Загальне ярусне часткове видове загальне 1 страница

ДО ВИКОНАННЯ

ЛАБОРАТОРНИХ РОБІТ

З ГЕОБОТАНІКИ

для студентів спеціальності

«Екологія та охорона

навколишнього середовища»

денної та заочної форми навчання

Кривий Ріг

 

УКЛАДАЧ: Нестор О.О., старший викладач

 

ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЗА ВИПУСК: Бондаренко А.М. д.м.н., доцент

 

РЕЦЕНЗЕНТ: Панова С.М., к.т.н., доцент

 

 

Методичні вказівки складено відповідно до навчальної програми з геоботаніки.

Матеріали дидактично та методично зорієнтовані на допомогу студентам у виконанні лабораторних робіт, в ході яких студенти повинні навчитися практично визначати загальні|спільні| закономірності дії екологічних чинників|факторів| на рослинні організми та екологічні групи і життєві форми.

 

 

Розглянуто на засіданні| Схвалено

кафедри екології| на вченій раді

геолого-екологічного|

факультету

 

Протокол № 1 Протокол № 1

від 02. 09. 2010 р. від 27. 09. 2010 р.

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 1

Тема: фітоценоз та його властивості.

Мета: ознайомитись з просторово-часовими характеристиками фітоценозу.

Обладнання: описи рослинних угруповань, база даних, калькулятор.

Будь-який фітоценоз має певний просторовий і часовий виміри. Просторовий його вимір є тримірним; він має чітко виявлені три параметри: довжину, ширину і висоту. За першими двома параметрами визначається площа фітоценозу.

1. Визначення площі фітоценозу.

У різних фітоценозів вона нерівнозначна. Зважаючи на розвиток природних фітоценозів, їх площа виявлення не зали­шається сталою, а постійно змінюється і у зв'язку з цим колива­ється від кількох м² до десятків і навіть сотен гектарів. Отже, площа фітоценозів може розширюватися або зменшуватися. Помітно змінюється площа фітоценозу під впливом природних або антропогенних факторів. В результаті обміління водойм розростаються очеретяні та осокові прибережні угруповання, а при тимчасовому періодичному підсиханні боліт поступово затухає болотоутворюючий процес і помітно зменшується площа гідрофільних осоково-сфагнових і осоково-гіпнових болотних угруповань.

Площа, яка служить виявленню основних ознак фітоценозу, називається мінімальною. Вона може досягати на луках 4-16 м², а в лісі – 250-1600 м². Мінімальну площу можна визначити, помноживши на п'ять середню висоту домінантних видів, які складають основу фітоценозу, а потім одержану лінійну величину (довжину) помножити на таку саму

ширину, щоб одержати мінімальну площу в квадраті.

Наприклад, якщо середня висота домінантних видів лучного фітоценозу становить 0,8 м, то мінімальна площа його вияву дорівнюватиме: 16м²(0,8м х 5 = 4,0м² х 4,0 м² = 16м²).

 

2. Визначення меж фітоценозу.

Під час геоботанічних досліджень вивчають не тільки видовий склад, покриття та інші особливості фітоценозу, а і його межі та межі контурного

окреслення фітоценозу й прилеглих до нього інших природних та культурних рослинних угруповань.

За контурним окресленням розрізняють такі межі фітоценозу:

- прямолінійні суцільні;

- каймисті;

- дифузні;

- мозаїчні.

Прямолінійні суцільні межі фітоценозу часто можна спос­терігати на стику річок та їх приток, у підніжжях гір, по скелястих виступах, урвищах, ярах. Подібні межі мають зарості осок, рогози. Такі межі фітоценозу чітко співвідносяться з поширенням певного типу ґрунту, водного дзеркала, потужністю водного шару тощо. По­дібне прямолінійне окреслення мають культурні угіддя. Що­правда, межі останніх визначає людина, вичленовуючи в структурі землекористування ділянки під плантації виноградників, поля пше­ниці, кукурудзи, лучні угіддя, грядки для вирощування городини тощо.

