Соціально-педагогічна робота з дітьми, які зазнали сімейного насилля

Однією з актуальних проблем, які стоять перед сучасним українсь­ким суспільством, є подолання і профілактика будь-яких проявів на­сильства щодо дітей та молоді. Слід відзначити, що дана проблема лише стає предметом широкого громадського та наукового обговорення в Ук­раїні.

За офіційними даними, насильство в сім'ї — досить поширене явище в Україні [1]. Статистика показує, що 30-40% всіх насильницьких злочинів відбуваються у сім'ї. За свідченнями дітей, з жорстокістю вони зустрічаються вперше у власній сім'ї, з боку батьків та старших сестер і братів; приблизно в 45-49% сім'ях має місце насильство над дітьми [2]. Якщо врахувати всі погрози, залякування, побиття і т. ін., то прак­тично кожна дитина хоч один раз зіштовхувалася з проявами жорсто­кості, тиску або насильства зі сторони своїх батьків. Розглядаючи сімей­не насильство над дітьми можна одночасно виокремити два аспекти наслідків цього явища: нанесення шкоди жертві зокрема і суспільству в цілому.

Діти, які пережили будь-який вид насильства, відчувають труднощі у соціалізації, взаємостосунках з дорослими, у спілкуванні з ровесника­ми. Вирішення своїх проблем діти — жертви насильства — часто знахо­дять в кримінальному, асоціальному середовищі. Згідно з матеріалами доповіді Кабінету Міністрів України Верховній Раді " Про становище молоді в Україні", "... кожного дня підлітки скоюють понад 100 зло­чинів: одне вбивство або тяжке пошкодження, два — три розбійних напади, вісім пограбувань, двадцять шість крадіжок державного, сорок п'ять — особистого майна громадян (з них шістнадцять квартирних кра­діжок) — і майже щодня вчиняють зґвалтування". Така ситуація не може не викликати занепокоєння.

За останні десятиліття спостерігається активний психолого-педагогічний пошук і розробка окремих питань сімейного насильства (досліджен­ня Ю. Якубова, Н. Лавриненко, М. Московка [3], О. Балакірєвої [4]). Наукові основи психолого-педагогічної діяльності щодо попередження та подолання причин та наслідків насильства стосовно дітей в сім'ї висв­ітлено в працях А. Бондаровської [5], Т. Говорун, О. Кікінежді [6], І. Трубавіної [1], М. Ліборакіної [7], О. Бондарчука [8] та ін.

Про міжнародну увагу до проблеми насильства в сім'ї свідчать такі факти, як обговорення і прийняття рішень на конгресах ООН з питань жінок, Всесвітній асамблеї з проблем старіння, а також Всесвітній про­грамі дій стосовно інвалідів і Конвенції про права дитини.

Сімейне насилля це форма деструктивної соціальної взаємодії в сім'ї, що відображає її загальне неблагополуччя і порушення в ціннісно-нормативній сфері індивідів. Насилля в сім'ї є чинником соціального ризику, що спричиняє поглиблення соціально-психологічної та моральної відчуженості, взаємну недовіру і ворожість стосовно інших членів сім'ї, брутальність і жорстокість у спілкуванні.

Типова модель сімейного насильства — це застосування сили сильні­шим стосовно слабшого члена сім'ї. Сила може бути фізична чи обумов­лена соціальним статусом. Акти сімейного насильства є різними за своєю жорстокістю. Міра насилля може проявляється від незначного пошкод­ження до смертельного випадку.

І. М. Трубавіна та Н. А. Бугаєць визначають такі сфери суспільного життя, де має місце насильство в сім'ї:

1) сім'я: вона готує своїх членів до життя в суспільстві, до сприй­няття ієрархічних відносин, виражених у нерівному розподілі між статя­ми праці та права розпоряджатися ресурсами;

2) громада: забезпечує механізми підтримування контролю чоловіків над сексуальністю, мобільністю та працею жінок;

3) держава: легітимізує власницькі права чоловіків щодо жінок, забезпечуючи сім'ю та громаду правовою основою для подальшого підтри­мання таких відносин. Держава досягає цього шляхом впровадження відповідної правової політики, ухвалення дискримінаційних законів та застосування дискримінаційної практики у виконанні законів. Власне тому права людини повинні захищатися на трьох рівнях:

— на макрорівні суспільства через міжнародні та національні законо­давчі акти;

— на мезорівні — через громади завдяки місцевим традиціям, інфор­мування розпорядчих актів, адвокатству дітей, церкві;

— на мікрорівні — рівні окремої особи, родини через самооборону, захист соціальним педагогом, членами сім'ї.

