Х. Актуальні проблеми сучасної коґнітивної лінгвістики

 

 

Х.1. Теоретичні принципи. Основні поняття. Сучасна лінгвістика здебільшого характеризується за наявністю в ній наукових парадигм як поліпарадигмна, тобто в сучасній лінгвістиці співіснують різні концепції та напрями, в яких за основу беруться то логічні моделі мови, то психологія мови (за Н.Хомським – як людина засвоює мову, продукує і розуміє мовлення з опорою на універсальні природжені здібності, налаштовувані на конкретну мову), то інтерпретаційні механізми виражених мовою смислів, то значущість ситуативно-мовленнєвих механізмів у доборі мовних одиниць для вираження змісту (композиційність), то з’ясування функцій елементів вираження, то встановлення закономірностей творення тексту, простеження особливостей його внутрішніх зв’язків та смислових відношень між реченнями у структурі тексту (лінгвістика тексту), то концентрація уваги на самій дії, внаслідок якої реалізується певне висловлення (теорія мовленнєвих актів та їх відповідного мовного вираження (звідси проблема дискурсу), то простеження статусу мови в системі інших коґнітивних можливостей людини, то вияскравлення соціальної і комунікативної значущості висловлення для нас самих (принцип кооперування) тощо. Уже цей неповний перелік сучасних теорій і підходів до визначення мови, її статусу в нашому житті та самому поступі людства як такого повною мірою засвідчує наявність різних і часто зовсім відмінних концепцій тлумачення тих самих мовних одиниць. Звичайно, можна, відштовхуючись уже навіть від заявленого переліку, визначити більш і менш відомі підходи

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

до тлумачення мовних фактів, ступінь їх репрезентативності в сучасних концепціях мови. Коґнітивна лінгвістика – це напрям, основу якого становить мова як загальний коґнітивний механізм.

Якщо звертатися до передісторії коґнітивної лінгвістики, то слід зауважити, що значно раніше у процесі вичленовуванні функцій мови здебільшого наголошувалось на коґнітивній функції останньої, хоча вона завжди виокремлювалась поряд (і тільки після!) з комунікативною. Тому

це розуміння функцій мови в людському суспільстві органічно готувало розгляд останньої через призму мисленнєвих моделей та закономірностей. У сферу найсуттєвіших проблем коґнітивної лінгвістики належало б заакцентувати “ментальні” основи розуміння та продукування мовлення з того погляду, як структури мовного знання репрезентуються та беруть участь в обробці інформації (за О.С.Кубряковою, В.З.Дем’янковим). Сам

процес комунікації у такому разі постає як трикомпонентний процес, в якому вирізняються: адресант, текст, адресат. При цьому адресант здійснює механізм синтезування і відповідно кодування доступної для нього інформації, водночас адресат свою діяльність спрямовує на аналіз сприйнятого, декодування почутого. Попри всю “зриму” доступність такого процесу залишається неясним часто сам механізм розуміння, декодування. В силу цього постають різноманітні концептуальні

параметри щодо мовної компетентності, кооперативності і под. Чи не найважливішим виступає питання: що повинен знати мовець, щоб могти спілкуватися на відповідному рівні у певному мовному колективі. Тому тут суттєвими є й етнографічні чинники.

Х.2. Співвідношення коґнітивної лінгвістики з іншими науками. Коґнітивна лінгвістика безпосередньо співвідноситься з проблемами творення національно-мовної картини світу, особливостями її репрезентативності на різних рівнях, що зумовлює посилення уваги до коґнітивно-мовного простору, коґнітивно-мовної бази. Останнє уможливлює розгляд багатьох категорійних одиниць (лексичного, словотвірного, морфологічного, синтаксичного рівнів) в аспекті їх наповнення коґнітивним змістом. Безперечно, в основі витлумачування мовних одиниць, їх структури у коґнітивній лінгвістиці перебувають логічні моделі, що й дає підстави стверджувати: “ … у коґнітивній лінгвістиці розглядаються ті, і тільки ті коґнітивні структури і процеси, що притаманні людині як homo loquens” [Демьянков 1995:305]. Окремі дослідники при цьому прагнуть окреслити коло питань, що постають актуальними під час розгляду мовних утворень у коґнітивному вимірі: 1) репрезентація ментальних механізмів опанування мови і принципів їх структурування, напрями взаємодії таких механізмів;

2) продукування, що передбачає з’ясування механізмів власне продукування і сприйняття тих самих одиниць системи – тотожні чи різні механізми становлять основу цих процесів (водночас актуальним постає питання щодо механізму самого творення реченнєвої структури, послідовність операційних дій, реалізовуваних при цьому: спочатку створюється сам каркас речення, а

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

потім наповнюється лексичним матеріалом і под.); 3) сприйняття та розуміння є взаємопов’язаними величинами, але актуальним постає питання про те, яке знання при цьому актуалізується і яка організація семантичної пам’яті як такої, статус цієї пам’яті у сприйнятті і в розумінні мовлення. Основне завдання коґнітивної лінгвістики можна сформулювати як опис та пояснення внутрішньої коґнітивної структури і динаміки мовця-слухача.

У коґнітивних дослідженнях суттєвим постає врахування номінативної й екзистенційної баз реченнєвих структур, в яких не тільки іменується певна

подія, а й стверджується і / або заперечується її вияв, співвідношення з суто

мовленнєвою комунікацією. Наше мовлення ґрунтується на закономірностях мисленнєвого творення моделі та її адекватного мовного оформлення, наповнення лексичним матеріалом. Очевидно, базовим поняттям коґнітивістики слід вважати також визначення несамосуперечливості

судження, репрезентованого у мовній формі. Власне, це питання і становить суть однієї з центральних проблем філософії мови.

Х.3. Напрями коґнітивної лінгвістики. Торкаючись напрямів коґнітивної лінгвістики, варто наголосити на актуальності побудови теорії текстів, у межах якої постає можливим виявлення характеристики процесів коґніції та відношень між реченнями та в самій структурі реченнєвих утворень. Поряд з цим важливими є питання й про самі науки про “роботу думки” людини, яка

включає теорію вирахування тексту, тобто окреслення його зв’язаності (логічної несамосуперечливості) при тому, що (подібно до феноменологів) зв’язність суджень про світ вважається корелятом природного існування світу. Все це засвідчує, що коґнітивістика пов’язана з цілим комплексом дисциплін: психологією, антропологією, філософією, комп’ютерологією (computer science). Врахування усіх аспектів та особливостей мислення як такого у філософському,

онтологічному, ономасіологічному, семасіологічному, логічному та інших вимірах та закономірностей сприйняття і розуміння у психологічному, філософському тощо тлумаченні уможливлює відповідь на питання, як влаштоване наше мислення, наша пам’ять і под.