Каймистими називаються межі такого фітоценозу, який виявляється у вигляді кайми або смужки і що сформувався між двома різними фітоценозами. Наприклад, смуга (кайма) пухівково-сфагнового гідрофільного фітоценозу між лісоболотним сос­ново-сфагновим і злаково-різнотравним лучним фітоценозом. У заплаві річки нерідко можна побачити піщану косу або смугу (кайму), що відділяє гідрофільні осокові болотисті угруповання від більш ксерофільних злаково-різнотравних.

Дифузні межі мають болотні, степові та лісові фітоценози. Тут одні фітоценози проникають на територію інших. Причиною цього є геоморфологічні, едафічні, гідрологічні та інші екологічні фактори, які обумовлюють, з одного боку, розвиток і проникнення окремих видів на суміжні території ценозів, а з другого – розростання та поширення фітоценозів на суміжні території або їхніх фрагментів. Прикладом цього можуть бути вільхові ліси, які по видолинках проникають на низинні болота, часто в чагарникові чи відкриті трав'янисті фітоценози.

Мозаїчні межі формуються внаслідок проникнення окремих фрагментів якогось фітоценозу на територію сусідніх фітоценозів. Такі межі мають острівний характер взаємопроникнення. Наприклад, суцільна межа поширення ялинових лісів проходить по території Білорусії північніше р. Прип’ять, але невеликими острів­цями вони трапляються за її межами на Українському Поліссі, часто на заболочених ґрунтах або болотах, утворюючи мозаїчне вкраплення ялинників серед соснових та вільхових лісів.

 

3. Виявлення флори фітоценозів.

Всебічно вивчити будь-яке рослинне угруповання можна ли­ше встановивши повний флористичний склад цього угруповання. Зрозуміло, що для цього треба добре знати рослини, легко розрізняти квіткові та вищі спорові рослини за вегетативними і генеративними органами, розпізнавати їхні молоді проростки, плоди, насіння. Оскільки більшість фітоценозів утворені не тільки вищими, а й нижчими рослинами, то в їх реєстрі будуть лишайники, наземні й ґрунтові водорості, сапрофітні і паразитні гриби та бактерії, котрі також треба визначити, щоб встановити повний флористичний склад фітоценозу.

Для одержання порівняльних даних при дослідженні різних типів рослинності закладаються рівновеликі дослідні ділянки такої площі, щоб на ній були представлені основні види фітоценозу. Найменша площа, на якій ростуть основні види фітоценозу, називається мінімальною площею виявлення флористичного складу. Для різних фітоценозів вона буде різною. Більшість з гео­ботаніків вважають, що на луках мінімальною площею для вияв­лення видового складу є 4 м², для мохів – 0,25-0,5 м², для чагарникового ярусу в сосновому лісі – 16 м², а для деревостану – 400-500 м² (іноді – 1000-2500 м²), для лучних ценозів різних типів – 100м², хоча на думку фінських геоботаніків достатньо 64 м².

У складі фітоценозів іноді трапляються неоднорідні за природою ділянки малих розмірів, на яких не виявлений повний флористичний склад. Такі ділянки являють собою фрагменти фітоценозу.

 

4. Виявлення видового складу фітоценозу

Видовий склад рослинного угруповання дає уявлення про різноманітність компонентів, однак не розкриває внутрішнього співвідношення їх видів у фітоценозі, з чого було б можна судити, якоюмірою умови водно-мінерального живлення відповідають потребамтого чи іншого виду. В результаті життєдіяльності рос­лин на обмеженій площі між видами виникає певне кількісне співвідношення, яке відповідає даному рівню розвитку фітоценозу та умовам для росту і розвитку рослин у даному середовищі. Це співвідношення не випадкове і не тимчасове, воно складалося протягом тривалого, іноді історичного часу.

Будь-який фітоценоз характеризується певним видовим складом і притаманним лише йому співвідношенням видів різних систематичних категорій. В результаті взаємодії рослин між собою, з іншими мікроорганізмами та зовнішнім середовищем створюються стійкі рослинні угруповання.

