Різновиди стратегії розвитку підприємства

Види базових стратегій:

- стратегія зростання (виражає наміри підприємства збільшити обсяги продаж, прибутку, капіталовкладень тощо.)

- стратегія стабілізації (діяльність підприємства в умавах відчутної нестабільності обсягів продажу та прибутку).

- стратегія виживання (оборонна стратегія, що застосовується за умови глибокої кризи діяльності підприємства).

В рамках вибраної базової стратегії можливі декілька напрямків дій, які прийнято називати стратигічними альтернативами. Реалізація базової та альтернативної стратегій забезпечується подальною їх конкретизацією та розробкою функціональних та ресурсних субстратегій.

До функціональних субстратегій відносять:

- стратегію науково-дослідних та експерементально-впроваджувальних робіт;

- виробничу стратегію;

- маркетингову стратегію;

До стратегій ресурсного забезпечення відносять:

-кадрів та соціального розвитку;

-технічного розвитку;

-матеріально-технічного розвитку;

-фінансову;

-організаційну;

-інвестиційну;

Субстратегії є органічною складовою частиною єдиного цілого – загальної стратегії розвитку підприємства.

 

 

26. Цінова політика: поняття і різновиди.

Наиболее важным показателем для компании является цена, основная функция которой состоит в обеспечении выручки от продажи товаров. Политика цен представляет собой сознательной руководство деятельностью по установлению цен. Ценовая политика обычно заключается в логической увязке целей и возможностей, средств предприятия. Она включает основные принципы и правил, которые фирма стремится использовать в своей повседневной практике. В ценовой политике формируются общие подходы в ценообразовании фирмы, которые обуславливают выбор прикладной маркетинговой модели ценообразования, называемой обычно стратегией.

 

27. Методи визначення цін на продукцію в умовах ринкових відносин.

Ціноутворення – складний процес, на який впливає ряд динамічних факторів. З урахуванням цих факторів і обставин вибирається метод ціноутворення. Відомі такі основні методи встановлення ціни:

-метод “собівартість + прибуток” (згідно з цим методом ціна обчислюється як сума собівартості продукції і величини прибутку в ціні. Наступний визначається за нормативом в процентах до собівартості або її частини. Величина цьго нормативу встановлюється підприємством, проте може бути обмежена державою);

-метод “забезпечення фіксованого обсягу прибутку” (ціна ставиться у жорстку залежність від загального обсягу прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції).

-метод ціноутворення “за рівнем поточних цін” (“за рівнем конкуренції”) (полягає у том, що ціна розглядається і встановлюється як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів. Собівартість за таких умов є величиною, щообумовлює рентабельність продукції при різних варіантах ціни, а не її безпосередньою базою).

-метод ціноутворення “за рівнем попиту” (полягає у тому, що ціна за допомогою продажу в різних сегментах ринку встановлюється на такому рівні, за якого попит задовольняє продавця (Приклад)).

 

 

90. Діагностика фінансово-економічного стану підприємства.

Фінансовий стан підприємства істотно залежить від певних фінансових пропорцій, які аналізуються за данними балансу – підсумкового статистичного документу про наявність і використання коштів на певну дату. Баланс має дві частини: актив, який показує напрямки розміщення коштів, і пасив, що характеризує їх джерела. Активи включають фізичне, грошове і нематеріальне майно, яке у балансі поділяється на дві групи:

-фіксовані активи (це майно створена за рахунок довгострокових інвестицій, яке має тривалий термін обігу)

-поточні активи (включають мобільні елементи майна з коротким терміном обігу (до одного року)).

Пасиви балансу поділяються на дві групи:

1.власний капітал

-внески власників підприємства при його організації або виручка від продажу акцій акціонерного товариства).

-акумульований прибуток, який утворюється внаслідок діяльності підприємства.

2.боргові забов’язання

-довгострокові

-короткострокові

Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу мають важливе економічне значення і використовується для оцінки і діагностики фінансового стану підприємства. Це співвідношення можна розглядати у різних аспектах, але основними є ті, щохарактеризують ступінь заборгованості (обчислюється шляхом ділення боргових забов’язань на активи підприємства), ліквідності (відношення поточних активів і короткострокових забов’язань) та активності підприємства.

 

91. Суттєва та змістовна характеристика видів ефективності виробництва.

Ефективність виробництва – являє собою комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу.

