Літературні стилі та напрями

БАРО 5 КО (від лат. barocco — вигадливий,

примхливий) — напрям у європейському мисте-

цтві й літературі в період між Відродженням

та

класицизмом (XVI—XVIII ст.). Це була склад-

на і суперечлива

перехідна доба в соціальному

й духовному житті народів, яка характеризува-

лася руйнівними війнами, хаотичним станом суспільства,

гострою боротьбою ідей Відродження

і Середньовіччя, становленням нових уявлень

про людину і світ. Бароко як естетична система

було дуже складним і багатоликим, проте мало

певні загальні риси: тяжіння до різких контр-

астів, надмірну метафоричність, алегоризм та

емблематичність, схильність до барвистого ри-

торизму. У різних країнах бароко утверджу-

валося в різні

часи. Спершу — в Італії (кінець

XVI — початок XVII ст.). В XVII ст. стало па-

нівним у більшості країн Європи. Вершинні

здобутки літератури бароко пов’язані з творчіс-

тю Д. Маріно (Італія), П. Кальдерона (Іспанія),

Дж. Мільтона (Англія), А. Грідіуса (Німеччина).

В українській літературі риси бароко з’явилися

на початку ХVІІ ст. у творчості І. Вишенського,

М. Смотрицького, К. Саковича. Розвиток його

посилився після відкриття Києво-Могилянської

академії (1632). Бароковий стиль притаманний

плеяді українських письменників того часу:

Л. Барановичу, І. Максимовичу,

І. Величковському,

С. Яворському та ін. Філософія й есте-

тика бароко найвиразніше виявились у творчос-

ті Г. Сковороди.

КЛАСИЦИ 5 ЗМ (від лат. classicus — зразко-

вий) — напрям у європейській літературі та мис-

тецтві ХVII—ХVIII ст. Теоретичні засади класи-

цизму сформулював французький поет, критик

і теоретик літератури Н. Буало (1636–1711)

в поетичному трактаті «Мистецтво поезії». Він

висунув три основні принципи: наслідування

природи, наслідування античних зразків, від-

повідність вимогам розуму. Розроблені Буало

правила узагальнювали художню

практику пев-

ної історичної доби, відкривали нові підходи

до відтворення дійсності, але водночас гальму-

вали розвиток літератури. Орієнтація на анти-

чність, надання переваги розуму над почуттям,

обмеження творчості зображенням прекрасно-

го — усе це призводило до відриву літератури від

життя, надавало їй позаісторичного,

суто раці-

оналістичного характеру. Основними жанрами

класицизму були трагедія, комедія, ода, сатира,

байка, епічна поема. У кожній країні класицизм

мав свої особливості. Так, російські і українські

письменники зверталися переважно не до анти-

чності, а до національної історії, надавали вели-

кої ваги жанру сатири.__

СЕНТИМЕНТАЛІ 5 ЗМ (від фр. sentiment —

почуття,

чутливість) — художній метод і напрям

в літературі кінця ХVIII ст., що виник

як

реакція на раціоналізм класицизму. Термін

походить

від назви роману англійського

пись-

менника Л. Стерна «Сентиментальна

подо-

рож» (1786). Сентименталізм називають ще

преромантизмом, оскільки він мав деякі ха-

рактерні риси романтизму

— передусім

культ

почуття, прагнення розкрити внутрішній

світ

людини, подолати раціоналістичну

прямолі-

нійність у зображенні дійових осіб. Герої творів

письменників-сентименталістів — не царі та

полководці, а люди нижчих станів, які зобра-

жуються у сфері сімейного життя, у звичайних

людських стосунках. Акцент робиться на психо-

логії героїв, їхніх почуттях і пристрастях, на не-

повторному й індивідуальному в кожному з них.

Проте чутливість героїв часто має надмірний,

слізливий характер.

Популярними жанрами були роман, повість,

роман у листах, подорож, сповідь. Найвидатніші

представники напряму: в Англії

— Л. Стерн,

С. Річардсон, у Франції — Ж. Ж. Руссо, в Німеччині

— Й. В. Ґете, в Росії — М. Карамзін.

В Україні, на думку Д. Чижевського, сентимен-

талізм як напрям не набув самостійного значен-

ня, хоча певні риси його виявились у творчості

Г. Квітки-Основ’яненка («Маруся», «Щира лю-

бов», «Сердешна Оксана» та ін.), І. Котлярев-

ського («Наталка Полтавка»), Є. Гребінки («Роз-

повіді пирятинця», «Записки студента») та ін.