За останнє десятиліття насильство в сім'ї усвідомлюється як серйоз­на і масштабна проблема, що породжує безліч інших соціальних та інди­відуальних проблем. Зокрема, сформувалося розуміння того, що недо­статньо тільки карати винних, необхідно також реабілітувати жертву насильства і працювати з людиною, що скоїла насильство, щоб уникнути повторення ситуації.

Наслідками насильства в сім'ї стають тілесні ушкодження, психічні розлади, самогубство, а також втрата почуття самоповаги в жертви. Постійне грубе поводження здатне спровокувати в жертви відповідні насильницькі дії стосовно агресора.

Окрім того, насильство над дорослими членами сім'ї відповідно впливає і на дітей, викликаючи в них різні психоемоційні та психосоматичні розлади, шкільну дезадаптацію і в цілому призводить до порушень про­цесів розвитку і соціалізації дитини. Сім'ї, у яких відносини будуються на насильстві, входять у групу ризику, тому що діти, які виростають у такій несприятливій атмосфері згодом стають або жертвами, або самі вчиняють насильство проти своїх близьких. За даними статистики 95% людей, що знаходяться в колоніях, у дитинстві були жертвами насиль­ства або його свідками.

Насильство в сім'ї порушує такі права людини, як право кожного на рівний захист перед законом і відсутність дискримінації за ознакою статі, віку, сімейного чи соціального статусу; право не піддаватися жорстоко­му ставленню; право на життя і фізичну недоторканність; право на ви­сокі стандарти фізичного і психічного здоров'я

У психолого-педагогічній літературі немає даних, які б відображали реальні масштаби і частоту випадків насильства в сім'ї згідно зрозум­ілих причин: закритість сім'ї як системи (небажання виносити сміття з хати); взаємозалежність жертв і агресорів; відсутність доступу в сім'ю для соціальних працівників; недостатність інформації з медичних центрів і правоохоронних органів, що не дозволяє робити валідні висновки про розміри даного явища. Реєстрація випадків насильства утруднена ще й тим, що буває важко віднести деякі акти насильства до кримінальних діянь. Одночасно існують фактори, що перешкоджають звертанню реаль­них чи потенційних жертв у міліцію. Це обгрунтовані побоювання жертв, що злочинець не буде заарештований, недовіра до правової системи, острах образливого характеру процесу розслідування, небажання робити свою таємницю надбанням суспільства та інше. Таким чином, статистич­но видимою стає лише "верхівка айсберга".

Отже, аналіз проблеми насильства в сім'ї дає можливість виявити ряд труднощів:

1. Насильство в сім'ї відрізняється високим ступенем латентності. Це зумовлюється, з одного боку, небажанням потерпілих звертатися в пра­воохоронні органи (через недовіру до правоохоронних органів, боязнь позбавитися матеріальної підтримки і т.п.), а також нездатністю деяких залежних членів сім'ї звернутися в правоохоронні органи (це стосується перш за все дітей). З іншого боку, латентність насильства провокується небажанням, а іноді й нездатністю правоохоронних органів забезпечити реальний захист потерпілих. Спостерігаються випадки приховування звер­нень про факти насильства в сім'ї самими правоохоронними органами.

2. У даний час в Україні немає офіційної статистики стосовно на­сильства в сім'ї. Статистика з проблеми характеризує весь масив потерп­ілих від усіх видів злочинів, не виділяючи при цьому кількість жертв від насильницьких злочинів взагалі і від насильницьких злочинів, здійсне­них у сім'ї, зокрема [9].

Для пояснення механізмів насильства взагалі і сімейного насильства зокрема, в різних наукових дисциплінах використовуються наступні кон­цептуальні підходи: соціологічний та психологічний [10,127].

У рамках соціологічного підходу провідним фактором вважається соціокультурна обумовленість, тобто насильство є стереотипом сімейних відносин, прийнятим у даній групі населення і вихованим з дитинства, а також вплив соціальних факторів (соціально-економічне положення ди­тини (сім'ї), безробіття, погані побутові умови та інше).

В аспекті психологічного підходу насильство розглядається як ре­зультат негативного особистого життєвого досвіду, "травми дитинства", алкоголізму, психопатології, або як симптом дисфункційної сім'ї, пара­доксальним (але неадекватним) чином стабілізуючий сімейну систему. Негативне ставлення може також розглядатися як результат деструктив­ної сімейної взаємодії, коли один із членів сім'ї (наприклад, дитина) незалежно від наявності чи відсутності в нього специфічних психосома­тичних характеристик чи особливостей поведінки сприймається як відхи­лення або важкий "тягар", що викликає ризик насильницької дії.