Загалом у сучасних лінгвістичних словниках поняття коґнітивної лінгвістики зовсім не розглядається і не витлумачується, його не аналізує і не торкається навіть останній “Лингвистический энциклопедический словарь”

[М., 1990], що мотивується, очевидно, відсутністю чіткого бачення предмета коґнітивної лінгвістики та її основних / неосновних аспектів. Певною мірою ця лексикографічна лакуна компенсується працею [Кубрякова Е.С., Демьянков В.З., Панкрац Ю.Г., Лузина Л.Г. Краткий словарь когнитивных терминов / Под общ. ред. Е.С.Кубряковой. – М.,

1996. – 246 с.], в якій узагальнено наявну сьогодні термінологію з проблем

коґнітивної лінгвістики та здійснено спробу напрацювати єдиний термінологічний апарат цієї галузі знань. За останнім виданням, під коґнітивною лінгвістикою розглядається лінгвістичний напрям, у центрі уваги якого перебуває мова як загальний механізм, як коґнітивний інструмент – система знаків, що відіграє роль у репрезентації (кодуванні) і

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

в трансформації інформації. Суттєвим моментом, що відрізняє мову від подібних семіотичних інструментів, є те, що вона виступає об’єктом і зовнішнім, і внутрішнім для суб’єкта, що конструюється незалежно від нього і таким, що підлягає засвоєнню в онтогенезі. Саме у механізмах мови суттєві не тільки мисленнєві структури, але й матеріальне втілення таких структур у вигляді певних знаків зі своїм наповненням.

У сферу коґнітивної лінгвістики входять ментальні основи розуміння і продукування мовлення, коли мовне знання бере участь в обробці

інформації. Результати досліджень у сфері коґнітивної лінгвістики дають

ключ для розуміння механізмів людської коґніції загалом, особливо механізмів категоризації і концептуалізації. Основне завдання коґнітивної лінгвістики полягає в такому разі в описі та поясненні мовної здатності і / або знань мови як внутрішньої коґнітивної структури і динаміки мовця-

слухача, що розглядається як система опрацювання інформації, яка складається із граничного числа самостійних модулів (Д.Вундерліх, І.Кауфман) і співвідносить мовну інформацію на різних рівнях.

Коґнітивна лінгвістика виявляється пов’язаною з вивченням коґніції в її лінгвістичних аспектах і виявах, з одного боку, і з дослідженням коґнітивних аспектів самих лексичних, граматичних та інших, з другого. У цьому розрізі вона займається і репрезентацією власне-мовних знань у

голові людини, корелюючи з коґнітивною психологією щодо аналізу таких феноменів, як словесна і вербальна пам’ять, внутрішній лексикон, розгляду породження, сприйняття та розуміння мовлення і з’ясуванням того, в якому вигляді вербалізуються утворювані людиною структури знання. В силу цього коґнітивна лінгвістика входить у сферу найскладніших досліджень, які пов’язані з описом світу і створенням засобів такого опису

(див.: [Кубрякова 1992:4-38; Кубрякова 1994:5-31; Кубрякова Е.С. Парадигмы научного знания в лингвистике и ее современный статус // Изв. РАН. – Серия литературы и языка. – 1994. – Т. 53. – № 2. – С. 3-15]).

Здебільшого початок коґнітивної лінгвістики відносять до 80-х років ХХ ст. і пов’язують з симпозіумом в Луйєбурзі, який був організований Рене Дірвеном у 1989 році, створенням Міжнародної Коґнітивної Лінгвістичної Асоціації. Постання останньої було зумовлене новим

розумінням суті мови і виокремленням у ній психічного, ментального аспектів. Визначення мови як явища коґнітивного або коґнітивно- процесуального, наголошення на тому, що мова передає інформацію про світ (див.: [Soames 1988:185-207; Stassen 1985]) і що вона різнобічно пов’язана з опрацюванням цієї інформації (див.: [Schwarz 1981:133-151; Schwarz 1992]), має пряме відношення до побудови, організації та

удосконалення інформації та способів її репрезентації, забезпечує перебіг комунікативних процесів, у ході реалізації яких передаються величезні пласти знань та використовуються не менш значущі набутки людських знань (див.: [Павиленис 1983:228-271; Rickheit 1993; Nuyts 1992]).

 

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

Уже сьогодні можна констатувати, що в коґнітивній лінгвістиці сформувались течії і напрями, які репрезентують різні типи коґнітивних граматик, коґнітивних досліджень дискурсу, коґнітивних лексикологій тощо. Водночас в активі послідовно опрацьовуваної сфери семантики пропонуються нерівнорядні версії коґнітивних інтерпретацій семантики – прототипна семантика, концептуальна семантика (тут значної ваги набуває тлумачення концепту, напрямів концептуалізації світу тощо), фреймова семантика та ін. (див.: [Демьянков 1992:39-77; Демьянков 1994(а); Демьянков 1994(б):17-33; Беляевская 1994:87-110; Харитончик 1992:98-

123]). Нове розв’язання у сфері коґнітивної лінгвістики притаманне проблемам категоризації і концептуалізації, проблемі мовної картини світу, проблемі співвідношення мовних структур з коґнітивними, проблемі частин мови та ін. Коґнітивна лінгвістика взаємодіє з семіотикою, зокрема

у з’ясуванні особливостей іконічності й індексальності знаків, кореляції самих знаків з тими концептами, реалізаторами яких вони виступають, різниці у самих знаках, їх типах, що залежать від тривалості, рівня і под.