Існують різні класифікації ефективності. Виділяють наступні класифікації:

1.за наслідками

-економічний ефект (відображає різні вартісні показники, що характеризують проміжні і кінцеві результати виробництва).

-соціальний ефект (зводиться до скорочення робочого тиждня, збільшення нових робочих місць тощо)

2.за місцем одержання ефекту

-локальний (госпрозрахунковий) ефект (означає конкретний результат виробничо-господарської чи іншої діяльності підприємства, внаслідок якої воно отримує зиск).

-народногосподарський ефект (спільний ефект у сферах виробництва і споживання відповідних виробів (послуг)).

3.за ступенем збільшення ефекту-первісний ефект (внаслідок здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства, впровадження на ньому прибуткових певних технічних, організаційних чи економічних заходів).

-мультиплікаційний ефект (повторення і примноження початкового ефекту)Має такі різновиди: дифузійний, стартового вибуху, супроводжувальних можливостей, акселерації, резонансний.

4.за метою визначення

-абсолютний ефект (характеризує загальну або питому його величину, яку має підприємство від своєї діяльності за певний проміжок часу).

-порівняльний ефект (відображає наслідки порівняння можливих варіантів господарювання і вибору кращого з них).

 

105.моделі п-в.

Моделі: 1. класична – орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства. За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів.2. інноваційна – передбачає активне використання переважно інновац. організац.-управлін.,техніко-технолог. і соц.-ек.рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Система дій при цій моделі: наувоко обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети; усебічна оцінка зовн.ринкового середовища з погляду пошуку альтернативних можливостей реалізації пропонованої підприємницької ідеї; неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і спрогнозованих можливостей; конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів; ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку; практична реалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності.

 

 

1. Принципи: -підприємець має вільний вибір видів підприємницької діяльності. –підприємець самостійно формує програму діяльності, вибір постачальників і споживачів продукції та залучає різні види ресурсів. –підприємець має право вільно наймати працівників. – підприємницька діяльність здійснюється на власний комерційний ринок. –підприємець має право вільно розпорядж.прибутком, який залишається в нього після сплати всіх податків і збоїв, які передбачені законодавством. –підприємець може самостійно здійснювати зовн.-ек. діяльність та використовувати належну йому частку валютної виручки на свій розсуд. Підприємство – це організаційно відокремлена і економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву – завод, фабрика, шахта тощо. Кожне підприємство є юридичною особою, має закінчену систему звітності та обліку, системний баланс, розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також товарний знак. Кожне підприємство має свою місію, або генеральну мету, тобто чітко окреслену причину його існування. У більшості випадків місією сучасного підприємства можна вважати виробництво продукції для задоволення потреб ринку і одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку. На основі місії підприємства формулюються і встановлюються загальнофірмові цілі.

 

4. Статут п-ва – певна сукупність правил, що регулюють діял-ть п-ва та його взаємовідносини з інш. суб”єктами госп-ня. Уньому мають бути чітко сформульовані: точне найм-ня і місцезнах-ня п-ва, власник(-и) або засновник(-и), місія та осн. цілі діял-ті, органи упр-ня і порядок їх формування, джерела і порядок формування майна, умови реорг-ції і припинення діял-ті.

Колективний договір – угода між труд. колективом в особі профспілки та адмін-єю п-ва (орг-ції), що викор-є найману працю. К.д. має укладатися щорічно. К. д-ром регул-ся вир-чі, ек. і труд. відносини прац-ків з власником п-ва; визначаються заходи із забезпечення належних умов та оплати праці, соц. захисту всіх категорій персоналу.

Будь-яку підприємство може бути створене: 1) відповідно до рішення власника(-ів) майна чи вповноваженого ним органу, організації-засновника; 2) унаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним антимонопольним законодавством; 3) через виокремлення зі складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів з рішенням їхніх трудових колективів і за згодою власника майна (уповноваженого органу). Підприємство має право створювати свої філії (представництва, відділення і ін) з поточним й розрахунковими рахунками в банку.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за місцем перебування у відповідному виконавчому комітеті Ради народних депутатів за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої влади заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію повідомляються Міністерству економіки і Держкомітету статистики, саме підприємство заноситься до держ.реєстру України згідно зі своїм ідентифікаційним цифровим кодом.

 

13., 21. Ринкове середовище функціонування підприємств.

