Митрополитом Руським, священику Фомі

І РОЗТЛУМАЧЕНЕ АФАНАСІЄМ-ЧЕНЦЕМ [1]

Господи, благослови, Отче!

Прочитавши листа твоєї милості, хоч і повільно, захопився я, і, водночас у пам’ять свою заглибившись абсолютно, був вражений я добромисністю твоєю, возлюблений мені у Бозі брате Фома! Є в листі твоєму дружнє нарікання на наше марнославство, і про те із задоволенням прочитав я перед багатьма свідками і перед князем Ізяславом [2] твоє надіслане мені послання. І хоч усвідомив я причину, через яку пишеш, ти, любий, не строго суди це, складене для тебе моє послання. Говориш ти: «Прославляєш себе писанням, філософом себе вважаючи», але тут і сам себе викриваєш: коли я тобі так писав? Не писав і писати не хотів! Говориш мені: „Філософію викладаєш”, – і це зовсім несправедливо ти пишеш, ніби, залишивши Святе Письмо, викладав я Гомера і Платона, які серед грецьких стовпів найславнішими були; якщо ж і писав, то не тобі, а князю [3], та й то не часто. А коли засмучений ти, що я тебе заторкнув, Бог свідок, не випробовував я твоєї добромисності, а тільки відкрито писав про все, у чому не міг розібратися. І даремно порівнюєш мене з учителем своїм Григорієм [4], коли говориш, що „з Григорієм бесідував я про душевне спасіння”, – але хіба я ганив чи докоряв Григорієві? Ще й зізнаюся, що не тільки праведний він, але й преподобний, якщо насмілитись сказати – то й святий він! Та й до того ж, якщо він не вчив тебе, то не знаю, звідки хочеш довірені тобі душі наставляти, бо Григорієві і тобі багато не відомо. Неспроста кажеш ти мені: „Прославляєшся”, а я пояснюю тобі, хто такі славолюбці – які приєднують будинок до будинку, село до села, ізгоїв, і общинників, і борті, і пожні, і поля, і пустирі, – але від них же я, грішний Клим, якраз і вільний; замість домів, і сіл, і бортей, і пожнів, людей же та ізгоїв у мене землі чотири лікті, щоб вирити могилу. Цю гробницю бачило багато, якщо ж я її бачу кожного дня по сім разів, не знаю, чому помишляти мені про славу, – адже нема мені іншого шляху до церкви, крім гробниці. Захотів би я слави, то, за словами Златоустого, не диво: багато багатство зневажили, слави ж – ні один, і перш шукав би я влади за силою своєю. Але тільки, хто осягнув серця і душі, відає він один, як молився я, щоб позбавитися влади! Проте все за Божим велінням, і коли трапиться – нерозумно йому противитися. Тому, милий, відповіді тобі не даю, але на питання звертаю твою увагу: чи не слід ретельно вникати у Боже Письмо? Слідуймо блаженному Соломону, який сказав у притчах: „Якщо обіпреш око своє на нього, ні з ким не зрівнятися тобі”. Уже Соломон, слави шукаючи, так пише! Чи: «Премудрість створила собі храм і воздвигнула сім стовпів”; а то, чи слави собі шукаючи, говорить Соломон: „Ось премудрість створила собі храм”. Премудрість – це божество, а храм – людство, бо, як у храм, вселився Бог у плоть людську, яку прийняв від пречистої владичиці нашої Богородиці істинний наш Христос Бог. Що ж стосується „утвердив сім стовпів” – це значить сім соборів святих і богоносних наших отців [5].

Що ж стосується цього Давида, ніби „возлюбили раби твої каміння, і над прахом його сумують” – то чи про прах Бог-отець чи про камінь говорить? Якщо дозволиш мені, любий, витлумачити, – камінь і є прах. Бо ось Бог-отець про апостолів говорить, якщо вчитатися в Книгу Буття, у свідка Бога, Мойсея: „Бо сказав Господь Бог: ось Адам став як і ми, як один із нас, і тепер, не простягаючи руки, хай візьме від дерева життя” – чи не то те, що читаю я заради марнославства?..