З психологічної точки зору насильницьке ставлення і жорстокість рідко бувають безглуздими. Цей момент дуже важливий з тієї причини, що будь-яке суб'єктивні спонукання повинно висвітлюватися з позиції особистісного змісту, особистісної значимості. На цьому рівні мотиви агресивної поведінки, як правило, неусвідомлювані.

У психолого-педагогічній літературі існує безліч пояснень насиль­ства. Психоаналіз бачить у ньому перенесення індивідом примітивного потягу до смерті (якому Фрейд дав назву — "інстинкт смерті") із само­го себе на зовнішні об'єкти. Необіхевіоризм вважає насильство наслідком фрустрацій, що переживаються особистістю в процесі соціального научіння (Дж. Доллард, Н. Міллер, А. Бандура). Інтеракціонізм — наслідком об'єктивного "конфлікту інтересів", "несумісності цілей" окремих осо­бистостей і соціальних груп (Д.Кзмбелл, М.Шериф). Когнітивізм розг­лядає насильство як результат "диссонансів" і "невідповідностей" у пізна­вальній сфері суб'єкта (Л.Фестингер, Г. Тешфел).

З позицій системної сімейної психотерапії, представником якої є Ейдеміллер, жорстока поведінка в сім'ї — показник дисфункційної сімей­ної системи, структурна ознака порушення внутрішньосімейних стосунків, спроба неадекватними засобами стабілізувати сімейну систему (наприк­лад, насильство може застосовуватися в контексті боротьби за контроль, порядок і владу в родині). І якщо існуючі проблеми внутрішньосімейних відносин (початково не пов'язані з насильством) не усунути, то насиль­ство приймає або хронічний, або циклічний характер.

Акти сімейного насильства рідко бувають одиничними, зазвичай вони повторюються багаторазово, насильство стає складовою частиною сімей­них відносин. Малоймовірно, що перша жертва насильства залишиться єдиною.

Р.Р. Максудовим досліджено, що якщо випадки насильства спостер­ігалися більше, ніж двічі, то в стосунках встановлюється певний цикл, фази якого варіюються за тривалістю та інтенсивністю (рис. 1). З часом періоди примирення та заспокоєння зменшуються, можуть зовсім зникну­ти, а період насильства збільшується [7,85].

У даний час більш продуктивними вважаються міждисциплінарні підхо­ди до проблеми, а саме: психобіологічний, соціально-психологічний і соціокультурний (чи соціально-структурний).

Згідно концепції психобіологічного підходу насильницька поведінка найбільш характерна для осіб з патопсихологічними відхиленнями й обу­мовлюється наявністю в індивіда патологічних і девіантних рис.

Соціально-психологічний підхід розглядає насильство в сім'ї як про­дукт соціалізації, відтворення тієї моделі поведінки, того життєвого дос­віду, що дитина одержала в сім'ї. Наприклад, з одного боку, серед чоловіків, що б'ють своїх дружин, кількість тих, хто в дитинстві був свідком подібного ставлення батька до матері, у 3 рази більше, ніж кількість тих, хто виховувався у благополучних родинах. З іншого — потреба в самоствердженні в чоловічій ролі зазвичай спостерігається в тих ґвалтівників, що у дитинстві пригнічувались матір'ю, знаходилися під її твердим контролем. Відчуття такого материнського домінування зберігається в сфері несвідомого і буває настільки травматичним, що детермінує здійснення тяжких зазіхань на жінок, глибинним змістом яких є розрив психологічних зв'язків з матір’ю.

На відміну від першого і другого підходів (іноді поєднуваних в один — індивідуальний підхід), у рамках яких сімейне насильство пояс­нюється психологічними особливостями окремого індивіда, соціокультурний підхід розглядає проблему більш широко — у контексті соціаль­ної й економічної ситуації всередині суспільства в цілому. Наприклад, розходження в суспільному статусі чоловіка (ствердження своєї перева­ги) і жінки (економічна і психологічна залежність) переносяться і на внутрішньосімейні відносини.

У науковій літературі не існує єдиної думки про першопричину до­машнього насильства. А. Бондаровською, Л. Міщик, Л. Алексєєвою та іншими науковцями було запропоновано безліч мікро — і макротеорій — від наявності психічних порушень до впливу соціально-культурних цінно­стей і соціальної організації. Основні суперечки розгорнулися між по­слідовниками психологічних теорій і тими, хто вірить у соціальну при­чинність. Психологи встановили особливу роль у збільшенні насильства таких психічних факторів, як ослаблення керування інстинктами, розча­рування, агресивність, алкоголізм і психопатологія. Прихильники теорії соціальної причинності X. Вільфінг, Р. Джиллес зосереджують увагу на культурних нормах, що провокують насильство, на патріархальній соц­іальній структурі, домінуючій ролі чоловіків.

