XIII. Підготовка садівниць

З якими ж то гаслами має кожна садівниця братися за свою роботу? Ці гасла мусять бути ні занадто маленькі, ні занадто високі: вони мають відповідати тим умовам, в яких доводиться працювати, і вимогам тієї життєвої дійсності, серед якої ми живемо. Ці гасла можна краще пояснити засобом негативним, щоб то показати усі небажані з'явища і умови, які трапляються в практиці дитячого садка і в роботі садівниць; можна також зазначити і позитивні факти.

Дуже часто обставини так складаються, що, і знаючи ідеал виховання і організації дитячого садка, ми не можемо його здійснити в тих умовах, в яких доводиться працювати. Але треба вжити усіх засобів, щоб хоч наблизитися до того ідеалу. Так, починаючи з помешкання, зазначимо, що воно мусить бути просторим, світлим, повним сонячного проміння, щоб діти з першого ж року почували радість здоров'я, щастя, бачили чисту, чепурну охайність, красу убрання. В хаті є і стільці, і столики задля дітей, є невеличкі ковдри, які вони собі простеляють на чисту блискучу долівку. Тут і звірятка живі, і рослини під доглядом дітей; самі діти жваві та веселі, і в цілій хаті стоїть веселий, але стриманий галас активної вільної праці, вільних, красою позначених рухів.

А ось другий дитячий садок: хата темна, неосяяна сонцем, меблі незручні і важкі, розставлені без усякого смаку, діти сновигають без цікавої праці, ляльки долі з розбитими головами, по хаті лунають окрики, прикази фребелички з незадоволеним обличчям. Трапляються і другі садки, де усе занадто пишне, розкішне, де немає місця ані звірятам, ані вільним дитячим рухам.

Межи усіма цими ріжними обставинами садівниця має вибрати, які їй більш до сердця, і вибирати вона повинна не тільки по своєму смаку, а придивляючись до цих обставин дитячими очима, – де самі діти почувають себе найкраще, такі обставини і належить їй утворити. Сама ж вона мусить бути завше урівноважена, розвинута і освічена; завше фізичне здоров'я дітей вона має більш усього берегти. Щоб дітки в ідеальному дитячому садку були чулі, одгукувалися на усе, що вміє їм запропонувати їх улюблена садівниця, щоб діткам було і весело, і радісно, щоб вони були діяльні і з піднесеною цікавістю, самодіяльні і самоутримані, садівниця і сама в собі мусить розвинути такі коштовні риси, а для цього їй належить бути дуже терплячою, ввічливою, тактовною, простою і щирою, з глибокою вірою в дитячу природу.

Вона мусить з великою увагою стежить, щоб усі обставини дитячого садка добре впливали на дітей, не затримували б їх розвитку, не псували б їх інтересу. Вона матиме свою широку схему освіти, яку зуміє і перевести в життя, викликаючи в дітях інтерес, цікавість. Але цього замало. Справжня садівниця мусить бути завсігди готовою усі свої плани, наміри офірувати задля добра дітей, давати їм зовсім другий напрямок. Праця фребелички в тому і виявиться, що скрізь вільно висловляться дитячі думки, дитяча творчість, яким вона лише злегка наддає найкращу форму, найкращий вираз. Далеко не кожна садівниця розуміє, що діти усі свої хвилювання, захоплення, усе, чим вони живуть, можуть виявити в самостійно ними ж утвореній пісні, або художньому оповіданні, або в іграх своїх та працях, що вони вигадають, в нових комбінаціях рухів, форм, кольорів. Садівниця, яка не вміє цього спостерегти, не зможе зрозуміти еволюції творчих сил дитини, не зуміє дати їм потрібний матеріал.

Але хибою було б для садівниці занадто близько додержуватися лише дитячого настрою і не розвивати її нахили ріжноманітними враженнями. Не треба змішувати прості засоби еволюції з надто безпосередніми; не можна забувати, що особа садівниці є головний фактор в садку, – вона дає йому прогресивний рух. Вона мусить бути веселою, приємною в поводженні з усіма – і дітьми, і дорослими, повинна мати чисту, гарну одіж, приємний голос. Вона зуміє поставитися, як старший товариш дітей, і приєднати до спільної праці їх матерів і батьків і буде сама щиро захоплена усім життям дитячого садка, усіма дрібницями щоденної дійсності садка.