У розрізі коґгнітивної лінгвістики надзвичайно суттєвим постає тлумачення понять концепт, концептуалізація і под. Під концептом здебільшого мають на увазі термін, що є засобом пояснення одиниць ментальних або психічних ресурсів нашої свідомості і тієї інформаційної

структури, що відображає знання і досвід людини; оперативна змістова одиниця пам’яті, ментального лексикону, концептуальної системи і мови мозку, всієї картини світу, відображеної в людській психіці. За сучасними підходами, поняття концепту відображає ті смисли, якими оперує людина в процесах мислення і які відображають зміст досвіду та знання, зміст результатів усієї людської діяльності і процесів пізнання світу у вигляді чи

у формі певних “квантів” знання. Очевидно, концепт з’являється у процесі побудови інформації про об’єкти та їх властивості, при цьому така інформація може включати і дані про об’єктивний стан речей у світі, і дані про уявні світи і можливий стан речей у цих світах. Концепти узагальнюють, зводять розмаїття спостережуваних та уявлюваних явищ до чогось єдиного, підводячи їх під одну рубрику. Вони дозволяють зберігати знання про світ і постають будівельними елементами концептуальної

системи у всьому її обширі, сприяючи виробленню суб’єктивного досвіду шляхом підведення інформації під відповідні напрацьовані суспільством категорії і класи. Два і більше різних об’єктів набувають можливості їх розгляду як екземплярів і репрезентантів одного класу / категорії (див.: [Elliss 1993; Evans 1985]).

Всю пізнавальну діяльність людини (у коґнітивній лінгвістиці її

окреслюють як коґніцію) можна розглядати як таку, що розвиває уміння орієнтуватися у світі, а ця діяльність поєднана з необхідністю ототожнювати і розрізняти об’єкти. Концепти виникають для забезпечення операцій такого типу. Для виділення концепту необхідні: 1) перцептивна виокремлюваність певних ознак; 2) предметні дії з об’єктами; 3) гранична

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

мета предметних дій з об’єктами; 4) оцінка предметних дій з об’єктами. Незважаючи на активне опрацювання проблем виникнення концептів, на сьогодні в лінгвістиці немає однозначної відповіді на те, як постають концепти, які чинники їх витворення є визначальними.

Безсумнівним вважається, що найкращим засобом опису та визначення природи концепту виступає мова (див.: [Jackendoff 1993]). Ряд лінгвістів вважає, що найпростішими концептами варто розглядати такі, які виражені чи

репрезентовані одним словом, а складнішими – ті, які виражаються чи репрезентуються у словосполученнях і реченнях (пор. теорію самого словосполучення, в основі якої перебуває теза про те, що словосполучення є номінацією складного об’єкта; у цій теорії і речення виступає засобом розгорнутої номінації (див.: [Schiffer 1988]). Інші вбачають найпростіші концепти у семантичних ознаках або маркерах, виявлених у процесі

компонентного аналізу лексики. Ще інші стверджують, що аналіз лексичних систем мов може призвести до вияву незначної кількості “примітивів” (типу ХТОСЬ, ЩОСЬ, РІЧ, МІСЦЕ і под. у дослідженнях А.Вежбицької), комбінаціями яких можна описати у подальшому увесь словниковий запас мови. Водночас у лінгвістиці відомі спроби компромісів щодо тлумачення чи визначення специфіки концепту. Це спостерігається тоді, коли мовознавці стверджують, що частина концептуальної інформації характеризується суто

мовним “забарвленням” (при цьому частина такої інформації репрезентується ментально – образами, картинками, схемами. Різниця, наприклад, між яблунею

і грушею постає явною не тому, що кожну з них можна уявити як сукупність різних ознак або як різні концептуальні об’єднання, але швидше тому, що їх легко розрізнити і концепти цих дерев подані перш за все образно).

Суттєвим постає застосування фреймів (від англ. fraтте – „рамка”).

Моделювання будь-якої нової комунікативної ситуації реалізується, як правило, шляхом співвіднесення з відповідною ситуацією, а в її межах – з тим чи іншим збережуваним у пам’яті стандартним ситуативним типом, що забезпечує коґнітивне опрацювання певної ситуації. Найпростішою структурою такого типу постає, очевидно, сценарій стереотипних ситуацій, пов’язаних причиново-часовими відношеннями: наприклад, сценарій відвідання ресторану складається зі сцен, що описують прихід, замовлення, їжу і вихід з ресторану в термінах дій і станів. Добре опрацьований сценарій – це заздалегідь підготовлений ланцюжок, що являє собою узвичаєну послідовність подій. Використовуючи сценарій, суб’єкт-носій мови може зв’язати в єдине ціле ідеї, що не можуть бути співвідносними за своїми зовнішніми ознаками.

У коґнітивних дослідженнях такий сценарій здебільшого називають фреймом [Ван Дейк 1989:16-19, 23-24; Минский 1988:289-291; Филлмор

1988:52-92], сценою-прототипом [Филлмор 1983:79-81, 86-87, 109-110],

схемою [Чейф 1983:43], ситуативним сценарієм [Шенк, Бирнбаум, Мей

1989:32-47; Fауо1, Моnteil 1993:868]. У цьому разі слід наголосити на тому, що основу фрейму складає відповідна концептуальна структура, за

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

допомогою якої здійснюється опрацювання відповідної комунікативної ситуації, а водночас і вибір стратегії мовленнєвої поведінки – селекція і комбінація мовних реалізацій.

Поняття фрейму є необхідним і для інтерпретації. В коґнітивній семантиці розуміння мовних утворень дорівнює впізнаванню шляхом співвіднесення аналізованих слів з лексичними прототипами, висловлень – із ситуативними схемами, образ яких автоматично дістається з пам’яті

(пор.: [Филлмор 1988:57]). Наприклад, у казці Льюїса Керролла висловлення Чорної Королеви „Запрошую вас сьогодні на обід до Аліси” осмислюється Алісою за типовим сценарієм, а слова „запрошувати” й

„обід” асоціюються на повній підставі з „гостями”: „...якщо я сьогодні даю обід, то гостей, на мій погляд, повинна запрошувати я”.

Розуміння ускладнюється, коли до аналізованого вислову взагалі не

вдається дібрати який-небудь відомий фрейм. Наприклад, у висловленні Чорної Королеви „А інколи взимку ми беремо собі відразу десять ночей – щоб тепліше було!” для читача є зрозумілим значення слів, але незрозумілий смисл висловлення. Оскільки в цьому разі говориться не про те, що наявне насправді, а про те, що могло б постати за певних обставин, завданням інтерпретації є побудова такого фрейму, що виступає поєднуваним із семантичним універсумом тексту. Смисл висловлення релятивується щодо певної настанови думки (асумптивний універсум), а ця настанова встановлюється безпосередньо під час інтерпретації, що дозволяє виявити, наскільки адекватною в цьому контексті є думка про вибір приєднаних предикатів.