З домашнім насильством найбільше часто зв'язують чотири соціально-психологічні фактори, що мають відношення як до подружніх пар, так і до людей літнього віку, а саме стрес, суспільну ізоляцію, алко­голізм і споконвічну прихильність до насильства [11,107].

Насильство тісно зв'язано із соціальним стресом у сім'ї. Серед про­блем, що можуть підвищити рівень напруженості та призвести до жор­стокості, варто назвати такі, як: розбіжності у вихованні дітей, секс, вагітність, грошові труднощі, безробіття, необхідність у тривалій ме­дичній допомозі. Постійне роздратування частково можна пояснити хро­нічним занепокоєнням невирішеними проблемами і вимогами, що пред'являє суспільство, розбіжністю між бажаннями і можливостями.

Проведений вченим Н. Ф. Бердникович аналіз теорій, що пояснюють природу зневажливого ставлення і насильства в сім'ї, дозволив виділити три найбільш часткових підходи до даної проблеми: ситуаційна модель, теорія соціальних змін, модель символічної взаємодії [12].

Ситуаційна модель виходить з того, що ймовірність виникнення аг­ресії визначається тривалістю й інтенсивністю виливу визначених ситуа­тивних і структурних змінних. Окрім вказаних факторів і причин до них також відносять наявність комунікативних труднощів (наприклад, з ма­ленькою дитиною), а також фактори, що співвідносяться з особистістю опікуна (життєва криза, синдром "згоряння" та ін.).

В основі теорії соціальних змін ("насильство, породжуване залежні­стю") лежить ідея про те, що процес соціальної взаємодії представляє собою послідовну зміну заохочень і покарань, коли люди в процесі спілку­вання з іншими намагаються збільшити частку одержуваних ними наго­род і знизити кількість покарань, що випадають їм. Оскільки недієздатні члени родини (маленькі діти, інваліди і старі) більш безпомічні, залежні і вразливі в порівнянні з іншими членами родини, вони будуть мати менше альтернатив при виборі моделі наступної взаємодії, що дозволяє агресору демонструвати насильницьку поведінку, тому що імовірність "одержання здачі" невисока.

У результаті застосування тих чи інших підходів вітчизняні (І. М. Трубавіна, А. Бондаровська, Л. Алєксєєва та ін.) та закордонні дослідники (X. Вільфінг, Дж. Барнз та іп.) емпірично одержали деякі характери­стики сімейного насильства. У насильстві як інтерактивному процесі ви­діляються суб'єкт, здійснюючий його, і жертва. Якісний і кількісний аналіз даних із зареєстрованих випадків сімейного насильства показує наступне:

* насильницькі дії найчастіше відбуваються стосовно жінок і дітей;

* психологічне і фізичне насильства є найбільш розповсюдженими;

* ґвалтівниками найчастіше виступають родичі, а не чужі люди, тобто насильство відбувається в родині;

* насильство в переважній більшості це не одиничний акт, а повто­рюване явище;

* потерпілі та їх родичі, як правило, не звертаються в міліцію, а шукають підтримки і допомоги в друзів (але не в родичів) чи в спеціал­ізованих організаціях;

* частота насильства не пов'язана з етнічною чи конфесійною прина­лежністю;

* рівень освіти не корелює з частотою насильства;

* питома вага душевнохворих серед гвалтівників досить низька — 10— 15%, тоді як люди з різними психічними розладами типу депресій і важких тривожних розладів складають до 60%;

* насильство зустрічається частіше в родинах, де шлюб зберігається заради дітей;

* сімейне насильство носить циклічний характер, причому замкнуте сімейне коло з залежними членами родини найчастіше є причиною відтво­рення його в наступних поколіннях [13].

