Ред.] Відносини Україна — НАТО

Страны-члены

· Аргентина

· Боливия

· Бразилия

· Венесуэла

· Колумбия

· Куба

· Мексика

· Парагвай

· Перу

· Уругвай

· Чили

· Эквадор

Страны-члены разделены на три группы: более развитые (Аргентина, Бразилия, Мексика), среднего уровня (Венесуэла, Колумбия, Перу, Уругвай, Чили) и менее развитые (Боливия, Парагвай, Эквадор). Договор о создании подписан в 1980, вступил в силу в 1981. Заменила существовавшую с 1960 Латиноамериканскую ассоциацию свободной торговли(ЛАСТ).

Деятельность

Сегодня ЛАИ все больше рассматривается в регионе как исключительно консультативный механизм, функции которого сводятся к отслеживанию выполнения двусторонних и многосторонних торгово-экономических соглашений, выработке рекомендаций по урегулированию связанных с ними проблем, учету и обобщению статистических данных.

Высший орган - Совет Министров иностранных дел, в компетенцию которого входит определение основных направлений интеграционного процесса. Постоянный политический орган - Комитет представителей государств-членов ЛАИ, который рассматривает вопросы, связанные с реализацией Договора Монтевидео.

Генеральный секретариат выполняет функции технического органа, предоставляет консультационную и техническую поддержку государствам-членам в ходе переговоров в рамках ЛАИ. В его задачи входит изучение и оценка хода интеграционного процесса, а также выработка и внесение предложений по выполнению Договора Монтевидео. В октябре 2004 г. на 13-й сессии СМИД ЛАИ на пост Генсекретаря избран на трехлетний срок Д.Опертти (бывший мининдел Уругвая).

В ходе заседания Комитета Постоянных Представителей в июле 2005 г. был принят ряд резолюций, определяющий новую структуру Генерального секретариата ЛАИ. Созданы 6 департаментов (соглашений и переговоров; развития торговли и конкурентоспособности; физической интеграции и объединения информационных систем; содействия экономически относительно менее развитым странам региона; международного сотрудничества; информации и статистики), служба юридической поддержки, административное управление и управление по связи и организационным вопросам. Обозначенная структура Генерального секретариата будет функционировать до 31 августа 2008 года, после чего, в случае необходимости, в неё будут внесены изменения.

В рамках ЛАИ заключены двусторонние соглашения об экономической взаимодополняемости, предусматривающие взаимное снижение и отмену таможенных тарифов, сотрудничество в области финансов, налогообложения, таможенной и санитарной политики, в научно-технической сфере и др. Предусмотрена система преференций для государств с относительно меньшим экономическим развитием. В настоящее время к этой категории относятся Боливия, Парагвай и Эквадор.

На определенном этапе ЛАИ внесла существенный вклад в становление процессов экономической интеграции в Латинской Америке, создав международно-правовые предпосылки возникновения и эволюции крупнейших субрегиональных объединений – Андского сообщества (АС) и МЕРКОСУР, а также поспособствовав заключению и унификации двусторонних экономических соглашений.

Вместе с тем ряд базисных положений Договора Монтевидео, конечной целью которого является создание общего рынка, фактически не действует.

Руководство ЛАИ предпринимает шаги по активизации ее участия в развитии интеграционных процессов в регионе, ведет поиск возможностей более полного использования потенциала Ассоциации в качестве вспомогательного механизма, форума обсуждения состояния и перспектив интеграции на континенте. Однако их результативность во многом будет зависеть от готовности к этому стран-членов ЛАИ.

 

 

Андское сообщество

Флаг Андского сообщества

Члены Андского сообщества: Боливия, Колумбия, Перу и Эквадор.

Андское сообщество (группа, пакт; «Сomunidad andina» или «Andean Common Market») создано 26 мая 1969 года на основе Картахенского соглашения в составе Боливии, Колумбии, Перу, Чили (вышла из группы в 1976 году) и Эквадора. С 1973 года членом этой организации стала Венесуэла. Андская группа охватывает территорию в 3,8 млн кв. км с населением более 99 млн человек; её совокупный валовой продукт составляет 408 млрд долларов. Высший орган — комиссия Картахенского соглашения, состоящая из послов перечисленных стран с годичным сроком полномочий, по истечении которого комиссия перемещается в очередное по алфавиту государство, входящее в пакт. Представитель этой страны является её председателем. Комиссия обычно проводит не менее трёх сессий в год, на которых она определяет основные направления сотрудничества, утверждает программы по координации таможенной политики и экономического развития.

