Судово-психологічна експертиза у справах про визнання недійсним правочинів з вадами волі

Правочин — це один з найбільш поширених юридичних фактів. Кожен день ми укладаємо безліч цивільних договорів на побутовому рівні: купуємо товари в магазині, користуємося послугами громадського транспорту, відвідуємо перукарні, ательє тощо.

Аби дії при укладенні правочинів мали значення юридичного факту, а даний правочин породжував відповідні наслідки, цей правочин повинен бути дійсним, тобто мати юридичну силу. В цивілістичній науці визнається дійсним такий правочин, у якому об’єктивна та суб’єктивна сторони відповідають закону. До об’єктивної сторони належать зміст правочину та спосіб його зовнішнього виразу (тобто форма). Суб’єктивна сторона — це здатність контрагента здійснити умови правочину та самостійно нести відповідальність. При цьому враховується також і мета правочину.

Підстави визнання правочину недійсним, що передбачені у статті 225; 229; 230; 231; 233 ЦК, об’єднані спільним поняттям „вада волі“. У всіх цих правочинах зовнішні прояви стійкості волі можуть бути різноманітними. Це або невідповідність волі суб’єкта його волевиявленню, або неадекватність формування волі при формальній відповідності її волевиявленню. Як в першому, так і в другому випадках дослідженню підлягають рівень інтелектуального розвитку емоційно-вольової сфери потерпілої сторони, а також індивідуально-типологічні особливості особистості, що можуть мати значення при вирішенні даної справи.

Психічні стани, що в юриспруденції називають „вадами волі“, означають неповноцінність вольового регулювання правозначимого акту поведінки, нездатність суб’єкта усвідомлювати значення вчинюваних дій та керувати ними. Однак всі ці фактори є явищами різного роду. Одні з них є причиною вольової деформації (невідповідність волі волевиявленню), інші — наслідком (неадекватне формулювання мети, бажаного результату). В останньому випадку деформована інтелектуальна сторона вольової регуляції. Хоча, на думку М. Єнікєєва, такий розподіл на інтелектуальні та вольові ознаки з позиції наукової психології є необґрунтованим, тому що здатність керувати своїми діями цілковито залежить від здатності особи розуміти значення своїх дій. Деформація вольової регуляції може бути викликана як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. У зв’язку з цим наявність вади волі неможливо встановити без виявлення конкретного механізму вольової деформації індивіду. Адже причиною помилки можуть бути і підвищена навіюваність, і неправильна антиципація (неправильне розуміння змісту і обсягу понять, що використовуються у спілкуванні), і помилка у сприйнятті, зумовлена сенсорною недостатністю, і прямий обман [57, c.289].

У спеціальній літературі зазначається, що правочини з вадою волі можна поділити на правочини, укладені без внутрішньої волі на його укладення, та правочини, внутрішня воля в яких сформулювалася неправильно [33, c. 264]. Без внутрішньої волі укладаються правочини під впливом насильства, погрози, а також особою, що не здатна розуміти значення своїх дій та керувати ними в момент укладення правочину. Такі правочини визнаються недійсними у зв’язку з тим, що воля самої особи на його укладення відсутня, а наявне волевиявлення відображає волю не учасника правочину, а якої-небудь іншої особи, котра здійснювала на нього вплив. Знову ж таки, якщо в першому випадку акцентується на міцності вольового компонента правочину, то в другому перевіряється інтелектуальна сторона.

Основна особливість вольової регуляції — свідома мобілізація особою своїх психічних і фізичних можливостей для подолання перешкод під час здійснення цілеспрямованих дій і вчинків. У психології поняття „воля“ розглядається як більш вузьке у порівнянні з поняттям „свідомість“, оскільки воля є властивістю свідомості, а отже, вольові дії завжди корегуються свідомістю. Таким чином, щоб довести наявність вади волі як юридично значимої обставини, необхідно виявити такі особливості психічних процесів і станів особи, що дозволили б зробити правильний висновок про її здатність до усвідомлення фактичного змісту вчинюваних дій і здатності до вольового керування ними. На встановлення таких психологічних обставин і направлений висновок експерта-психолога, що також відіграє роль засобу доказування (якщо визнаний судом як доказ у справі).

