладали угоди й кон­тракти, які суворо регламентувалися звичаєвим правом.

Вважалося, що на Власа "весна до пастухів заглядає в покутнє віконце", яке дивилося на схід сонця. День на Власа мав бути теплим.

29 лютого, раз на чотири роки, святкують і день Касьяна.

Березень (рос. март). Довгий час в Україні, як і в більшості європейських народів, звичайною для цього місяця була назва март на честь бога Марса. Справа у тому, що на початку римської доби Марс сим­волізував не війну, а весну та врожай. Пізніше, ототожнившись з грецьким Ареєм - покровителем воєн, він набрав повноваження й захисника тварин. В історію слов'ян март ввійшов передусім як місяць початку весни. У білорусів він називається соковнік, у словаків - марець, у чехів і у нас, ук­раїнців, - березень.

Сучасна назва раніше стосувалася квітня. Лише з середини XIX століття, коли з української мови випав латинський термін март, березень піднявся на сходинку вище.

Назва березень (або березоль, березіль) пов'язана з давнім промис­лом - заготівлею березової золи та кори. Селяни в цей час завершували вирубку беріз, щоб звільнити площу під посіви. Заготовлену деревину спалювали. При цьому попіл йшов для виготовлення скла, вугіллям удобрювали ґрунт, а з березової кори отримували лікувальну й технічну речовину - дьоготь. Варіантна назва місяця березіль (тобто береза й зола) була у вжитку ще до недавнього часу. У В.І.Сосюри, наприклад, читаємо: "І про весну шумів водою березіль..."

Цей місяць селянин чекав з особливим нетерпінням, бо вже все було приготовлено для посіву ярових. Справжній прихід весни пов'язували зі святом Явдохи, котре припадає на 14 березня. До цього дня випікали обря­дове печиво, так звані веснянки.

Першою ознакою приходу весни вважався посвист байбака: "Про-свистів байбак - ховай у затінок сіряк".

Другою прикметою появи весни був приліт вівсянок - найперших пе­релітних птахів.

З Кононова дня - 18 березня - починався весняний сонцеворот. З цієї нагоди влаштовували дитячі забави - заклички птахів. При цьому для діток випікали з тіста різноманітних птахів, уранці ними прикрашали сад, а коли припікало сонце, виходили за село, тримаючи печиво в руках, і декламували:

Пташок викликаю З теплого краю. Летіть, соловейки, На нашу земельку, Спішіть, ластівоньки, Пасти корівоньки! Якщо хтось уперше бачив ластівку, то брав грудочку землі й жбурляв їй услід, приказуючи: "На тобі, ластівко, на гніздо, а людям на добро!"

Біологічна весна припадала на Олексу - ЗО березня. Цей день називав­ся "теплий Олексій", на якого "щука-риба хвостом лід розбиває".

Це свято особливо шанували пасічники. У цей день вони виносили вулики на пасіки, щоб комахи зробили свій перший виліт. Біля вуликів ставили ікони Зосима та Саватія - покровителів бджільництва.

Остаточним утвердженням весни вважалося Благовіщення, яке припа­дало на 7 квітня за старим стилем. З цього дня можна було починати оран­ку: "На Благовіщення тиждень - вдовиний плуг". З ним пов'язана давня традиція у першу чергу всім миром обробляти ниву у сиріт та вдів.

Квітень (рос. апрель). Четвертий місяць року до XVI століття в Ук­раїні йменувався березнем. Проте найпоширенішою давньоруською на­звою, як засвідчують історичні джерела, був цветень - "пора цвітіння". Подібні паралелі зафіксовані у більшості слов'янських народів: у болгар - цветник, чехів і словенів - квєтен, поляків - квєчень, сербохорватів - цвьотань. У білорусів закріпилась назва красавік. Що стосується "європейської" форми, яка вживається у росіян (ап­рель), то вона виникла під впливом римської міфології: на честь римської богині кохання й краси Афродити.

Переважно з квітнем пов'язане одне з найбільших християнських свят - Великдень.

Напередодні Великодня відзначають Вербну неділю. У цей день жінки, нарізавши вербових паличок, несли їх до церкви, щоб освятити. Га­лузки зберігали як "помічні од недуг - грому". Вважалося, що ними у по­суху можна викликати дощ. Для цієї мети брали лише червону вербу, бо вона скоріше розпускається і, таким чином, оповіщає весну. Матері, принісши посвячену вербу, "били" нею дітей, приказуючи: "Верба красна б'є напрасно, верба біла - б'є за діло!"

Останній четвер перед Великоднем називається чистим. У цей день чистили з-під худоби, закалені діти починали купатися, щоб "тіло було чистим, не нападала короста й оминала трясця".