Кількісне співвідношення видів у фітоценозі є характерною його ознакою. Вона має вирішальне значення для встановлення господарської цінності фітоценозу. За цією ознакою визначаються домінантність чи співдомінантність певного компонента фіто­ценозу, зокрема, такого статусу набувають види, частка яких становить не менше 20% загального проективного покриття. За домінуванням у травостої (60-85%) костриці лучної (Festuca pratensis), тимофіївки лучної (Phleum pratense) і тонконога лучного (Роа pratensis) оцінюють природні кормові угіддя як високоякісні та високоврожайні. Господарсько цінними вважаються лучні угіддя з високою насиченістю бобовими травами (20-40%). Наприклад, зарості бобівника трилистого (menyanthes trifolia) (40-60%), які забезпечують можливість масової заготівлі лікарської сировини.

Для визначення господарської цінності фітоценозу треба знати урожайність рослин, за якою можна судити про доцільність заготівлі плодів, насіння чи лікарської сировини. Наприклад, достатньою є наявність у чагарниковому ярусі природних лісів заростей малини, з одного куща якої можна зібрати по 1-3 кг малини або збір з 1 м² ягідників журавлини до 0,7 кг ягід тощо. В даному випадку кількісні співвідношення господарськи цінних і малоцінних видів визначають доцільність використання фітоценозу за певним призначенням.

На території України південніше географічне положення лісостепових дібров, які розвиваються на багатих чорноземних ґрунтах і в оптимальних кліматичних умовах, забезпечують багат­ший та різноманітніший флористичний склад і ярусну структуру цих дібров порівняно з поліськими, що сформувалися на дерново-підзолистих грунтах і за суворіших кліматичних умов.

Поняття "видовий склад фітоценозу" в стислій формі можна виз­начити, як сукупність властивих йому видів рослин. До складу фітоценозу входять рослини, які презентують життєві форми з різних систематичних груп: квіткові рослини, вищі спорові рослини, лишайники, водорості.

Сукупність видів, що населяють фітоценоз, створює його флорис­тичне багатство. Останнє залежить від кліматичних умов, активності видоутворення, давності території, яку займає фітоценоз, ступеня пору-шеності природних комплексів тощо. В широколистяних лісах, наприк­лад, створюються оптимальні умови для зростання деревних, чагарни­кових, трав'янистих рослин, ліан, вищих спорових та ін. Однак кількість рослин, що зростають у певному фітоценозі, різна. Так, у вільхових лісах Полісся налічується 180 видів, а на окремих ділянках – лише по 25-80 видів, тим часом як на пісках чи засолених місцезростаннях у фітоценозах росте

від 5 до 30 видів. Як бачимо, угруповання лісової, псамофітної та галофітної рослинності тощо різняться видовим (флористичним) багатством, тобто мають у своєму складі різну кількість видів. Виявлена кількість видів у кожному конкретному фітоценозі визначає його флористичну, або видову, насиченість.

 

5. Виявлення фітоценотипів рослинних угруповань.

Оскільки фітоценози дуже різні в генетичному, структурному та екологічному відношеннях, види, котрі їх утворюють, нерівнозначні в ценотичному плані. Ступінь відмінності видів між собою можна з'ясувати лише шляхом вивчення властивостей рослин, насамперед, здатності асоціюватись у фітоценози. Становлення фітоценозу являє собою боротьбу рослин за існування, котрому можуть загрожувати як абіотичні фактори, так й інші рослини. В результаті відбувається природний добір таких рослин, які можуть вижити в даному екотопі і відігравати певну роль у створенні фітоценозу.

У геоботаніці досить часто користуються категоріями фітоценотипів, які запропонував свого часу Л.Г. Раменський, а потім їх різною мірою доповнювали і детальніше розробляли інші вчені. Таких категорій три: фітоценотипи віолентів, патієнтівта експлерентів.