Совет министров иностранных дел — орган политического сотрудничества — координирует выступление Андской группы на мировой арене. Консультативным органом служит Андский парламент, состоящий из депутатов законодательных собраний стран-членов. Спорные вопросы разрешает Андский суд. Для выработки рекомендаций по конкретным вопросам созданы советы: плановый, валютный, финансовый, налоговый и другие.

Картахенское соглашение предусматривает создание общего рынка, согласование экономической политики в отношении иностранного капитала, посредством совместного программирования развития производственных отраслей и инфраструктуры, мобилизацию внутренних и внешних финансовых ресурсов, предоставление специальных льгот менее развитым членам союза — Боливии и Эквадору.

Цели Андского сообщества — содействие развитию стран-участниц посредством их интеграции и социально-экономического сотрудничества; ускорению экономического роста и обеспечению занятости; созданию латиноамериканского общего рынка. Основные направления Андской группы сводятся к:

• выработке единой экономической политики, координации осуществляемых проектов;
• гармонизации законодательства: осуществлению контроля за применением принятых в рамках Андской группы правовых норм и за их единой интерпретацией;
• установлению тесных взаимных связей между регионами и органами Андской группы через вспомогательные органы — Консультационный Совет частных предпринимателей и Андский институт труда.

В рамках Андской группы созданы:

• Андская корпорация развития (АКР), образованная в 1968 году, выступает как банк развития, как инвестиционный банк и как агентство экономического и финансового содействия;
• Латиноамериканский резервный фонд (ЛРФ) — распоряжается частью валютных резервов стран-членов для поддержания платёжных балансов и согласования финансовой и валютной политики;
• Ассоциация телекоммуникационных комиссий — используется в целях углубления сотрудничества, содействия развитию телекоммуникационных служб в регионе.

В 1990 году была принята «Андская стратегия», в которой были сформулированы три основные цели: развитие андского экономического пространства; углубление международных связей стран Андской группы; вклад в единство Латинской Америки. «Акт мира», принятый в том же году, выдвинул в качестве важнейших задач: углубление процесса интеграции андских стран; реализацию её отдельных этапов (зона свободной торговли, таможенный союз), а также других мер, необходимых для создания Андского общего рынка.

Андский пакт снискал особую известность в истории интеграции развивающихся стран — попыткой сразу в масштабах целой группировки ограничить влияние иностранных монополий. Данная акция начала проводиться в первые годы существования союза, когда тон в нём задавали Чили (период правительства Народного единства), Боливия и Перу. Главной мерой в этом направлении послужило введение «Общего режима по отношению к иностранному капиталу, торговым маркам, патентам, лицензиям», призванного установить контроль за деятельностью ТНК. Эти меры стимулировали превращение иностранных предприятий, создаваемых после 1974 года в национальные или смешанные. При учреждении такого предприятия не менее 15 % акций подлежит передаче государству, на территории которого оно находится. Важным положением общего режима было введение ограничений на вывозимые иностранными компаниями прибыли. Ежегодно разрешалось перевозить за границу не более 14 % зарегистрированной суммы прямых инвестиций. Одновременно ограничивались сферы приложения иностранного капитала: он не допускался в страхование, внутреннюю торговлю, транспорт, в средства массовой информации. С 1976 года во многих странах группировки полагалось смягчение некоторых положений общего режима в рамках Лимского протокола.

 

КАРІКОМ - спільний ринок країн Карибського басейну

До Карибського загального ринку (КАРІКОМ) входять такі країни, як Гаяна, Барбадос, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Антигуа і Барбуда, Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Домініка, Гренада, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадини, Беліз.

Членом КАРІКОМ є також Багамські острови, але вони не беруть участі у домовленостях про створення єдиного ринку.

Карибський спільний ринок було засновано 1973 р.

Його головними цілями є: — створення загального ринку; — координація зовнішньоекономічної політики; — функціональне економічне співробітництво в деяких галузях.

Карибський загальний ринок в рамках КАРІКОМ, де повністю ліквідовані торгові обмеження між Барбадосом, Трінідадом і Тобаго, Гайаной, Ямайкою і Антігуа. Ці країни схвалили єдиний митний тариф по відношенню до товарів третіх країн, тобто це фактично митний союз, в основі якого лежать промислово-сировинні товари. Третина взаємної торгівлі — нафтопродукти.

Східно-карибський загальний ринок, що включає в себе найменше розвинені країни; тенденція до створення загальної валюти і спільного ЦБ.

1995 рік — вільне переміщення громадян, скасування паспортного режиму.

