Охарактеризуйте суспільно-політичне життя в Наддніпрянській Україні у другій половині XIX ст

Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху, що зазнав жорстокого удару після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Одним із центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург, де мешкало чимало українців, і куди, після від буття покарань, дозволили повернутися та обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку. Прагнучи якомога більше прислужитися своєму народу, українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду - культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах. Київська громада, як і громади, що виникли у різних містах України (Чернігів, Вінниця, Катеринослав, Одеси, Полтава, Харків), на Кубані (Катеринодар) та в Московії, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видам ня для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок у галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Але підготовка і вибух польського повстання 1863-1864 рр., боязнь того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то й незалежності, призвели £о віщання міністром внутрішніх справ Валуєвим'20 липня 1863 р. таємного циркуляра, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з’являються громади, але як нелегальні організації.

 

45. Кварцяне військо — наймане військо у Речі Посполитій 16-18 ст. Вперше створене в Королівстві Польському в 1562 за часів правління Сигізмунда II Августа. Його використовували переважно для охорони державних кордонів і придушення народних повстань. Складалося з піхоти й кавалерії. В 1632 р. у кварцяне військо було введено артилерію. Кварцяне військо утримувалося за рахунок 4-ї частини (кварти) прибутків від королівських маєтків (звідси і його назва).

 

 

Білет 16

16. Визначте основні течії українського політичного руху на початку 20 ст.

На початку XX ст. український суспільний рух вступає в новий етап - створення політичних партій, які у своїх програмах поряд із соціальними ставили і національні вимоги.

Революційна українська партія (РУП), Українська соціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська демократична партія (УДП), Українська радикально партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП), Українська соціал-демократична Спілка.

На початку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні утворилися і діяли українські політичні партії, які за соціально-політичною спрямованістю, стратегією і тактикою умовно можна поділити на три основні групи: 1) ліворадикальні партії: Революційна українська партія (РУП), Українська соціал-демократична партія (УСДРП); 2) ліберально-демократичні: Українська демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП); 3) національно-радикальні: Українська соціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП).

 

46. Богда́н Хмельни́цький — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Наддніпрянській Україні (1648–1657). Шляхтич, реєстровий козак, військовий писар, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Через ненадійність кримських союзників та важку війну з Річчю Посполитою, у 1654 році в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.

Білет 17

17.Розкрийте вплив Першої світової війни на діяльність українських політичних партій та груп

Українські політичні партії щодо війни зайняли різні позиції. Більшість українських діячів в Росії, зокрема, С. Петлюра І Д. Дорошенко, підтримало царський уряд, зайнявши позицію оборонства. ТУП (Товариство українських поступовців) на чолі з М. Грушевським пропонувало дотримуватись нейтралітету. Група діячів УСДРП (В. Винниченко) висловилася проти війни.

Національно-ліберальний напрямок. ТУП. «Товариство українських поступовців» (ТУП, від слова «поступ» - «прогрес») було створене в 1908 р. ТУП був міжпартійним політичним блоком українських ліберальних політичних діячів. Було вирішено відмовитися від партійної діяльності та перейти до роботи у формі безпартійної організації за національне відродження. Його лідерами були Михайло Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко. В умовах столипінського режиму ТУП був єдиною легальною українською політичною організацією в Наддніпрянщині.

«Тупівці» розуміли, що власними силами їм не вдасться досягти поставлених цілей. Тому вони схилялися до пошуку політичних союзників, вбачаючи їх, насамперед, у загальноросійській конституційно-демократичній партії (КДП). За політичними поглядами «тупівці» поділялися на:

- соціалістичне крило (С. Петлюра, М. Шаповал, Володимир Винниченко та ін.);

- ліберальне (А. В'язлов, Є. Чикаленко, М. Міхновський та ін.).