Текстові фрейми інколи суперечать загальноприйнятим моделям. Так, у куртуазному романі про Тристана інтимний зв’язок Тристана з Ізольдою

Білокурою суперечить основним настановам лицарського кодексу, перш за все васальському обов’язку перед королем Марком. Єдиним виправданням таких несанкціонованих стосунків в очах сучасної аудиторії є, очевидно, тільки незаперечна сила випадково випитого приворотного зілля. Й оскільки звинувачувати, виявляється, немає кого, оцінка релятивується щодо надприродних обставин, а нестандартна ситуація адюльтеру реінтерпретується шляхом співвіднесення з відповідною стереотипною

схемою – топосом долі.

Отже, фрейм функціонує як необхідна концептуальна схема, що забезпечує коґнітивне опрацювання будь-якої прагматичної ситуації, а водночас і вибір адекватної комунікативної стратегії.

Не викликає ніяких сумнівів той факт, що найважливіші концепти кодуються саме в мові. Можливо, що найвагоміші для людської психіки

концепти відображені в граматиці мов, і цілком імовірно, що саме граматична категоризація створює ту концептуальну сітку, той каркас для розподілу всього концептуального матеріалу, який виражений лексично. Очевидно, що для утворення концептуальної системи є необхідним існування певних базових, або первинних, концептів, з яких розвиваються і походять

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

всі інші. Концепти у ході мовленнєво-мисленнєвої практики підлягають різноманітним модифікаціям та варіаціям. На самому початку вони становлять неаналізовані сутності, але згодом внаслідок активної / пасивної взаємодії з іншими елементами системи вони видозмінюються. Для прикладу можна взяти, наприклад, таку ознаку, як “червоний”, яка, з одного боку, інтерпретується як ознака кольору, а з іншого боку, подрібнюється шляхом вказівки на його інтенсивність (пор.: пурпуровий, багряний, темно-червоний та ін.) і збагачується іншими характеристиками. Та й сама можливість інтерпретувати різні концепти в адекватних / неадекватних відношеннях засвідчує, що кількість концептів, обсяг їх змісту, напрями модифікації багатьох модифікацій безперестанно підлягають змінам.

Основним предметом пошуків у коґнітивній семантиці часто виступають найсуттєвіші для побудови всієї концептуальної системи

концепти: ті, які організовують сам концептуальний простір і виступають як основні рубрики його членування. Досить поширеною сьогодні постає думка Р.Джекендоффа про те, що основними конституентами концептуальної системи є концепти, що виступають найближчими до “семантичних частин мови” – концепти ОБ’ЄКТА та його ЧАСТИН, РУХУ, ДІЇ, МІСЦЯ або ПРОСТОРУ, ЧАСУ, ОЗНАКИ та ін. (див.: [Jackendoff 1990; Jackendoff 1992; Jackendoff 1993; Levin, Pinker 1991]).

Незаперечним є факт домінування граматичних категорій для організації ментального лексикону, членування слів на частини мови при цьому не можна ні в якому разі зводити лише до суто формальних і механічних критеріїв, оскільки таке членування за своєю суттю мотивоване онтологічними критеріями. Саме воно уможливлює сприйняття світу, засвоєння усього його розмаїття. Поза всяким сумнівом, відношення між

значенням і концептом вельми складні, оскільки у цілого ряду слів навряд чи можна постулювати наявність певного значення. Це стосується зокрема сполучників, пор.: і, але, або, але наявність у них концептів постає очевидною: і – єднання, але – протиставлення, або – розділовість, що й дає підстави відносити їх до відповідних репрезентантів певної моделі речення. Можна погодитися з О.С.Кубряковою, яка стверджує можливість того, що “… у всіх людей світу є спільна уява щодо реагування людиною

на контакт з об’єктом, що впливає на неї своєю температурою, але значення, зафіксовані у словах типу обжечься, сгореть, тепло, жар та ін., відображають лише певну частину цього концепту і постають залежними від мови” [Краткий 1996:92].

У коґнітивній лінгвістиці вельми перспективним є напрям у семантиці, який відстоює ідею щодо протиставлення концептуального і

семантичного рівнів, що послідовно розвивається у теорії дворівневості значення (свого часу активно опрацьовувалося М.Бірвішем (див.: [Herweg

1992; Rickheit, Strohner 1993; Bierwisch 1983:122-136; Bierwisch 1988; Bierwisch 1987]). Попри усю загальнолюдську спільність концептів, їх групування та вербалізація у різних мовах світу відбувається суто

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

національно-мовними засобами, що визначається власне-лінгвістичними, прагматичними і культурологічними чинниками. Відмінна реалізація зумовлює неадекватне їх відображення у значеннях.

Безпосередньо з проблемою концепту як такого пов’язана проблема концептуалізації, що буквально може бути витлумачена як поняттєва класифікація (за Ф.Кліксом). Останню слід розуміти як процес пізнавальної діяльності людини, що полягає в осмисленні людиною

наявної інформації. Таке осмислення призводить до утворення самих концептів, які, відповідно, разом з концептуальними структурами (до їх складу може входити два і більше концептів) формують концептуальну систему самої людини. Концептуалізація є тим процесом, поза яким неможливе пізнання світу. Ні в якому разі не можна спрощувати механізм концептуалізації, оскільки його дія ґрунтується на усьому комплексі

наявних знань людини, її досвіді, що призводить до формування певного розумового висновку. Інколи концептуалізацію наближають до категоризації, хоча за усєї класифікаційної їх подібності між собою, між ними існують суттєві відмінності, оскільки концептуалізація спрямована на виділення певних мінімальних одиниць людського досвіду в їх змістовій репрезентації, категоризація спрямована на об’єднання одиниць у більш ємні розряди на підставі їх подібності. Концептуалізація

відбувається на довербальній стадії, оскільки вона не обов’язково пов’язана з процесом спілкування людини, але з виникненням та формуванням мови напрями концептуалізації посилюються, набувають інших форм вияву. Водночас завдяки вербальним засобам людина засвоює комплекс попередніх концептів, у силу чого постала можливість вести мову про національно-концептуальну систему і загалом національно-

коґнітивний простір, поза засвоєнням та усвідомленням якого неможливим постає пізнання культури народу тощо.