Політекономічне поняття ринку Сфера виявлення економічних відносин між людьми, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну га споживання. Конкретно-економічне поняття ринку Сфера товарного обігу і пов'язана з ним сукупність товарно-грошових відносин, які виникає між виробни­ками (продавцями) та споживачами (покупцями) в процесі купівлі-продажу товарів. Роль ринку в забезпеченні життєдіяльності суспільства Ринок забезпечує органічний зв'язок між виробницт­вом і споживанням. На ринку виявляються реальні обсяги та структура різноманітних потреб, суспільна значущість виробленого продукту і витраченої на його виготовлення праці, установлюється співвідношення між попитом і пропонуванням, яке формує певний рівень цій на товари та послуги. Основні функції ринку: спеціальна: забезпечується рух товарів від виробника до споживача; регулятивно-контрольна: через посередництво ринку визначається: що, скільки, коли, як і для кого виробляти; стимулююча: ініціюється виробництво тих товарів, які необхідні споживачам.

Структура ринку: суб'єктний склад (види – 1. споживачів, виробників, проміжних, 2. продавців, державних установ, міжнародні, 3. установ, продавців і посередників).

продуктово-ресурсне накопичення (види - 1. продовольчих і непродовольчих товарів, 2. знаряддя і предметів праці, 3. житла, 4. землі і т. д.). елементно-технологічні зв'язки (види - 1. засобів виробництва, 2. предметів споживання, 3. інновацій та інформації, 4. інвестицій, 5. робочої сили, 6. грошово-кредитний, 7. валютний). територіально-просторова організація (види - 1. місцевий, 2. регіональний, 3. національний, 4. транснаціональний, 5. світовий). Типи ринків: ринок споживачів, тобто ринок окремих осіб і до­машніх господарств, які купують товари або послуги для особистого споживання; ринок виробників — сукупність осіб і підприємств, які купують товари для їх використання у виробництві інших товарів чи наданні послуг; ринок проміжних продавців (посередників) — сукупність осіб та організацій, які стають власниками товарів для їх перепродажу або здавання в оренду іншим споживачам та одержання прибутку; ринок державних і громадських установ, які ку­пують товари і одержують послуги для їх дальшого використання у вигляді комунальних послуг або для передавання тим, хто цих послуг потребує; міжнародний ринок — ринок іноземних покуп­ців, споживачів, виробників, проміжних продавців. Інфраструктура ринку — сукупність організацій (установ), що мають різні напрямки діяльності, забез­печують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових агентів, які здійснюють просування товарів із сфери виробництва у сферу споживання.

Основні елементи ринкової інфраструктури: • комерційні інформаційні центри;• товарні, фондові і валютні біржі;• комерційно-кредитні та інші об'єкти;• транспортна і складська мережі; • комунікаційні системи.

 

 

8. Договірні взаємовідносини і партнерські зв’язки у бізнесі.

Договір (контракт, угода) — це форма документального закрі­плення партнерських зв'язків (предмета договору, взаємних прав та обов'язків, наслідків порушення домовленостей). Він опосеред­ковує взаємини в процесі праці, виробництва і реалізації продукції чи надання різноманітних послуг.2 види договорів: установчий та підприємницький. Установчий договір є письмовим документом, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї. Підприє­мницький договір відображає згоду сторін (партнерів) стосовно без­посереднього здійснення вибраної підприємницької (бізнесової) діяльності в певній організаційно-правовій формі. Є кілька груп підприємницьких договорів за сферами діяльності: купівлі-продажу, оренди, лізингу; підрядні послуги; трудові відносини; страхування; розрахунки і кредитування; зовнішньоекономічна діяльність; інші(доручення, комісія..).

Укладенню договорів (контрактів, угод) завжди пе­редують переговори, під час яких в усній або письмовій формі ви­словлюються наміри (пропозиції) щодо встановлення договірних взаємин для наступної співпраці – оферта (тверда,вільна).