Судово-психологічна експертиза по цивільних справах про визнання недійсними правочинів з вадами волі призначається з урахуванням критеріїв її проведення, має значення для встановлення судом наступних обставин і фактів доказування:

- наявність (відсутність) у особи — сторони в договорі - здатності до його укладення;

- вина і її форми в діях сторін;

- мотиви поведінки потерпілої сторони [106, c.71]

Судово-психологічна експертиза по даній категорії справ не буде обмежуватися простою констатацією факту: була помилка (обман, насильство...) чи ні. Перед експертом стоїть завдання встановити, чи міг підекспертний повною мірою усвідомлювати фактичний зміст своєї поведінки і чи була деформована у нього здатність до вольової регуляції. Повне усвідомлення особою значення своїх дій включає в себе:

а) правильне розуміння об’єктивного змісту власної поведінки;

б) визначення мети вчинюваних дій;

в) передбачення результатів своїх дій.

Встановлення наявності вади волі, що є підставою визнання правочину недійсним, належить до повноважень суду, які він здійснюватиме на підставі не лише висновку судово-психологічної експертизи, а й інших доказів у справі. Метою судово-психологічного дослідження є з’ясувати, чи було волевиявлення вільним, чи рішення про укладення правочину відповідало ситуації, чи ухилялася особа від прийняття такого рішення і чому та з якими труднощами зіткнулася під час реалізації рішення, якими способами їх долала. Тобто експерт повинен встановити причини виникнення вади волі і її психологічний зміст.

Відповідно до статті 225 ЦК України правочин, укладений громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент його укладення перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цього громадянина. Тут слід відразу зазначити, що йдеться про дієздатного громадянина, тобто психічно здорового, а отже, це була тимчасова втрата вольової регуляції власної поведінки, що і стала причиною інших факторів (душевного хвилювання, нервового стресу тощо), спровокованих тими чи іншими обставинами (екстремальна ситуація, соматичне захворювання). Аби суд міг зробити правильний висновок у справі, експерт повинен визначити характер обставин та ступінь їх впливу на інтелектуально-вольову сферу піддослідного. Якщо особа на момент укладення правочину не хворіла душевними чи іншими хворобами розладу психіки, то очевидно, що дане дослідження є компетенцією експерта-психолога. Відомо, що психічно здорова особа за певних обставин може не усвідомлювати (чи усвідомлювати не в повному обсязі) значення своїх дій, тимчасово втратити здатність до вольового регулювання своєї поведінки.

Прикладом з практики може бути справа, що розглядалася одним з районних судів Полтавської області [165, c.40]. Позивачка А. після розлучення з чоловіком з’ясувала, що власником будинку, в якому вони жили сім’єю, є батько її колишнього чоловіка. Їй був пред’явлений договір дарування, підписаний нею та її чоловіком на користь свекра за вісім років до розлучення. Дата на цьому договорі збігалася із датою народження нею другої дитини. У справі були також медичні документи восьмирічної давності, в яких зазначалося, що перейми у вагітної почалися о 6-й годині ранку, об 11-ій вона потрапила у пологове відділення, а о 12-й годині 30 хвилин народила дитину, після чого кілька днів знаходилася у лікарні. Пригадуючи цей день, позивачка добре пам’ятала свої дії, пов’язані з очікуванням народження дитини. За її словами, вона прокинулася у зв’язку з початком переїм близько 6-ої ранку, збудила чоловіка та попросила відвезти її до пологового будинку. Чоловік працював водієм і пішов за автомобілем, вона збирала необхідні їй речі. Чоловіка довго не було. А. хвилювалася через пологи (перша дитина померла через рік після народження внаслідок інфекції, одержаної в пологовому будинку, що також підтверджувалося матеріалами справи). Чоловік повернувся після 10-ої години, посадив її в автомобіль, а по дорозі сказав, що оскільки вона буде в лікарні, а час спливає, треба заїхати і підписати якийсь документ, щоб свекор міг купити цеглу, необхідну для закінчення спорудження будинку. Вона пам'ятає, як піднімалась на другий поверх, бачила свекра, щось підписала і чоловік швидко відвіз її до лікарні. У справі було проведено комплексну психолого-психіатричну експертизу. Висновок-експертів психологів зводився до такого: „У розглянутій ситуації підекспертна перебувала в стані емоційної напруги, зумовленої пологовою діяльністю та високою особистою значущістю цих пологів для неї, і не могла усвідомлювати значення своїх вчинків у момент підписання акта про дарування“. Висновок експертів-психіатрів був таким: „Підекспертна не мала психічного захворювання і не перебувала в стані тимчасового психічного розладу в період, що розглядається, а отже, могла усвідомлювати свої дії і керувати ними“. Посилаючись на цей висновок, суд відмовив у задоволенні позову А. Очевидно, що суперечності у висновках спеціалістів можна було уникнути, якщо б запитання перед експертами були сформульовані по-іншому, а суд обмежився б призначенням лише судово-психологічної експертизи, оскільки ця справа не стосувалася компетенції експертів-психіатрів.