Поряд з проблемою концептуалізації перебуває питання про концептуальну систему або структуру, під якою мають на увазі той ментальний рівень або ментальну організацію, де зосереджена сукупність усіх концептів, наявних у розумі людини, їх упорядковане об’єднання. Гіпотеза про те, що в голові людини існує певний рівень, на якому

акумулюється інформація, отримана зовні, і на якому опрацьовуються результати сприйняття зорового, слухового, тактильного, моторного тощо спільно з мовним засвоєнням цього досвіду, належить Р.Джекендоффу. Учений стверджує, що цілком імовірно передбачити, що існує такий рівень, на якому уся інформація, яка поступає різними каналами і яка маркована різними модальностями, була б зіставлювальною (див.:

[Jackendoff 1976:89-150; Jackendoff 1984:49-72; Jackendoff 1990]).Здатність до утворення концептів є природженою, і водночас вона значною мірою залежить від досвіду конкретної людини і суспільства загалом, частиною цієї здатності виступає мовне знання, сам мовний досвід. Чим більший національний досвід, тим ємнішою постає здатність утворювати концепти,

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

звідси правильним є твердження про національно-коґнітивний простір як базу існування певного народу та його окремих представників і функціонування внаслідок цього народу як цілісної особистості (пор. подібні погляди Дж.Фодора [Fodor 1981]). Загалом концептуальну систему можна уявити як систему знань та думок про навколишню дійсність, і ця система відображає і репрезентує пізнавальний досвід людини, який не в усьому слід ототожнювати з мовною сутністю. Існує твердження, що конструювання системи відбувається у довербальний період, завершуючись згодом вербальним оформленням [Павиленис 1983]. До цієї проблеми прилягає питання виокремлення та дефінування ментального лексикону, який слід витлумачувати як систему, що відображається у мовних здібностях знань про слова та еквівалентні до них одиниці. У сучасній лінгвістиці відомий напрям, основним завданням якого, як вважають його представники, є створення лексичних граматик (див. праці Дж.Бреснана, Р.Хадсона, Ст.Старости та ін.). Ядерним елементом у цих граматиках постає слово, його визначальна роль у процесі породження та сприйняття мови, базовість у ході збереження та використання інформації, доступу до неї та передачі наступним поколінням завдяки національно- мовній пам’яті (див.: [Кубрякова 1991(а):82-140; Кубрякова 1991(б):4-21; Кубрякова, Шахнарович 1991:141-220]). Окреслюючи поняття “ментальний лексикон”, інколи користуються назвами “ внутрішній лексикон”, “словесна пам’ять”, “інформаційний тезаурус людини” [Залевская

1985:150-171]. Очевидно, останнє поняття окреслює всю глибину знань людини, що сигналізує про об’єднання невербальних та власне-вербальних знань людини про навколишній світ, наближаючись таким чином до поняття концептуальної системи. У ході дослідження ментального

лексикону суттєвим постає встановлення 1) коґнітивних функцій слова (див.: праці Р.Берд); 2) принципів організації словника та визначення закономірностей семантичної і формальної взаємодії лексем;

3) співвідношення лексем з позамовним світом; 4) особливостей вербалізації тих чи тих концептів; 5) специфіки форми і змісту ментальних репрезентацій лексичних одиниць; 6) кореляція усього загалу даних про мову з тим компонентом, який зберігається в ментальному лексиконі.

Останнє уможливило протиставлення окремими лінгвістами лексикону граматикону (знань про мову на синтаксичному і морфологічному рівні – виокремлення граматичного модуля мовної компетенції (див.: [Караулов

1992; Караулов 1987]). Поряд з цим перебуває питання про різноманітні форми репрезентацій ментальних структур, схем реалізацій пропозицій або аргументно-предикатних структур, адже вони також виступають

складниками репрезентаційної системи у свідомості людини, її пам’яті. Внаслідок об’єднання ментального лексикону та ментального граматикону мова може йти про особливу ментальну мову – метамову, на якій програмуються (задаються) одиниці концептуальної системи і / або описуються ментальні репрезентації для значення природномовних

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

виражень. У процесі конструювання репрезентаційної семантики виявляються правила, за якими кожному реченню мови-об’єкта приписуються вирази певною метамовою (це може бути й англійська, і мова логіки першого порядку або спеціально створена для реалізації цього завдання). Головне завдання полягає в тому, щоб систематичні відношення між значеннями речень (пор. ідентичність, різниця, наслідок, причина та ін.) були відображені систематичними відношеннями між метамовними виразами, яким і надається статус “мова думки”. Однією з перших спроб створити ментальну мову була логіко-філософська мова Лейбніца. Останнім часом ментальна мова як метамова лінгвістичного опису особливо активно опрацьовується А.Вежбицькою. Ментальна мова, або мова думки, є засобом внутрішньої репрезентації психологічно значущих і виділюваних людиною аспектів її оточення (див.: [Fodor 1975; Fodor 1981; Fodor 1983]). Тільки тією мірою, в якій ця інформація „висловлювана” певною мовою, вона може далі підлягати опрацюванню відповідними сценаріями, які входять до коґнітивного репертуару організму: ці процедури записані також внутрішньою мовою. Подібне відчувається і в праці [Штерн 1998], де І.Б.Штерн прагне охопити максимально широке коло наявних у сучасній лінгвістиці різних підходів до тих самих понять, витлумачити особливості різних дефініцій та водночас простежити те спільне, що їм притаманне.

Очевидно, для того, щоб визначити специфіку коґнітивної лінгвістики, слід заглибитися у саме коло коґнітивних наук, які можна визначити як сукупність дисциплін, що ставлять собі за мету вивчення інтелектуальної поведінки на підставі тісного взаємозв’язку між науками про мозок, лінгвістикою, інформатикою тощо. Поза всяким сумнівом, до коґнітивних

наук варто віднести усі нейронауки, теорію штучного інтелекту, філософію, психологію та лінгвістику. Особливий статус з-поміж наук посідають нейронауки, тобто науки, які вивчають нервову систему та її клітинні й біохімічні композиції та комбінації (через нову інтердисциплінарність, що включає фізику, антропологію тощо) і які є унікальною спробою перетворити психологію на об’єктивну науку й “очистити її від усього наносного і вторинного”. Коґнітивні науки не

зосереджують свою увагу тільки на психології, а спрямовані на об’єднання зусиль нейронаук, інформатики та багатьох інших дисциплін для глибшого розуміння інтелектуальної поведінки.

Загалом наукове дослідження мозку розпочалося ще в ХІХ столітті, коли Брока (1824–1888рр.) довів, що центр артикульованої мови міститься в лобовій частині лівої півкулі кори головного мозку. В наші дні Жан-П’єр

Шанже, професор Колеж де Франс, разом з іншими дослідниками, приділяє чимало уваги вивченню нейронних процесів навчання, пам’яті, пригадування тощо. Саме науки про нервову систему сьогодні найбільшою мірою прагнуть вияскравити “ментальні об’єкти” (пор. думку Ж..-Р. Шанже, висловлену ним у книзі “Нейронна людина” (1983 р.)).