Однак розвиток подій у роки війни зменшував число прихильників царату в ТУП. Російський уряд заборонив українську пресу й українські громадські організації, в окупованій російськими військами Східній Галичині розгорнулася русифікаторська політика. Наприкінці вересня 1914 р. Київська Рада ТУП зібралася на засідання, на якому було заявлено про нейтральну позицію організації стосовно війни. У грудні 1916 р. була опублікована декларація Ради ТУП «Наша позиція», що проголошувала нейтральну позицію українського руху до обох воюючих сторін, оскільки жодна з них «не викликала співчуття ні метою, ні способами боротьби».

У квітні 1915 р. y Харкові відбувся з'їзд представників молоді Лівобережної України, на якому була заснована організація «Юнацька спілка» До її складу ввійшли головним чином студенти Харкова. Метою «Спілки» була проголошена боротьба «за кращу долю робітників». Ряд гуртків «Юнацької спілки» закликали до терористичної боротьби проти Росії та допомоги Німеччині й Австро-Угорщині.

Восени 1915 p. у Харкові була створена нова молодіжна організація - «Українське національне коло», або «Коло незалежних». Одночасно створилася «Українська студентська громада». Така ж організація діяла в Києві. Вона виступала:

- проти політики знеособлювання української нації;

- за бойкот «московської культури» на всій території України;

- за національну автономію України.

В Галичині українські політичні партії (Національне-демократична, Радикальна, Соціал-демократична) створили під керівництвом К. Левицького Головну Українську Раду (ГУР). Цей осередок підтримав "свій уряд", доклавши багато зусиль для мобілізації українства під гаслами австро-німецького блоку. Військовою організацією Ради стан Легіон українських січових стрільців, який увійшов до складу австрійського війська.

У Львові 4 серпня 1914 р. була створена Спілка визволення України (СВУ) з представників українських партій. До її складу увійшли діячі "Спілки" - М. Меленевський та О. Скоропис, колишні члени УСДРП – А. Жук, В. Дорошенко, Д. Донцов. Представники СВУ робили головну ставку на німецьку армію, вбачаючи в ній силу, здатну здолати Російську імперію, таким чином сприявши утворенню самостійної України.

 

47. Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

Білет 18

18. Розкрийте передумови, характер, рушійні сили і періодизація Визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

Війна почалася в лютому 1648 р. із захопленням повстанцями Запорізької Січі і обрання гетьманом Богдана Зиновія Хмельницького. Роком її закінчення вказується 1654 p., коли відбулася Переяславська Рада між Україною і Москвою.

Отже, рушійними силами революції були козаки, селяни, міщани, шляхта. Характер війни був всенародний, національно-визвольний, справедливий. Лідером визвольної війни став Б.Хмельницький, син дрібного українського шляхтича, на початок війни — чигиринський сотник. В кінці 30-х pp. Б.Хмельницький був генеральним писарем.

I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.

II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.

III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.

Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

 

48. Іва́н Мазе́па — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687—1704) і всій Наддніпрянській Україні(1704—1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, але 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.

Білет 19

19. Розкрийте причини, зміст та значення української національно-визвольної революції 1917-1920 рр.

Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів.

Причини і передумови Української революції:

1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

2. Важке соціальне становище переважної частини населення.

3. Невирішеність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва.

4. Піднесення українського національного визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення.

5. Порушення стабільності Російської та Австро-Угорської імперій, загострення їхніх внутрішніх проблем унаслідок Першої світової війни.

На першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).

Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами.

Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.

Основні події:

4 березня 1917 р. – утворено Українську Центральну Раду (на зборах українських організацій та політичних партій Києва за ініціативою Товариства українських поступовців). ЦР – представницький орган української демократії, який очолив національно-визвольний рух в Україні.

7 березня 1917р. – обрання керівного складу ЦР: голова –

Михайло Грушевський.