Але найперша її турбота – це здоров'я дітей; задля цього вона керуватиме іграми дітей, упорядковуватиме найкращі умови, наближатиме дітей, якомога більш, до природи, при першій можливості перевезе дітей з міста на село, щоб вони жили в найближчому єднанні з природою, зверне пильну увагу на розвиток їх мови, як на вираз думки і творче знаряддя задля думки. Що далі садівниць більш будуть поважати матері і батьки, і вони займуть визначне місце в житті селянської громади, бо організація найкращих умов розвитку дітей міцно зв'язана з питанням загальних умов життя на селі, і садівниця, чула, освічена людина, може мати великий вплив на громаду. Ніхто не дивуватиметься, що вона бігатиме, як дитина, бо вона це робить задля дітей, ніхто не буде сваритися за те, що по захистку чи по садку лунає веселий сміх дитячий, голосна пісня, що садівниця дає дітям волю утворювати свої ігри, свої забавки, бо громадянство упевниться, що разом і поруч з веселими гулянками в садку йде невпинна праця, діти непомітно чомусь навчаються і на вулиці, коли вони самі, без «тьоті», вони не валяються несвідомо в піску, не допікають одне другому стусанами, не викрадають по сусідніх городах огірки та ягоди по садках, а якось спільно коректно бавляться і ввічливо вітаються з дорослими.

Свідомо садівниця не тільки буде дітям поясняти з'явища природи, вона познайомить їх і з працею людей, поведе їх до коваля і до бондаря, пояснить, що то роблять матроси, а що газетярі, і що в кожній праці потрібне не одне знання технічне, а й своя творча думка, потрібна чесність в виконанні. Вона і дітям дасть початкове знання ремества, заохотить до продуктивної праці на користь собі і громаді. Таким робом, свідома талановита садівниця гратиме видатну ролю не тільки в стінах дитячого садка, а і серед громадянства того села, тієї частини міста, де вона працює.

Щоб утворилася така корисна керівниця дошкільного виховання, потрібні такі умови: І) особа садівниці, її індивідуальність; 2) її наукова освіта, широта її світогляду і 3) її фахова підготовка.

Тут маємо собі вияснити, чого саме вимагає від садівниці її фах, яких особистих рис і якої освіти. Задля цього треба знову певно з'ясувати, які суть гасла дошкільного виховання і його керівниці? Індивідуально садівниця має бути перш за все здорова, з урівноваженою веселою вдачею, але не з шаленою нестриманою веселістю, а з тихо - радісним відношенням до життя, до дітей, вона мусить мати цілком лагідну несварливу натуру, скромну вдачу і глибоке почуття любові і до дітей, і до людей взагалі, щоб провадити свою справу, пристосовуючись до усякого оточення, ні з ким не сварячись, але міцно додержуючи своїх певних педагогічних переконаннів.

Кожна садівниця має собі зробити іспит – рік попрацювати біля дітей, щоб перевірити свої індивідуальні нахили, чи відповідають вони вимогам педагогіки, чи задовольнить її дошкільне виховання морально, чи сама вона фізично може витримати цю нелегку працю.

Що до освіти, то вона безпремінно мусить бути високою, бо інакше садівниця не опанує широкими вимогами дошкільного виховання. Перше місце в цій освіті займає психологія і фізіологія душі і тіла дитини. Чимало знання потрібно їй мати і по природознавству, і всесвітній літературі, щоб давати дітям певні пояснення з життя природи, а з літературної всесвітньої скарбниці вона має вільно черпати оповідання, казки, легенди задля своїх маленьких слухачів.

Що до фахової підготовки, то вона має дати садівниці широкі керовничі принципи, знання дитячої природи, які допоможуть їй оцінювати ті або другі засоби виховання, вибрати для малечі відповідну роботу, розуміти ріжну вдачу дітей, розбиратися в тіх або других методах навчання і виховання, при цьому треба зауважити, що свідома садівниця не має підлягати без критики тому або другому принципові, не має працювати по раз вистудіюваному катехизису: дошкільне виховання постійно йде вперед, оскільки розвивається психологія, оскільки росте, змінюється і практика дошкільного виховання.