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

На думку Ж.-П.Шанже, під коґнітивними науками слід мати на увазі вивчення інтелекту, передусім людського, від його формальної структури до його біологічного субстрату, вивчення, що приділяє увагу як проблемам його моделювання, так і його психологічним, лінгвістичним та антропологічним виявам. Саме тісна співпраця між науками про мозок, психологією, лінґвістикою, інформатикою, антропологією та філософією із застосуванням гіпотез, узятих із більш специфічних галузей досліджень, таких, наприклад, як логіка або теорія автоматів, може дати нові, тобто одержані в результаті емпіричних розвідок, відповіді на традиційні запитання, що стосуються людського духу.

Коґнітивістика, якщо саме цим ємним словом її охарактеризувати, зорієнтована на визначення інтелекту і всього того, що покривається цим словом і співвіднесене з самим поняттям інтелекту. У найбільш простому

тлумаченні інтелекту передбачується, що кожне створіння, якому притаманний інтелект, поділяє сам об’єктивний світ на простіші, пізнаваніші підсвіти і використовує ці знання для того, щоб пристосувати свої дії до оточення й планувати свою поведінку за можливих несприятливих умов. Обробка сенсорними системами зібраної інформації про довкілля дозволяє якнайкраще структурувати корисні знання, встановлювати їх значущість. Саме планування, тобто процес і тенденції

об’єднання корисних знань для найефективнішої організації дій, орієнтованих на досягнення певної мети, спирається на спроможність мати адекватне і гнучке уявлення про середовище. Ця спроможність, що є не чим іншим, як умінням навчатися, ґрунтується на збиранні нової інформації, її послідовного синтезу та пристосуванні для подальшої модифікації структур знання стратегії сприйняття та дій. Таке навчання

ніколи не може бути ефективним без комунікації; інформація повинна вільно циркулювати між структурами знання та між індивідами. Не слід сумніватися в тому, що мова як, передусім, засіб репрезентації знань та комунікації наділила наш вид неоціненними здібностями і зробила з людського мозку найінтелектуальніший пристрій з усіх тих, які будь-коли виникали чи виготовлялися. Сприйняття, дії, спрямовані на досягнення певної мети, концептуальна організація, раціональне мислення, навчання,

комунікація, мова – ось ті аспекти, які покриваються поняттям пізнавального процесу (коґніції).

Очевидно, – і ніхто не має слушних підстав у цьому сумніватися, – що ці пізнавальні (коґнітивні) процеси репрезентовані, втілені у нервовій системі; що вони є виявом і виразом, в останній інстанції, функціонування мозку. Цей орган сьогодні активно вивчається численними дослідниками,

які прориваються за традиційні кордони наук. Одним із складників коґнітивістики є аналітична філософія, що пов’язана з концепцією значень мовних висловлень, яку створив на початку нашого століття Рассел і яка знайшла свій вияв у логічному неопозитивізмі Віденського гуртка (Е.Гусерль та інші), а продовження – в теорії мовних актів англійського

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

філософа Дж.Остіна та Оксфордської школи, а також в американця Квайна (спростував кілька тез логічного емпіризму), в американського логіка С.Кріпке тощо. Очевидно, глобальне значення аналітичної філософії можна зрозуміти тільки за умови врахування того переходу, який вона здійснила – переходу від проблематики картезіанського типу, побудованої навколо певності, до з’ясування смислу мовних виразів. Це й справді фундаментальна зміна, тому що замість запитання “Що я знаю?” ставиться зовсім інше: “Що це означає?”. В аналітичній філософії, різних її дослідженнях завжди перебуває мова. Останнє мотивується тим, що саме вона є одним з найефективніших засобів контактування з реальною дійсністю. Тому аналітична філософія – це, передусім, дослідження мови з метою або зробити з останньої настільки досконалий, наскільки можливо, інструмент для розуміння реальності, або досконало вивчити скарби повсякденної мови (Оксфордська школа).

Х.4. Особливості коґнітивного аналізу мовних одиниць. Розгляд мовних одиниць у коґнітивному ключі передбачає з’ясування окремих деталей наповнення їх мисленнєвим змістом та визначення глобальних напрямів їх варіативності. У цьому плані цікавою постає екзистенційна концепція тлумачення речення як вершинної синтаксичної одиниці (хоча для більшості такою одиницею постає текст, що характеризується набором

власних диференційних ознак). Загалом екзистенційна наукова концепція є міждисциплінарною, поява якої покликана була зняти суперечності, що поставали у тлумаченні тих співвідношень, які наявні між логічними та граматичними категоріями (пор., наприклад, інтерпретацію співвідношення речення і судження (див.: [Загнітко А.П. Український синтаксис: У 2-х ч. – Ч.1. – К.: ІЗМН, 1996. – С.26-32])). Загалом уперше

питання про співвідношення речення і судження було поставлене в античній філософії, в якій не могло навіть бути мови про власне-мовний зміст речення. Тому речення і судження розглядались так, начебто виступали двома аспектами того самого феномена. Відповідно природним поставав висновок про їх ізоморфність, тобто визначалась двокомпонентність речення і судження та їх структурування з суб’єкта і предиката. Ця теза античної науки протримались вельми довго, не

викликаючи суттєвих сумнівів в її істинності (будь-які відхилення від закономірності пояснювались законами мовної редукції). Тільки у ХІХ столітті, коли особлива увага зосередилась на конструкціях типу Душно; Затишно; Весна; Морозить; Мрячить і под., щодо яких говорити про мовленнєву неповноту стало складно, цей підхід почав піддаватися сумнівам. У зв’язку з цим у науці постали спроби примирити старі наукові

концепції і уведений в науковий обіг новий мовний матеріал. Ці спроби розвивалися в науках трьома напрямами.

Ф. фон Брентано, І.Ф.Герберт, Ф.А.Тренделенбург і Ф.Міклошич вибрали найпростіший спосіб, що полягав у віднайденні абсолютного механізму співвідношення мисленнєвих і мовних категорій. У зв’язку з

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

цим теза про обов’язковий характер двокомпонентності суджень була заперечена, і визнавалась можливість існування однокомпонентних суджень, які відповідно виражаються односкладними реченнями.

