Тема. Основні комунікативні ознаки культури мовлення. Правильність мовлення

Мета: навчити працювати над виробленням нормативного, інтонаційно виразного, образного і логічного мовлення. Допомогти студентам організувати самостійну роботу над засвоєнням теоретичного матеріалу. На основі вивченого теоретичного матеріалу практично закріпити професійні знання та вміння у сфері освіти. Вміти аналізувати своє і чуже мовлення, виявляти відхилення від норм, застосовувати різні засоби для їх подолання. Виховувати почуття відповідальності за свої мовленнєві дії, за мовленнєву культуру, самостійність.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: фронтальне опитування на індивідуальному занятті.

Студенти повинні знати:

- що таке правильність мовлення;

- різницю між поняттями «норма», «правило».

Студенти повинні вміти:

- робити правильний переклад словосполучень;

- замінювати ненормативні конструкції літературно – нормативними;

- уникати помилок.

 

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Основні комунікативні ознаки культури мовлення.

2. Визначення поняття «правильний».

3. Категорії правильності мовлення: норма і правило.

4. Взаємозв’язок норми і правила.

5. Головні ознаки літературної норми.

5. Нормативність мовлення.

1. Мова безмежна за своїми ресурсами. «Словник української мови» (тлумачний), найбагатший із виданих на сьогодні, вміщує 137 тис. слів. І хай не все у цьому словнику задовольняє потреби досконалого мовлення, не всі положення достатньо науково обґрунтовані, — він є скарбницею для мовця. Жива мова безперервно розвивається, і поки живе народ, що розмовляє цією мовою, не може бути зупинки у цьому розвитку. Мову можна знати добре, володіти нею, але тільки самовпевнена людина стверджуватиме, що говорить бездоганно, володіє мовою досконало. Розвиваючись, мова висуває перед своїм носієм завдання — стежити за змінами, які в ній відбуваються: змінюються, удосконалюючись, норми, старіють і з’являються нові слова (відтінки значень, самі значення).

Мова — це система, яка активно функціонує і тісно пов’язана з усіма сферами суспільного життя. За допомогою мови реалізуються ці стосунки між людьми, у мові віддзеркалюється особистість людини. Варто послухати, як людина говорить, щоб зрозуміти, як вона думає, а отже, передбачити, як вона може вчинити. Мовленнєва поведінка — складова і невід’ємна частина загальної поведінки людей. «Яка людина, таке в неї і мовлення», — вчить латинська приказка.

Звичайно, ідеалізувати роль звукового мовлення не варто. Пригадаймо: мова — засіб мислення, засіб інтелектуальної діяльності взагалі, засіб спілкування, засіб оволодіння суспільно-історичним досвідом людства, засіб пізнання взагалі. Функції мови можуть дублюватися письмом (графічною передачею мови), мнемічними (мнемонічними) засобами (тобто такими, що поліпшують, зміцнюють пам’ять, допомагають завчати і пам’ятати багато: ритм, паузи, образ, смислові відношення і т.д.), засобами лічби (ЕОМ, комп’ютери тощо), планами, картами, схемами, кресленнями та ін. Ці функції звукового мовлення доповнюються мімікою й жестами (а естетична функція увиразнюється ще й шрифтом тексту, малюнком, його кольоровим виділенням та ін.). Крім цього, на всі випадки життя навчитися правильного і виразного мовлення неможливо: знання дає саме життя — нескінченно різноманітне, з його єдністю і боротьбою протилежностей. Чим повніше (повноцінніше) мовлення виражає живу думку і щирі почуття, чим виразніше в ньому виявляється небайдужість людини до власного мовлення, яке усвідомлюється як індивідуальний вияв загальнонародного, загальнонаціонального мовлення, тим більше гарантій, що в такої людини знання мови, високий рівень культури спілкування переросте в майстерне володіння мовою.

 

Так може сформуватися мовна особистість. Звичайно, на рівні побутового мовлення (запитань — відповідей) мовна особистість постати не зможе — навпаки, у цій ситуації вона може зруйнуватися, її формування починається тоді, коли «за роботу беруться» інтелектуальні сили, коли з їх допомогою встановлюються причинно - наслідкові відношення, Формування мовної особистості можливе за умов доброго знання навколишнього світу і доброго знання виробленої попередніми поколіннями носіїв системи даної мови, і за наявності мотивів і цілей, які зумовлюють використання мовцем усієї цієї сукупності знань. Незліченні мотиви людського спілкування забезпечують розвиток мовної особистості, керують її поведінкою, зумовлюють відбір нею засобів для досягнення передбачуваних результатів спілкування.

