Сутнісні начала природи, або чого навчає вчення про Трійцю. 22 страница

295

Так, будь-яка зміна вищезазначених характеристик екосис­теми призведе до ланцюгових реакцій, спрямованих на нейтра­лізацію таких змін. Як наслідок - екосистема зазнає змін, час­тіше негативних; а якщо зміни суттєві, то можуть відбутися необоротні явища катастрофічних масштабів. Як приклад мож­на навести екологічну катастрофу Аралу. Здавалося б красивий намір перетворити пустелю на квітучий сад з використанням води річок Амудар'ї та Сирдар'ї призвів до обміління Аральсь­кого моря, підвищення його солоності та засолення ґрунтових вод. Наслідки були непередбачуваними. Практично екосистема Аралу у своєму первісному вигляді перестала існувати, виник­ли проблеми соціального характеру тощо.

Зміна параметрів екосистеми викликає адекватні структур­но-функціональні зміни нелінійно. Наприклад, мінімальна або незначна зміна одного з параметрів може викликати серйозні порушення рівноваги в екосистемі. Так, підвищення вмісту СО„ в атмосфері нашої планети всього на кілька сотих відсотка ви­кликає парниковий ефект, а оксиди сірки, азоту, також у від­носно невеликих концентраціях, призводять до загибелі екоси­стем прісних водойм, лісів тощо, ст'аючи причиною так званих кислотних дощів.

Будь-яка зміна, навіть місцевого характеру, викликає певні зміни в глобальній екосистемі планети, які спрямовані на їх компенсацію. Тобто зміна в одному місці буде компенсована змінами в іншому. Якщо ми зволожимо пустелю в одному місці, то така пустеля виникне в іншому. Такий регіон, як Україна, може бути яскравим прикладом такого наслідку. Розорювання широких масивів степів та їх додаткове зрошування призвело до суттєвого перерозподілу вологи. Південні райони є поливни­ми землями, а додаткові дзеркала води Дніпровського каскаду з його водосховищами суттєво змінили клімат регіону.

Зміни середовища на місцевому рівні можуть бути слабкими і поширюватися на невеликих площах. Але коли такі зміни набувають певної масштабності і охоплюють великі екосисте­ми, то виникають суттєві порушення, які вже впливають на біосферу нашої планети в цілому. Головне, що такі зміни необо­ротні і для їх нейтралізації необхідні великі матеріальні витра­ти. Як уже відзначалося вище, перетворення пустель у сади в одному місці закономірно викликає спустошення в іншому, ча-

296

сто непередбачуваному місці. Навіть руйнівні процеси набагато випереджають наші позитивні втручання.

При будь-якому втручанні в природні екосистеми ми вкла­даємо значну кількість енергії, порушуючи співвідношення еко­логічних компонентів. Наприклад, розорювання ґрунтів дозво­ляє нам отримувати значний приріст урожаю (біомаси) і тим самим створювати для себе більш комфортні умови існування. Якщо з таким порушенням місцеві екосистеми справляються, то зміни не викликають негативних наслідків. Але як тільки енергетичний вклад перевищить допустимий, процеси руйну­вання набудуть необоротного характеру, аж до спустошення всієї території. Головним є те, що ми не маємо точних механізмів виміру таких впливів. Оскільки існує закономірність непропор­ційної взаємодії фактора і структур екосистеми (тобто між змі­нами і потужністю фактора немає лінійної залежності), то пла­нування нашого втручання навіть на місцевому рівні набуває біосферного значення. У даному випадку нам важко спрогнозу-вати екологічні наслідки і визначити ту межу, за якою регіона­льне втручання викличе ланцюгову екологічну реакцію на рівні великих екосистем і, відповідно, на рівні біосфери.

Закон екологічної кореляції. Усі живі і неживі компоненти екосистеми функціонально відповідають одне одному — зник­нення одного з них безумовно спричинить виключення із систе­ми інших, що тісно з ним пов*язані. Виникають функціональні зміни, які прагнуть компенсувати такі зміни і втримати дина­мічну рівновагу екосистеми. Місце компонента, що випав, за­ймає інший компонент, який разом із собою привносить в еко­систему нові біотичні і абіотичні зв'язки. Дія цього закону по­казує, як відбуваються стрибкоподібні зміни в житті екосис­тем. Наприклад, дія забруднювача певний час не викликає ви­димих змін, а потім навіть незначна додаткова його кількість викликає катастрофічні зміни. Так, стійкість зелених листків рослин до концентрації сполук сірки в атмосфері має певну межу, після якої фотосинтез припиняється і рослини гинуть. Як на­слідок, гине практично вся дана екосистема, оскільки припиня­ється продукування біомаси, необхідної консументам усіх по­рядків.