Інші лінгвісти приходили до думки, що через універсальність двокомпонентності судження всі речення також є двоскладні, але один із членів речення може набувати не цілком стандартне вираження або через безособовий займенник (Г.Пауль, В.Вундт), через особові закінчення

дієслова-присудка (Г.Зігварт, Ф.І.Буслаєв, С.Смаль-Стоцький), через іменник у непрямому відмінку, що постає функціонально тотожним типовому репрезентанту підмета – іменнику в називному відмінку (Г.Пауль, В.Класовський), через певну ситуацію, проекцію на яку утримує формальний елемент (Г.Пауль).

Третій напрям пояснення співвідношення логічних і мовних категорій

сформувався в логіці і психології кінця ХІХ століття, що найповніше вияскравлювався у праці О.О.Шахматова “Синтаксис русского языка”. Саме О.О.Шахматов допускав можливість певних відмінностей між мовою і думкою, що виявляється в обов’язковій двокомпонентності думки, яка перебуває в основі речення, і цілком природному її вираженні через дво- й односкладне речення (думка може виражатися розчленовано (суб’єкт і предикат) і нерозчленовано (один головний член речення)).

Прихильники першої концепції не зуміли достатньою мірою умотивувати, що об’єднує одно- і двокомпонентні судження як варіанти тієї самої інваріантної іпостасі в сфері мислення і в сфері мови. Недостатньо мотивованим поставало пояснення і прихильників другої концепції, оскільки для аргументів здебільшого обиралися факти доісторичного розвитку людського мислення і самої мови. О.О.Шахматов

та його послідовники, аналізуючи односкладні речення мало звертали увагу на нерівнорядність структур типу (1) До тебе прийшли; (2) Радію від усього почутого; (3) Мрячить, оскільки у конструкціях (1), (2) зберігається позиція підмета, хоча і не заміщується при цьому спеціальними лексемами. Структури ж (3) навіть семантично не передбачають позиції підмета. Ці суперечності зникають в екзистенційній концепції речення, за якою будь- яке речення без винятку є двокомпонентним і складається з константної

величини чи ідеї буття (існування) та змінної величини – того, що стверджується як існуюче (пор. погляди М.І.Каринського, А.М.Ломова). Саме ця ідея (а не речення загалом!) характеризується двокомпонентністю і тому може репрезентовуватися двоваріантно: вона може бути одночастинною і поставати у вигляді окремо взятого предмета: Є надскладні тіла або двочастинною і являти собою відношення

“означуване–означувальне”: Вовк є тварина-хижак [Каринский 1914:373-

374]. Такий підхід спирається на тлумачення зв’язки як такої, що несе на собі ідею існування (пор. погляд Аристотеля щодо асемантичності зв’язки), і розгляд “односкладності” і “неодноскладності” речення в системі координат нижчого рангу щодо самої ієрархічно вершинної

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

величини, яка інтерпретується як змінна та існуюча. Ця ідея активно розвивається у сучасних концепціях, в яких стверджується, що дієслово бути в усіх випадках характеризується чітко виявлюваним значенням буття (існування). Крайнім виявом такого підходу постає твердження, що в складеному іменному присудку власне-присудок формує тільки зв’язка, тоді як іменні форми виконують функцію комплементу [Сильницкий

1981]. Сьогодні у філософії визначальним є розрізнення сущого і буття як двох визначальних категорій онтології, і водночас філософська наука

стверджує, що мова являє собою реальність, яка приховує таємниці буття,

які можуть постати розкритими тільки через мову (пор. афористичні вислови М.Гайдеґґера: “мова – це дім буття” і “Мова є мова буття, як хмара – хмара в небі”, що концептуально споріднені з відповідним тлумаченням Платона). Отже, у сфері лінгвістики актуальною виявляється

номінативно-прагматична наукова парадигма, що ґрунтується на 1) теорії номінації, 2) теорії референції і 3) теорії мовленнєвих актів. Теорія номінації передбачає з’ясування відображувальних потенцій білатеральних

мовних одиниць. Це мотивується самою специфікою мови, яка є соціальним керівництвом до мисленнєвого освоєння дійсності, можливого тільки тому, що мова, репрезентуючи для мислення, його оперативності свої категорії і форми, тим самим створює всі необхідні умови для

систематизації дійсності, при цьому систематизація пізнаного здійснюється на підставі категоризованих мовою розрізнювальних ознак тих чи інших об’єктів, сутностей самої дійсності. Хоча сама категоризація світу та інвентар розрізнювальних ознак тих чи інших об’єктів у кожній національній мові специфічний, але ці особливості у моделюванні світу не перешкоджають адекватному сприйняттю світу носіями різних мов. У

категоризації об’єктивного світу відбувається не тільки “збирання світу в одне слово” (за Г.-Г.Гадамером), але й рольова специфікація самих номінативних одиниць, в яких уже відображена особливість їх функціонального навантаження у процесі мовленнєвого творення.

Теорія референції ґрунтується на закономірностях пізнавального процесу (за Г.Фреге). За однією з лінгвістичних концепцій, референтну характеристику в процесі актуалізації здобуває тільки речення, і саме через

нього здатні набувати референтності слова і словосполучення, що залишаються поза межами останнього всього-на-всього “невикористаним матеріалом”. Це тлумачення перегукується з концептуальним визначенням подвійної природи мови – узагальнювальної та конкретизувальної. Саме ця особливість мови зумовлює застосування мовцем у процесі мовленнєвої діяльності напрямів реєстрації денотата – класу реалій, який є адекватним

сигніфікату, що закріплений за цим засобом, а потім за допомогою відповідних процедур виділяє референт, який являє собою окремо взятий, доведений до межі упізнавання елемент денотативного класу. Тому видається цілком логічним кваліфікувати номінацію як родове поняття, що включає два тісно пов’язаних і взаємно передбачуваних видових поняття –

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

узагальнювальну (денотаційну) номінацію і номінацію індивідуалізувальну (референційну). Перша з них забезпечує категорійну об’єктивацію життя у мовних формах, інша ж виступає чимось на зразок зворотного переводу категорійних об’єктивацій на мову конкретних фактів. Саме тому, вважає А.М.Ломов, теорія номінація орієнтується на вивчення двоспрямованих закономірностей: з об’єктивної дійсності у мову і у зворотному напрямі – в об’єктивну дійсність.