Проте не перевантажуйся гріхами нашими, як говорять декотрі, у кінці путі яких – сумна погибель, але краще сам позбав ноші важкої нашу спину, бо ревнивий Бог: не дасть слави своєї нікому, хто вступає з ним у спір, вижене разом із тими, що творять беззаконня. Нема ж неправди у Бога; додам я: і не буде! Бо випробує серця і душі, оскільки праведний Бог. Роздумувати нам слід, дорогі, й зрозуміти. Поглянь-но, ось як вогонь, що добувається каменем і виходить з дерева, виникає і розгоряється під плотськими руками людини, але варто лише силу вогню збільшити у горінні, поглянь: будь-яка, у людському творенні найчистіша річ, кинута у вогонь, очищається; так золото чи срібло, якщо містить у собі брудні домішки, поміщене у вогонь творення, випалюється вогненним полум’ям, і так очищається внесене золото і срібло, повертаючись тому, хто поклав його, чистим, непорушним, тоді як непотрібні домішки безслідно зникають. Якщо ж так, то вогонь – річ, створена Богом на служіння розумній і розсудливій, обдарованій словом людині.<...>

Отже і в Євангелії зазначає Господь наш Ісус Христос, кажучи: „Один чоловік ішов з Єрусалиму в Ієрихон і попався розбійникам, які зняли з нього одяг і поранили його”, бо Єрусалим розуміється як Едем, Ієрихон же – біси, через брехню яких втратив Адам боготканий одяг; рани ж, розумій, – гріхи. Яку філософію я виклав – не розумію. Христос сказав святим учням та апостолам: «Лише вам дано знати таємниці царства небесного, іншим же – у притчах”, – чи це, милий, філософія, якою я шукаю слави у людей? Як описали євангелісти чудеса Христа, хочу я зрозуміти правильно і серцем. Що мені бачити під дочкою Іаїра? [6] – запитую я справедливо, і відповідає мені: те-то і те-то. Що мені розуміти під дочкою хананеянки? – хочу я серцем зрозуміти. Що значить: кровоточива? – шукаю я значення слова; що таке „п’ятьма хлібами і двома рибами?” – запитую я євангеліста; що таке засохла смоківниця? – питаю я про значення слова; що в цій вдові, яка кинула два мідяки на святилище? І прошу, щоб позбавлена світла душа моя стала цією вдовицею і кинула два мідяки на святилище: плоть – цнотливістю, душа ж – смиренням; що мені у ловлі риб – і запитую євангеліста; як розуміти зцілення розслабленого, хочу я знати вірно. Усі ці божественні Господа нашого Ісуса Христа явища і чудеса, які в святому Євангелії згадуються, з волі своєї я нагадав, – ті, що святі й божественні, отці наші, наслідуючи слова Господні, додали, щоб пояснити й розтлумачити те і це. Дуже корисно, і добре, і похвально, і не стільки чудесно і славно, скільки вірно все те, що Господь наш, на ділі чудеса і з’явища здійснивши, показав воскресіння дочки Іаїра, що була зовсім мертва і позбавлена душі; якщо ж згадаємо дочку хананеянки і кровоточиву, п’ять хлібів, і дві риби, і засохлу смоківницю, чи ту вдовицю, що кинула два мідяки на святилище, чи ловлю риби, чи зціленого розслабленого, – все це так дійсно було, як говорить Євангеліє, бо Господь наш не притчею, але справою божественні свої з’явища і чудеса показав...