РОМАНТИ 5 ЗМ (від фр. romantisme) — ху-

дожній метод і напрям, що утвердився в євро-

пейській літературі наприкінці ХVIII — на по-

чатку ХIХ ст. Естетична теорія романтизму за

всіма основними положеннями протистояла ес-

тетиці класицизму. Теоретики класицизму роз-

глядали літературу як наслідування природи,

а для романтиків вона була засобом вираження

внутрішнього світу митця;

класицизм орієнту-

вався на античне мистецтво, тоді як романтики

вважали, що література повинна відображати

життя свого народу; культу розуму романтики

протиставили культ почуття. Філософська осно-

ва романтизму — сенсуалізм (від лат. sensus —

почуття), який проголосив головним засобом

пізнання світу почуття. Для романтиків харак-

терне неприйняття існуючої дійсності, пориван-

ня у світ мрії і фантазії, висунення на перший

план виключних героїв і сюжетів, домінування

у творах суб’єктивно-оцінних елементів. Осно-

вою для побудови образу у них стає не предмет,

а суб’єкт, не реальна дійсність, а особистість

автора. Романтизм відкрив важливу закономір-

ність художньої творчості, котра залишилася

поза увагою попередників. Разом з тим він не

піднявся до розуміння того, що література яв-

ляє собою єдність зображуваного (об’єкт) і вира-

женого (суб’єкт). Важливий внесок романтиків

у теорію і практику літератури — ідея народнос-

ті, яка стала одним із провідних принципів ес-

тетики реалізму.

Першими теоретиками романтизму були

німецькі письменники брати Шлегелі, в Росії —

український письменник, критик і журналіст

Орест Сомов, який в 1817 р. закінчив Харківський

університет і переїхав до Петербурга.

В журналі «Соревнователь просвещения и бла-

готворения» 1823 р. він опублікував цикл ста-

тей «Про романтичну поезію», де вперше зробив

спробу визначити головні риси нового напряму.

Романтизм в українській літературі представле-

ний творчістю Т. Шевченка, Харківською шко-

лою поетів-романтиків та ін.

Спроби визначити типологію російсько-

го і українського романтизму за ідейно-

політичними ознаками — революційний і реак-

ційний, активний і пасивний тощо — виявилися

непродуктивними

РЕАЛІ 5 ЗМ (від лат. realis — речовий, матеріальний)

— художній метод і напрям, що

утвердився

в літературі у другій чверті ХIХ ст.

і відзначається

якісно новими принципами ві-

дображення дійсності. Формування реалізму

відбувалося на тлі успіхів філософії, політич-

ної економії, природознавства, психології, ес-

тетики та інших наук, які значно розширили

уявлення про закономірності розвитку приро-

ди і суспільства.

Завдяки реалізму література

збагатила свої пізнавальні можливості, загли-

билася в дослідження життя, сутності людини

і соціальних відносин. Термін побутував за Се-

редньовіччя в філософії. В 50‑ті роки ХIХ ст. він

був переосмислений

і застосований до літерату-

ри французькими письменниками Ж. Шанфлері

та Л. Дюранті. Останній видавав журнал під на-

звою «Реалізм».

Правда життя — головний принцип реалізму:

об’єктом зображення стало людське життя

в усіх його проявах. Якщо представники класи-

цизму і романтизму обмежувалися зображен-

ням тільки ідеального, то письменники-реалісти

стали показувати справжнє життя. Докорінно

змінився герой

літературного твору: місце

виняткової

особистості посіла звичайна люди-

на — чиновник, купець, дворянин, селянин —

представники всіх прошарків

суспільства.

Вкрай важливим було відкриття дуалістич-

ної природи людини — соціальної і біологічної:

характери героїв стали розвиватися не з волі ав-

тора, а відповідно до їх соціально-психологічної

сутності. Утвердився як закон реалізму прин-

цип саморозвитку характерів. Глибшого розу-

міння набув принцип історизму: віднині лю-

дина постає не тільки представником певного

соціального

середовища, але й суб’єктом історії,

учасником історичного потоку. Усе це надало

картинам життя і образам

героїв широкомасш-

табного узагальнення й типовості.

У різних національних літературах реалізм

має свої особливості.