Як показали дослідження М. Асанової, М. Ліборакіної та інших контингент осіб, що здійснюють насильницькі дії, абсолютно неоднорід­ний, але в них є спільні психологічні риси, такі, як: емоційна холодність і нечутливість, невміння співчувати і поставити себе на місце іншого але у той же час крайня чутливість до небажаних зовнішніх впливів і чут­ливість, а також агресивність і жорстокість, підвищена тривожність і страх, невміння контролювати свої вчинки і стримувати емоції. Це в переважній більшості ригідні особистості, злопам'ятні, небажані емоції як би застрягають у них, вони довго, іноді все життя, зберігають старі, що навіть мали місце в дитинстві, образи, коли причини, що їх виклика­ли, давно зникли. У них також є присутньою ще одна якість — невміння чи нездатність переборювати свої внутрішні проблеми і знімати відповідні їм хворобливі переживання. У більшості випадків схильні до насильства жорстокі люди впливають на оточуючих людей, а не намагаються при­стосуватися до них, залишаючись у рамках свого "Я", і в цілому їхні адаптаційні здібності знаходяться на досить низькому рівні. Тому можна констатувати, що суб'єктивна прийнятність насильства і готовність до насильницьких дій є результатом тих чи інших перекручувань процесу соціалізації.

Узагальнюючи вищесказане про причини і фактори насильства в сім'ї, можна відзначити, що існує велика кількість причин, що викликають чи впливають на прояви насильства. Проте якими б не були причини насиль­ства, воно завжди спричиняє негативні наслідки, з якими жертва насиль­ства найчастіше неспроможна справитися самостійно.

У даний час у міжнародному професійному співтоваристві соціаль­них працівників існує така типологія насильства, яка ґрунтується на характері насильницьких дій і містить у собі такі види насильства, як фізичне, сексуальне, психологічне (емоційне), економічне та медичне.

До фізичного насильства відносять такі форми, як побиття, різкі і (чи) несподівані удари, поштовхи, стусани, струси, ляпаси, небажані дотики, кидання в людину різних предметів, будь-яке невипадково нане­сення тілесного ушкодження і (чи) заподіяння фізичного болю, насиль­ницький примус до чого-небудь, а також введення стосовно людини різного роду заборон, обмежень його прав і волі. Фізичне насильство включає також погрози (у тому числі зброєю) і такі непрямі дії, як руйнування приватної власності, запирання у ванній кімнаті та інших місцях.

З правової точки зору фізичне насильство — це реальне чи потенційне заподіяння фізичної шкоди, під яким розуміється порушення анатомофізі­ологічної цілісності людини за допомогою застосування фізичної сили, хо­лодної і вогнепальної зброї або інших предметів, рідин, сипучих речовин і т.н., а також вплив на внутрішні органи людини без ушкоджень зовнішніх тканин шляхом отруєння чи споювання одурманюючими засобами.

Фізичне насильство можна розпізнавати з особливостей зовнішнього вигляду дитини і характеру травм:

ü зовнішні пошкодження, що мають специфічний характер (відбитки пальців, ременя, опіки і тлі.);

ü пошкодження внутрішніх органів або кісток, що не могли б бути наслідком нещасливих випадків.

Фізичне насильство, що має систематичний характер, дозволяють розпізнати особливості психічного стану і поводження дитини:

ü страх фізичного контакту з дорослими;

ü прагнення приховати причину травм;

ü плаксивість, самітність, відсутність друзів;

ü негативізм, агресивність, жорстоке поводження з тваринами;

ü спроба вчинити суїцидний вчинок.

Зневага як один з різновидів сімейного насильства — це система­тична нездатність чи небажання забезпечити основні потреби залежного члена родини (наприклад, дитини, чи інваліда, старого) у їжі, одязі, медичному догляді, захисті і прихильності, що може призвести до по­гіршення фізичного чи психічного здоров'я, затримки або порушення розвитку й у підсумку кваліфікуватися як порушення прав людини. Термін "пасивна зневага" використовується тоді, коли має місце ситуація ізо­ляції мало — чи недієздатної людини, залишення його на самоті і (чи) ігнорування.

Одним з наслідків зневажливого ставлення до дитини в сім'ї є їх занедбаність, яку можна констатувати при наявності таких ознак

ü втомлений, сонний вигляд;

ü санітарно-гігієнічна занедбаність;

ü відставання у фізичному розвитку;

ü часта захворюваність;

ü затримка мовного і моторного розвитку.

Психологічне насильство в сім'ї — насильство, пов'язане з дією одного члена сім'ї на психіку іншого члена сім'ї шляхом словесних образ чи погроз, переслідування, залякування, якими навмисно викликається емоційна невпевненість, нездатність захистити себе і може наноситися чи наноситься шкода психічному здоров'ю.

