Соціально-правові основи захисту дітей, що потребують соціально-педагогічної допомоги

Професійна діяльність соціального працівника базується на певних законодавчих документах: законах, указах, постановах, актах.

Міжнародна декларація про забезпечення виживання, захисту і роз­витку дітей, яка прийнята на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей, що відбулася в Організації Об'єднаних Націй у м. Нью-Йорку ЗО вересня 1990 року, проголошує пріоритетність проблем дитини у суспільстві. Таке рішейня представників усього світу — керівників 190 держав, у тому числі й України, зобов'язало "...полегшити скрутний стан мільйонів дітей, які проживають в особливо важких умовах, таких, як... сироти та бездоглядні діти, діти робітників-мігрантів і жертви стихійних лих та катастроф, викликаних діяльністю людини, діти-інваліди та діти, які піддалися жорстокому поводженню, що проживають у несприятливих соціальних умовах і підлягають експлуатації..." [15].

Конвенція про права дитини, яка прийнята та відкрита для підписан­ня, ратифікації й приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, в Україні набрала чинності 27 вересня 1991 року, логічно й адекватно розвиває ці положення.

Базуючись на ідеї першочерговості загальнолюдських цінностей та всебічного розвитку особистості, Конвенція визнає пріоритет інтересів дитини в суспільстві, наголошує на неприпустимості її дискримінації за будь-яких ознак чи мотивів і, насамперед, — на необхідності прояву державою і суспільством особливої турботи про соціально-депривованих дітей: сиріт, інвалідів, біженців, правопорушників.

У цьому документі акцентується увага па тому, що дитина, яка тим­часово або на постійно позбавляється сімейного оточення не повинна залишатися у такому оточенні, має право па особливий захист та допомо­гу з боку держави (стаття 20).

Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини, її основних вимог у національному законодавстві України зумовило посилення уваги громадськості до дітей, які тимчасово або па постійно позбавлені сімей­ного оточення.

Сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, базується па положеннях статті 52 Конституції України: "...утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається па державу" [8].

Базові положення щодо влаштування дітей, котрі з певних причин не можуть виховуватися у власній родині (смерть батьків, позбавлення бать­ківських прав чи засудженім батьків, асоціальні умови виховання в рідній родині і т.п.), викладені в Сімейному кодексі України.

Законодавчим документом, що містить основні положення щодо за­хисту прав дітей, є Закон України "Про охорону дитинства" [7] від 26 квітня 2001 р. № 2402-Ш. Законом визначені основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаш­товуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створю­ються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернен­ня у рідиі сім'ї або до передачі під опіку (піклування). Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім'ях покладається на органи опіки і піклування чи інші спеціально уповноважені органи.

На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої без­доглядності і безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей спрямовані Укази Президента України "Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві" (від 18 березня 1998 року № 200/98) і "Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездог­лядності" (від 28 січня 2000 року № 113/2000).

З метою забезпечення тимчасового влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця проживання службами у справах неповнолітніх створюються притулки для непов­нолітніх, діяльність яких регулюється Постановою Кабінету Міністрів України "Про Типове положення про притулок для неповнолітні служби в справах неповнолітніх" від 9 червня 1997 р. № 565.

На вирішення проблем дитячої бездоглядності, створення належних умов для соціальпо-психологічпої реабілітації дітей, їх фізичного і розу­мового розвитку спрямована Державна програма запобігання дитячій бездоглядності па 2003-2005 роки, яка затверджена Указом Президента України від 21 лютого 2003 року № 154/2003.

Основними завданнями програми є:

— підвищення ефективності роботи щодо запобігання дитячій без­доглядності шляхом удосконалення нормативно-правової бази;

— поліпшення існуючих та пошук нових форм соціальної підтримки дітей, які перебувають у складних життєвих ситуаціях;

— виявлення неблагополучних сімей і забезпечення захисту прав дітей, які виховуються в них;

— удосконалення системи і підвищення ефективності діяльності ус­танов соціального захисту дітей (із поліпшенням побутових умов);

— розробка науково-методичних основ запобіганню дитячій бездог­лядності;

— забезпечення підготовки і перепідготовки фахівців соціального захисту дітей.

Аналіз документів про роботу окремих міністерств і відомств із да­ною категорією молоді, як "діти вулиці", дозволив вичленити окремі аспекти діяльності державних структур щодо соціальної допомоги дітям та підліткам.

Управління гуманітарної освіти і виховної роботи Міністерства осв­іти і науки України виконує певні функції щодо профілактики бездог­лядності:

· виявлення дітей, які залишилися без опіки батьків, та їх розміщен­ня у навчально-виховних закладах,

· здійснення контролю за відвідуванням такими дітьми навчально-виховних закладів, загальноосвітніх шкіл.

Міністерство освіти розробило систему інформування про сім'ї по­тенційних усиновителів, опікунів і піклувальників.

Крім того, міністерство постійно працює над механізмом повернення дітей шкільного віку до навчання, які з різних причин покинули школу.

Головне управління медичної допомоги дітям і матерям (Міністер­ство охорони здоров'я України) в основному надає медичну допомогу дітям, у тому числі "дітям вулиці".

Це стосується саме тих дітей, які вилучені з вуличного середовища нравозахисними органами. Перш, ніж потрапити до навчально-виховного закладу, вони направляються у стаціонарні відділення лікарень з метою повного медичного обстеження, де, при потребі, отримують необхідну медичну допомогу.

Державний комітет у справах сім'ї та молоді:

· виявляє можливості та створює умови для розвитку альтернатив­них форм сімейної опіки: фостерних сімей, дитячих будинків сімейного типу;

· здійснює профілактиктичпі заходи щодо попередження безпри­тульності та правопорушень серед дітей, їхню соціальну реабілітацію;

· розробляє документи, що складають основу державних Концепцій, законів.

Державний центр соціальних служб для молоді взяв на себе функ­цію координатора роботи обласних, міських та районних центрів соціаль­них служб для молоді (ЦССМ) щодо надання юридичної, психологічної і соціальної допомоги "дітям вулиці".

Основна увага приділяється створенню центрів по роботі з дітьми вулиці, дітьми-сиротами, "Телефонів Довіри", консультативних пунктів. У цьому домінуючу роль відіграють обласні і районні центри ССМ.

Кримінальна міліція у справах неповнолітніх Міністерства внутрішніх справ України основним своїм завданням щодо захисту прав неповнолітніх бачить налагодження тісної взаємодії із зацікавленими міністерствами та відомствами з питань проведення заходів щодо проф­ілактики бездоглядності дітей та підлітків. Районними відділеннями кримінальної міліції у справах неповнолітніх проводиться практична робота з "дітьми вулиці".

Зокрема, це:

· пошук і повернення до постійного місця проживання неповнолітніх, які залишили сім'ю (у випадку можливості повернення туди);

· виявлення дорослих осіб, які "втягують" неповнолітніх у зло­чинні дії, проституцію, наркоманію, пияцтво, жебрацтво;

· притягнення до відповідальності батьків за невиконання своєї соц­іально-виховної функції стосовно дітей.