У межах Карибського спільного ринку були усунуті основні обмеження торгівлі між його членами. Товари країн-членів не обкладаються митом при ввезенні. У 1989 році в рамках КАРІКОМ було прийнято рішення використовувати єдину Гармонізовану систему опису і кодування товарів для цілей тарифної класифікації. Поки що не всі держави виконали це завдання.

1 січня 1991 р. країни КАРІКОМ (за винятком держав Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Антигуа і Барбуда, Сент-Люсія) встановили єдині ставки ввізного мита на товари, що ввозяться з країн, які не є членами КАРІКОМ. Такі єдині ставки встановлені стосовно промислової продукції. Щодо інших товарів окремі держави встановлюють ставки мита самостійно. Ставки ввізного мита на різні товари відрізняються (від 5 до 40 %). Найбільш високими ставками митами обкладаються товари, аналогічні тим, які виробляються на території КАРІКОМ у достатніх кількостях. Готова і «проміжна» продукція (тобто продукція, отримана в ре-. зультаті переробки, що може далі використовуватися для виробництва іншої продукції) обкладаються ввізним митом за нижчими ставками. Окремі держави можуть встановлювати ще нижчі тарифи на деякі товари з країн, що не є членами КАРІКОМ, проте це заборонено щодо цілого ряду товарів.

 

Північноамерика́нська зо́на ві́льної торгі́влі (НАФТА; англ. North American Free Trade Agreement, NAFTA).

Наприкінці 80-х років починається серія консультацій та переговорів з приводу поглиблення та юридичного оформлення інтеграційних зв'язків між Мексикою і США. Звичайно ж Канада не могла залишатися осторонь мексикансько-американського зближення: вона приєднується до переговорного процесу, який завершився у вересні 1992 р. підписанням тристоронньої угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі — North American Free Trade Agreement (NAFTA).

Згідно з цією угодою, з січня 1994 року розпочато формування найбільшого у світі ринку. Створення його передбачено завершити у 2009 році.

Специфічність НАФТА визначається низкою характеристик, котрі певною мірою відрізняють її як від західно-європейської, так і від інших моделей міжнародної економічної інтеграції.

Особливості інтеграції

По-перше, Північно-американська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві — це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою воно об'єднує лише три, але досить великі за територією, людськими ресурсами та економічним потенціалом країни.

По-друге, країни, що об'єднались в НАФТА, мають різні рівні економічного розвитку, більше того, рівень Мексики різко контрастує з рівнем США та Канади. Власне, це не є винятковим явищем: у Західній півкулі подібний приклад демонструє МЕРКОСУР, до якого поряд з такими велетнями Латинської Америки, як Бразилія та Аргентина, входять Уругвай і Парагвай, котрі значно поступаються їм в економічному розвитку.

По-третє, яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США — світовий лідер з науково-технічним потенціалом та конкурентноспроможною економікою.

Основні торговельні та інвестиційні канали в межах угруповання спрямовані переважно зі США або до США; більша частина зовнішньоторговельного обороту Канади і Мексики припадає на торгівлю зі США. Що до канадсько-мексиканських торговельних та інвестиційних зв'язків, то до останнього часу вони залишалися надто слабкими.

По-четверте, угода має широко масштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами — інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо.

По-п'яте країни-члени НАФТА є водночас і атлантичними, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів — Західної Європи та Азійсько-Тихоокеанського регіону, що дає можливість рівномірно розвивати економічні зв'язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв'язків.

На відміну від Європейського Союзу, що піднявся на найвищий інтеграційний щабель, НАФТА не має досконалої структури національних органів регулювання тристоронніх відносин, що на даний час цілком улаштовує Канаду і Мексику, які вбачають в ній загрозу політичній та економічній незалежності. Зрештою, зона вільної торгівлі — це перший етап у міжнародній економічній інтеграції, і йому притаманні свої інституційні механізми.

Особливість угоди про НАФТА полягає також у тому, що вперше у світовій практиці в системі світових господарських зв'язків інтеграційне угруповання об'єднало найбільш високо розвинуті країни сучасності з однією з країн, що розвивається, яка ледь піднялась до рівня «нових індустріальних середніх держав».

Головними стимулами інтегрування є спільні економічні інтереси, що разом із принципами взаємовигідних відносин складають фундамент угоди.

Цілі угоди полягають в тому, щоб позбутися перешкод у торгівлі, створити умови для справедливої конкуренції, збільшити доцільність інвестування, спільно захищати права інтелектуальної власності, запровадити ефективний механізм співпраці та розв'язання суперечностей, а також розвивати тристоронню, регіональну та багатосторонню співпрацю.