10 червня 1917 р. – І Універсал ЦР

15 червня 1917 р. – ЦР організувала Генеральний Секретаріат – український уряд у складі:

В.Винниченко – голова і генеральний секретар з внутрішніх

справ;

3 липня 1917 р. – ІІ Універсал ЦР

7 листопада 1917 р. – ІІІ Універсал ЦР

Грудень 1917-березень 1918 рр.. – перша війна радянської Росії з УНР.

22 січня 1918 р. – ІV Універсал ЦР.

Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Однак в умовах військового протистояння з більшовиками повністю втілити програму державного будівництва в життя УЦР не вдалося. Добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійності соборної України жила в умах кращих представників українського народу.

 

49. Петро Аркадійович Столипін — російський державний діяч, реформатор, прем'єр-міністр (1906–1911 рр.). Столипін провів цілий ряд законопроектів, які увійшли в історію як Столипінська аграрна реформа, головним змістом якої було запровадження приватної селянської земельної власності. Серед інших заходів Столипіна на посту прем'єр-міністра особливе значення мають введення земства в західних губерніях, обмеження автономії Великого князівства Фінляндського, зміна виборчого законодавства і розпуск II Думи, що поклали кінець революції 1905-1907 років.

Білет 20

20. Поясніть, чому в Україні перемогла радянська влада.

Утворення самостійної УНР не входило у плани більшовиків, бо вони мали свої наміри щодо новоствореної Української держави. Більшовики починають агітацію проти УЦР, Обласна конференція РСДРП(б) Донецького і Криворізького басейнів проголосила Центральну Раду ворогом трудящих і висловилася за скликання Всеукраїнського з'їзду Рад. Встановлення Радянської влади відбулося на протязі останніх днів 1917 - січні 1918 р. Так, 29 грудня 1917 р. радянська влада перемогла у Катеринославі, 9 січня 1918 р. – у Житомирі, 16 січня почалося збройне повстання проти Центральної Ради у Києві на заводі «Арсенал», яке було придушено. У своєму IV Універсалі (9 січня 1918 р.) Центральна Рада проголосила УНР незалежною. Утворила новий уряд — Раду народних міністрів на чолі з В. О. Голубовичем. Однак вона не спромоглася зупинити наступ Червоної Армії на Київ. Під впливом більшовицької агітації війська УНР або відмовлялися воювати з червоногвардійцями, або переходили на їхній бік. День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Центральної Ради, яка без бою віддала владу в руки П. Скоропадського, проголошеного на з’їзді земельних власників гетьманом України. Жодних політичних актів масового громадського протесту проти державного перевороту історичні джерела не зафіксували. Центральної Ради продемонструвала гаму сильних і слабких сторін української демократичної революції. До перших слід віднести відродження нації, її швидку, хоч і недостатню політизацію, проголошення Української Народної Республіки. До других - відсутність боєздатної армії, адміністративного апарату, необхідного політичного, державного досвіду в керівників Центральної Ради, Не були реалізовані соціальна і аграрна програма; широким трудящим масам бракувало розвиненої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності побудови власної держави. Ідея державності не посіла гідного місця в українській ментальності.

50. Симон Васильович Петлюра — український державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.).

 

Білет 21

21. Проаналізуйте соціально-економічні та політичні передумови виникнення козацтва.

в Україні термін "козак" почали вживати на означення окремого соціального стану. Козаками вважали людей, вільних від кріпацтва, тих, хто не лише господарював, а й повсякчас був готовий боронити рідну землю. "Запорозькими" козаків стали іменувати, бо ті селилися за дніпровськими порогами, на притоках Дніпра і Південного Бугу.

 

Однією з головних причин утворення козацтва були утиски з боку феодалів. Після Люблінської унії на землях України запанував колоніальний польський режим. Саме польська влада з її панщиною, звичаями і традиціями адміністративного управління, законодавчими нормами і нетерпимим релігійним світоглядом несвідомо сприяла породженню ворожої для себе сили в особі українського, а потім і запорозького козацтва.