Усе, що сказав я тобі, мовив Соломон, спочатку сім частин, а потім і восьму. Вивчаючи все те ретельно, чи назвеш ти це марнославством, милий? Згадую я знову названого тобою учителя Григорія, якого я, не соромлячись, назвав і святим. Але, не засуджуючи його, скажу по правді: Григорій знав альфу [7], як і ти, і віту, хоч і не всю, письмо у двадцять чотири літери. А знаєш, є люди, і я їх бачив, які можуть сказати альфу, щоб не збрехати, на сто, чи двісті, чи триста, чи чотириста, а віту – також. Думай, милий, думати слід і знати, як все існує, й управляється, й удосконалюється силою Божою: ніякої немає сили, крім сили Божої, ніякої немає допомоги, крім допомоги Божої, бо все, як сказано, що побажав Він, все створив на небесах, і на землі, і в морі, у всіх безоднях, та інше.<...>

Дуже, брате, дивуюся я, чого досяг з тобою Григорій, якщо про все те не дав тобі й уявлення, от уже дивуюся!

Виклав я шістнадцять оповідей [8], дивних і похвали достойних, які не даються в церковному читанні через велич думки й глибину, через сокровенний смисл і глибокий.

Переклад Оксани Сліпушко

[1] Переклад зроблено за виданням: Памятники литературы Древней Руси. XII век. – М., 1980. — С. 283-289.

[2] Ізяслав Мстиславич – київський князь (1146 – 1154), однодумець Климента (Клима Смолятича) і його покровитель.

[3] Фома написав своє послання Клименту, ображений зауваженнями Климента про нього в листі до князя Ростислава, брата Ізяслава.

[4] Ідеться про наставника Фоми, очевидно, відомого Клименту подвижника.

[5] Маються на увазі сім вселенських соборів перших отців церкви, які заклали основи християнської церкви.

[6] Тут і далі Климент перераховує чудесні явища, описані в Євангелії, які вимагають витлумачення: Христос оживив мертву дочку старійшини Іаїра, і Климент пояснює: вона не померла, а спить; Христос зцілив божевільну дочку однієї хананеянки, у зв’язку з чим Климента цікавить смисл афоризму: „Недобре брати хліб у дітей і кидати псам”; жінка, яка 12 років страждала від кровотечі, вилікувалася, доторкнувшись до одягу Христа, бо повірила в це; Ісус нагодував тисячі людей п’ятьма хлібами й двома рибами; побачивши безплідну смоківницю, голодний Ісус наказав ї й засохнути через її безкорисність; бідна вдова поклала свої останні мідяки поряд із золотими подаяннями багачів; апостоли Петро й Андрій були рибалками.

[7] Граматика була основою і першим етапом середньовічної науки. Климент має на увазі те, що Фома та його учитель не пішли далі звичайних знань і не можуть „сказати” про багато предметів, які не входять у програму їх навчання.

[8] Тобто 16 легендарних сюжетів, які тлумачать події, доступні тільки вірі як формі пізнання. У цьому виданні витяги з інших книг, які потрапили в послання Климента, випущено.

До питання 1.5. Прочитайте уривок з „Повчання” Володимира Мономаха. Знайдіть у тексті підтвердження того, що риторична манера твору належить до біблійного канону.

Тож не осуджуйте мене, діти мої чи хто інший, коли прочитає це: бо не хвалю себе, ні відваги своєї, а хвалю Бога й прославляю милість його, що мене, грішного й мізерного, стільки літ оберігав від того смертного часу, і не лінивим створив мене, бідного, а на всі діла людські потрібним. І цю грамотицю прочитаючи, подвигніться на всі добрі діла, славлячи Бога і святих його. Смерті-бо, діти, не бійтеся ні ратньої, ні від звіра, але мужське діло вершіть, як вам Бог подасть. Бо коли я ні від раті, ні від звіра і від води, і з коня падаючи [не загинув], то і з вас ніхто не зможе постраждати й загинути, якщо не буде на те волі Божої. А коли від Бога буде смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть відняти [у неї], але коли й про добро дбати, то Божа охорона ліпша людської.