Правило оптимальної компонентної доповнюваності. Дане правило випливає з попереднього закону і встановлює, що жод­на екосистема не може самостійно існувати при будь-якому

штучно створеному компоненті, його надлишку або нестачі. Та­кий надлишок або нестача завжди визначається «нормою», яка забезпечує стан рівноваги екосистеми і склалася протягом три­валої еволюції та не порушує загальний баланс систем більш високого порядку. Як правило, природні зміни мають коротко­часний характер і суттєво не впливають на стан рівноваги, і навпаки, штучні втручання більш тривалі і виходять за межі витривалості екосистеми, що призводить до її деградації. Як приклад можна розглянути рекреаційні навантаження на при­родні екосистеми приміських районів. При епізодичному відпо­чинку людей на природі дана ділянка екосистеми досить швид­ко відновлюється і сліди їх перебування поступово зникають. При збільшенні навантаження на такі території ми можемо спо­стерігати поступове спустошення значних ділянок і руйнуван­ня природної екосистеми. Тому заклики екологів максимально дотримуватись правил поведінки на відпочинку є не пустою фразою, а намаганням довести до свідомості людей розуміння досить складних закономірностей функціонування екосистем, у взаємодію з якими вони вступають, перебуваючи на відпочинку на «лоні» природи.

Принцип екологічної надійності. Ступінь ефективності еко­системи, її здатність до самовідтворення та саморегуляції ви­значається місцем даної екосистеми в структурі інших екосис­тем, взаємодією її компонентів та пристосувань окремих органі­змів до конкретних умов (абіотичних і біотичних) даної екосис­теми. За всієї очевидності цього принципу багато що залиша­ється нам незрозумілим. Значна кількість зазначених парамет­рів ще не вивчена. Наприклад, ми не знаємо, яким чином біорі-зноманіття впливає на стійкість екосистем, чи залежить витри­валість систем від складності взаємозв'язків та кількості трофі­чних рівнів тощо.

13.3. Динаміка або зміни екосистем - сукиесГі

У визначенні екосистеми можна виділити одне з положень, яке характеризує її як систему, що знаходиться в стані відносної рівноваги. Дійсно, екосистема — це система відкритого типу, яка весь час взаємодіє з факторами середовища. Підтримання стану рівноваги є динамічним і забезпечує стабільність лише в

298

певному діапазоні коливань умов. Якщо навіть один із факторів перевищує межу своєї дії і стає лімітуючим, то екосистема по­чинає змінюватися. Одні види зникають, і руйнуються відпо­відні трофічні зв'язки, а замість зниклих у структуру екосисте­ми «вбудовуються» нові види, що екологічно схожі, але мають стійкість до дії лімітуючого фактора. З появою прибульців в екосистемі перебудовуються ланцюги та мережі живлення. Такі перебудови називають сукцесіями. Розрізняють первинні і вто­ринні сукцесії. Первинними сукцесіями називають формування екосистем на стерилізованій території, наприклад, після вивер­ження вулкану, тривалих пожеж тощо. Вторинні сукцесії ви­никають при заміщенні попередніх, а також внаслідок змін умов середовища природним або штучним шляхом. Розглянемо коло тих закономірностей, яким підпорядковується така динаміка екосистем.

Принцип сукцесійного заміщення. На життєвому просторі, де є харчовий субстрат, угруповання живих організмів поступово формують ряд екосистем, які зрештою переходять у стан кліма­ксу - стан відносної стійкої рівноваги, де процеси асиміляції врі­вноважені деструктивними процесами. Самі такі угруповання називають клімаксними. Результатом цього процесу є формуван­ня відповідних екологічних ніш, види організмів виробляють пристосування для сумісного існування, доповнюючи одне одно­го та функціонально розмежовуючись. Але в цілому вся ця суку­пність утворює систему кількох рівнів підпорядкування.