Садівниця мусить йти завше наперед, прислухаючись до нових спостережень над дітьми, до нових гасел, які залунають в спразі виховання відповідно до тих або других настроїв, течій суспільного життя. І сама садівниця своєю працею, своєю щирою увагою до кожної дитини, індивідуальними спостереженнями вона вже ширить свою власну свідомість і через це має змогу легше і доцільніше вибирати такі або другі ігри, забавки, праці.

В бельгійських дитячих садках кожна садівниця закликається до активної роботи по усяких питаннях виховання, – вона читає реферати на з'їздах товаришів, випробовує усякі нові методи, знаряддя, які з'являються на підставах науки, вона сама складає нові матеріали задля дитячого розвитку і цей матеріал перевіряється її товаришами на практиці і потім спільно критикується. Вимагається від садівниці багато ясної критики, творчої ініціативи. її спостереження над дітьми теж дають певне завдання, а саме, – щоб вони не губили своєї вартости в загальних незакінчених рисах, ставляться певні питання, на які її спостереження можуть пролити трохи світу, напр., на що саме звертає більш усього увагу дитина? Чим виявляє вона свій інтерес, свою зацікавленість? Як довго увага затримується на одному якомусь інтересі? Якими найохотніше бавиться вона цяцьками? Що більше цікавить дитину в природі і т. ін.

Крім свідомости педагогічної і психологічної, кожний вихователь мусить поставитися цілком свідомо до того реального життя, яке його і його дитячий садок оточує, до того громадянства, з якого приходять до нього діти, до його потреб, до негативних і офірмативних боків життя. Садівниця має і в дітях виховати соціальне почуття до їх оточення. Широка освіта, звичайно, завше розвиває соціальну свідомість, ширить інтерес до усяких соціальних інституцій – до кас, кооперації, бюро праці, книгозбірень, читалень, громадських клубів і т. ін. Коли час дозволяє, бажано, щоб садівниця приймала участь в усяких таких громадських організаціях. Але головне завдання її – це об'єднати матерів, з'єднати їх в один щирий гурток, зацікавлений в найдорожчих своїх інтересах, в розвитку своїх дітей.

Французькі педагоги просто кажуть, що від самого початку організації того або другого садка чи захистка садівниця має думати-гадати, як їй зацікавити справою матір, як ввійти з матерями в найміцніший зв'язок. Не те, щоб матері й батьки втручалися в справу, а щоб вони так нею цікавилися, що з охотою приходили б в садок, сходилися на зібрання по заклику садівниці і сами навчалися спостерігати такі або другі вияви вдачі дітей і давали садівниці потрібні їй пояснення.

Садівниця має користуватися задля такого єднання усякими засобами: упорядковувати вистави праці дітей, їх різноманітних виробів, організовувати гуртки батьків і матерів, свята, в яких могли б приймати участь діти і їх батьки, ріжні добродійні вистави і т. ін.; має сама приходити до родини дітей з приводу такого або другого випадку, має давати гігієнічні поради і т. ін. Насамперед, записуючи дитину, яку мати привела до садка, вона дає їй аркуш з запитаннями, на які кожна мати мусить подати правдиву одповідь. Раз або два на рік садівниця знайомить матір з усіма спостереженнями, які вона робила понад її дитиною, вивіряє, наскільки вони справедливі, прохає матір або додати, або пояснити що-небудь в поводженні дитини. По деяких округах бельгійських для садівниць обов'язково навідуватися до батьків своїх учнів і давати інспекторові справоздання про ті умови, в яких живуть діти. В окрузі Шарлеруа батькам показують усі знаряддя, усі засоби навчання, і пояснюють, як саме виховуються діти без жадних кар, без лайки. Коли на селі з'являється яка пошесть, батьків закликають на зібрання, садівниця укупі з лікарем пояснює, яке лихо від пошести і як від неї боронити дітей.

Разом з цим садівниця має придивлятися до народного життя в селі, бо вона ж має виховувати дітей на певному національному ґрунті. Коли дитячий садок вже є початок соціального життя дітей, то і треба ставить його в близький зв'язок з національним життям, і фребеличка має черпати усякий художній матеріал не тільки з ріжних книжок, а і з тої великої спадщини, що нація передає через віковічну творчість своїм нащадкам. Виховання не є лише підготовка до життя, а швидше само життя, і хай фребеличка живе з дітьми спільним життям з усім селом – національні свята, громадська праця, громадські з'явища, які дитина може зрозуміти і які піднімуть її етично-соціальну свідомість.