Своєрідність мовної особистості формується мовою, у першу чергу, мовою рідною, за допомогою якої людина здобувала перші знання про навколишній світ і про закони, що керують його розвитком. Тобто мовець стане мовною особистістю тоді, коли він знатиме психологію, культуру й етнографію народу, мовою якого він говорить, і коли знання ці будуть органічно пов’язані з його життєвою і розумовою діяльністю, оскільки поряд із спільністю мови народ (націю) визначає спільність культурних цінностей і традицій. «Іноземець, якщо він навіть добре вивчив мову, не зможе адекватно включитися в акт комунікації, якщо він не ознайомиться з особливостями психічного складу відповідної нації, а також із зовнішніми проявами психічних станів, емоційних реакцій тощо».

Чи не тому сьогодні ми взялися рятувати національні мови — спочатку розширити їх ординарні комунікативні функції, а потім повернути їм функцію чинника національних культур, які збагачуватимуть культуру загальнолюдську. Демократизація мови може бути здійснена через народну мову, і якщо та чи інша мова не функціонує як загальнонародна, вона не стане показником високого рівня духовної культури суспільства. Скільки б ми не писали художніх творів, не укладали словників і довідників, скільки б не закликали зберігати мову, вона не буде активно розвиватися, якщо не функціонуватиме в живій мовленнєвій діяльності кожного її носія.

Щоб мова жила і розвивалася, вона повинна бути потрібна людям і як засіб спілкування в усіх сферах суспільної діяльності, і як засіб духовного розвитку, формування духовної культури. В обох функціях сучасні мови мають необхідні ресурси для того, щоб задовольняти потреби сучасної людини. Кожна мова дорога тому народові, який нею розмовляє. Тому мовець повинен прагнути опанувати всю систему мови, ресурси усіх рівнів цієї системи: фонетичного, морфемного, лексичного, граматичного, стилістичного. Лише за цієї умови можна сподіватися на правильність мовлення у кожній можливій ситуації спілкування незалежно від функціонального стилю, форми (усної чи писемної) мовлення, його емоційно-експресивного забарвлення.

У своїй комунікативній функції мова регулює стосунки між людьми, а в естетичній функції впливає і на почуттєву сферу людини, коригує її поведінку, психічний стан. Мовлення ж встановлює і підтримує контакт (емотивна функція мовлення), уточнює і доповнює ту чи іншу ситуацію спілкування. У цих випадках недостатньо оволодіти системою мови — треба засвоїти, довести до автоматизму механізм позамовних виражальних засобів (міміки, жесту, темпу, висоти тону).

Культура мовлення формується: багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у речення, умінням розрізняти нейтральні і стилістично марковані мовні одиниці, недопущенням стильового чи експресивного дисонансу, фонетико-інтонаційною виразністю (у тому числі володінням темпом, ритмом, силою голосу), знанням психологічних особливостей народу, якому належить дана мова. Отже, добре мовлення — це не просто лад слів, а й лад думок та почуттів (навіть коли мовлення афективне, у ньому повинен бути хай особливий, та все ж лад).

 

Тому, визначаючи якісні ознаки культури мовлення, враховуємо як суто мовні його особливості, так і позамовні чинники (знання законів мислення, практичний досвід мовця — життєвий, віковий і мовленнєвий, психічний стан мовця, мету, спрямованість спілкування тощо). З огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), ясність, виразність, емоційність. Звичайно, всі ці ознаки підпорядковуються одній глобальній — правильності, бо залежать від того, порушені чи не порушені у мовленні правила: організації мовної системи, логіки чи психології, естетики чи етики. Отже, культура мовлення — це культура мислення і культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини.

2. Правильність мовлення — це дотримання літературних норм, які сприймаються мовцями як «ідеал» чи прийнятий зразок. Правильність вважається основного комунікативною якістю мови. І в усній, і в писемній мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних і стилістичних норм. Для усного висловлювання актуальним є дотримання орфоепічних норм, для писемного — орфографічних і пунктуаційних.

Правильність — одна з визначальних ознак культури мовлення. В.Даль пояснює: «Правильный, согласный съ правилами, на них основанный, имъ отвечающий, или по правилами сделанный». За тлумаченням сучасних словників, правильний: 1) який відповідає дійсності; 2) який відповідає встановленим правилам, нормам; 3) безпомилковий. Критерій правильності — мовна дійсність конкретної епохи, а її еталон — строга відповідність правилам, за допомогою яких сформульовано норми. «Працюючими» термінами у цьому випадку є правило і норма.