 

Структура НАТО

Головні органи

• Рада НАТО (на рівні глав держав і урядів, або міністрів),
• Генеральний секретар,
• Комітет планування оборони (міністри оборони),
• Військовий комітет (начальники штабів),
• Регіональні командування.

Країни члени НАТО

• з 4 квітня 1949 (країни-засновники): Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія;
• з 18 лютого 1952: Греція, Туреччина;
• з 6 травня 1955: Німеччина;
• з 30 травня 1982: Іспанія;
• з 12 березня 1999: Чехія, Польща, Угорщина;
• з 2 квітня 2004: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія;
• з 1 квітня 2009 року Албанія та Хорватія стали членами НАТО.

Індивідуальні плани дій щодо членства

Започатковані на Празькій зустрічі у верхах у листопаді 2002 р., Індивідуальні плани дій щодо членства (ПДЧ) відкриті для країн, які мають політичну волю та здатність поглиблювати свої взаємини з НАТО.

На даний момент втілюються в життя ПДЧ з такими країнами:

• Грузія (29 жовтня 2004 р.)
• Азербайджан (27 травня 2005 р.)
• Вірменія (16 грудня 2005 р.)
• Україна (9 липня 1997 р.)
• Молдова (19 травня 2006 р.)
• Боснія і Герцеговина (10 січня 2008 р.)
• Чорногорія (червень 2008 р.)

= З 1990-91 рр. Альянс поступово збільшив свої контакти з країнами, які утворюють частину будь-якого з вищезгаданих партнерських угруповань. Політичний діалог з Японією, розпочатий у 1990 р., та ряд ненатівських країн долучилися до миротворчих операцій у колишній Югославії.

Альянс виробив набір генеральних ліній у відносинах з іншими країнами, поза вищенаведеними угрупованнями, у 1998 р. Ці генеральні лінії не дозволяють офіційного оформлення відносин, але віддзеркалюють бажання Альянсу нарощувати співробітництво. Внаслідок розлогих дебатів термін «Контактні країни» було погоджено членами Альянсу в 2004 р. Цей статус нині мають Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея та Японія.

Організа́ція Північноатланти́чного до́говору, НАТО або Північноатлантичний Альянс (англ. N orth A tlantic T reaty O rganization — NATO, фр. L' O rganisation du T raité de l' A tlantique N ord — OTAN) — міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. На даний час налічує 28 держав. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

НАТО народилася, як результат нездатності ООН того часу забезпечити світ у мирі, тоді, коли СРСР ветувало багато постанов Ради безпеки цієї організації. Для легітимізації нової організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.

Створений у 1955 році так званий Варшавський договір став фактично геополітичною противагою НАТО і конфронтація між цими блоками сформувала упереджене ставлення населення як України, так і інших пострадянських країн до цілей і засобів діяльності організації Північноатлантичного договору.

Україна — НАТО

Відносини між Україною та НАТО мають вагоме значення для гарантування миру і стабільності на євроатлантичному просторі^{[ Джерело? ]}. Географічно Україна посідає ключове місце на перетині Східної та Західної Європи. Україна має спільний кордон з чотирма країнами НАТО — Угорщиною, Польщею, Румунією та Словаччиною. У політичному плані, після набуття державного суверенітету у 1991 році, Україна завжди була відданою справі підтримання міжнародної безпеки та розвитку добросусідських відносин у регіоні^{[ Джерело? ]}.

Починаючи з 1994 р., Україна бере активну участь у програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), в рамках якої українські військові були залучені до кількох десятків спільних з країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території країни, так і за кордоном.

Подальше поглиблення співпраці відбулось у 1997 році внаслідок підписання Хартії про Особливе партнерство в Мадриді, яка відкрила шлях для проведення консультацій та співпраці з питань євроатлантичної безпеки. Відповідно до Хартії була створена Комісія Україна — НАТО. Цей орган ухвалює рішення та здійснює управління заходами співробітництва.

У листопаді 2002 року з метою поглиблення та розширення відносин Україна — НАТО був підписаний у Празі План дій Україна — НАТО^[1], який має на меті сприяти реформаторським зусиллям України на шляху до цілковитої інтеграції до євроатлантичних структур безпеки. В рамках нього реалізується щорічний Цільовий план Україна — НАТО.

Інтенсифікований діалог з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ було започатковано 21 квітня 2005 року у Вільнюсі. Процес Інтенсифікованого діалогу пропонується країнам, що висловили зацікавленість стати членами Альянсу, і є першим етапом офіційного процесу підготовки країн-аспірантів до членства в НАТО (ПДЧ). Виконання ПДЧ є останнім етапом на шляху до отримання країною-претендентом запрошення приєднатися до Альянсу.