У суботу, перед Великоднем, жіноцтво готувало писанки (з малюнка­ми на рівні мистецтва) та крашанки (просте розмальовування), прикра­шаючи їх рослинними фарбами власного рецепту.

Виготовляли писанки переважно дівчата, даруючи хлопцям свої виро­би і хвастаючись своєю майстерністю. За це хлопці на храмове свято (воно припадало на осінь) мусили пригощати своїх коханих купленою медівкою. Якщо хлопець мав образу на дівчину, то повертав писанку або розбивав її привселюдно...

З особливим нетерпінням чекали Великодніх свят підлітки. Вони за­здалегідь готували свої моцоки - міцні яйця, а потім, пофарбувавши їх, грали навбитки, стараючись бути переможцем і назбирати, таким чином, якомога більше яєць.

Із Великоднем пов'язаний ще один обряд. Запалений у суботу посвіт мав горіти цілу ніч. Удосвіта його гасили й виносили з хати. Лише 14 ве­ресня - на Семена - його знову вішали до стелі, де він виконував протягом зимового сезону свою функцію.

Перший після Великодня четвер називали нявським, або рахманським. У цей день намагалися нічого не робити. Старші люди, зібравшись у гурти, йшли до річки і пускали на воду шкаралупки від крашанок, "щоб допливли вони до померлих і оповістили, що був Великий день".

Наступний тиждень відводився для поминок за померлими. У поми­нальний тиждень кожна родина мала за святий обов'язок прибрати над­гробки покійників і одвідати у відповідний день кладовище. На могилках справляли поминальний обід, згадуючи небіжчиків і залишаючи їм обря­дові страви - крашанки і цукерки.

Травень (рос. май). Зараз нам здається, що назва май для української традиції не характерна. Проте саме таку форму фіксують пам'ятки ще з XII століття. Походить вона від імені давньоримської богині весни Майї - доч­ки Фавна, який був покровителем гір, лісів, пасовиськ. Сучасне поняття маївок насправді йде з давнини. Так називались язичниками обряди, які відбувалися серед природи у відповідний місяць календаря.

Після "націоналізації" місяців у слов'ян в Україні найбуйніший вес­няний місяць стали називати травнем (порівняйте, болт., чеськ. травен; сербохорв. травень; словацьк. травен, хоча ця назва стосувалася спочатку червня). В усіх названих варіантах зафіксовані звичаї й обряди наших предків, які вважали, що саме о цій порі треба збирати трави, бо у цьому місяці вони мають чудодійні лікувальні властивості.

На травень припадає чимало обрядових дійств. Одне з таких свят -русалії. Воно припадає на кінець травня. У тиждень, який називається "ру-сальським", або "мавським", простежується міфологічно-фантастичні уяв­лення про природу. Юнаки зодягали у пишні шати одну з дівчат і водили її селом, співаючи русальських пісень.

Вважалося, що русальськими стають діти, які померли нехрещеними на нявський тиждень. Це своєрідне всевладдя русалок, тому батьки забо­роняли дітям ходити у цей тиждень по квіти і крокувати через жита, бо "русалки залоскочуть". Так народна мораль намагалася забезпечити тишу під час, коли колосилося жито і звірі вигодовували своє потомство.

На початку місяця (6 травня) відзначали день святого Юрія. Вважало­ся, що він оберігає домашніх тварин, тому у цей день уперше виводили тварин на нічний випас, підрізали гриви й хвости лошатам. Цілу ніч батьки й діти сиділи біля багаття, розповідаючи забавні історії.

З Юрієм пов'язана й традиція "збирання роси". Батьки змушували дітей ходити по ній босоніж, а дівчата вмивали нею обличчя. Не випадкові й прислів'я: "Коли кінь у росу - ти його в шлею, а коли без роси - фельд­шера проси"; "Хочеш масла - треба, щоб корова з росою паслась".

Переважно на травень припадає й "переплавна середа". У цей день, а він припадає на четвертий тиждень після Великодня, можна було купатися у річках та ставках.

Травень возвеличується й молодіжними хороводами веснянок і гаївок.

Червень (рос. июнь). Російська і європейська традиції називають перший літній місяць на честь давньоримської богині Юнони - покрови­тельки подружнього життя. Проте більшість слов'янських мов фіксують варіанти "власної" назви: укр., біл. червень; польськ. - червец; чеськ. - червен.

Як не дивно, усі ці назви, як і слово червоний, пов'язані із сокоживною комахою кошеніллю, яка плодиться саме у червні. Один з її різновидів -восковий червець - використовувався для отримання "білого воску", а з кошенілі виготовляли червону фарбу (згадайте давній вислів червлений стяг). Славнозвісна "руська фарба" мала величезний попит у іноземців. Візантійські купці спеціально споряджали по неї каравани до Києва, Ось чому територію сучасної Галичини, де спеціалізувалися на торгівлі черве-цем, називали у давнину Червоною Руссю.