3. Норма (мовна) визначає літературну мову. Це прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови звуків, наголошування слів, слововживання, словозміни, словопорядку тощо, орфографічні й пунктуаційні правила для писемного мовлення. Норми — категорія історична, змінна. Якщо в орфоепії, граматиці норми орієнтуються на зразок, модель, еталон, то в лексиці вияв, реалізація норми підпорядковується ще й змістові, залежить у кожному конкретному випадку від контексту, адже тільки в ньому правильно можна використати омоніми, синоніми, пароніми, фразеологізми. Стилістичні ж норми регулюють застосування стилістично та експресивно забарвлених або нейтральних мовних засобів відповідно до змісту й мети мовлення.

Правила — це «положення, які виражають певну закономірність, постійне співвідношення мовних явищ або які пропонують як нормативний конкретний cnoci6 використання мовних засобів у писемному и усному мовленні».

Отже, це теж категорія історична — зміна в словнику чи в граматичній системі мови приводить до зміни правил, бо вони повинні теж відбивати розвиток мови. Правила граматичні регулюють застосування форм слів залежно від словозміни (i словотвору), синтаксичних конструкцій (у тому числі різних типів зв’язку між словами, напр., при узгодженні, керуванні, в різних типах складнопідрядних речень, відокремлених зворотів i т. д.); орфографічні — стосуються (визначають) написания слів та їx форм; пунктуаційні — коригують постановку розділових знаків відповідно до змісту i форми реалізованої засобами мови думки, з урахуванням мети висловлювання.

 

 

4. Норма i правило взаємопов’язані: вони коригують мовну систему i одночасно визначають рівень культури мовлення, є критеріем такого визначення. Порозумітися відправник інформації i адресат можуть насамперед тому, що обом відомі однакові зв’язки між знаком (звуком, словом, конструкцією) i позначуваним цим знаком, тобто обидва керуються чинними сьогодні правилами. Таким чином, норма мовлення — це прояв у мовленні «норми мови», тобто норма — категорія мови. Норма — це не сукупність правил: правила, або регламентації, кодифікації, відбивають у нашій свідомості реальні мовні норми. Правила можуть i не відбивати літературних норм, нерідко навітъ суперечити їм (напр., правила правопису чи орфоепічні норми). Правила не можуть охопити всі норми — доказом цього е численні винятки з правил, які подають словники, правопис. Правила змінюються частіше, ніж норми — закономірне прагнення зробити правило ближчим до реальної мовної дійсності, врахувати її різноманітність, варіантність (паралельність).

5. Норми, властиві літературній мові, обслуговують певне людське суспільство з усіма сферами його суспільної (виробничої, законодавчої, ocвітньої, духовної) діяльності. У межах норм літературної мови (літературна мова — це сукупність норм) можуть виділятися: хронологічні, регіональні, стилістичні норми (є норми й у кожному діалекті національної мови). Літературна норма — одне з основних понять культури мовлення i стилістики. Головними її знаками є: відповідність системі мови, стабільність, обов’язковість (норм вимови, лексичних, словотворчих, відмінювання, дієвідмінювання, синтаксичних норм). Засвоєння норм утруднюється сьогодні вживанням двох, а часом і більше мов у практиці спілкування. Тому засвоєння норм літературної мови буде полегшуватись за умови поступового розмивання територіальних чи й соціальних діалектів внаслідок поширення літературного мовлення, насамперед усної його форми. Але тоді втрачатиметься ґрунт для варіантів норми, отже, і для різноманітності мовлення як однієї із комунікативних його ознак.

Норми бувають єдино можливими або мають варіанти. Якщо варіант норми передає додаткові відтінки значення або емоційності, то він стає нормою літературної мови — позиційною, контекстуальною або функціонально-стилістичною. Норма — це зразок, яким необхідно користуватись.

6. Таким чином, нормативним є мовлення: 1) яке відповідає системі мови, не суперечить її законам; 2) у якому варіант норми володіє новими семантико-стилістичними можливостями, увиразнює, уточнює контекст, дає додаткову й вичерпну інформацію; 3) не допущено стилістичного (і стильового) дисонансу; 4) у якому правомірно застосовано норми з іншого стилю; 5) у якому не допущено зміщування норм різних мов під впливом білінгвальної мовленнєвої практики мовця.