При антропогенному або іншому впливі ми можемо штучно підтримувати стан клімаксу, наприклад, підтримуючи весь час дію певного фактора. Це яскраво ілюструється на прикладі так званих агроценозів, де людина штучно культивує монокульту­ри, безжально знищуючи всі інші види, які намагаються вико­ристати даний харчовий ресурс. Це стосується і рослин-бур'я-нів і цілого ряду шкідників.

У реальних природних умовах екосистеми являють собою певну «мозаїку», яка визначається геологічними, кліматични­ми, топографічними та іншими чинниками. Саме це і зумовило формулювання теорії мозаїчного клімаксу (Р. Уїттекер, 1957 р.). Щоб переконатися в мозаїчності екосистем, достатньо подивитися на будь-яку карту місцевості з позначеннями хара­ктеру біотопів, де чітко видно строкатість рослинності і, відпо­відно, структур екосистем. Звичайно, існуючі екосистеми мали

299

такий вигляд не завжди, а є продуктом сукцесійних процесів, які через певний час змінять і ці екосистеми.

Закон послідовності проходження фаз розвитку. Сукце-сійні процеси відбуваються за певними правилами. Кожна по­передня фаза готує наступну. Часто ця закономірність ігнору­ється, що призводить до негативних наслідків. Наведемо при­клад типової вторинної сукцесії екосистеми тайги. Протягом останніх двох століть людина безжалісно вирубувала ці ліси, не замислюючись над тим, що їх відновлення дуже важке і довге. Під пологом смерекового темношпилькового лісу підріст (мо­лоді деревця) практично не росте. Коли з'являються «вікна» на місці дерев, що загинули, сюди нарешті проривається світло. Молодняк шпилькових, який росте досить повільно, швидко обганяють береза та осика. Поступово шпильковий ліс зміню­ється світлим та веселим листяним. Під його пологом неначе оживає молодняк шпилькових, який поступово набирає силу і нарешті змінює менш довговічні листяні дерева. Цей процес потребує сотень років, тому зруйнувати екосистему, що склада­лася тисячоліттями, можна дуже швидко, а відновити її важко і складно. Спроби на місці порубів висаджувати насадження хвойних найчастіше закінчується загибеллю останніх, оскільки на відкритих площах ялина практично не росте. Тому останнім часом для забезпечення населення новорічними ялинками шту­чно висаджують лише сосну, яка є світлолюбною рослиною.

З наближенням екосистеми до клімаксного стану в ній упо­вільнюються процеси розвитку. Ця закономірність відбиваєть­ся в законі сукцесійного уповільнення: процеси, що відбува­ються в зрілих екосистемах, мають тенденцію до уповільнення темпів. Набувши клімаксного стану, екосистема може невизна-чено тривалий час перебувати в такому стані. Найбільш яскра­во ілюструє цю закономірність вище наведений приклад із сук-цесією темношпилькової тайги. Аналогічні процеси відбуваються при заболочуванні та розболочуванні, при формуванні степів та їх заростанні лісами (рис. 13.5).

Підводячи підсумок, можна сказати, що спочатку сукцесійні процеси відбуваються стрімко, а при досягненні клімаксу (зрі­лості) переходять у тривалу фазу підтримання стану рівноваги, що склалася. Ось чому клімаксні екосистеми найбільш враз­ливі при порушенні рівноваги, коли починаються бурхливі сук­цесійні процеси. Наприклад, у досить старому лісі, де перева-

300

Рис, 13.5. Вторинна сукцесія. Відновлення лісу на покинутому полі: добре видно послідовні етапи відновлення екосистеми листяного лісу,

що складають сукцесійний ряд

жають вікові дерева, можна спостерігати характерну рослин­ність: розріджений деревостій, великі лісові галявини з харак­терною трав'яною рослинністю. Навпаки, на вирубках буяє ку­щова рослинність, багаторічні та однорічні трави утворюють непролазні хащі. Саме тут спостерігаються сукцесії, кінцевий результат яких - клімаксне угруповання.

301

Сукцесії супроводжуються швидким збагачення флори і фа­уни видами організмів, але при поступовому наближенні до клімаксного стану таке видове різноманіття починає знижува­тися. Виникає питання, чи не є таке збіднення екологічним негативом? Навпаки, формування зрілої екосистеми відбуваєть­ся саме через сукцесійний ряд перетворень. Там, де видового різноманіття недостатньо для формування клімаксного угрупо­вання, екосистема так і не досягає зрілості і тому є вкрай неста­більною.