Будь-який договір складається з преамбули (вступу до догово­ру), основної і заключної частин. Преамбула: чітка назва договору; місце і час (дату) укладення договору; зазначення факту укладення договору згідно з умовами, викладеними в його тексті; юридичну назву сторін договору (партнерів). Основна частина договору неодмінно охоплює специфічні (ха­рактерні для конкретної угоди) і загальні (стандартні) умови. До специфічних умов: 1) предмет договору й кількість товару; 2) якість товару; 3) ціна товару; знижки або на­цінки, якщо те чи те застосовується; 4) засадні умови поставки; 5) форма оплати; 6) термін поставки; 7) маркування, упаковка, тара; 8) порядок здавання-приймання товару; 9) відповідальність сторін; 10) додаткові застереження, якщо такі є. Загальні умови - арбітражні приписи (застереження) і перелік форс-мажорних обставин, з настанням яких виконання договірних зобов'я­зань припиняється на час їхньої дії. Заключна частина: усі необхідні додатки (ескізи, зразки товару); юридичні ад­реси сторін (партнерів); підписи вповноважених сторонами (парт­нерами) осіб.

Взаємини між підприємцями, які оформлені договірними, характеризують парт­нерські зв'язки. Спонукальним мотивом встанов­лення партнерських зв'язків є реальний порядок дій для практич­ної реалізації бізнес-проекту. Форму партнерських зв'язків завжди пропонує один з бізнесменів-партнерів, а конкретна форма таких зв'язків залежить від специфічних особливостей даного бізнесу.

 

9. Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв'язків)за напрямами: товарообмін: ♦Бартерні операції ♦Зустрічна поставка ♦ Комерційна тріангуляція; торгівля: Підприємницькі зв'язки, закріплені угодам • звичайними • форвардними; • про передачу інформації у вигляді "ноу-хау"; • про встановлення прямих зв'язків; • про експорт (реекспорт) товарів • про імпорт товарів; фінансові відносини: ♦Факторинг ♦ Комерційний трансферт; виробництво: ♦ Виробнича кооперація ♦Проектне фінансування ♦ Управління за контрактом ♦Підрядне виробництво ♦Спільне підприємництво. ПЕВНІ ВИДИ: Проектне фінансування — форма підприємницького спів­робітництва, коли: 1) один із партнерів зобов'язується фінан­сувати реалізацію підприємницького проекту іншого партнера або 2) партнер-розробник пропонує іншому партнеру здійсню­вати практичну його реалізацію і зобов'язується фінансувати усі необхідні роботи. При цьому в обох випадках одержаний кредит має бути повернутий у товарній формі (за рахунок ви­готовленої продукції після реалізації бізнес-проекту). Управління за контрактом — форма партнерських зв'яз­ків, здійснюваних через передачу одним підприємцем іншому «ноу-хау» управлінського характеру та забезпечення останнім інвестування процесу практичного його використання. Бартерні операції (бартер) — форма реалізації укладеної угоди про попередньо узгоджені номенклатуру і пропорції об­мінюваних товарів, а також строків обопільних поставок про­дукції. Комерційна тріангуляція — бартерні операції, у здійсненні яких беруть участь не дві, а три і більше сторін, якщо цього потребує пошук необхідного продукту (товару). Форвардна угода — документально оформлений договір, що потребує термінової практичної його реалізації. Угода про передачу інформації у вигляді «ноу-хау» — угода, яка реалізується обов'язково за певну матеріальну винагороду, умови і розміри котрої передбачено в такій угоді. Факторинг — фінансово-економічні взаємовідносини між підприємцями і так званими фактор-фірмами (найчастіше ба­нками), які беруть на себе дебіторську заборгованість або ку­пують вимоги (рахунки фактур) щодо сплати боргу. Комерційний трансферт — форма обопільного придбання партнерами капіталу в національній валюті в певних розмірах за договірною ціною з наступним її зарахуванням на рахунок покупця в національному банку країни-продавця.

 

 

19. Виробнича структура підприємства: поняття, види та чинники формування.

Виробнича структура – інтегрований склад підрозділів (цехів та обслуговуючих господарств), де відбуваються відповідні виробничі процеси.

Види: залежно від підрозділу, на основі якого формується структура: цехова (експериментальні (дослідні) цехи,які займаються підготовкою та випробуванням но­вих виробів, розробкою нових технологій, проведенням різнома­нітних експериментальних робіт), безцехова (основа побудови є виробнича дільниця - сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція), корпусна (на великих підприємствах кілька однотипних цехів об‘єднуються в корпус, він стає основним структур­ним підрозділом підприємства), комбінатська (здійснюються багатостадійні процеси ви­робництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини); за формою спеціалізації основних цехів: технологічна (спеціалізація цехів підприємства на вико­нанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії ви­робничого процесу; одиничне і дрібносерійне виробництво з різноманітною і нестійкою номенклатурою), предметна (спеціалізація цехів на виго­товленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних проце­сів та операцій; великосерійне й масове виробництво з обме­женою номенклатурою та значними обсягами продукції), змішана (частину цехів спеціалізовано технологічно, а решту — пред­метно); залежно від наявності основних і допоміжних цехів: комплексна ( мають усю сукупність основних та допоміжних цехів), спеціалізована (лише частину).