 

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні

(посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної

залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації

вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської

адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів

від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та

покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку

Кримського ханства).

 

51. Шелест Петро Юхимович — партійний і державний діяч УРСР та СРСР. Перший секретар ЦК КП України (1963–1972). Батько Шелеста Віталія Петровича.

Білет 22

22. Охарактеризуйте економічне та політичне становище українських земель у складі Польщі у 1921-1939 рр

Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких, за переписом 1931 р., проживало 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території Підкарпатської Русі, що ввійшла до складу Чехо-Словаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, повинна була визначитись у ставленні до української меншини. У 1923–1926 рр. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. У другій половині 1920-х – 1930-ті рр. уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. Здійснюючи ці заходи, він докладав зусиль, аби відвернутУ другій половині 1930-х рр. урядові кола ЧСР зіткнулися з розгортанням нової хвилі боротьби населення за автономію та зрештою під тиском Німеччини змушені були у жовтні 1938 р. надати краю автономію. и населення від боротьби за автономію, зосереджуючи його увагу на «мовному питанні».

 

52.Володи́мир Васи́льович Щербицький — радянський партійний і державний діяч. У 36-річному віці його обирають другим, а через рік першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. 1961 р. його призначають головою Ради Міністрів УРСР. У 1971 року став членом Політбюро ЦК КПРС. Був першим секретарем ЦК КПУ (1972-1989 рр.).

 

Білет 23

23. Розкрийте зміст та результати нової економічної політики.

Нова́ економі́чна полі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.

Результати:

Зростання господарчої ініціативи, зацікавленості в результатах праці,що привело до підвищення продуктивності праці.

Швидкі темпи відбудови народного господарства країни.

Зростання життєвого рівня населення.

Незмінність авторитарного характеру політичної системи, що породжувало сумніви стосовно тривалості непу.

Відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок.

Потенціал для подальшого зростання економіки виявився украй низьким.

іноземні інвестиції не віталися, та і самі інвестори особливо не квапилися до Росії через нестабільність.

Суперечливою була ситуація і в селі, де явно гнобилися «куркулі» — найбільш дбайливі і ефективні господарі.

 

53. Застійний період – це ретроспективна назва одного з останніх періодів існування радянської економічної та політичної системи (середина 1970 - середина 1980-х років). Поняття «період застою» з'явилося та було введене в політичний лексикон лідером КПРС та головою держави - М. С. Горбачовим у другій половині 1980-х років. В цей період в радянському суспільстві складалися передумови глибокої системної кризи — економічної та соціальної, які врешті призвели до краху радянської економіки та політичного розпаду СРСР. Період застою пов'язують з ім'ям Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, під час правління якого (1964-1982) застійні явища у суспільстві сформувалися та набули характерних рис.

Білет 24

24. Розкрийте причини та масштаби голоду 1932-1933 рр. в Україні.

Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат.

Безпосередньою його причиною було насильницьке вилучення хліба у селян. Загалом же причинами голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:

-необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка загрожувала імперським інтересам Москви;

-непомірні для селян хлібозаготівлі;

-надмірний хлібний експорт;

-небажання колгоспників працювати в громадському господарстві;

-конфіскація владою продовольчих запасів;

-економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами.

Точну цифру людських втрат від голодомору 1932-1933 рр. встановити неможливо. Дослідники називають дані від 3.5 до 12 млн. осіб. Унаслідок Голодомору було остаточно зламано опір селян колгоспній системі й суттєво підірвано сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Колгоспний лад став однією з основ командної економіки і тоталітарного режиму.

 

54. Хрущов Микита Сергійович — перший секретар КПРС (1953–1964), Голова Ради Міністрів СРСР (1958–1964), Герой Радянського Союзу (1964), тричі Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957, 1961), генерал-лейтенант (1943).