Майбутнє членство України в НАТО не є загрозою для будь-якої країни^{[ Джерело? ]}, зокрема межуючих держав, та одного з стратегічних партнерів — Росії, бо цілковито спрямовано на укріплення системи міжнародної безпеки на сході Європи^{[ Джерело? ]}. Переговори щодо створення єдиної системи безпеки також ведуться з 2006 року між Росією та США як провідним членом НАТО.

ред.] Відносини Україна — НАТО

• 1991 рік — Вступ України до Ради північноатлантичного співробітництва;
• 1994 рік — Приєднання до програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ);
• 1996 рік — Розгортання українських миротворців у Боснії та Герцеговині;
• 9 липня 1997 року, Мадрид, підписання Хартії про Особливе партнерство, заснування Комісії Україна — НАТО, відкриття місії України при НАТО, відкриття Центру інформації та документації НАТО в Україні;
• 1998 рік — Заснування Спільної робочої групи з питань оборонної реформи;
• 1999 рік — Відкриття Офісу зв'язку НАТО у Києві, розгортання українсько-польського батальйону у Косові;
• 2000 рік — Ратифікація Угоди про статус сил, що беруть участь у заходах ПЗМ, яка сприяла участі України у військових навчаннях
• 22 листопада 2002 року, Прага, ухвалення Плану дій Україна — НАТО;
• 2004 рік — Ратифікація угоди про підтримку операцій НАТО з боку України;
• 2005 рік — Початок інтенсифікованого діалогу з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ як передумови переходу до Плана членства як останнього кроку щодо вступу у НАТО;
• з 18 до 20 жовтня 2005 року відвідини північноатлантичною радою НАТО (ПАР) України. Постійні представники 26 країн-членів НАТО та Генеральний секретар пан Яап де Хооп Схеффер взяли участь у засіданні Комісії Україна — НАТО (КУН);
• з 23 до 24 жовтня 2005 року — Саміт НАТО — Україна у Вільнюсі, Литва. Генеральний секретар НАТО Яап Де Гооп Схеффер заявляє, що Альянс готовий надати Україні допомогу в здійсненні політичних і військових реформ, необхідних для членства Києва у НАТО. Міністр оборони США Дональд Рамсфельд обіцяє Києву всебічну підтримку Вашингтона;
• 2006—2008 роки — НАТО оголошує політику відкритих дверей щодо вступу України.
• 15 січня 2008 — подання офіційної заяви щодо можливості приєднання України до Плану дій з членства (ПДЧ) в НАТО (так званий «лист трьох», який був підписаний Президентом України Віктором Ющенко, прем'єр-міністром Юлією Тимошенко і головою Верховної Ради Арсенієм Яценюком).
• 3 квітня 2008 на Бухарестському Саміті на рівні Глав держав та урядів держав-членів Північноатлантичної Ради одностайно було погоджено Декаларацію, у якій Україну (поряд з Грузією) було запевнено у майбутньому отриманні членства у НАТО.

«

НАТО вітає євроатлантичні прагнення щодо членства в НАТО України та Грузії. Сьогодні ми дійшли згоди, що ці держави стануть членами НАТО. Обидві країни зробили цінні внески в операції Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії... ПДЧ буде наступним кроком для України та Грузії на їх шляху до членства. Сьогодні ми чітко заявляємо, що ми підтримуємо заявки цих країн щодо ПДЧ... Ми звернулись до міністрів закордонних справ з проханням зробити першу оцінку прогресу на їх зустрічі в грудні 2008 р. Міністри закордонних справ мають повноваження приймати рішення щодо ПДЧ для України та Грузії [3]

»

• 4 квітня 2008 на підсумковій прес-конференції по результатах саміту у Бухаресті генеральний секретар Яаап де Хооп Схеффер проголосив, що поза усякими сумнівами Україна і Грузія приєднаються до НАТО [4] Також у рамках робочої Комісії Україна-НАТО українські керівники були завірені, що НАТО хоче запросити Україну приєднатися до альянсу.
• 21 серпня 2009 в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі була підписана Декларація про доповнення Хартії про особливе партнерство між Україною і Організацією Північноатлантичного Договору від 9 липня 1997 р. У документі відображені зміни у відносинах між Україною і НАТО, що відбулися з часу підписання Хартії про особливе партнерство в 1997 році, зокрема, в контексті рішень, прийнятих в 2008 році про майбутнє членство України в Альянсі та практичні механізми наближення до цієї мети. ^[2]
• 2 квітня 2010 Віктор Янукович своїм рішенням, ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО і ліквідував національний центр з питань євроатлантичної інтеграції.