Види виробничих цехів: основні (заготівельні, обробні, складальні) – виготовляють продукцію, призначену для реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та спеціалізацію підприємства; допоміжні (інструментальні, ремонтні, транспортні) – виготовляють продукцію, що використовується для забезпечення власних потреб усередині самого підприємства; побічні (товарів широкого вжитку) - займаються, як правило, утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

Сукупність усіх виробничих, невиробничих та управлінських структур (відділів, бюро, служб) із системою відповідальних зв‘язків, підпорядкованості та взаємодії, які характеризують внутрішню побудову підприємства (організації).

Чинники формування виробничої структури: виробничий профіль підприє­мства(характер та особли­вості продукції, що виробляється, безпосередньо зумовлюють хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів); обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження підприємства.

 

 

25. Сутність, елементний склад та принципи здійснення товарної політики підприємства.

Товарна політика — це складова частина плану розвитку підприємства (бізнес-плану). Цей розділ плану розвитку буде згодом визначати всі інші. Вірніше сказати, що всі інші розділи плану розвитку підприємства будуть обґрунтовувати реалізацію товарної політики з позицій необхідної кількості різних видів ресурсів (технічних, технологічних, виробничих, матеріальних, трудових, фінансових і ін.).
Розробка товарної політики передбачає виконання наступного переліку робіт:
• комплексний аналіз можливостей діючих ринків з позиції забезпечення успішної реалізації попередньої номенклатури продукції, тобто оцінка ринків збуту;
• оцінка рівня конкурентноздатності власного товару й аналогічного товару, виробленого конкурентами;
• вибір найбільш сприятливих ринків і встановлення для кожного з них відповідної номенклатури продукції, обсягу реалізації, ціни;
• аналіз зміни виторгу, визначення її оптимальних обсягів і відповідних їм цін, а також розробка плану перспективної номенклатури продукції з урахуванням її конкурентноздатності.
По кожній товарній одиниці, включеній в асортиментний портфель в рамках проведеної товарної політики, приймається рішення про марочне найменування: використовувати єдину марочну назву для всіх товарів, чи назва фірми в сполученні з індивідуальними марками товарів, чи застосувати багатомарочний підхід (дві і більш марки для однієї товарної категорії).
Елементом товарної політики в рамках товарної одиниці є також ухвалення рішення про упакування товару, що сприймається як складова частина якості товару, що формує його образ, а також і образ підприємства; про маркірування товару; ухвалення рішення про сервісне обслуговування покупця.
Під сервісним обслуговуванням розуміється надання безкоштовних послуг, зв'язаних із самим реалізованим товаром. Прикладами сервісного обслуговування можуть служити навантаження товару, доставка в межах визначеної відстані, оформлення кредиту, гарантії, консультації, інструктаж і ін. Характерною рисою сервісних послуг є те, що ціна товару не зміниться в залежності від того, скористається ними чи покупець відхилить їх.
Вибір підприємством каналу поширення товару також є елементом товарної політики. Традиційний ланцюжок поширення товару: виробник — оптовик — роздрібний торговець — споживач. Але можуть бути й інші можливості поширення товару. Основою для вибору того чи іншого каналу є властивості самого товару, а також додаткові вимоги, пов'язані з порядком продажу, збереження й обслуговування даного товару.
Таким чином, товарна політика — багатомірна, складна сфера діяльності, що вимагає прийняття рішень про конкретні особливості товарної номенклатури, товарного асортименту, використання марочних назв, упакування, сервісних послуг, каналах розподілу товару.

 

29. Поняття, призначення та типові розділи бізнес-плану підприємства.

Бізнес-план (БП) під-ва - це письмовий документ, в якому викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї, охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінан­сові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним. У ринковій системі господарювання БП виконує 2 функції: зовнішню (ознайомлення заінтересованих) і внутрішню (розробка системи управління реалізацією підприємницького проекту). Цілі: налагодження комунікацій, проектування системи управління започатковуваним бізнесом у конкретній сфері діяльності, своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху, формування та розвиток управлінських здібностей підприємця, перевірка переконливості власної підприємницької ідеї ще до її практичної реалізації.