Норма — явище суспільно-історичне, тому на неї можуть впливати об’єктивні зміни в суспільному розвитку (у першу чергу, на лексичні норми), пов’язані з ними зміни в психології народу-носія мови; а також чинники суб’єктивні, зокрема якість критеріїв норми літературної мови: мова яких письменників є авторитетним зразком, які саме їх твори беруться за визнаний зразок.

Отже, щоб говорити правильно, треба в першу чергу добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються норми. Але говорити правильно ще не означає говорити добре — для доброго мовлення необхідне й уміння відбирати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично й експресивно виправданий варіант (якщо він існує) літературної норми. Норма хоч і обов’язкова вимога, та якби вона не відзначалася рухливістю, то перетворила б людську мову на бездушний механізм. За нормою завжди стоїть можливість відступити від неї — адже є відкинуті варіанти.

 

Норма — це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, а для варіантів (якщо, звичайно, вони є в структурі мови народу і коли одному з них надається перевага) існують такі характеристики: правильно — неправильно (літературне — нелітературне), по-українськи — не по-українськи, можна — не можна, доречно — недоречно тощо. Саме вміння вибрати із співіснуючих, можливих варіантів літературної норми найбільш точний, стилістично доречний, найбільш виразний, естетичний для даної ситуації мовлення варіант і становить мовну майстерність. Основою мовної майстерності є, звичайно, літературна мова. Проте не можна ігнорувати діалектне мовлення, соціально-діалектні його особливості, у яких може виникнути підстава для перегляду чинних правил, норм та їх функціонально-стильових варіантів.

Кожен із мовно-структурних типів норм (орфоепічні, акцентуаційні, граматичні, стилістичні, лексичні, пунктуаційні) знайшов відповідне відображення у правилах слововживання, орфоепії (вимови), наголошування, орфографії та пунктуації. Хоч правила літературної мови вужчі за її норми, це не утруднює, а якраз полегшує засвоєння літературної мови. Але для опанування норм замало вивчених у школі граматичних і правописних правил – необхідні постійна робота з різноманітними за стилями (жанрами) текстами, живе мовне спілкування в різноманітних ситуаціях (в умовах різних психологічних, інтелектуальних, загальноосвітніх та інших рівнів мовця і співбесідника), потрібна постійна увага до змін, які відбуваються в напрямі удосконалення норм і правил сучасної літературної мови.

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Написати твір-мініатюру на морально-етичну тему, застосувавши в ньому наведені слова.

Сподіватися — надіятися. Висвітлювати — освітлювати. Відноситися — ставитися. Власник — володар. Чоловік — муж. Жінка — дружина — жона. Загальноприйнятий — загальноприйнятний. Питання — запитання. Любимий — улюблений. Ефективний — ефектний. Поступати — чинити. Жаданий — бажаний.

Завдання 2

Перекласти українською мовою (подаючи точні відповідники) наведені конструкції. Пояснити допущені вами помилки, з’ясувати їх причини.

І. Характерно для нас. Смеяться над собой. Разделять чьи-то мысли. Отдавать предпочтение. Пренебрегать чем-то. Ни под каким видом. Нанести ущерб. Доказать что-либо. Противоречить чему-либо. Принимать участие. Разработать мероприятия. Повестка дня. Заключить договор. Согласно приказу. Упрекать его. Прибегнуть к хитростям. Прилагать усилия.

II. Следующий день. Следующий раз. На следующий год. Следующие выводы. Следующий номер газеты. Запомните следующее. Следующая остановка. Повестка дня следующая. Пусть войдет следующий. Следующий за мной человек. Преследовавший его. Следовать по маршруту.

III.Текущий момент. Текущая политика. Текущий ремонт. Текущий счет в банке. Текущий ручей. Вытекающая струя. Протекающая бочка.

 

ІІІ. Запитання для самоконтролю

 

1. Що таке правильність мовлення?

 

2. Що таке норма і правило? Як вони пов’язані між собою?

 

3. Назвіть ознаки літературної норми.

 

4. Які існують структурно – мовні типи норм?

 

 

Навчально – методична картка самостійної роботи № 21-22

 

Тема: Основні комунікативні ознаки культури мовлення. Образність мовлення.

 

Мета: З метою вдосконалення власного мовлення

 

 

№ п/п	Зміст роботи	Методичні вказівки	Література
1.		1. Опрацювати подані матеріали. 2. Заповнення таблички	http://pysar.net/vidu.php   http://www.ukrtvory.com.ua/index.html   довідник «Енциклопедія українознавства» (2 частина)
2.	Матеріали самоперевірки:   Таблиця:   Ознака культури мовлення   Самоаналіз Основні напрямки вдосокналення