Психологічне (емоційне) насильство реалізується в різноманітних особистих формах: ізоляція від членів родини, друзів, погрози застосу­вання насильства, приниження гідності, лайка й образи, ігнорування, знущання, заподіяння душевних страждань, формування і розвиток по­чуття безсилля і страху, зниження самооцінки людини, обвинувачення в божевіллі, штучне створення ситуацій, у яких один із членів родини почуває себе психічно ненормальним. Психологічне насильство виражаєть­ся також у формі образ, погроз, брутальності, висміювання, заборон на зустрічі з друзями і заняття улюбленою справою, знущанні й убивстві тварин, дорогих людині, у відсутності розуміння, підтримки й ін.

Спектр психологічного насильства включає:

а) психологічні впливи (погрози, приниження, образи, надмірні ви­моги, надмірна критика, неправда, ізоляція, негативне оцінювання, фру­страція основних потреб дитини і т.п.);

б) психологічні ефекти (втрата довіри до себе і світу, дифузійна самоідентичність, зовнішній локус контролю, занепокоєння, тривожність, порушення сну й апетиту, депресія, агресивність, поступливість, погана успішність, комунікативна некомпетентність, низька самооцінка, схильність до самоти, суїцидальні прояви, затримка фізичного чи психічного роз­витку, особистісна психопатологія різної етіології — наркотична залеж­ность, анорексія, особистісиі розлади, амбулаторна шизофренія, сома­тичні й психосоматичні захворювання — виразка шлунка, алергії, над- / лишкова вага, енурез і т.п.).

в) психологічні взаємодії (домінантиість, ефективність, пенередбачуваність, непослідовність, неадекватність, неприйняття з боку батьків, нечутливість, ригідність, безвідповідальність, невпевненість, безпорадність, самознищення з боку дітей).

Психологічне (емоційне) насильство найчастіше буває важко розпіз­нати й ідентифікувати, тому що на відміну від фізичного насильства в цьому випадку явні ознаки насильства рідко можна спостерігати, а на­слідки можуть бути надзвичайно важкими.

У вітчизняному законодавстві стосовно психічного насильства вжи­вається словосполучення "погроза застосування насильства", під яким розуміється залякування жертви застосуванням фізичного насильства. Крім того, психічне насильство може включати заподіяння душевної чи психічної травми й обмеження волевиявлення (незалежно від реальності настання фізичної шкоди).

Сексуальне насильство — будь-який вид домагання, що вира­жається як у формі нав'язаних сексуальних доторків, примусу до сексу, так і здійснення сексуальних дій (наприклад, зґвалтування, інцест) будь-кого із членів сім'ї проти його волі.

Сексуальне насильство звичайно містить у собі як фізичне, так і психологічне насильство й особливо травмує жертву. У багатьох потерп­ілих від сексуального насильства розвиваються почуття розгубленості і зрадництва, туга і депресія, їх мучать нічні кошмари і спогади, підвищу­ються дратівливість та ймовірність психоемоційних зривів, які здатні привести до суїциду.

До різновидів сексуального насильства відносять:

ü мануальний, оральиий, генітальний або будь-який інший тілесний контакт із статевими органами дитини, а також пещення ерогенних зон;

ü введення для стумуляції предметів у піхву, анус;

ü сексуальна експлуатація дитини для порнографічних цілей або за­лучення в проституцію;

ü невідповідні вікові домагання, демонстрація еротичних матеріалів із метою стимуляції дитини;

ü мастурбація з боку дитини або дорослого;

ü єксбіціонізм — демонстрація оголених геніталій, грудей або сідниць перед дитиною;

ü вуайєризм — підглядання за дитиною в момент купання, перевдя­гання або перебування в туалеті, а також примус дитини до роздягання.

Сексуальне насильство — це залучення функціонально-незрілих дітей до сексуальних дій без їх розуміння і згоди на це. Сюди відноситься не лише залучення до статевого акту, а й просте споглядання чи присутність при сексуальних діях.

Діти та підлітки, що зазнали в дитинстві сексуального насильства, відчувають на собі весь тягар наслідків цього злочину протягом життя. Характерним є те, що найтяжчими наслідками, наприклад, ґвалтувань є не стільки фізичні, скільки психічні травми.

Фізичні травми виліковуються, а психічний стрес, що виник через певне сексуальне насильство, може деформувати всю структуру особис­тості дитини. Наслідки цієї травми часто впливають на те, якою буде доля дитини, насамперед у сфері інтимно-особистісних і шлюбних відно­синах.

В науковій літературі до основних наслідків сексуального насильства відносять депресію, самодеструктивну поведінку, тривожність, відчуття ізоляції, низьку самооцінка, тенденція до того, щоб знову стати жертва­ми насилля, і до токсикоманії.