 

 

Білет 25

25.Доведіть що кінець ІХ- кінець Х ст. був періодом піднесення та розквіту Київської Русі

Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою. Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов'янських земель, Володимир військовими походами 981—993 pp. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі. Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з півдня. Авторитет князівської влади у давньоруському суспільстві значною мірою залежав від успіхів та невдач у протистоянні з кочівницьким степом. Саме тому сім переможних великих війн Володимира з печенігами, про які повідомляють «Повість минулих літ» та інші джерела, принесли київському князеві військову славу.

Незважаючи на те, що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах з сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що у князя було 5 офіційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатичних відносин, адже кожна з дружин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб своєрідною печаткою укладеного ним політичного союзу. Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлюються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укладено угоду. Налагодження у 90-х роках X ст. офіційних зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення сфери римського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних.

 

55. Історіогра́фія — історія історичної науки в цілому, а також сукупність досліджень, присвячених певній темі або історичній епосі або сукупність історичних робіт, об'єднані в ідеологічному або національному відношенні Також, історіографія це наукова дисципліна, що вивчає історію історичної науки. У найбільш широкому значенні історіографією називається сама історична наука, власне опис історії, історіограф - те саме, що історик.

 

Білет 26

 

 

26. Розкрийте внесок народу України у перемогу над фашизмом.

Перемога країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками у Другій світовій війні 1939-1945 рр. була здобута ціною неймовірних зусиль і величез­них жертв. Вагомий внесок у цю перемогу зробив україн­ський народ.

На початку війни на території України більше року стримувався наступ фашистських орд. План «блискавич­ної» війни був зірваний внаслідок мужніх дій прикордон­ників, битв біля Дубно, Рівного. Луцька, героїчної оборо­ни Києва, Одеси, Севастополя. В роки війни Українськи­ми фронтами на території республіки були проведені на­ступальні стратегічні битви, які суттєво змінили ситуацію на фронті на користь СРСР: форсування Дніпра, звільнення Києва, Корсунь-Шевченківська операція, Львівсько-Сандомирська, Карпатська, Яссько-Кишинівська та ін. Український народ дав Червоній Армії 6 млн. бійців, кожен другий з них загинув, а кожен другий з тих, хто за­лишився живим, став на все життя інвалідом. Втрати укра­їнського народу становили 40-44 % від загальних втрат СРСР. Сталінський режим не дуже відставав від німецького у жорстокості. За час Другої світової війни він знищив і депортував у райо­ни Крайньої Півночі і Сибіру 1,5 млн. невинних людей, головним чином жителів західних українських земель. Матеріальні втрати, яких зазнало господарство і населен­ня України, сягнули третини національного багатства республіки. Українці брали участь у європейському русі Опору. Серед полководців і воєначальників були сотні укра­їнців за походженням. Найбільш відомі з них - М. Кирпонос, А. Єременко, С- Тимошсико, Р. Малиновський, 1. Чер-няховський, ГІ. Рибалко, К_. Москаленко та ін. 2072 україн­ці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Участь українського народу в Другій світовій війні стала для нього не тільки подвигом, а й трагедією. Зазнав­ши величезних втрат, він знову не зміг відновити націона­льну державність: вкотре доля українського народу вирішувалась могутніми сусідами, що діяли задля власних інтересів. Позитивним наслідком війни можна вважати об'­єднання українських земель в рамках одного, хоч і несамос­тійного, державного утворення – УРСР.

 

56. Джерелознавство — галузь історичної науки, яка вивчає походження історичних джерел, теорію та практику їх використання в історичних дослідженнях, структуру та функції джерельної бази. Предметом історичного джерелознавтсва є закономірності виникнення історичних джерел та відображення ними історичного процесу,їх функціонування в історичному дослідженні, місце джерелознавтсва в системі історичної науки.

 

Білет 27

27. Охарактеризуйте джерела вивчення історії України.

Вивчення історії ґрунтується на історичних джерелах. Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, які безпосередньо відображають усі сфери діяльності людей.