Правило сукцесійного моніторингу. Чим глибше порушен­ня середовища певного простору, тим на більш ранніх стадіях завершується сукцесія. Особливо це стосується антропогенного впливу і вказує на ступінь завершеності сукцесії, що має вели­ке практичне значення при індикації екологічного стану тери­торій або акваторій.

При винищенні одного або кількох видів екосистема прак­тично не може відновити попередній стан, оскільки ті види, що залишилися, утворюють нові зв'язки, у них формуються нові адаптації. Всі розмови про відновлення екосистем до попере­днього стану є лише розмовами і не мають нічого спільного з науковими дослідженнями, які стверджують, що повернутися до попереднього стану екосистема не в змозі, оскільки втраче­ний вид не можна відновити. Звідси випливає закон еволюцій­но-екологічної необоротності: екосистема, що втратила части­ну своїх елементів або замінила їх на інші, не може повернути­ся до попереднього стану. Винятком може бути вилучення ви­дів на проміжних етапах сукцесії, коли екосистема функціона­льно компенсує цю втрату. Наприклад, повернення вимерлих на даній території видів знов у їх рідне середовище (реаклімати­зація) фактично повертає види в нову екосистему. Така доля спіткала вовків, які були знов завезені в ліси українського По­лісся після їх повного винищення у 60-70-х роках XX століття.

13.4. Закономірності еволюції екосистем

Біосфера нашої планети являє собою загальнопланетарну еко­систему. Вона містить екосистеми нижчих рангів і, таким чи­ном, структурно представлена набором систем зі складною ієра­рхією. Еволюцію екосистем називають також екогенезом, розу-

302

міючи його як сукупність процесів і закономірностей власне еволюції і підкреслюючи необоротність розвитку і заміни еко­систем різних рівнів підпорядкування в окремих регіонах Землі і в біосфері в цілому. Сутність таких еволюційних процесів по­лягає в здатності угруповань організмів перетворювати середо­вище свого існування і на певних етапах таких перетворень змі­нювати свій склад, структуру та продуктивність відповідно до умов, що змінюються.

Тенденції еволюції біосфери виглядають таким чином: по­ступове збільшення її загальної біомаси і продуктивності; на­громадження акумульованої сонячної енергії в поверхневих обо­лонках планети; збільшення інформаційної ємності біосфери, яка проявляється в збільшенні життєвих форм; підсилення пе­вних біогеохімічних функцій живого і продуктів життєдіяль­ності та поява нових функцій; збільшення ролі живої речовини в геологічних, геохімічних та фізико-географічних процесах; ускладнення структури біотичного кругообігу. Необхідно дода­ти трансформуючий вплив господарської діяльності людини, що викликає еволюційну заміну певних біоелементів. Іноді така заміна на регіональному рівні супроводжуються повним їх зни­кненням. Швидке вилучення видів із структури екосистем ви­кликає тенденції, зворотні до вищезазначених - знижується біо­маса, продуктивність та інформаційність біосфери, змінюється харатер фіксації сонячної енергії. Таким чином, еволюція може йти не лише прогресивним шляхом, а й регресивним.

Не вдаючись у тонкощі історичного аспекту екоеволюції, слід відзначити, що екосистеми сучасного типу склалися в крейдовий період мезозойської ери - 70-90 млн років тому. Тобто склалися з трьома основними блоками: продуцентами, консументами та редуцентами. Саме з тих часів екосистеми все глибше диференці­ювалися, замість єдиного біосферного кола кругообігу речовин виникали малі обмінні кола. Склалася струнка ієрархія біохімі­чних кругообігів зі значною часткою біотичної складової. Навпа­ки, діяльність людини все більше «стирає» елементарні екосис­теми, перетворюючи їх на агроценози з переважанням монокуль­тур і формуючи так звані культурні ландшафти.

У 1935 році Е. Бауер сформулював закон історичного роз­витку біологічних систем.

Цей закон стверджує, що розвиток біологічних систем є ре­зультатом збільшення їх зовнішньої роботи, впливом цих систем

303

на середовище. Антропогенні впливи є деструктивними. Вони «замінили» біогенну еволюцію, зруйнувавши природні систе­ми. Вищезгаданий закон уже не працює, оскільки вплив біоти­чного компонента на середовище знизився. Можна прогнозува­ти, що за знищенням видів почнеться самознищення живого в цілому. Частково ці явища можна спостерігати вже сьогодні. Наприклад, масові розмноження окремих видів, що руйнує істо­рично складені екосистеми.