„О многостраждальний і печальний я! Багато, душе, борешся з серцем, і перемагаєш серце моє, оскільки, тлінням будучи, роздумую, як по’стати перед страшним суддею, не покаявшися і не примирившися між собою. Бо коли хто каже: „Бога люблю, а брата свого не люблю, то лож”. І йде: „Коли не відпустите гріхів братових, то і вам не відпустить Отець ваш небесний”. Пророк каже: „Не змагайся з лукавими, не заздри творящим беззаконня”. „Що добріше і прекрасніше, ніж жити братам у згоді!” А все від диявольського наущення, бо ж були війни і за розумних дідів наших, і за добрих і блаженних отців наших. Диявол-бо не хоче добра родові людському, сварить нас. Так оце я тобі написав, оскільки приневолив мене син мій, якого ти, [Боже], хрестив, і який ото сидить поблизу тебе. Прислав він до мене мужа свого з грамотою, кажучи: „Поладимося і помиримося, а братові моєму суд [Божий] прийшов. А ми з тобою не будемо месниками, а покладемо те на Бога, коли вони самі стануть перед Богом, а Руської землі не будемо губить”. І я побачив смиренність сина свого, пом’якшав і, Бога устрашившись, сказав: „Він по молодості своїй і нерозумності такий смиренний, на Бога уповає, я ж чоловік грішний більше всіх людей”.

До питання 2.1. Відомо, що 127 підручників риторики були написані в Києво-Могилянській академії. Назвіть авторів найвідоміших у той час підручників з риторики, зокрема автора першого українського друкованого підручника з красномовства.

До питання 2.2. Прочитайте текст і з’ясуйте, про якого видатного оратора йдеться.

Богослов, філософ, письменник, поет, публіцист, проповідник, релігійний, політичний і культурний діяч, митрополит Рязанський і Муромський, президент Синоду Російської Православної Церкви, протектор Слов’яно-греко-латинської академії. Його спадщина як оратора величезна й нараховує понад 300 проповідей, виданих лише частково в XIX ст. Його ораторське мистецтво визнавали навіть супротивники. Автор памфлету „Молоток на Камінь віри” писав, що він міг змусити слухачів то плакати, то сміятися. Тяжко-вчений стиль його проповідей, усіяних вишуканими алегоріями і складними метафорами, вражав слухачів, однак по своїй темі його „слова” найчастіше були далекі від сучасності.

До питання 2.3. Прокоментуйте прикладами відомий вислів Ф. Прокоповича.

Переконлива мова лікує душі: у нещасті – захистом, у щасті – найбільшою прикрасою.

До питання 2.4. Прочитайте текст і з’ясуйте, про якого видатного філософа йдеться.

Переважна більшість російських учених називають його російським філософом, навіть „родоначальником” російської філософії (О. І. Введенський, О. Ф. Лосєв, М. О. Лоський, В. Ф. Ери та ін.). Без сумніву, він мав великий вплив на розвиток російської філософії, але достовірнішою нам видається думка київського філософа-екзистенціаліста М. Бердяєва, у якого ми читаємо про „украинского философа-теософа замечательного человека, народного мудреца”. Літературознавець М. Ф. Сумпов відзначав: „Він був „гражданином” України, бо він на Україні тільки добре себе почував, за кордоном, у Німеччині, у Петербурзі, у Москві, у Хотетові біля Орла, як гарно та ласкаво його не приймали, він не засиджувався довго. І дух гнав його додому, у рідний край, під яскраве та тепле небо України, найбільш на його любу Слобожанщину... Він ніколи не був волоцюгою, він грав у величнім розмірі ту роль, яку в старовину в Україні мали мандровані дяки, просвітні діячі, що переходили, навчаючи людей грамоти та співу, з міста до міста, з села до села”. Іноді йому приписують „космополітичну”, навіть „общерусскую”, позицію. Навряд чи можна погодитися з такою оцінкою, хоча іноді він справді висловлювався в дусі „громадянина світу”.

До питання 3.1. Прочитайте уривок з „Напучення польському королеві Сигізмунду Августу” Станіслава Оріховського. Охарактеризуйте стиль оратора на всіх мовних рівнях.