Динаміка та структурні зміни світового госпо­дарського розвитку другої половини XX – початку ХХІ ст

Після другої світової війни світове господарство охоплювало три підсистеми: господарство економічно розвинених країн, держав так званого соціалістичного табору та країн, що розвиваються, утворених, головним чином, після розпаду ко­лоніальної системи. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Змінювалася струк­тура національних господарств. Важливими чинниками роз­витку світового господарства були розвиток науково-техніч­ного прогресу, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфра­структура – комплекс галузей, що обслуговували світові еко­номічні відносини (транспортна система, мережа інформацій­них комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господар­ського розвитку характерним було посилення взаємозв’язків між усіма країнами та їхніми групами.

Економічно розвинені країни в другій половині XX ст. перейшли до якісно нового етапу економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Характер­ною особливістю було зростання у виробництві ролі НТП, за­проваджувалися механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва і використати їх у сфері по­слуг. На фоні структурних змін у виробництві спостерігалося підвищення життєвого рівня населення.

Найбільш динамічно розвивалася промисловість, провідна галузь господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефектив­ності використання палива зумовили повільні темпи розвит­ку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало зна­чення обробної промисловості. Випереджаючими темпами розвивалися виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сиро­винну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машино­будуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектрон­на та ін.

Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впроваджен­ня досягнень НТП. Зменшилася кількість населення, зайня­того в сільському господарстві. Посилилася концентрація ви­робництва. Сільське господарство перетворилося на індустрі­альну галузь.

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національ­ного господарства економічно розвинених держав визначала­ся досягненнями науково-технічного прогресу, який активі­зувався в середині 50-х років. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: техноло­гічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську. По­чали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З’явились нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На ґрунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології – лазерна, плазмова тощо.

За невеликий відрізок часу, з 50-х до середини 70-х років, з’явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які стали технологічною та інформаційною основою перетворен­ня індустріальної економіки в постіндустріальну. З середини 70-х років особливо швидко росло виробництво персональних комп’ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які дозволяли швидко міняти види товарів. Ще у 1968 р. з’явив­ся перший гнучкий робот, а у 1974 р. створений перший ко­мерційний робот, яким керував комп’ютер.

У середині 70-х років почався бурхливий розвиток енер­гозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у технологічну перебудову. Використовувалися альтернативні джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія – ще одна важлива галузь постіндустріального господарства. Наука взагалі перетворюється в безпосередню виробничу силу, скорочується термін від на­родження наукової ідеї до її реалізації, втілення у виробниц­тво. У зв’язку з використанням новітніх технологій відбувається інтенсифікація виробництва.

Зменшуються не тільки енерго- та матеріаломісткість, а й розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції. Знижу­ються затрати на сировину, обладнання, вивільняється велика кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направ­ляється у сферу послуг тощо. Змінюється характер і зміст праці. Різко зростає роль, соціальне і економічне значення інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації. Внаслідок цього у значної кількості лю­дей появляється вільний час – величезне багатство і досяг­нення сучасної епохи.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійно­го використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки.

З’явилися науково-виробничі комплекси. Це були терито­ріальні об’єднання корпорацій з науково-дослідними лабора­торіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції.

Зросла економічна могутність монополі­стичних об’єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Масовим явищем також стало виникнення транснаціональних корпорацій – монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. Вже до середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. подібних корпорацій.

У таких умовах зростала економічна роль держави, яка в багатьох розвинених країнах була великим власником. їй належало 15–25% національного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Нада­валися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурен­тоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації “старих”. Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 р. в США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті стано­вила 40%, у Японії – 7,1, ФРН – 23,7, Великобританії – 13,7, Франції – 16,7.

Велике значення у державному регулюванні мали подат­кові стимули: прискорена амортизація, зменшення податко­вих ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини.

Отже, бурхливий розвиток науки, техніки, технології в другій половині XX ст. в провідних країнах світу зумовив створен­ня концепції постіндустріального суспільства. її головним теоретиком є американський соціолог Д. Белл, який вже на початку 1970-х років вказував на визначальні риси нового суспільного устрою, що зароджувався. Якщо в доіндустріальну епоху головним виробничим ресурсом була мускульна сила, в індустріальному – машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їхня якість – і в ширшому розумінні – якість життя. Відповідно провідною соціальною групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не робітники, а представники інтелектуальних професій, практи­ки нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.