Наукові дані свідчать, що катастрофічні зміни в біосфері траплялися досить регулярно ще задовго до появи людини. Але найчастіше вони відбувалися упродовж досить тривалих пері­одів. Відомо, що суттєві зміни умов середовища спричинили зникнення цілого ряду видів організмів, але в цьому вбачали прискорення еволюційних пристосувань. Це відбилося в прин­ципі катастрофічного поштовху, згідно з яким катастрофа завжди викликає суттєві еволюційні перебудови, що можна роз­глядати як прогресивне явище. Етап прискорення змінюється етапом уповільнення еволюції, тобто діє принцип перервності і неперервності розвитку біосфери.

Антропогенні впливи на біосферу відбуваються з великою швидкістю, і слід чекати нового прискорення еволюційних пе­ребудов, наслідки яких ми просто не уявляємо. На перший план висувається проблема інформованості людства не лише про стан біосфери, а також про її інформаційно-управлінські мережі. Ус­відомлення людством кризової ситуації в біосфері і швидкість реакції на глобальну екологічну кризу, що вже розпочалася, характеризується надмірною повільністю, і це людству загро­жує фізичним знищенням. За деякими підрахунками нам зали­шилося 40-100 років.

304

Розділ 14

Біорізноманіття і проблеми його

збереження*

14.1. Поняття біорізноманіття, його склад і рівні

Біорізноманіття (скорочене від «біологічне різноманіття») ви­значається кількістю, різноманітністю і мінливістю живих ор­ганізмів. У найширшому розумінні це поняття синонімічне з «життям на Землі». Тут виділяється два різних підходи: пер­ший - це кількісна міра різних живих істот, другий - міра того, наскільки вони різні.

Хоча існує багато визначень біорізноманіття, частіше вико­ристовують те, що запропоновано в «Угоді про біологічне різно­маніття».

Біологічне різноманіття - це «мінливість живих організ­мів усіх екосистем, включаючи земні, морські та інші водні екосистеми та екологічні комплекси, частиною яких вони є; сюди належить різноманіття в межах різновиду, між різновидами і екосистемами» (Джонсон, 1992).

Таким чином, термін «біорізноманіття» описує різноманіт­тя усього життя на Землі і визначається як взаємодія різних компонентів екосистем.

Останнім часом з'явилося безліч концепцій, що стосуються принципів управління біорізноманіттям, включаючи цілісність, здоров'я, стійкість і пружність (здатність протистояти напру­женню і ударам) екосистеми. Наявність великої кількості кон­цепцій і визначень ускладнює завдання пошуку єдиного

* Переклад з англ. О.Д. Алексієнко, Т.В. Іващенко, О.В. Шкарупи

305

практичного визначення біологічного різноманіття. Одним із найпростіших і найбільш загальноприйнятих визначень біорі-зноманіття є таке: збереження максимальної кількості різ­новидів.

Різновид - основна одиниця класифікації в біології. Хоча різновид міг би бути визначений як група подібних організмів, що схрещуються або мають спільне походження, не існує жод­ного універсального визначення, яке б описувало різновид. На­віть якщо різновид визначати як основну одиницю, він являє собою тільки один рівень комплексу генетичної ієрархії: пов'я­зані різновиди згруповані в рід, пов'язані роди - в сімейства, сімейства - в підкласи і т.д., до найвищого рівня, - царства, яких нині існує п'ять: тварини, рослини, гриби, бактерії, люди­на. Більш схематично рівні біорізноманіття показані в табл. 14.1.

Багатство різновидів вимірюється кількістю різновидів у межах даної території без огляду на вагу кожного різновиду. Цей порядок обліку різновидів може використовуватися на різ­них географічних рівнях (область, країна і, зрештою, світ), бу­дучи найбільш простим і корисним виміром біорізноманіття. В усьому світі поки було описано тільки 1,75 мільйонів різнови­дів з відомих 13-14 мільйонів. Більшість описаних різновидів недостатньо вивчені. Не існує єдиного каталогу, що описує всі відомі різновиди.