Причинами зменшення добровільного повідомлення про сексуальне насильство в сім'ї слід відмітити такі:

ü сутність самої природи сімейного насилля;

ü її секретність і сором;

ü юний вік жертв сексуального насильства в сім'ї;

ü залежне положення жертви.

Фактори, які розглянуті окремо, можуть нічого не означати і сигна­лізувати про нормальне, стабільне сімейне середовище, але збіг кількох факторів може бути ознакою серйозної дисфункції в сім'ї відносять:

ü батько чи мати переживають значні шлюбні проблеми;

ü один з батьків спільної з дитиною статі втрачає дієздатність або часто відсутній;

ü дочка вступає в стадію фізичної зрілості;

ü один з батьків, протилежної дитині статі, переживає кризу, як наприклад, безробіття або удівство;

ü соціальна чи географічна ізольованість;

ü алкоголізм чи наркоманія в сім'ї.

Часто після акту насилля жертва, тим більше якщо це дитина, відчу­ває провину за те, що не змогла дати відсіч, що довіряла насильнику, проводила себе "спокусливо". Реакція підлітка на сексуальне насильство може мати форму втечі з дому. Жертва насильства може почати вживати алкоголь чи наркотики, щоб утамувати біль та образу.

Для запобігання сексуального насильства в сім'ї батьки повинні усв­ідомлювати, що дитина має почуття сексуального характеру стосовно батьків обох статей, а батьки, відповідно, мають аналогічні почуття сто­совно своїх дітей.

Індикаторами сексуального насильства над дітьми є:

ü незвичні сексуальні пізнання для віку 7-11 років;

ü сексуальні прояви поведінки;

ü самостимуляція геніталій;

ü різка зміна почуттів, що стосується конкретної людини або місця;

ü само руйнівна поведінка;

ü недовіра;

ü регресія до інфантильної поведінки (енурез, смоктання пальця, плач);

ü хронічна депресія [14].

Із зґвалтуванням дитини пов'язані не тільки тілесні й психічні трав­ми, але й соціальні проблеми в стосунках з членами сім'ї, в стосунках з сусідами, в учнівському колективі та з іншими. В зв'язку з цим першо­черговим завданням соціальних та психологічних служб є розробка спо­собів і методів профілактики насильства та роботи з жертвами сімейних злочинів.

Вікові особливості психіки малолітніх і неповнолітніх потерпілих (незрілість, підкорення авторитету дорослого, довірливість, недостатність життєвого досвіду і поінформованості в питаннях статевих відносин, невміння повно і критично оцінювати сформовану ситуацію і прогнозу­вати можливі дії інших осіб) є визначеною передумовою до сексуально­го насильства над дітьми. У той же час ці ж якості служать прихованню сексуального зловживання дітьми, і більш того, якщо дитина розповідає старшим про те, що трапилося, вони провокують недовіру до її роз­повіді.

Практично важко визначити які форми контакту між дитиною і до­рослим, крім власне статевого акту, підлягають юридичній забороні, в яких випадках сексуальна стимуляція дитини може розглядатися як про­яв батьківської любові, і в яких — як сексуальні зазіхання до дитини.

Й. С. Кон відзначає, що діти залежать від дорослих, вони найчасті­ше не усвідомлюють, що з ними роблять, їхня "добровільність" може бути фіктивною. Він також звертає увагу на те, що в області сексуаль­них зловживань дітьми існує багато невірних уявлень. Серед них:

ü сексуальні замахи на дітей дуже рідкісне явище і є ознакою мо­рального розпаду і деградації суспільства;

ü більшість сексуальних замахів вчиняють сторонні;

ü всі дорослі, що, розбещують дітей — "збоченці", сексуально хворі люди;

ü сексуальні замахи на дітей відбуваються головним чином у бідно­му, неосвіченому середовищі і неповних родинах;

ü розповідаючи про сексуальні замахи, діти обманюють, видають уявне за дійсне;

ü дитина — пасивний об'єкт сексуальних зазіхань [14].

Ю. М. Антонян і А. А. Ткаченко (1993) виділяють ряд ознак, що характеризують вибірку осіб, схильних до сексуальних злочинів, відзна­чаючи тим самим основні дотичні для профілактики сексуальних зло­чинів. Насильство вчиняють насамперед особи, що відносяться, на думку авторів, до наступних груп ризику:

ü особи, в сім'ї яких є душевнохворі, або батьки алкоголіки чи наркомани;

ü підлітки, що виховуються без контролю і вживають алкоголь і наркотики;

ü особи з аномаліями психіки або педагогічно запущені діти;

ü особи з проявом гіперсексуальності;

ü особи, схильні до самогубства на сексуальному ґрунті;

ü особи, схильні до насильницьких дій, що виявляють деякі сексу­альні риси;

ü особи, які раніше залучалися до відповідальності за правопору­шення сексуального характеру.