Фітоценотип віолентів, або силовиків, включає рослини, які, енергійно розвиваючись, захоплюють певну територію і утримують її за собою, пригнічуючи або заглушаючи інші види, в яких нижча енергія життєдіяльності та менша повнота використання ресурсів середовища. Прикладом такого фітоценотипу є дуб звичайний (Quercus robur), котрий завдяки тривалому періоду життєдіяльності й активному використанню мінеральних речовин з ґрунту створює влас­не середовище, яке не для всіх видів рослин є оптимальним. Зокрема, під пологом дуба в пригніченому стані будуть світлолюбні види.

Фітоценотип патієнтів, або витривалих, об'єднує рослини, які не відзначаються надто високою енергією життєдіяльності, але є ду­же витривалими і тому здатні утворювати стійкі фітоценози в місцях, несприятливих для віолентів. Наприклад, очерет звичайний (Phragmites australis),який здатний розмножуватися як вегетативним, так і насінним шляхом, утворювати дуже розгалужену мережу кореневищ й інтенсивно використовувати мінеральні ресурси едафотопу, швидко розростається та займає помітне місце в болотних, лучних, водних, прибережно-водних та інших угрупованнях.

Фітоценотип експлерентів, або заповнювачів утворюють ви­ди, які не лише дуже швидко розростаються на вільних місцях між постійними видами

угруповання (віолентами і патієнтами), а в проміжках між рослинами-силовиками і рослинами-виносливцями, й без перешкод протягом короткого часу витісняються останніми. Прикладом експлерентів на вологих заплавних луках є жовтець повзвучий (Ranunculus repens), а в степових плакорних угрупованнях – ефемери, які навесні, поки достатньо вологи та світла, масово розвиваються в проміжках між купинами злаків, а з настанням спекотної сухої погоди або відмирають, пройшовши цикл розвитку, або впадають в анабіотичний стан. До експлерентів відноситься і значна частина видів бур'янів, які приймають участь у бур'яновій синузії агрофітоценозу. Але до них неможливо віднести ті види, які утворюють афофітоценози при ослабленні польової культури або на вільних від неї територіях орних земель.

 

Завдання.

1. Визначити площу фітоценозу степової рослинності свого регіону.

2. Виявити межі переходу одного фітоценозу в інший.

3. Визначити флористичний склад фітоценозу.

4. Визначити види, що входять до складу фітоценозу.

5. Встановити до якогог фітоценотипу відносяться види фітоценозу.

6. Зробити висновки.

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 2

Тема: визначення рясності виду різними методами.

Мета: навчитись визначати рясність виду різними методами.

Обладнання: описи рослинних угруповань, база даних, таблиці трапляння видів, калькулятор.

Ступінь участі кожного виду в рослинному угрупованні назива­ється рясністю. Вона є одним з характерних показників кількісних відносин між видами у фітоценозі. На структуру і розвиток рослинного угруповання біль­шою мірою впливає не кількість особин кожного виду в ньому, а кількісний та якісний склад фітоценотипів. За оптимальних умов едифікатор швидко розвивається, утворюючи велику кількість особин, які унеможливлюють або гальмують проникнення у фітоценоз інших видів.

Одним з проявів такого взаємовідношення видів у рослинному угрупованні є рясність домінанта, або ж щільність фіто­ценозу, під якою розуміють сукупність особин, що населяють певну одиницю площі. В агрофітоценології кількість особин певної куль­тури на одиниці площі називають щільністю або рясністю агрофі­тоценозу. Щільність стояння особин обумовлюється способом і нормою висіву насіння, біологічними особливостями культури, екологічними властивостями сорту, а також ступенем засміченості посівів бур'янами.

Щільність, або рясність, фітоценозу істотно впливає й на інші показники фітоценотичного та екологічного середовища. Так, зміна щільності культури чи домінанти природних угруповань спри­чиняється до зміни освітленості, повітряного і теплового режиму, рівня транспірації, умов запилення рослин, а також зміни водного режиму, аерації, мінерального живлення, кислотності ґрунту, наси­ченості ризосфери мікроорганізмами, водоростями, грибами тощо.