Функціональне різноманіття - оцінює багатство функці­ональних особливостей і взаємозв'язків на території, визначаю­чи харчові ланцюги поряд з різновидом основних видів.

Однак не тільки різноманіття має значення. Важливе також таке поняття, як ендемізм (поширення виду у вузькому ареалі)

Таблиця 14.1. Склад і рівні біорізноманіття (За Хейвудом і Бастом, 1995)

Склад і рівні біорізноманіття

Генетичне різноманіття: Різноманіття організмів:

• популяції • царства

• особини (індивідууми) • типи

• хромосоми • сімейства

• гени • роди

• нуклеотиди • популяції

• особини

людські взаємодії на всіх рівнях

306

Екологічне різноманіття:

• біоми

• біорегіони

• ландшафти

• екосистеми

• середовища існування

Культурне різноманіття:

- проживання різновиду виключно в межах окремої території. Наприклад, острови мають меншу кількість різновидів, ніж порівнянні за розміром континентальні території. Звичайно вони також характеризуються більш високим відсотком рідкісних різновидів, тобто таких, що ніде більше не існують. Іншими словами, вони мають менше багатство різновидів і більш висо­кий ендемізм різновидів.

Генетичне різноманіття - різноманіття наборів генів, що несуть різні організми: у малому масштабі це відбуваєть­ся між організмами того самого різновиду, між близько по­в'язаними різновидомами - у тому самому гені, між більш віддалено пов'язаними різновидами - у різних сімействах, підкласах або царствах.

Глобальне генетичне різноманіття надзвичайно велике. Було визначено, що нині у всесвітній біоматерії існує приблизно 109 різних генів. Кількість можливих комбінацій варіантів послідо­вності генів у популяції настільки велика, що майже неможли­во визначити її будь-яким способом.

Ця дивовижна різноманітність у-генетичному просторі надає можливості для еволюційної зміни, виживання різновиду, ада­птації до змін навколишнього середовища і формування нового різновиду.

Екосистемне різноманіття. Різновид існує в природних умовах у межах екосистем, що взаємодіють з іншими видами і абіотичним навколишнім середовищем. Екосистеми функціону­ють як об'єкти, що мають безліч властивостей.

Існують різні класифікації, за допомогою яких можна опи­сати різноманіття екосистем. У глобальному масштабі розгля­даються біогеографічні зони, біоми, екорегіони й океанічні цар­ства. У локальному масштабі - ландшафти, екосистеми і угру­повання (див. табл. 14.1).

Існує проблема визначення екосистем у глобальному масш­табі. Головною причиною є те, що вони не мають чітко описаної ідентичності. Вони взагалі не функціонують як дискретні оди­ниці, але являють собою різні частини високомінливої природ­ної безперервності (суцільної маси).

Для вивчення різноманіття екосистем на різних рівнях усе частіше використовуються географічні інформаційні системи як засіб оцінки і основний інструмент управління.

307

14.2. Основні причини втрати біорізноманіття

Хоча біорізноманіття здебільшого залежить від генів, різнови­дів і екосистем, існує також залежність від інших факторів, що перебувають за межами біології. Для розуміння причин загроз біорізноманіттю і при прийнятті рішень щодо його збереження потрібні знання елементів теорії соціально-економічних і при­кладних наук.

Примітка __________________________________________________

Головною причиною посилення інтересу до проблеми різноманіття життя на Землі є розуміння того, що ми є свідками швидкого зниження біорізноманіт­тя. Зникнення різновиду - це частина еволюційного процесу. Однак остан­нім часом кількість зникнень збільшилася десятикратно порівняно з доцивілІ-заційним періодом (Sinclair, 2000).

Зменшення біорізноманіття обумовлюється рядом причин. Розглянемо найвагоміші,

1. Втрата середовища існування. Таблиця 14.2 характери­зує результати втручання людини в середовище існування у все­світньому масштабі. Дані показують істотний вплив людської діяльності на світові екосистеми. Наприклад, у Європі стан тільки 15% території континенту класифікується як «недоторканий», що є найнижчим показником в усьому світі.