Кваліфікаційна оцінка емоційного стану підекспертного значною мірою залежить не лише від досвіду психолога, а також і від обсягу інформації про особу та її поведінку в матеріалах справи. Особливо це є важливим при проведенні судово-психологічної експертизи у справах про визнання недійсним заповіту. Тут експерт немає можливості провести очне експериментально-психологічне дослідження. Здатність спадкодавцям усвідомлювати значення своїх дій та вміння керувати ними ставиться під сумнів. Спеціалісту необхідно скласти психологічний портрет померлого, тобто відтворити його особистість, психологічний статус, дослідити внутрішній світ, спосіб мислення, щоб довести, що вольові дії покійного відповідали його внутрішньому бажанню і були усвідомленими.

Наступна група справ, що стосується правочинів з вадами, — це визнання на підставі статті 229 ЦК недійсним правочину, укладеного під впливом помилки. Аналогічно до спорів, що аналізувалися вище, позивачем у справі може бути сторона, яка діяла під впливом помилки, а також будь-яка інша зацікавлена особа. Чинний Цивільний кодекс не дає визначення поняття помилки. У спеціальній літературі під помилкою як юридичною категорією розуміють неправильне сприйняття стороною суб’єкта правочину, предмета чи інших істотних умов правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і є підстави вважати, що в іншому разі правочин не було б укладено [192, c.154]. Помилку можна трактувати і як категорію психологічну, коли внаслідок психофізичного порушення процесу пізнання відображення об’єкта є неадекватним. Тобто порушення зв’язку в ланцюговій системі пізнання: об’єкт — відображення — образ породжує помилку. Слід також звернути увагу на вказівку закону про те, що правочин буде визнаватися недійсним лише у випадку, якщо помилка матиме істотне значення. Відповідно до російського законодавства (стаття 178 ЦК РФ) суттєвою є помилка „щодо природи правочину чи тотожності або таких якостей його предмету, що значно знижують можливість його використання за призначенням“.

Найчастіше зустрічаються помилки щодо мотиву правочину. На думку О.Сєргєєва та Ю. Толстого [33, с.266], мотив і мета є поза межами правочину. Якщо покупець придбав сорочку з розрахунком на те, що вона підійде до наявного у нього костюму, а насправді колір сорочки не підійшов, то на сам факт придбання права власності на сорочку ця помилка не може вплинути. Для продавця не має значення, чи річ придбана для власного користування чи з іншою метою. Подальше використання речі (за умови, що вона є якісною) при укладенні правочину юридичного значення не має. В окремих випадках сторони можуть домовитися про врахування мотиву укладення правочину, однак в такому випадку правочин не вважається недійсним, а розривається за згодою сторін [193, стаття 678].

Встановлення наявності помилки є безперечно компетенцією суду. Це факт, що підлягає доказуванню зі сторони позивача. А одним із засобів доказування буде висновок судово-психологічної експертизи. Тому не слід ставити перед експертом питання: чи діяла сторона під впливом помилки? Предметом дослідження буде пізнавальна діяльність потерпілого, а також його можливість правильно відображати образ та причини, що вплинули на формування помилкового враження про предмет угоди.

Т. Сахнова пропонує ставити перед експертом на вирішення наступні групи питань:

- чи міг піддослідний з урахуванням його індивідуальних психофізичних особливостей, конкретних умов укладення правочину, а також психофізичного стану в момент прийняття рішення і укладення правочину правильно сприймати істотні для справи обставини (в ухвалі суд повинен зазначити ці обставини);

- чи міг піддослідний, з урахуванням вищенаведених обставин, правильно розуміти внутрішній зміст вчинюваних дій.

Якщо йдеться про призначення експертизи стосовно особи, яка страждає сенсорними порушеннями, додатково ставляться питання про якість сенсорного сприйняття;

- чи володіє піддослідний абсолютною чуттєвістю зорового і слухового аналізаторів, необхідних для правильного сприйняття ситуації і умов укладення правочину, її об’єкта;

- чи компенсують інші повноцінні органи відчуття названі сенсорні недоліки і якою мірою [161, c.65].