Для української і російської

літератур ХIХ ст. є характерним критич-

ний пафос у відтворенні соціальної дійсності,

через що їх реалізм часто називають критичним

реалізмом. За радянських часів офіційна наука

запровадила штучний термін соціалістичний

ре-

алізм.

Певні реалістичні тенденції були властиві лі-

тературі і попередніх

епох. Тому термін реалізм

застосовується для атрибуції методів

античної,

середньовічної та інших літератур — міфологічний

реалізм, реалізм епохи Відродження, про-

світительський реалізм тощо.

МОДЕРНІ 5 ЗМ (від фр. moderne — сучасний) —

термін, що виник на початку ХХ ст. і визначав

новітні на той час течії в літературі та мистецтві,

які протиставляли себе традиції і шукали нових

засобів художнього відтворення дійсності. Мо-

дернізм не мав єдиних філософсько-естетичних

засад і був представлений рядом відносно само-

стійних течій і угрупувань: експресіонізм, футу-

ризм, кубізм, акмеїзм, імажинізм, сюрреалізм

та ін. Однак, попри ідейно-художні та стильові

відмінності кожної з цих течій, усім їм властива

певна світоглядна і соціокультурна спільність:

відчуття дисгармонії світу, протест проти анти-

гуманних суспільних

відносин і несвободи мит-

ця, неприйняття існуючого мистецтва. Характерним

для них є звернення до філософських

концепцій, у центрі яких були проблеми інди-

відуальної свідомості,— до раціонального во-

люнтаризму Шопенгауера і Ніцше, інтуїтивізму

Бергсона, психоаналізу Фрейда, міфофілософії

Юнга та ін. В художніх творах письменників-

модерністів світ постає переважно жорстоким

і абсурдним, а людина — одинокою і прирече-

ною (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст, В. Вульф

та ін.). У пошуках шляхів осмислення

дійсності

вони намагаються відродити

міф як першоосно-

ву людського мислення

Модерністські течії були досить широко

представлені в російській і українській літера-

турах. Прихильники їх виступали проти «нату-

ралізму» реалістичної літератури, обстоювали

гасло «чистого

мистецтва». В Україні на початку

ХХ ст. сформувалися дві модерністські групи —

у Львові і Києві. Осередком львівської групи

було видавництво «Молода муза». До неї вхо-

дили П. Карманський,

В. Пачовський, Б. Леп-

кий, С. Твердохліб та ін. Свої твори вони публі-

кували в журналі «Світ» (1906–1907). У Києвіписьменники-

модерністи А. Товкачевський,

М. Сріблянський,

М. Євшан

та інші групували-

ся навколо журналу «Українська хата» (1910–

1914). Деякі модерністські новації використо-

вували в своїй творчості письменники-реалісти

(М. Коцюбинський,

О. Кобилянська, В. Стефа-

ник та ін.). Модернізм взагалі й український зо-

крема — явище складне, суперечливе і ще недо-

статньо вивчене. Хронологічні межі модернізму

чітко не визначені.

Одні пов’язують його з літе-

ратурою всього XX ст., інші — відносять лише

до першої половини цього століття, називаючи

пізніші модифікації постмодернізмом.

НЕОРОМАНТИ 5З М (від гр. neos — новий і ро-

мантизм) — умовна назва естетичних тенденцій

в європейській літературі кінця XIX — початку

XX ст. Їх сенс полягав у відродженні певних

рис естетики романтизму, що знайшло втілення

в культі героїки, уславленні

мужності, утвердженні

нового героя — мужньої

людини, життя

якої пов’язане з ризиком і незвичайними при-

годами. Найвиразніше виявився неоромантизм

в Англії, у творчості Р. Кіплінга,

Р. Стівенсона,

А. Конан-Дойла, Г. Честертона, Е. Войнич. У Ро-

сії впливом неоромантизму позначена творчість

Л. Андрєєва, Д. Мережковського, М. Горького

та ін. В українській літературі прихильником

неоромантизму була Леся Українка, яка вважа-

ла, що реалістичне «фотографування» дійсності

не відповідає завданням літератури, покликаної

боротися за оновлення життя. Ліричний герой її

поезії — безкомпромісний борець за світле май-

бутнє, готовий долати будь-які перешкоди на

шляху до обраної мети.

НЕОКЛАСИЦИ 5З М (від гр. neos — новий

і класицизм) — назва порівняно вузькой течії

в європейській літературі XIX—XX ст., яка

орієнтувалася на естетику класицизму. У різ-

них країнах неокласицизм мав свої національні

особливості.