Визначають рясність виду різними методами, серед яких найпоширенішими є такі:

- окомірна оцінка рясності виду;

- безпосеред­ній підрахунок рясності кожного виду;

- маси органічної речовини;

- просторовим розміщенням особин виду;

- визначення об'ємних співвідношень виду.

 

 

1. Окомірний метод прямого обліку

Метод застосовують при маршрутних обстеженнях рослинності, для з'ясування окремих пи­тань, коли не потрібні надто точні дані. Такий облік звичайно проводять за бальною системою або за шкалою чисельності виду у фітоценозі, зокрема, за шкалою, запропонованою О.Друде (1913). У цій системі оцінки рясності виду прийнято таку градацію:

Soc (socialis) – рослини змикаються наземними частинами;

Cop³ (copiosae) – рослини дуже рясні;

Cop² - рослини рясні;

Cop¹ – рослини досить рясні;

Sp (sparsae) – рослини рідкі;

Sol (solitaries)- рослини поодинокі;

Un (unicum) – одна рослина на площі виявлена.

В.В. Альохін вважає таку градацію недосконалою, оскільки во­на враховує лише покриття травостою або зімкнутість крон дерев, а не екземплярну рясність. Тому при обліку за цією шкалою при однаковому покритті рясність буде різною.

А.А. Уранов (1935) показав, що градаціям шкали Друде відпо­відають абсолютні оцінки, які можна виразити середніми наймен­шими відстанями між видами у фітоценозі. Так, ступінь шкали Дру­де Сор³ відповідає густоті, або щільності, фітоценозу, в якому відс­тань міжвидами становить не менше 20 см, Сор² – 20-40 см, Сор¹ – 40-100 см, Sр– 100-150 см, Sol–більше 150 см.

Отже, шкала Друде дозволяє тільки приблизно визначити ряс­ність виду, тобто розділити на кілька груп за рясністю рослин. То­му окомірну оцінку не проводять при стаціонарних дослідженнях. Як у природних, так і в культурних фітоценозах чітко виявля­ється одна з важливих ценотичних ознак – рясність, за якою можна визначити ступінь участі особин виду в ценозі, а отже прогнозувати розвиток його компонентів, здатність до фотосинтезу, утворення органічної маси, урожайність, репродуктивність (відтворюваність) самого фітоценозу. Тому цілком зрозуміло, чому методамоцінки рясності приділяють так багато уваги.

Отже, оцінка рясності видів за шкалою Друде є менш точною, ніж за шкалою Н.Ф. Комарова, оскільки остання враховує кількість особин на площі виявлення, а перша – лише констатує ступінь зімкнення їх.

 

2. Метод підрахунку кількості екзамплярів за Н.Ф. Комаровим

Цим методом визначають рясність виду як при детальних стаціонарних дослідженнях, так і при тимчасових маршрутних спостереженнях фітоценозів. Його вважають одним із найоб’єктивніших методів оцінки рясності виду, оскільки дає уяву про чисельне екземпляр не виявлення, щільність рослин, співвідношення створюваної фітомаси компонентів фітоценозу.

 

Кількість особин на одинцю площі	Б а л и
Більше 100 на 1 м2 Від 1000 до 10 на 1 м2 Не більше 10 на 1 м2 20 – 40 на 100 м2 Не більше 10 на 100 м2 10 – 100 на 1 га

 

Але при такому обліку дуже важко визначити кількість особин кореневищних рослин, наприклад, пирію повзучого (Elytrigia repens L.), оскільки кореневища в них розростаються й утворюють масу вегетативних пагонів. У зв’язку з цим виникає питання: що брати за одиницю обліку – пагін чи кореневище? Зважаючи на те, що в одно- і дворічних кореневищних видів кількість екземплярів тотожня кількості пагонів, у геоботанічній практиці при обліку таких рослин підраховують не кулькість екземплярів, а кількість пагонів на одиницю площі.

Отже, метод підрахунку кількості екземплярів, незважаючи на деякі труднощі, які виникають при обліку екземплярної насиченості, є одним з найоб’єктивніших методів у геоботаніці.