Загальна методологія розробки БП охоплює три стадії: почат­кову, підготовчу та основну. Початкова стадія є обов'язковою за умови започаткування нової справи; вона передбачає опрацюван­ня концепції майбутнього бізнесу. На підготовчій стадії формується інформаційне поле, оцінюються сильні і слабкі сторони діяльності фірми, формулюються її місія та конкретні цілі, розробляється стратегія й можливі стратегічні альтернативи. На основній стадії здійснюється безпосередня розробка конкретного БП. Типові розділи БП: 1. РЕЗЮМЕ короткий огляд бізнес-проекту, його ключових аспектів, повідомлення про наміри 2.ГАЛУЗЬ, ФІРМА ТА ЇЇ ПРОДУКЦІЯ (ПОСЛУГИ):поточна ситуація і тенденції розвитку галузі;опис продукту;стратегія фірми; права власності 3. ДОСЛІДЖЕННЯ РИНКУ: характеристика ринку продукту; цільовий ринок бізнесу; місцезнаходження фірми; оцінка впливу зовнішніх чинників 4 МАРКЕТИНГ-ПЛАН: стратегія маркетингу; очікувані обсяги продажу продукту 5 ВИРОБНИЧИЙ ПЛАН: основні виробничі операції; машини та устаткування; приміщення; сировина, матеріали, комплектуючі вироби 6 ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ПЛАН: форма організації бізнесу; потреба в персоналі; власники і менеджери бізнесу; організація управління; кадрова політика 7 ОЦІНКА РИЗИКІВ: типи можливих ризиків; способи реагування на загрози для бізнесу 8 ФІНАНСОВИЙ ПЛАН: прибуток і збитки; план руху готівки; плановий баланс; фінансові коефіцієнти. Загальновживана логіка розробки БП під-ва передбачає послідовне здійснення таких дій: 1) вибір продукції (послуг) для ринку;2) дослідження ринкового середовища для майбутнього бізнесу;3) вибір та обґрунтування місця для розміщення фірми, яка впер­ше розпочинає свою діяльність; 4) прогнозування можливих обсягів продажу продукції (надан­ня послуг);5) визначення виробничих параметрів майбутнього бізнесу;6) розробка цінової та збутової політики;7) обґрунтування вибору організаційних параметрів фірми;

8) опис потенційних ризиків і дій для їхньої мінімізації;9) оцінка фінансових параметрів бізнесу;10) узагальнення висновків з основних положень бізнес-плану.

 

 

33. 34. Виробнича програма підприємства: сутність, зміст та технологія розробки.

Виробнича програма (план виробництва продукції) підприємства – конкретна сукупність завдань з обсягу виробництва продукції певних номенклатури та асортименту і належної якості на встановлений календарний період (місяць, квартал, рік, кілька років). Оскільки продукція завжди відтворюється в натуральній і вартісній формах, то виробнича програма підприємства має дві складові: перша – обсяг виробництва в натуральних вимірниках, друга – вартість обсягу виробництва продукції

Кожне підприємство розробляє свою в.п. самостійно, використовуючи: вихідні дані про виявлений у процесі вивчення ринку попит; портфель замовлень на продукцію та послуги інших споживачів, що відображає його постійні прямі господарські зв‘язки; державні контракти (держзамовлення), які передбачають не лише конкретну їхню величину, а й гарантоване державою забезпечення оплати поставок і необхідних бюджетних асигнувань. Окрім видачі підприємству обґрунтованих державних контрактів на виготовлення і продаж суспільно важливих видів продукції, будь-яке інше пряме втручання держави в процеси господарювання, що базуються на ринкових відносинах, є недопустимим.

Ресурсне обґрунтування в.п. полягає в її узгодженні (визначенні можливості виконання) з необхідними виробничими потужностями, трудовими, матеріальними та інвестиційними ресурсами. Головне завдання полягає в тому, щоб правильно визначити максимально можливий випуск конкретних видів продукції з діючих виробничих потужностей та необхідне їх додаткове введення в дію в розрахунковий період.

 

37. Методичні підходи при плануванні чисельності окремих категорій працівників підприємства.