Здебільшого на червень припадають "зелені свята" (трійця), якими язичники вшановували буйне пробудження природи. У ці дні люди вихо­дили на лісові галявини, прикрашали свої оселі живими квітами. Ця поша­на до природи виявилася такою сильною, що свято внесли в релігійні хри­стиянські святки.

Напередодні зелених свят відзначали так званий клечаний тиждень. У цей час селяни ходили до лісу, щоб заклечати, тобто прорубати місце для майбутнього поля.

Після цього наступав русальський, або мавський тиждень. У цей час дітям заборонялося ходити полями (щоб зберегти збіжжя від толочіння).

Наприкінці червня наступав двотижневий Петрівський піст. Жінки у цей час бралися за рукодільництво. Для дівчат це пора вибілювання полот­на й тіпання конопель. Колективна робота супроводжувалася співанням пісень - петрівок.

Липень (рос. июль). Більшість південнослов'янських варіантів фіксують назви літань (у сербів і хорватів), липан (у словенців) для шосто­го місяця, бо тут липа починає квітнути раніше, а більшість західно- і східнослов'янських варіантів - такі ж форми {ліпен, ліпєц, липень відповідно у чехів, поляків, українців) для сьомого місяця календаря.

Усі слов'янські вживання базуються на назві періоду господарської діяльності - липець, пов'язаної зі збиранням липового меду. Він вва­жається найціннішим продуктом, тому цілком ймовірно, що саме липець перетворився потім за аналогією з назвами січень, квітень, травень у місяць липень. Це сталося на початку місяців XX століття.

Паралельно довгий час в українців, як і в європейців, уживалася назва іюль, що походить від імені Юлія Цезаря - римського імператора, який за­провадив так званий юліанський календар. До речі, цей календар проіснував на території нашої країни аж до 1918 року.

Особливе свято у липні - Купала, що відзначається в ніч з 6 на 7 лип­ня. Обряд Купала уявлявся нашим пращурам як форма самоочищення від злих духів за допомогою води й вогню. Тому напередодні влаштовували спеціальні дійства, за допомогою яких позбавлялися від нечистої сили, зокрема відьом. Серпень (рос. август). Останній місяць літа має цілком прозору назву - період жнив, що асоціюється з "серпом". У чехів, поляків і слове­нів він відповідно йменується српен, серпень, велікі српан. У південних слов'ян, де жнива починаються раніше, ця назва стосується сьомого місяця (болг. срьпан, сербохорв. српань).

У європейських країнах серпень зветься августом - на честь римсько­го імператора Октавіана Августа, який одержав багато блискучих перемог саме о цій порі року.

Одне з найзначніших календарних свят серпня - Ілля (2 серпня). Це свято ввібрало усю аграрну магію язичницького бога Перуна - повелителя грому й блискавок: "Ілля вогненною колісницею приїздить на свято". Дій­сно, на цю пору припадає найбільше грозових днів.

Зазвичай на цей день треба намолотити хоча б корець зерна. З Іллею пов'язували астрономічне завершення літа, а тому забороняли дітям купа­тися, "бо на спині верба виросте".

На серпень припадають і свята Маковія й Спаса. Чотирнадцяте серпня вважалося полуднем літнього часу, тому в цей день жінки йшли до церкви, щоб освятити майже всі припаси хліборобського врожаю, серед яких обов'язково повинен бути мак (відсіля Маковій - перший Спас).

До другого Спаса (19 липня) старші люди, у яких померли малі діти, намагалися не їсти яблук, інакше, коли в цей день роздаватимуть гостинці, їм не дадуть, бо "мама з'їли".

Третій Спас символізує кінець літа (29 серпня). Якщо лелеки заспіши­ли у вирій раніше 28 серпня, за прикметами, зима має бути ранньою і хо­лодною.

Вересень (рос. сентябрь). Назва цього місяця пов'язана з вересом -рослиною, поширеною на території всієї України. Цей вічнозелений кущ квітне з серпня аж до кінця жовтня. Але найпишніше рожево-бузкове суц­віття вкриває соснові бори, торф'яники й піщані пагорби саме у вересні.

Те ж саме спостерігається і в інших слов'янських народів, що й зафік­совано у назвах: вересень у білорусів, вржешень у поляків.

Проте переважна більшість європейських мов уживає форми, бли­зькі до латинської назви сентембр, що означає "сьомий" - саме таким по порядку був цей місяць у давньому Римі, бо річне літочислення по­чиналося з березня. Прийнявши новий григоріанський календар, у яко­му новоріччя було перенесено на січень, місяценазву залишили старою, тобто юліанською.