У науці зараз виділяються п’ять основних типів історичних джерел:

1. Речові джерела – це пам’ятки матеріальної культури – археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети), а також архітектурні пам’ятники. Це головні джерела для вивчення праісторії та раннього середньовіччя. Так, археологічні у світі старожитностей допомагають вивчати розвиток господарства, побут, культуру, історію племен і народів, які мешкали на теренах нашої держави. Архітектурні пам’ятки допомагають дослідити рівень розвитку матеріальної культури. Таким чином, речові джерела допомагають простежити етнічні, соціально-економічні, культурні процеси розвитку населення, доводять наявність нерозривного зв’язку, спадкоємності матеріальної культури і досвіду, що завжди існує між поколіннями.

2. Етнографічні джерела – це пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв народу. Зазначений тип джерела використовується при вивченні усіх періодів історії України.

3. Лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови. Саме мова зберігає в собі сліди історичного життя народу, що нею говорить, стадій його історичного розвитку і його історичної пам’яті, яка позначилася в назвах річок, озер, гір, лісів тощо. При вивченні нашого курсу особливого значення має дослідження старослов’янської та української мов.

4. Усні джерела – народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, прислів’я, приказки тощо. Цей ти джерел також допомагає дослідити життя народу.

Третій та четвертий тип джерел використовують, насамперед, при вивченні культури народу.

5. Писемні джерела є основою історичних знань. Писемні джерела в свою чергу умовно поділяються на дві основні групи:

- актові матеріали, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані тощо.

- оповідні пам’ятки – літописи, спогади, щоденники, листи, публіцистична, економічна література та інші твори.

57. Етногенез — це сукупність історичних явищ і процесів, які супроводжують всі етапи становлення та розвитку того чи іншого етносу: від родоплемінного ладу до формування окремих етнічних спільнот, на основі яких урешті-решт утворюються певні народності, народи, а згодом — і нації в сучасному розумінні.

 

Білет 28

28. Платформа УЦР у відносинах з Росією.

4 (17) березня 1917 року українці заснували власну організацію – Центральну Раду. Її створили помірковані ліберали з Товариства українських поступовців під проводом Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова та Дмитра Дорошенка разом із соціал-демократами на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Трохи згодом до Центральної Ради вступила нова зростаюча Українська партія соціалістів-революціонерів, яку представляли Микола Ковалевський, Павло Христюк та Микита Шаповал. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського. Заступниками Грушевського стали Д.Антонович, Д.Дорошенко та Ф.Крижанівський.

 

19-21 квітня 1917 р. у Києві відбувся Український національний конгрес, що проголосив Українську Центральну Раду всеукраїнським національним центром, підтвердив вимоги перебудови Російської держави у федеративну демократичну республіку й автономії України у її складі. На конгресі був обраний новий склад Української Центральної Ради. Головою УЦР знову став М. Грушевський, його заступниками - С. Єфремов і В. Винниченко. Для постійної роботи між сесіями була створена Мала Рада з 20 чоловік.

 

Важливу роль у створенні, зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності Центральної Ради відіграли три провідні українські партії: Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-федералістів.

 

М.Грушевський сформулював програму і платформу Української Центральної Ради, основною метою якої було законним способом домогтися від Тимчасового уряду визнання і проголошення національно-територіальної автономії України.

 

23 червня було видано I універсал, який передбачав наступне: "Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв'язків з нею, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї ".Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу.

Трохи згодом Центральна Рада оголосила про створення Генерального секретаріату, що мав правити за виконавчий орган уряду. Пізніше було видано ще три універсали (II – 3 липня, III – 7 (20) листопада і IV – 9 (22) січня).

 

Видана 4 (17) серпня 1917 р. Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. He наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості переобрання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР у результаті втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду у відносинах Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність.

 

58. Нова економічна політика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами.