Найвідомішою у Франції була гру-

па поетів «Парнас», що утворилася після виходу

в світ збірки «Сучасний Парнас» (1866). До групи

входили Ш. Леконт де Ліль, Т. Готьє, К. Мендес,

П. Верлен, С. Малларме та ін. Програмовими

для них були «Античні вірші» (1852) Ш. Лекон-

та де Ліля. В Росії прихильниками неокласициз-

му в середині XIX ст. стали представники так

званої «легкої поезії» А. Майков, Н. Щербина,

пізніше — символісти І. Анненський, В. Брю-

сов, К. Бальмонт, Вяч. Іванов. Від класицизму

вони сприйняли захоплення античністю, вико-

ристання міфологічних тем і образів, а також

відсторонення від сучасності, яке знайшло вияв

у декларуванні теорії «чистого мистецтва». Поезії

неокласицизму властивий культ художньої

форми — пластичність образів, вишуканість

мови, відточеність ритмів.

СИМВОЛІ 5 ЗМ (від фр. symbolisme, гр. symbolon

— знак, символ) — напрям у європейській

літературі кінця ХIХ — початку ХХ ст. Осно-

ви естетики символізму закладені в 70-х роках

XIX ст. французькими

поетами П. Верленом,

А. Рембо, С. Малларме та ін. Теоретичним під-

ґрунтям були філософські концепції А. Шопен-

гауера, Є. Гартмана,

Ф. Ніцше та інших філо-

софів. Символісти намагалися проникнути за

допомогою символів у світ «речей у собі», що

перебувають за межами чуттєвого сприйняття.

Символ вони визнавали за художнє знаряддя,

дієвіше від образу. Саме він, на їхню думку, дозволяє

подолати повсякденність і дістатися над-

часової ідеальної Краси. Розглядаючи мистецтво

як інтуїтивне пізнання світу через розкриття

аналогій, символісти вважали, що у змісті твору

має бути таємний підтекст, а в образу — ряд зна-

чень. Виходячи з твердження А. Шопенгауера

про те, що музика є мистецтво трансценденталь-

не, найбільш наближене до світу таємного, вони

надавали великого значення милозвучності по-

езії. Попри ідеалістичну сутність естетичних

позицій, творчість визначних письменників-

символістів утверджувала загальнолюдські

ідеї

добра, краси і свободи, виховувала повагу до од-

вічних культурних і християнських цінностей.

Символізм в Росії мав свою специфіку і пред-

ставлений численною групою талановитих пись-

менників, таких, як О. Блок, В. Брюсов, Ан-

дрій Бєлий, К. Бальмонт, І. Анненський,

В’яч.

Іванов, Д. Мережковський та ін. Представни-

ками символізму в Україні були Г. Чупринка,

О. Неприцький-Грановський, М. Жук, О. Рома-

нова, Олена Журлива та ін.

ІМПРЕСІОНІ 5 ЗМ (від фр. impression — вра-

ження) — напрям в образотворчому мистецтві,

літературі та музиці кінця ХIХ — початку

ХХ ст. Сформувався у французькому живопи-

сі 70-х рр. ХIХ ст. Назва походить від картини

К. Моне «Імпресія. Схід сонця» (1873). Пред-

ставники напряму не заперечували об’єктивну

реальність світу, але вважали, що вона може

бути відтворена митцем у багатьох аспектах.

Новим було їх прагнення не тільки зафіксу-

вати миттєве враження від життєвого явища,

а й наголосити на його мінливості, текучості,

швидкоплинності. У літературі імпресіонізм

виявився в посиленому психологізмі, відтво-

ренні миттєвих вражень і зміни настроїв, у під-

кресленій увазі до кольорів та звуків. Поетику

імпресіонізму

використовували Г. Мопассан,

А. Чехов, Б. Пруст, М. Коцюбинський та ін.

ЕКСПРЕСІОНІ 5 ЗМ (від фр. expression

— ви-

раження) — напрям у європейському мистецтві

та літературі 10–20-х років ХХ ст., одна з течій

авангардизму. Теоретична основа — філософія

інтуїтивізму

А. Бергсона, згідно з якою мета

мистецтва — не відображення дійсності, а «ви-

раження» неповторного авторського бачення її.

Для письменників-експресіоністів є характер-

ним лірико-суб’єктивне осмислення дійсності.