Завданням експерта буде встановити здатність суб’єкта правильно сприймати істотні умови правочину, а також його можливість усвідомлено і самостійно приймати відповідне рішення.

Якщо причиною помилки в об’єкті є умисел контрагента за договором, то така правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом потерпілого або державної чи громадської організації на підставі статті 230 ЦК як правочин, укладений внаслідок обману. Якщо причиною помилки є особисті психофізичні властивості сприйняття суб’єкта, то при обмані сторона вводиться в оману умисними діями сторони, на користь якої укладається певний правочин. Отже, основна ознака, що відрізняє помилку від обману, — це вина контрагента. Якщо має місце обман, то вина виражається у формі умислу. У разі помилки теж є вина, але тут вона виявляється у формі необережності. Крім того, обман може стосуватися не лише самого правочину (його вигідності, елементів і под.), й обставин, що є за його межами, тобто мотиву і мети. Дії недобросовісного контрагента можуть бути як активними, так і пасивними, наприклад, повідомлення неправдивих відомостей, пред’явлення підроблених документів про вартість речі, а також замовчування відомостей щодо якості об’єкта. У будь-якому разі ці дії повинні стосуватися суттєвих моментів формування внутрішньої волі суб'єкта, тобто таких, за достовірного уявлення про які правочин не міг би відбутися [33, c.266].

Вина, мотив, мета вчинюваних стороною дій є предметом юридичного дослідження і оцінки. Щодо психологічного механізму мотивації поведінки, то це може бути виявлено лише за допомогою експерта-психолога. При цьому не слід плутати такі два різні поняття, як мотив і мотивація. Під мотивом ми розуміємо те, чим керувалася сторона при вчиненні нею певних дій, що з юридичного погляду можуть бути як позитивними, так і негативними. Мотивація — це психологічні особливості інтелектуальної діяльності особи в певній ситуації і вплив цієї діяльності на формування вольової поведінки.

Експертизу в справах про визнання правочинів недійсними внаслідок того, що одна сторона на момент їх укладення перебувала під впливом обману, можна розділити на два види:

1) експертиза виявлення змісту та ієрархії основних мотиваційних ліній особистості як позивача, так і відповідача;

2) експертиза щодо визначення правильності сприйняття позивачем обставин, що мають значення для справи (якщо виникає проблема розмежування правочини, укладені внаслідок обману, від правочинів, укладених внаслідок насильства чи погрози) [161, c.68].

Щодо першого виду експертизи, то перед експертом ставляться ті самі запитання, що пропонувалися при проведенні експертизи у справах, які кваліфікуються за статтею 229 ЦК. Що стосується другого виду експертизи, то перед спеціалістом можуть ставитися такі питання:

- які особливості мотиваційної сфери піддослідного (визначення домінант поведінки, постійних і тимчасових установок і потреб, їх проекція на ситуацію дії);

- яка особиста значимість мети вчинюваних суб’єктом дій (при укладенні правочину);

- якими психологічними особливостями характеризується ситуація дії (фактори навколишнього середовища в момент укладення правочину);

- чи перебував піддослідний у момент вчинення дій під впливом факторів навколишнього середовища (які це фактори та який вплив кожного з них на формування оціночної поведінки);

- в якому психофізичному стані знаходився піддослідний в момент вчинення дій (це питання ставиться з урахуванням певних причин, наявної в суду інформації про стан суб’єкта);

- чи здатен піддослідний (з урахуванням вищенаведених обставин) усвідомлювати і до якої міри, фактичний зміст своїх дій та наслідків;

- чи здатен був піддослідний повною мірою прогнозувати наслідки своїх дій;

- чи здатен був піддослідний цілком свідомо приймати адекватне до ситуації рішення і повною мірою свідомо його реалізовувати [161, c.68-69].

Знаючи відповіді на всі вищеперераховані запитання, суд може зробити висновок про те, чи могла особа усвідомлювати обов’язки, що приймає на себе як сторона за договором, а також виконувати їх в повному обсязі.

- яка особиста значимість мети вчинюваних суб’єктом дій (при укладенні правочину);

- чи здатен був піддослідний повною мірою прогнозувати наслідки своїх дій;