Метод коректування базової чисельності , де Ч — чисельність промислово-виробничого персоналу, що необхідна для забезпечення планового обсягу виробництва, осіб; Ч— базова (очікувана) чисельність, осіб; ДV—плановий темп зростання обсягу виробництва продукції,%; ДЧ — сумарна зміна чисельності за пофакторним розрахунком можливого зростання продуктивності праці, осіб. Точнішим є метод розрахунку планової чисельності на підставі повної трудомісткості виготовлення продукції Чпл=(St)/Трп*Квн де St— повна трудомісткість виробничої програми планового року (включає технологічну трудомісткість, трудомісткість обслуговування та управління виробництвом), нормо-годин; Трп— розрахунковий ефективний фонд часу одного працівника, годин; Квн — очікуваний коефіцієнт виконання норм.

Чисельність робітників, що зайняті на роботах, які нормуються (Чнр), розраховується за формулою n – кількість видів виготовлюваних виробів, де ti- планова трудомісткість одиниці і-того виду виробу, нормо-годин, mi – кількість виробів і-того виду, одиниць, n кількість видів виготовлюваних одиниць. Чисельність основних робітників, зайнятих на ненормованих роботах Чннр =(m0*nрз)Ноб,де m0- кількість об’єктів, що обслуговуються, nрз - кількість змін роботи на добу, Ноб – норма обслуговування одного агрегату, кількість об‘єктів у розрахунку на одного робітника.

Чисельність допоміжних робітників для яких неможливо встановити норми обслуговування та розрахувати трудомісткість робіт Чдр=nрм*nрз, nрм - кількість робочих місць. Чисельність керівників, спеціалістів і службовці розраховуються згідно з типовими штатами. Дозволяється застосування методу прямого нормування, якщо дані про трудомісткість управління є вірогідними, або методу нормування управлінського персоналу з використанням кореляційної залежності.

 

 

39.40. Оплати праці на підприємстві: сутність, державна політика загальна організація.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.
Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової оплати праці. Основна залежить від результатів і його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками й доплатами в розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством. Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства. Відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри, дозволені останнім.

Дійовість оплати праці визначається тим, наскільки повно вона виконує свої основні функції — відтворювальну, стимулюючу, регулюючу й соціальну.
Відтворювальної функції заробітної плати передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації. Стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за однакову роботу; вона має поєднувати державне й договірне її регулювання, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості щодо одержання власного доходу.
Державна політика оплати праці практично реалізується через механізм її регулювання. Останній є складовою частиною загального механізму реалізації соціально-економічної політики держави. Механізм державного регулювання: 1. ОПЛАТИ ПРАЦІ через встановлення: - мінімальної заробітної плати, - інших державних норм і гарантій щодо оплати праці (за роботу в надурочний час, святкові та вихідні дні та за час виконання державних обов'язків тощо), - умов визначення частини доходу, що спрямовується на оплату праці, - міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, - умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах, - максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств, - рівня оподаткування підприємств і доходів працівників. 2. СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ з допомогою: - бюджетного фінансування народної освіти, культури, закладів охорони здоров'я і фізичної культури (на базовому рівні надання послуг), - участі у формуванні фондів соціального страхування (пенсійного, медичної допомоги, допомоги на випадок безробіття тощо), - обмеженого дотування цін на товари (послуги), що перебувають під державним контролем, - запровадження допомоги сім'ям з низькими доходами, - застосування різних форм компенсації підвищення цін (для найбільш вразливих верств населення) та обмеженої індексації, - забезпечення функціонування дійової системи працевлаштування та допомоги безробітним.
Політика оплати праці підприємств, організацій та інших первинних суб'єктів господарювання формується й реалізується в межах чинного законодавства, передусім закону України «Про оплату праці» (1995 р.). Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на підставі договірного регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, тобто на підставі укладання системи тарифних угод на трьох рівнях: міжгалузевому (генеральна тарифна угода); галузевому (галузева тарифна угода) або комунальному (регіональна тарифна угода); виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору).
Тарифна угода — це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.
Основним організаційно-правовим інструментом обґрунтування диференціації заробітної плати працівників різних суб'єктів господарювання (діяльності) є тарифно-посадова система, основні елементи якої такі: тарифно-кваліфікаційні довідники; кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців; тарифні сітки й ставки; схеми посадових окладів або єдина тарифна сітка.