Третє концептуальне джерело номінативно-прагматичної парадигми – теорія мовленнєвих актів, що постала в межах аналітичної філософії. Здебільшого її розглядають як складову частину прагматики, що тлумачиться як вивчення мови в її функції реалізувати дії. До речі, коли основоположник теорії мовних актів Дж.Остін говорить про порозмовні акти – вони означають у нього те, що діялося у процесі розмови. Один із підзаголовків його книги так і називається: “Казати – це щось робити” (“How to do Things with Words”). Дж.Остін спробував витлумачити, в чому полягає сила висловлювання, як слова переходять у дії. За основу дослідження він узяв перформативи, назва яких походить від англійського дієслова perform і вказує на те, що “зробити висловлювання – це виконати дію (причому ця дія полягає не тільки в говорінні чого-небудь)” [Остин

1986:86]. Він вирізняє з-поміж класу перформативів висловлювання

контрактивні (“б’юся об заклад, що…”), декларативні (“я оголошую – декларую – війну) та ін. У цьому плані використовуване поняття перформативності. У чомусь подібні міркування зустрічаємо в Дж.Сьорла [Серль 1986:101]. Так, Дж.Сьорл констатує: “По-перше, розмовляти – означає реалізувати акти мови, а саме: стверджувати, наказувати, запитувати, обіцяти і так далі, а більш абстрактній сфері притаманні такі акти, як: покликання, проповідування. По-друге: ці акти, загалом, стають можливі внаслідок наявності правил, що регулюють застосування лінгвістичних елементів, і реалізуються вони за цими правилами”. І продовжує: “…утворення або виділення фразової події за певних умов є актом мови, а акти мови … - це мінімальні базові одиниці лінгвістичної комунікації” [Серль 1986:112]. Саме тому робиться висновок, що говорити

– “це форма поведінки, регульованої правилами”. Отже, правила соціальної і психологічної поведінки чітко окреслюються й означуються

самими мовленнєвими актами.

Розглядаючи коґнітивні проблеми мови, слід пам’ятати, що “мова пропонує нам граничні засоби. Але нескінченні можливості самовираження, які не підкоряються іншим правилам, аніж формування поняття і фрази, правила почасти специфічні й ідіосинкретичні, а почасти

також універсальні і такі, якими наділене все людство. Форма кожної мови, яка може бути специфікована у граничний спосіб […], являє собою “органічну єдність”, що пов’язує між собою базові елементи мови й організовує всі конкретні виявлення, потенційна кількість яких нескінченна” (за Н.Хомським). Відомо, що тривалий час панував погляд,

 

А.П.ЗАГНІТКО

 

що “мови – це найліпше дзеркало людського духу”. Н.Хомський наголошує, що подібний підхід – це “віртуальна ідентифікація лінгвістичних і ментальних процесів, що умотивовує картезіанську верифікацію існування інших видів розуму. Безперечно, кожне речення постає елементом мовлення у тому разі, якщо його зміст співвіднесений з відповідними настановами самого мовця, орієнтованими на реального чи уявного адресата. Саме тому людина “ніколи не виступає настільки фундаментально в ролі суб’єкта, як тоді, коли темпоралізує себе через оперативність мови. Ця темпоралізація передбачає подвійний процес потенціалізації, що визначається мовою, та актуалізації з нагоди дискурсу, артикульованого в одну певну мить. Часовий символ його крихітної індивідуальності в неозорому всесвіті. Так формується корелятивна сила, спроможна позначати світ і відносно панувати над часом – оберненість і потенційність тут діють солідарно, – що в першу чергу характеризує людське становлення, породжуючи суб’єкти” (А.Жакоб) (цит. за: [Безяева

2002:641]). Отже, відбувається отримання суб’єктом від лінгвістичної діяльності, поновлюваної щохвилини, сили відродження, що збігається із силою поклику самого всесвіту, через мови, які про нього свідчать і без яких він утратив би всякий смисл.

Коґнітивний аналіз мовних явищ повинен спиратися на принципове

розмежування індивідуального коґнітивного простору, колективного коґнітивного простору і національно-мовної коґнітивної бази. Слід враховувати, що ці три величини характеризуються спільною площиною і водночас між ними наявна відмінність. Відношення між ними можна було б передати за допомогою концентричних кіл, які вписуються одне в одне. Бо ж справді важко було б уявити процес людських взаємин, якби між людськими особами не витворювався спільний мовно-коґнітивний простір. Ієрархічно найвищим компонентом постає мовно-коґнітивна національна база, яка уміщує у собі увесь потенціал знань нації, що належним чином структуровані й організовані. Саме ця база характеризується наявністю віртуального виміру та вертикальної й горизонтальної ліній. Віртуальний вимір мовно-коґнітивної національної бази простежується в тому, що кожне наступне покоління цілком свідомо успадковує певні фрейм- структури типу одруження, шкала оцінки, сімейні взаємини від попереднього, вкладаючи в них ідентичний мовно-поняттєвий смисл. У цьому разі слід звернути увагу також на асоціативні зв’язки, що значною мірою успадковуються і водночас поглиблюються, набуваючи щоразу більшого діапазону. Вертикальна лінія мовно-коґнітивної бази простежується у семантичній і структурній глибині: досвід усіх попередніх поколінь вбирається, й саме він засвідчує ємність мовної картини світу.

У чомусь подібні процеси відбуваються за універбації, що передбачає “перетворення словосполучення в стійкий елемент мови, що функціонує як еквівалент окремого слова” [Ахманова 1969:215] (сам термін уперше в науку увів О.В.Ісаченко [Исаченко 1963:340], хоча й існує тлумачення

 

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

 

універбації як такої, продуктом якої “… можна вважати тільки таке мотивоване слово, поряд з яким існує синонімічне словосполучення (з мотиваційним словом у його складі), що носить характер стійкої мовної одиниці” [Лопатин 1978:73], і універби є наслідком реалізації закономірностей економії мовних зусиль, обмеженості оперативної пам’яті людини, прагнення до експресивності найменування тощо.

Видозміна наукових парадигм та актуалізація антропонімічного компонента в науковій концепції вивчення мови неминуче призвело до

перегляду наріжних каменів тлумачення категорій (морфологічних,

синтаксичних, семантичних, лексичних, стилістичних та ін.), перегляду ієрархії виконуваних функцій мови та розгляду коґнітивної функції як однієї із визначальних, що зумовлено кількома чинниками: 1) статусом мовної системи в акумуляції та передачі системи набутих знань;

2) закономірностями реалізації мисленнєвих інтенцій у мовних структурах (пор. статус фрейм-структур, сценарних одиниць тощо); 3) витворенням концептів як макро- і мікроструктур, що відображають особливості ментальної категоризації світу.