Експресіонізм виник у Німеччині й Австрії, де

мав вплив на образотворче мистецтво, музику,

театр і літературу. У російській

і українській

літературах він не склався в окрему течію, хоча

прояви його відчутні у творчості А. Чехова,

Л. Андрєєва, М. Хвильового, В. Винниченка,

М. Куліша та ін. Сучасне літературознавство до-

лає однозначне негативне ставлення до худож-

ньої практики представників цієї течії.

НЕОРЕАЛІ 5 ЗМ (від гр. neos — новий і realis —

речовий) — течія в кіномистецтві й літературі,

що виникла в Італії після Другої світової війни. Її

представляли письменники, кінорежисери і сце-

наристи Дж. де Сантіс, Л. Вісконті, К. Лідзані та

ін. Їх своєрідним маніфестом став фільм Р. Россе-

ліні «Рим — відкрите місто» (1945). Характерні

особливості неореалізму — пафос суворої правди,

достовірність зображення, повага до простої

людини, використання простонародної мови, на-

ближення художнього кіно до документального.

В літературі представниками

неореалізму

були__

А. Моравіа, В. Пратоліні, К. Леві, Е. де Філіппо

та ін. Їхнім творам притаманні документалізм,

відчутне ліричне «я» письменника, який є свід-

ком або учасником описуваного, прийоми кіне-

матографічності.

ФУТУРИ 5 ЗМ (від лат. futurum — майбут-

нє) — одна з течій в літературі початку ХХ ст.

Основоположником був італійський

письменник

Марінетті, який 1909 р. опублікував «Перший

маніфест футуризму», де закликав звільнитися

від літератури минулого і створити «динамічну

літературу майбутнього», що буде оспівувати

замість людини техніку і машини. У своїх піз-

ніших маніфестах

він визначив принципи по-

етики футуризму: руйнування норм морфології

і синтаксису, звуконаслідування, використання

образів-символів тощо. Футуризм культивував

анархізм, зневагу до існуючих норм моралі, его-

центризм. Згодом його послідовники з’явилися

в багатьох країнах Європи. В Росії футуризм був

представлений групою поетів і художників, які

об’єдналися

навколо альманаху «Садок судей»

(1910). До групи входили В. Хлєбников, В. Ка-

менський, брати Бурлюки, пізніше до них при-

єднався В. Маяковський. У маніфесті «Поще-

чина общественному вкусу» (1913) футуристи

закликали «додушити» буржуазну культуру,

«скинути з пароплава сучасності» Пушкіна,

Толстого, Достоєвського,

творити нову мову

й нову літературу. Великого значення вони на-

давали словотвору, що позначилося на мові їх-

ніх творів. Російський футуризм мав кілька

напрямів — кубофутуризм, егофутуризм та ін.

Після Жовтневої революції провідною стала гру-

па Маяковського ЛЕФ (пізніше — РЕФ), яка по-

ступово змінювала свої естетичні позиції і після

смерті поета припинила своє існування.

Футуризм в українській літературі пов’язаний

з діяльністю М. Семенка,

який протягом

1914–1919 рр. видав 11 футуристичних збірок.

Автор дотримувався основних принципів есте-

тики футуризму: відмова від традицій, егоцен-

тризм, формалістичне експериментаторство,

словотвір тощо. Особливістю українського

футуризму

було підкреслене протиставлення ур-

баністичної культури «сільській» позії. З іні-

ціативи Семенка виникли групи «Фламінго»

(1919), «Аспанфут» (1922–1924), «Комункульт»

(1924), «Нова генерація» (1927–1931). До футу-

ристів в Україні деякий час належали Г. Шкур-

пій, О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Бажан,

Ю. Яновський

та ін.

СЮРРЕАЛІ 5 ЗМ (від фр. surrealisme — над-

реалізм) — напрям у мистецтві та літературі, що

виник у 20-х рр. ХХ ст. у Франції. Сюрреалізм

ґрунтується на філософії інтуїтивізму, східних

містико-релігійних ученнях та на фрейдизмі.