 

Білет 29

29. Проаналізуйте причини, суть та наслідки «перебудови» М.Горбачова.

Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р., Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці і політиці, соціальному і духовному житті. Тому квітень 1985 р. вважається початком перебудови в СРСР, хоч саме поняття "перебудова" з'явилося значно пізніше.

Перебудова мала охопити основні сфери життя суспільства:

економіку (перехід від екстенсивних методів гос­подарювання до інтенсивних);

внутрішню політику (демократизація суспільного життя);

зовнішню політику (припинення «холодної вій­ни»);

соціальну сферу (поліпшення матеріального доб­робуту людей);

ідеологію (ліквідація цензури, гласність).

ОСНОВНІ ЕТАПИ ПЕРЕБУДОВИ

I етап (1985−1988 рр.) − період розробки кон­цепції перебудови, здійснення перших економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови:

− прийняття програми прискорення соціально-еко­номічного розвитку країни (квітень 1985 р.);

− реформа М. Рижкова та Л. Абалкіна (червень 1987 р.), суть якої полягала у запровадженні прин­ципу трьох «С» − самостійність, самоокупність, самофінансування. Були ухвалені «Закон про дер­жавне підприємство (об'єднання)», «Закон про ко­операцію» та ін.;

− перебування перебудовчих процесів в Україні під контролем радянської номенклатури (при владі залишався консерватор В. Щербицький, оточен­ня якого віддавало перевагу адміністративно-ко­мандним методам керівництва; курс не змінився і при його наступнику В. Івашкові);

− початок політичних реформ (лібералізація, відміна цензури, реабілітація політв'язнів тощо).

У результаті запропоновані економічні реформи виявилися утопічними й непослідовними, проводили­ся невпевнено і зазнали провалу. Замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку розпоча­лося їх падіння, загострювалися соціальні проблеми, відбувся сплеск інфляції.

II етап (1988−1991 рр.) − період активних політичних перетворень, курс на перехід до регульованої ринкової економіки:

− XIX партійна конференція (червень 1988 р.), на якій було ухвалено рішення про кардинальне ре­формування політичної системи, взято курс на гласність, яка виявилася у поверненні із забут­тя історичних фактів, оприлюдненні інформації про події, що раніше свідомо приховувалися, публікації творів радянських та зарубіжних ав­торів, розповсюдження яких раніше забороняло­ся; v більш широкому ознайомленні радянськ загалу з масовою культурою Заходу, у відмові класових і партійних оцінок суспільних явиш користь загальнолюдських тощо;

− проведення перших демократичних виборів Верховної Ради (1990 p.);

− погіршення економічної ситуації (дефіцит товар-інфляція, черги, перехід підприємств Украї на бартер − натуральний обмін, низька продук­тивність праці, падіння національного прибутку у 1991 р. на 13 % тощо);

− неспроможність союзних структур здійсню­вати ефективне управління економікою рес­публіки;

− прийняття Верховною Радою СРСР програми пе­реходу до регульованої ринкової економіки (чер­вень 1990 p.), яка з самого початку виявилася не­життєздатною. У результаті безсистемна перебудова призвела до: розвалу народного господарства, зростання інфляції, розбалансованості економіки.

Наслідки реформ:

o Розвал існуючої системи влади. Підрив монополії КПРС на владу. Створення передумов для розвалу СРСР

o Зростання політичної активності населення. Зародження багатопартійності

o Відродження національної свідомості українського та інших народів, що входили до складу СРСР

59. Колабораціонізм — співпраця населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників. У роки Другої світової війни колабораціонізм був явищем розповсюдженим — і мав місце практично в кожній окупованій країні.

Білет 30

 

30. Розкрийте економічні проблеми незалежної України першої половини 90-х. хх ст.