Таблиця 14.2. Середовище існування і вплив людини на континентах (Організація економічного співробітництва і розвитку, 1995)

Континент	Загальна	%	% частково	% площ із
	площа (км)	недоторканих	порушених	домінуванням
		площ	площ	людини

Європа 5 759 321 15,6 19,6 64,9

Азія 53 311557 43,5 27,0 29,5

Африка 33 985 316 48,9 35,8 15,4

Північна Америка 26179 907 56,3 18,8 24,9

Південна Америка 20 120 346 62,5 22,5 15,1

Австралія 9 487 262 62,3 25,8 12,0

Антарктика 13 208 983 100,0 0,0 0,0

Примітки • Недоторкані площі: характеризуються найбільшою кількістю первинної рослинності, дуже низькою густотою населення.

308

• Частково порушені площі: характеризуються зміною структури під впли­вом екстенсивного сільського господарства; наявністю вторинної рослинності, що природно регенерується (вторинна сукцесія); підвищеною густотою свійських тварин на одиницю площі; інші ознаки людського втручання.

• Площі з домінуванням людини: характеризуються наявністю постійного сільського господарства або високим рівнем урбанізації; первинна рос­линність вилучена; поточна рослинність відрізняється від потенційної рос­линності; високий рівень спустелення або іншої постійної деградації.

2. Розповсюдження екзотичного різновиду. Іноді це відбува­ється випадково, як, наприклад, сталося зі шкідливими бур'я­нами та шкідниками. Але в більшості випадків все навпаки. Наприклад, лиси, кролики і коти, що прибули в Австралію з Європи і замінили місцеві види. Використання екзотичної риби для спортивних або продовольчих цілей стадо причиною зник­нення 18 різновидів риби в Північноамериканських ріках.

3. Незаконне полювання і систематичне рубання лісу для одержання енергії або виробництва деревного вугілля також є причинами втрати біорізноманіття. Використання лікарських рослин певною мірою може проілюструвати це твердження. Так, дослідження лікарських рослин у посушливому сільському ра­йоні Південного Кочабамба (Болівія) показало, що 10 зі 132 ви­вчених рослин, що використовуються місцевими жителями для традиційних лікарських цілей, перебувають під загрозою зник­нення внаслідок їх інтенсивного збирання (Urena Hinojosa, 2001).

4. Менш вивченими є випадки «взаємозалежних» ефектів. Різновид, що розвивається сумісно з іншим (наприклад, росли­ни, що поширюються за допомогою спеціальних комах-запилю-вачів), буде вимирати, якщо другий вид пари перебуватиме під загрозою зникнення. Коли останній мандрівний голуб помер на початку 1990, зникли два його паразити, два різновиди вошей (Сторки Лайал, 1993).

5. Забруднення і глобальна зміна навколишнього середови­ща також загрожують всесвітньому біорізноманіттю.

Ііифри і факти

Людством було відібрано і культивовано для виробництва продовольства 7000 різновидів рослин, ЗО з яких задовольняють 90% продовольчих потреб насе­лення всієї планети. Це можна показати на прикладі з бананом (Musa spp.). Банани є четвертим найбільш важливим джерелом продовольства в тропіках після рису, пшениці і кукурудзи. їх вирощують майже в 120 країнах. Фермери

309

використовують тільки приблизно 25 видів придатних для їжі бананів. Але їх кількість постійно зменшується через поширення шкідників і хвороб, а також погіршення ресурсу.

Усі ці причини мають одну спільну рису — вони викликані діяльністю людини. Це робить діяльність людини однією з най­серйозніших причин сучасного погіршення біорізноманіття. Тому багато аспектів впливу людини на біорізноманіття разом з без­посередніми причинами його погіршення мають важливе зна­чення для визначення пріоритетів і протидій існуючим негати­вним тенденціям.

6. Зростання кількості населення. Офіційно на 1 грудня 1999 р. на планеті налічувалося 6 млрд людей. Кількість населення порі­вняно з 1960 р. подвоїлася, швидкість зростання становила 1,6% за рік. Очікується, що кількість населення у світі досягне 8 млрд у 2025 р. і стабілізується в межах 12 млрд людей до кінця XXI сто­річчя. На цей час найвищий темп зростання населення спостері­гається в Африці, де його швидкість становить 2,9% за рік і до кінця сторіччя чисельність африканців наблизиться до цифри З млрд, що в п'ять разів перевищує кількість населення конти­ненту сьогодні. У Південній Америці темп зростання населення складає 1,7% на рік. Дані про кількість населення на окремих континентах наведені в табл. 14.3.