Із середини вересня починають масово відлітати птахи у вирій. Ко­лись наші пращури, побачивши в небі ключ журавлів, приказували "Із чу­жої сторононьки повертайтесь додомоньку!" При цьому годилося загорну­ти в хустку грудочку землі й тримати її до весни. Помітивши перший жу-равлиний ключ, землю одразу закопували на полі чи в городі. Це була ознака, що весна буде щедрою і буйною

Жовтень (рос. октябрь). У сучасному місяцеслові жовтень посідає десяту позицію, проте латинська назва, якою користуються багато народів, фіксує його лише восьмим - октобер. Українська назва другого осіннього місяця не потребує особливих пояснень. Ця місяценазва, що фіксує колір осінньої природи, була відома ще за часів Київської Русі.

Другий місяць осені чекали з нетерпінням ті, хто засватався у вересні. Цього табу на весільний час (жовтень) дотримувалися жорстко - це було пов'язане з господарською діяльністю. Не випадково побутувало таке при­слів'я: "У маю розумний жениться, а дурна заміж іде, а в жовтні розумна заміж іде, а дурний жениться".

Переважно в жовтні справляли також весілля для батьків, або "ві­нець". Коли у багатодітних сім'ях одружували останнього сина чи віддава­ли заміж дочку, то на третій день плели вінки й випікали коровай для батька-матері.

З цим місяцем пов'язане й храмове свято. Його відзначали за датою закінчення будівництва й освячення храму. На це свято з'їжджалися родичі та знайомі із сусідніх і віддалених сіл. У цей день односельці влаштовува­ли "канун". Братчики (а це були найповажніші люди села) закуповували мед, розводили його водою в дерев'яні бочки, додавали трохи хмелю і ста­вили у льох для бродіння. У день свята пригощали їм, а виручені гроші від розпродажу медівки, яку можна було брати й на віру, використовували на громадські потреби.

У жовтні починалися вечорниці та досвітки.

Листопад (рос. ноябрь). Історія й етимологія назви цього місяця дав­ня й цікава. Для більшості європейських мов назва має спільний латинсь­кий корінь новем, бо місяць обіймав дев'яту позицію в літочисленні Дав­нього Риму (новембер). Проте у багатьох слов'янських мовах, як і в україн­ській, він набув цілком самостійної назви: у білорусів це лістопад, поляків і чехів - лістопат, сербохорватів - студени.

Такі форми не потребують особливого етимологічного пояснення. Щоправда, в Україні листопад не завжди збігався з періодом падіння лис­тя, тому швидше ця назва підходила б до жовтня.

Зрештою, так воно й було в давнину. Ще за часів Київської Русі останній місяць осені називався груднем, а сучасний грудень - студнем. Але пізніше за основу сучасного календаря було взято західноукраїнський поділ часу, де осінній цикл не завжди збігається зі східноукраїнським.

З початком листопада для хліборобів наступала пора відносного від­починку. З цим відпочинком пов'язане свято братчин. Обряд мав дві рівнозначні форми. Перша стосувалася оглядин зими. Ця дія нагадувала храмове свято, як правило, на Михайла (21 листопада), коли готували медові напої й особливе місце посідали молоді пари.

Іншою формою братчин (у білорусів "сябрство") було офіційне скріп­лення так званого колективного бджолиного рою. Якщо хтось із селян хо­тів заприятелювати з односельцем, то весною, коли виходив перший рій, відносив його сусідові, приказуючи: "Дай на братчину!" Це означало, що бджоли відтепер належатимуть спілці, в якій могли кооперуватися двоє або більше родин.

На братчину цей обряд скріплювався медовим напоєм

Грудень (рос. декабрь). Сучасна назва грудня раніше стосувалася лис­топада. В давньоруські часи початок зимового літочислення йменувався студнем. Щоправда, поруч з нею співіснувала й інша назва - грудень, що означало "нерівний, покритий грудками шлях". Саме таку назву ми зустрі­чаємо у поляків (груджень), білорусів (грудзень), сербохорватів (грудин) та словенів (груден). В інших європейських мовах збереглося давньоримське децембер, що означає "десятий місяць року".

З останнім місяцем року пов'язано чи не найбільше народних свят.

17 грудня відзначали день Варвари. На нього вдавалися до ворожіння. Але найцікавішим був обряд "пірхунів". Дівчата на молодіжних вечорни­цях готували вареники, серед яких були й вироби, начинені не сиром чи маком, а борошном. Частуючи хлопців, вони стежили, кому потрапить "пі-рхун", і жартували з невдахи. Широко практикувалися й погостини, на які сходилися люди старшого віку.

По-своєму цікавими були обряди на Сави (18), Миколи (19), Ганни (22), Спиридона (25) тощо.

 

 

Міні-лексикон: Лексика, лексикологія, маркована лексика, немаркована лексика, терміни, професіоналізми, фразеологізми, неологізми, етимологія, іншомовні слова.