Справу дошкільного виховання ми розглядаємо в найближчому зв'язку з усіма умовами життя не тільки родини дитини, а і того народу, до якого вона належить, якому самою долею призначено дитині служити, чиї національні риси відбиваються на здібностях дитини, її нахилах, її вдачі. Дитячий садок не можна утворити лише по теоретичних вигадках та вказівках, по чужих зразках. Він має скластися в залежности від того осередку, серед якого він повстає, закладається, в залежности від клімату, раси, нації, економічних і культурних умов цілого оточення. Фребеличка має помітити, які національні риси бажано зміцнити в духовному складі дитини, а які потроху зменшувати, які шкодливі задля гуманного розвитку дитини. Так, напр., слов'янам шкодить дуже їх слабка воля, нестриманість бажаннів і намірів і брак рішучості. Треба садівниці добре вияснити собі викоханий на протязі віків ідеал народу, нації і вести до його здійснення. Разом з цим треба з малих літ викликати в дітях палку любов до рідного краю, ця любов завше жевриться в душі дитини, майже несвідомо вона любить свою хату, своє село, милується рідними левадами, широким степом або темним лісом. Треба цю маленьку іскорку роздмухати в гаряче щире почуття, хай дитина додивляється до краси рідного степу, слухає рідну пісню, рідну мову, знає своїх рідних героїв-лицарів і що далі більш свідомо ставиться до того національного і природного осередку, в якому вона виростає, якому колись мусить служить. Любов до рідного краю гарне, чудове, могутнє почуття! Воно живе в душі людини, поки не вмирає її свідомість, навіть у злочинця воно гине лише як остання етична підвалина.

Буває, що хто-небудь довго живе далеко від свого краю, мабуть, забуде і ім'я села, з якого виїхав, але яке-небудь рідне слово, рідна пісня пролунає і – все прокинеться, і почує людина, хто вона і звідкіля вийшла. Сучасні педагоги надають великого значення цьому патріотичному почуттю, його об­стоює французький педагог Бьюссон, Фуйлльє, Демолен. А щоб перевести його в життя садка, бажано, щоб сама садівниця була ним перейнята.

Ось ті великі вимоги, які дошкільне виховання ставить добре підготовленій, талановитій і свідомій садівниці, щоб дала вона своїм маленьким вихованцям радість і щастя і щоб допомогла їм виявити усі найкращі людські почуття, які дрімають в їх ніжній дитячій душі, щоб пособила виявитися усім їх творчим силам і захопила їх бажанням стати добрими, гарними людьми. Велика, відповідальна робота? А запомогти в ній найкраще може не та або друга широка фахова підготовка, а те, що Песталоцці ставив найвище од усіх принципів: щира глибока любов до дітей!

 

СОФІЯ РУСОВА

В ОБОРОНУ КАЗКИ

Друкується за виданням: ж. «Світло», 1913. Кн. 7. с.3-8.

Тепер, коли переглядають усю дитячу літературу, щоб як найкраще впорядкувати читання дітей, виникає дуже часто питання, чи придатні для раціонального розвитку душі й розуму дитини казки, чи фантастичні уяви казкового світу не шкодливо вражають й без того розвинену фантазію дітей,чи не слід як найбільш обмежити вплив казки й вносити в матеріал дитячого читання більше реального, правдивого. Можна справді бачити, що в наші часи деякі педагоги починають (як колись в часи Базарова) занадто надавати переваги науковому дослідові й реальному знанню. Вони з якимсь призирством ставляться до казки, до фантастичної творчості, до почуття. Так д. Єлачич пише: «Хай книга дитяча малює дитині реальне життя, яке вона може зрозуміти, хай вона познайомить дитину з добром і злом, але не вигаданим, не схематизованим, а таким звичайним, яке є в дійснім житті. Дитяча література мусить рішуче перейти до художнього малювання дійсності».

Такі саме погляди висловлювали реалісти 60-х років, і ми бачимо, що перший критик дитячої літератури Толль в 1862 році рішуче повстає проти казки. «Діти, – каже він, – мають дуже розвинену й брехливу фантазію, пам'ять в них ще не міцна й багата на зайві факти, що дають дитині неправдиві погляди на дійсне життя й на природу. Казка підтримує ці неправдиві відносини, вона здається хіба вже для дуже млявих дітей, щоб хоч якось їх розбуркати, а взагалі непотрібна». Пізніше другий критик, Д. Феоктистов, вже прихильніше ставився до казки. «Хай читають діти казки, – казав він, – але нехай в той саме час вони матимуть в руках і книжки реального змісту».