Шкала рясності видів рослин

бали Друде	в розумінні В.М. Сукачова	за Н.Ф. Комаровим
		кількість особин на одиницю площі	бали
6 – Soc(socialis)	рослини вступають або майже суцільно покривають пробну ділянку, змикаючись надземними частинами	більше 100 на 1 м2
5 – Сор3(copiosae)	рослини зустрічаються дуже рясно, але немає суцільного змикання особин	від 100 до 10 на 1 м2
4 – Cop2 (copiosae)	рослини зустрічаються рясно	не більше 10 на 1 м 2
3– Cop1 (copiosae)	рослини зустрічаються досить рясно	20 – 40 на 100 м2
2 – Sp(sparsae)	рослини зустрічаються розсіяно у відносно невеликій кількості	не більше 10 на 100 м2
1 – Sol (solitaries)	рослини зустрічаються одинично	10 – 100 на 1 га
Un (unicum)	рослини зустрічаються на пробній площині в одному екземплярі

 

3. Метод обліку трапляння за Раункієром.

Дослідження лучних і лісових природних та культурних фіто­ценозів показали, що в однорідних фітоценозах певний вид трап­ляється майже на всіх облікових ділянках, другий – властивий лише для половини їх, а інші можуть траплятися рідше або зовсім рідко.

Трапляння – ступінь ймовірності знайти той чи інший вид на будь-якій малій ділянці в досліджувальному фітоценозі.

Метод обліку трапляння був запропонований Раункієром. Суть його полягає в тому, що на різних ділянках фітоценозу закидають кіця визначеної площі і описують численні імпровізовані діляночки; або описують рівномірно закладені в даному фітоценозі дослідні діляночки. У лучних і степових угрупованнях закладають 10–20 ділянок площею 0,1–1 м² кожна.

На описуваних дослідних ділянках відзначають наявність або відсутність кожного виду. Результати записуються на бланках чи у відомостях відповідної форми, у якій проставляють кількіть екземплярів (цифрою), або ставлять плюс (+), або мінус (–), що означає відповідно наявність чи відсутність виду. Коефіцієнт трапляння (%) визначають за формулою: а х 100 % = R,

n

де а – кількість дослідних ділянок, на яких даний вид був зареєстрований;

n – загальна кількість дослідних ділянок.

Наприклад, коефіцієнт трапляння конюшини лучної (Trifolium pratensis) в наведеній таблиці дорівнює:

6_х_100% = 24%

Таким же чином визначається частота трапляння й інших ви­дів у рослинному угрупованні.

Отже, відсоток трапляння різних видів на дослідних ділянках неоднаковий, і роль виду в рослинному угрупованні специфічна: вона має важливе ценотичне і практичне значення. Ко­ристуючись даними таблиці оцінки трапляння виду, можна встано­вити:

- середню кількість видів на площі 1 м² (у даному конкретному випадку вона становить 3,8);

- амплітуду варіювання кількості видів на цій площі – від 2 до 9 (середня частота трапляння видів – 3-4);

- варіаційний ряд кількості дослідних ділянок з різною
кількістю видів на них (диференціація складу за числом видів):

Кількість видів на ділянці 23456789
Кількість ділянок 6 8 7 1 0 0 1 2

- коефіцієнт розсіювання (дисперсності), розрахований ділен­ням загальної кількості видів на середню кількість їх на ділянці:

17: 3,8 = 3,4

Як зазначає О.П. Шенніков, даними якого ми скористувалися, чим більше коефіцієнт розсіювання, тим рівномірніший розподіл видів у фітоценозі;

- коефіцієнт строкатості складення, виражений як відсоток
участі видів на середній площині від загальної кількості видів:

3,8 х 100 = 22,4

Чим вище цей коефіцієнт, тим рівномірніший розподіл видів в рослинному угрупованні;

- коефіцієнт спільності видового складу (К). Його розрахову­ють для кожної пари ділянок окремо за формулою Жаккара:

К= А х 100

(В+С) – А

де А – кількість видів, спільних для порівнюваних ділянок;

В, С – кількість видів відповідно на кожній з них.