Естетичні засади напряму викладено в «Мані-

фестах сюрреалізму» А. Бретона. Сюрреалісти

закликали звільнити людське «Я» від «пут» ма-

теріалізму, логіки, моралі, традиційної естети-

ки, які вони вважали породженням буржуазної

цивілізації. На їхню думку, митцю слід спира-

тися на досвід несвідомого вираження духу —

сни, галюцинації, марення, аби проникнути по

той бік людської свідомості, осягнути безкінеч-

не й вічне. До групи сюрреалістів входили пись-

менники Ф. Супо, Р. Дено, Т. Тцара, художни-

ки Г. Арп, Ж. Мірно та ін. Певний час до неї

примикали Л. Арагон, П. Елюар, П. Пікассо,

С. Далі. Як напрям сюрреалізм припинив своє

існування, хоч окремі художники продовжують

працювати в сюрреалістичній манері. Прийоми

сюрреалізму (зображення надреального, містичні

мотиви, елементи фантастики) використову-

ються в «театрі абсурду

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІ 5 ЗМ (від лат. existentia

— існування) — одна з течій у філософії та

естетиці ХХ ст. Основні ідеї викладено в кни-

гах К. Ясперса «Психологія світоглядів» (1919)

та М. Хайдеґґера «Буття і час» (1927). Свої-

ми попередниками

екзистенціалісти вважали

С. К’єркегора та Ф. Ніцше. Як течія екзистен-

ціалізм сформувався після Другої світової ві-

йни у Франції. Його представники Г. Марсель,

Ж. П. Сартр, С. де Бевуар, А. Камю та ін.— ви-

ступали водночас як філософи і письменники.

Філософсько-

естетичні погляди кожного з них

мали свої відмінності, але спільним було розу-

міння абсурдності буття, визнання незахище-

ності людини у ворожому їй світі, прагнення

збагнути причини трагічної невлаштованості

життя. У центрі їхньої уваги — одинока люди-

на, що переживає тривогу, страх, муки совісті

і бачить вихід для себе у внутрішній свободі.

Провідні жанри творчості — філософський ро-

ман, «театр ідей». Характерні риси — поєднан-

ня життєвої конкретики з міфом і притчевою

алегоричністю, посилений інтерес до підсвідо-

мого в людині.

Екзистенціалізм мав прихильників у німецькій

літературі (Е. Носсак, А. Деблін), англійській

(А. Мердок, В. Голлдінг), іспанській

(М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер,

Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) та ін. В укра-

їнській літературі вплинув на письменників

20-х років — В. Підмогильного, І. Багряного,

Т. Осьмачку та ін.

ПОСТМОДЕРНІ 5 ЗМ (від лат. post — після

і фр. moderne — сучасний, новітній) — напрям

у сучасній філософії, мистецтві, літературі та

естетиці, що виник на ґрунті модернізму. Єди-

ної теорії генезису та сутності модернізму не-

має. Термін поширився наприкінці 60‑х років

XX ст. на позначення певного менталітету,

особливостей світосприймання і світобачення

людини постіндустріального

періоду. Філософські

основи постмодернізму вперше висвітлені

у праці французького філософа Ж. Ф. Ліота-

ра «Постмодерністська доля». Основний сенс

концепції Ліотара — відчуття вичерпності іс-

торії, естетики, мистецтва. Сучасний світ, на

його думку,— це варіювання та співіснування

всіх — і найдавніших, і новітніх — форм бут-

тя. Постмодернізм як напрям у сучасному літе-

ратурознавстві спирається на теорію і практику

структуралізму.

Його прихильники оперують

такими нетрадиційними поняттями, як «світ як

хаос», «світ як текст», «інтертекстуальність»,

«криза авторитетів», «авторська маска», «по-

двійний код», «пастиш» (твір як самопародія)

та ін. Література, за їхніми уявленнями, є не ві-

дображенням дійсності, а переказом міфів, що

існують у віртуальній реальності. Головне в ній

не істина, а слово, котре як елемент тексту яв-

ляє собою нову реальність. Твір постає сув’яззю

міфів, архетипів, цитувань, алюзій. «Ми живе-

мо в епоху,— твердить С. Аверинцев,— коли

всі слова вже сказані». Для наукової естетики

позаісторичне тлумачення літературних явищ,

заперечення зв’язків літератури з конкретною

історичною дійсністю є неприйнятним. Проте

вона використовує окремі підходи і прийоми

вивчення літератури, запропоновані теоретика-

ми постмодернізму, зокрема структурування

твору, інтертекстуальні зв’язки, елементи мі-

фопоетики тощо.

У сучасній художній практиці поняття постмодернізм

поширюється на різноманітні аван-

гардистські течії.