Зі здобуттям незалежності в 1991 р. Україна віддала перевагу не науково обґрунтованим висновкам вітчизняних та іноземних учених про поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу, тобто до ринку з відносно сильним макроекономічним контролем з боку держави та зі збереженням міцного державного сектору економіки, а рекомендаціям експертів впливових міжнародних фінансових організацій − Міжнародно­го валютного фонду і Світового банку. Суть рекомендацій зводилася до того, щоб якомога швидше перейти до відкритої децентралізованої системи тор­гівлі і валютних курсів з метою прискорення інтеграції економіки країни у світове господарство. Могутні іноземні фірми мали забезпечити гостру кон­куренцію з боку міжнародних ринків. Експерти враховували, що приско­рення лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків призведе до банкрутс­тва частини підприємств і зростання безробіття. Проте, на їхню думку, якщо витримати ці труднощі, то, імовірно, через два роки розпочнеться стійкий підйом, а темпи зростання можуть бути вищі, ніж у більшості про­мислових країн Заходу. Цьому сприятиме фінансова допомога Заходу, яка може надходити, коли буде зроблено "перший великий крок". Неминучим наслідком глибокої тривалої кризи стало різке (майже дво­разове) падіння життєвого рівня населення України. За роки кризи різко впали обсяги житлового будівництва. Для України 1999 р. був роком найбільшого спаду обсягу ВВП, за 2000-2002рр. відбувалося зростання ВВП. прогнозами, Україна втратить приблизно 20−25 років, тобто життя цілого покоління, для повторного виходу на рубежі 1992 р. і, таким чином, подолання трансформаційної (системної) кризи. Навіть до 2010 р. Україні не вдасться хоч якось наблизитися до теперішнього, або ж майбутнього − очевидно, дещо нижчого − рівня ВВП на душу населення у ЄС, зумовленого вступом до нього нових членів. ВВП нашої країни на душу населення навряд чи підніметься до 25−27 % середньоєвропейського. Не можна погодитися з думкою про неминучість падіння виробництва і погіршення становища населення в період проведення економічних реформ. Світовий досвід засвідчує протилежне: розумно здійснені економічні пере­творення супроводжуються економічним зростанням та підвищенням рівня життя населення було проголо­шено лібералізацію ринкової торгівлі і цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика українського уряду поглибила кризу, сприяла дальшому падінню виробництва і за браком конкуренції призвела до надзвичайного зростання цін. Не маючи основних стратегіч­них завдань, вироблених саме для України з урахуванням її національних інтересів та історичних особливостей, країна пішла шляхом формування "дикого капіталізму" зразка XVIII ст. − вільного ринку, заперечення регу­лювальної ролі держави, без забезпечення соціального захисту тощо. Розвиток реформ за рекомендаціями МВФ привів Україну до глибокої трансформаційної кризи, вийти з якої країні не вдалося й на початку XXI ст. За період реформ відбулися деіндустріалізація країни, фізичний роз­пад продуктивних сил, руйнація інтелектуального потенціалу суспільства. В Україні більш ніж у 2 рази знизилася продуктивність праці, у 2 рази зрос­ла собівартість промислової продукції. Швидке зниження реальних доходів населення України призвело до кризи збуту виробленої продукції. Майже половина її осідає на складах. У країні почала переважати бартерна еконо­міка, що різко скоротило бюджетні надходження. Хронічним став дефіцит державного бюджету.

Неконкурентоспроможність переважної більшості продукції вітчизня­ного виробництва посилювалася нижчою продуктивністю праці, невідповід­ністю якості окремих видів продукції світовим стандартам, високими ціна­ми. Зміна становища на конкурентному ринку поглиблювала процес спаду виробництва, а в ряді випадків вела до банкрутства підприємств.

 

60. Тоталітаризм - форма державно-політичного режиму держави, що регламентує всі сфери суспільного існування, а також не визнає незалежність від держави (державної влади) таких окремих сфер приватного і суспільного життя, як — економіка (господарство), релігія, виховання, сім'я тощо.