Середнє значення К знаходять як середнє арифметичне із значень К для всіх пар ділянок. Чим більше коефіцієнт спільності видового складу тим подібніші порівнювані ділянки.

За частотою трапляння виду в фітоценозі можна встановити й інші показники рослинного угруповання, які можна внести о таб­лиці. Наприклад, дані про наявність та кількість проростків, кількість вегетативних пагонів, насіннєву продуктивність, здатність до веге­тативного розмноження, наявність бур'янів, лікарських видів тощо.

Коефіцієнт спільності видів можна було б доповнити коефіці­єнтами спільності за масою, їх можна розрахувати замінивши в цій формулі кількість видів показниками маси.

Розрахувавши коефіцієнти спільності всіх пар ділянок, розра­ховують середній коефіцієнт спільності видів для всього фітоцено­зу як показник однорідності його флористичного складу. Користу­ючись цими даними, можна було б визначити ступінь загальної засміченості агрофітоценозів або ступінь забур'яненості їх певною біологічною групою бур’янів тощо.

 

Завдання.

1. За допомогою окомірного методу прямого обліку рослин (О.Друде) визначити рясність видів на ділянці.

2. Визначити рясність методом підрахунку кількості екзамплярів за Н.Ф. Комаровим.

3. Порівняти дані досліджень за шкалою рясності видів рослин.

4. Визначити коефіцієнт трапляння виду за Раункієром.

5. Зробити висновки.

 

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 3

Тема: проективне покриття та методи його оцінки

Мета: навчитись визначати проективне покриття різними методами.

Обладнання: сітка Л.Г.Раменського, зеркальна сітка, масштабні вилочки, прибор для дослідження рослинності точковим методом.

Покриття є однією з характерних ознак рослинного угру­повання. Воно визначає кількісні й якісні співвідношення міжвидами та загальну зімкнутість рослинності та його частин У геобо­танічній практиці часто користуються терміном площа покриття, розуміючи його як площу покриту (зайняту) якимись рослинами. Воно вбирає в себе і площу листкової пластинки, площу листкової поверхні, площу зайняту пеньками на лісових ділянках, і площу стерні тощо. Якщо рослина утворює велику площу листової поверхні, то, природно, краще асимілюватиме вуглекислий газ і матиме потуж­ніший фотосинтез, а отже, й вищу продуктивність.

Площею покриття буде оцінюватися й значущість виду в рослинному угрупованні, його конкурентноспроможність. Еколого-фізіологічна значущість виду зумовлена покриттям, забезпечує йому перевагу в характері та інтенсивності освітлення, поглинанні вологи з різних шарів ґрунту, забезпеченні мінеральними солями, зольними елементами тощо.

Уявлення про покриття дає така схема:

Покриття
Справжнє Проективне індивідуальне

загальне ярусне часткове видове загальне

Проективне покриття - це площа проекцій надземних частин однієї рослини (або всіх рослин угруповання) по відношенню до поверхні грунту за винятком просвітів між листками та гілками. У геоботанічній літературі частіше враховують загальне і видове покриття.

Загальне проективне покриття - це сумарна площа горизон­тальних проекцій окремих рослин, всієї популяції виду або всього рослинного покриву на поверхню ґрунту. Вона виражається у відсотках від поверхні дослідної ділянки.

Якщо, наприклад, за­льне проективне покриття становить 100% це означає, що поверхня ґрунту повністю покрита проекціями надземних частин рослин якщо ж загальне покриття становить 80% означає, що 20% поверхні ґрунту не покрите проекціями надземних частин – листками, гілками, стовбурами.

Ступінь покриття ґрунту окремими видами характеризує участь останніх у загальному синтезі органічної речовини з вугле­кислого газу, води і зольних елементів у даному рослинному угру­пованні. Тому види, які дають найбільше покриття, є домінуючими, а саме поняття про ступінь покриття замінюється поняттям про ступінь домінування.