Конфлікти і примусова дипломатія

Уміння дієво використовувати сучасний арсенал переговорів набуває дедалі більшого значення у міжнародних відносинах, великій політиці. Особливо актуальним сьогодні є використання так званої примусової дипломатії.

Примусова дипломатія є не що інше як захисна стратегія, при якій переконують противника у необхідності припинення розпочатої агресії або дій, які загрожують безпеці інших держав (прагнення заволодіти ядерною зброєю або технологією, розробка хімічних або бактеріологічних військових засобів, організація терористичних акцій тощо). Це спроба переконати опонента зупинити агресію за рахунок погроз та санкцій, які можуть бути використані до нього. Якщо військові сили і використовуються при примусовій дипломатії, то у вигляді мінімізованого варіанту, наглядно демонструючи можливості наслідків. Противник має або припинити свої дії, або ж відмовитися від розпочатої агресії. Серед прикладів подібної дипломатії в останнє десятиріччя можна назвати дії Росії по відношенню до Грузії, Молдови, Білорусії, а також частково й України, політику США стосовно ядерних прагнень Північної Кореї, Ірану.

Американський дослідник А. Джордж проаналізував такі відомі кризові ситуації та військові конфлікти як Кубинська криза, В'єтнам, Лаос, Нікуарагуа, Персидська затока та інші, де використовувалася примусова дипломатія. Він чітко визначає два рівні комунікації, які присутні у примусовій дипломатії: слова і дії. Для примусової дипломатії обов'язковою є невербальна комунікація. Це можуть бути військові передислокації, різноманітна політична або дипломатична активність. Ультиматум, переданий опоненту, спрацьовує в залежності від того, чи побачать опонент, які військові сили починають концентруватися, як і якими політичними, дипломатичними, інформаційними засобами країна готується до того, щоб застосувати силові дії. Причому важливо, аби вимоги не були завищенними, мотивація до їх виконання має бути достатньо високою.

У залежності від невербальної комунікації вербальна може бути посилена або послаблена. В реальній ситуації дії можуть бути посилені сильними словами, або вони можуть компенсувати слабкі слова, коли немає можливості сказати інакше. Водночас слова можуть пояснити деякі дії, які противник може розглядати як не суттєві. Дії повинні розглядатися так, щоб противник не сприймав загрозу як чистої води блеф.

У випадку Кубинської кризи 1962 року США продемонстрували послідовність у своїх діях: замість військових дій вони ввели блокаду. Це дало час для дипломатичних комунікацій. Одночасно з висуненням ультимативних вимог Дж. Кеннеді демонстрував своє бажання мирного вирішення питання. З одного боку, противник не був загнаний у кут, де б для нього існувало лише військове розв'язання питання. З іншого - М. Хрущов теж реагував не в агресивній манері. Під час блокади він не допустив радянські військові кораблі на Кубу і використав усе, аби переконати Дж. Кенеді і весь світ в тому, що ракети, які були розміщені на острові, мають захисний характер. Ескалація кризи, на думку дослідника, відбувалася ще й тому, що була відсутня синхронна комунікація між двома лідерами.

А. Джордж визначає вісім складових примусової дипломатії.

1. Тип провокації (розвиток кризи залежить від типу провокації, яка викликає кризу).

2. Розмір і глибина конфлікту інтересів (якщо ставиться питання "все або нічого", то досить складно знайти розв'язання конфлікту: такою була війна у Персидській затоці, на відміну від Кубинської кризи).

3. Імідж війни (коли виникає реальний образ війни, то обидві сторони намагаються знайти будь-які можливості запобігти цьому).

4. Часова напруга (з часом ситуація може змінюватися внаслідок зміни позицій, військового чи технологічного потенціалу, помилок тощо).

5. Однобічна або коаліційна примусова дипломатія (коаліція дає можливість знаходити спільні стимули, використовувати міжнародний вплив, мати більше ресурсів для проведення своїх дій).

6. Сильне лідерство (проведення примусової дипломатії у значній мірі залежить від становища лідера у верхніх ешелонах влади).

7. Ізоляція ворога (під час першої війни у Персидській затоці, наприклад Ірак, коли втратив підтримку Радянського Союзу, виявився більш слабким противником).

8. Післякризові стосунки з ворогом (Дж. Кеннеді і М. Хрущов в результаті поліпшили радянсько-американські стосунки, чого не можна сказати про американо-іракські стосунки).

В цілому примусова дипломатія використовує такі комунікативні дії як переконання, примусовість, поступки. Реально кожен лідер вирішує, яку комбінацію цих елементів застосовувати і в якій послідовності. Вербальна і невербальна комунікації взаємодоповнюють одна одну. І оскільки це захисна стратегія, то вона використовує усі можливі юридичні та комунікативні засоби міжнародного права для переконування опонента.

У міжнародній практиці використовується і так звана м'яка дипломатія. Основний дискурс подібної дипломатії - досягнення консенсусу в гостроконфліктній ситуації шляхом лише вербальної комунікації, тобто переговорів, діалогу, висування вимог і претензій у м'якій, дипломатичній формі. Однак це зовсім не означає демонстрацію неадекватності претензій чи надмірної поступливості. Основними критеріями успіху переговорів залишаються твердість і гнучкість, послідовність і принциповість, але й, водночас, готовність іти на певні компроміси. Прикладами м'якої дипломатії можуть бути переговори між Росією та США про баланс військових сил у Європі, Україною та Румунією стосовно острова Зміїного в Чорному морі, практика переговорів Ради Європи та країн СНД (Молдовою, Грузією) щодо нейтралізації на їх територіях "гарячих точок". В усіх цих дипломатичних протистояннях важлива роль належить засобам масової комунікації, які використовуються як засіб оприлюднення вимог і позицій, апеляції до громадської думки, як дієвий інструмент публічного переконування протилежної сторони.

Останнім часом усе більше аналітиків констатує появу такого феномену на міжнародній арені, як теледипломатія.

Теледипломатія — це використання телебачення як посередника у переговорах ворогуючих сторін, коли відсутні будь-які інші традиційні засоби спілкування.