Таким чином, із зазначених груп ризику більшу частину складають діти і підлітки, що свідчить про необхідність ранньої профілактичної роботи, починаючи зі шкільного, а можливо, і більш раннього віку. Для здійснення повноцінної діяльності щодо профілактики сексуальних зло­чинів на цьому етапі необхідна погоджена діяльність педагогів, психо­логів, батьків (там де це можливо), соціальних працівників, і, якщо це необхідно, служби охорони правопорядку.

Економічне насильство — одноособовий контроль за витратою грошей (залежному члену сім'ї видається тільки строго визначена сума грошей, за яку він повинен повністю відзвітуватися), позбавлення права голосу при витраті грошей, присвоєння одними членами сім'ї власності або заощаджень без згоди інших, примус до роботи чи заборона працю­вати.

Медичне насильство — недбалість і несвоєчасність, проявлені при видачі лікарських препаратів, навмисне відмова хворому в одер­жанні необхідних ліків або, навпаки, навмисна передозування чи нав'я­зування субстанцій, що призводять до звикання і залежності.

Отже, під сімейним насильством розуміють агресивні і ворожі дії стосовно членів сім'ї, в результаті яких об'єкту насильства можуть бути заподіяні шкода, травма чи приниження, а іноді смерть. Такі дії можуть представляти собою фізичне і сексуальне насильство, пошкодження осо­бистого майна і незадоволення базових потреб.

Крім того, насильницькі дії можна умовно розділити на дві групи:

а) персоніфіковані, тобто детерміновані контекстом міжособистісних чи внутрішньосімейних відносин і спрямовані на конкретну людину;

б) деперсоніфіковаиі, тобто обумовлені головним чином будь-якими зовнішніми причинами і (чи) внутрішнім психологічним станом агресора, спрямовані на досягнення яких-небудь цілей (матеріальних чи психолог­ічних) і початково не включені в контекст взаємостосунків з об'єктом насильства.

М. Кінард відмічає, що кожна дитина частіше за все страждає від декількох форм насильства. На практиці рідко зустрічаються форми жор­стокого ставлення до дітей в чистому вигляді. Якщо дитина фізично постраждала в результаті сексуального насильства, то вона повинна діаг­ностуватися як дитина з сумарними порушеннями, яка пережила фізичне й сексуальне чи тільки сексуальне насильство?

Не існує єдиної теорії, здатної повністю пояснити всі випадки й причини сімейного насильства. Приймаючи до уваги складність внутріш­нього світу, особливості соціальної взаємодії та характер сім'ї як соц­іальної структури, потрібно все ж таки враховувати усе різноманіття сімей, індивідуальні характеристики їх членів й ті соціальні відхилення, які переплітаючись можуть викликати насильство. Все це надає особли­вого значення взаємному впливу людей один на одного, і пов'язаними з цим впливом вчинками, які передують насильству і слідують за ним.

Отже, узагальнюючи вищесказане, слід виділити наступні основні напрямки профілактичної та корекційної роботи щодо сімейного насиль­ства над дітьми:

ü соціальні працівники, психологи, лікарі, медичні сестри, адвокати та інші спеціалісти повинні володіти необхідними знаннями для надання професійної допомоги жертвам сімейного насильства;

ü створення служб соціального і медичного контролю за здоров'ям сім'ї, виявлення психічних і сексуальних розладів, створення психіат­ричних кабінетів при поліклініках;

ü створення програм щодо боротьби з поширенням наркоманії й алкоголізму;

ü створення навчальних програм, що включають спеціальну сексу­альну освіту, основи безпечного спілкування, що охоплюють дітей і підлітків, батьків, педагогів, співробітників служб соціального захисту і міліції;

ü активне залучення підлітків до роботи, створення клубів за інтере­сами для дітей та підлітків;

ü реабілітаційна робота з особами, притягнутими до кримінальної відповідальності, створення психологічних і психіатричних служб при виправно-трудових колоніях, широке впровадження освітніх програм, адекватне лікування осіб, яким рекомендоване амбулаторне примусове спостереження і лікування в психіатра;

ü створення спеціалізованих лікувальио-реабілітаційних центрів;

ü просвітницько-профілактична робота з батьками, залучення їх до занять у тренінгових групах з метою підвищення їх психолого-педагогічної поінформованості щодо адекватного виховання дітей.