А за наших часів розвою естетично творчого напрямку казка вабить педагогів своєю красою, за наших часів шукання чогось примітивно чарівного казка запанувала й обгорнула дитячі книгозбірні занадто нереальною, неправдивою атмосферою, проти якої дуже розумно повстають деякі позітивісти, що надають ваги здоровому, раціональному розвиткові дитячого розуму. Серед цих ріжних часових напрямків педагогичної критики краще за все звернутися до самого суб'єкта, коло якого клопочуться і педагоги, і бібліотекарі, і автори дитячих книжок: чого ж саме вимагає дитина, що вона любить читати, як виявляє вона свої нахили й свій смак до книги.

Відомо, що великі поети й письменники кохалися в казках в дитячі літа. Гете, Пушкіна згадують приязно, як вони слухали й самі читали казки, мифи, легенди. Жорж Занд з подякою згадує, що її мати ніколи не нищила її віри в фантастичні з'явища: – «феї, гиганти – мати не казала мені, що їх немає справді, я сама з розвитком розуму в тому упевнилася!» Шкода тієї дитини, яка змалечку не знала казки, не слухала, захоплена, як сопілочка сама грає, не слідкувала думками за героїчними подіями Дурня, не плакала над долею братів та сестри, що повернуто в лебедів або гусей. Малій дитині усі ці вигадки здаються правдивими через те, що вона ще не може розібрати, де можливе й де починається неможливе.

Французький педагог Жакар дуже справедливо пише: «уявіть собі радість й здивування дитини, коли вона уперше бачить, як з неба падає білий сніг. Хіба вона, бачучи це, не може щиро гадати, що так само з неба може падати й золото, й цукерки. Розум дитини, ще не здатний зрозуміти законів правдивого природознавства, дає на усі з'явища свою анімістичну пораду, йому не дивно, що вовк говорить, що місяць ходить – то виринаючи з хмари, то знову поза хмарою ховаючись.

Казка й дитина щось таке споріднене, вони так одне з другим зрослися, що як би педагоги не намагалися вигонити казку з дитячої хати, вона таки там пануватиме, бо вона природно відповідає вимогам дитячого розуму, а ті людські відносини по казках такі прості й зрозумілі, що дитина може щиро спочувати лихові й недолі, радіти перемозі й щастю казкових героїв. Й це викликає перше почуття сімпатії – початок альтруїзму, перше свідоме вражіння правди й неправди, тої примітивної великої правди, яка залягає в глибокому лоні народньої душі й виливається так просто в народніх казках. Тут уперше прокидається дитяча увага до людей, спочуття до їх долі, зростає глибока сердечна любов до усього вбогого, до краси й до добра. Так само як у думках дитини, так і в казці наче нема нічого надзвичайного, але усе надзвичайно, нема одмеженого часу ані простору. Зате усе живе, усе має почуття, знає ласку, знає правду, усе повне якогось чарівного життя – й квітка, й береза, й пташки, й звірі, й вітер і вода...

Дитина захоплена цим життям, колись вона буде може так само з увагою прислухатися до наукових законів біології, хімії, які роскажуть їй справжнє теж повне краси життя природи. Але збудила першу думку, познайомила дитину з світовим життям не одна увага та спостережливість, а й казка-чарівниця. Ось через це й не можна вважати казку шкодливою за для духовного розвитку дитини, навпаки – вона кільки літ має рішучий вплив на думки дитячі й навчає дитину з книжки вбірати радість, вона розвиває естетичний смак, який й надалі одверне дитину від погані лубочної; вона-ж викликає в дитині творчу силу, яка вчить дитину вигадувати самій гри на зразок казки, малюнки до любої казки.

Німецький критик Лихтварк каже правду. Душа дитини шукає захоплення. Треба, щоб в книжці дитячій малювалося те, на що може одгукнутися душа дитини. Дитина шукає всього надзвичайного (не стримуйте її в цьому) й разом з тим вона стежить за усякими дрібницями, деталями. Це й є форма казкового оповідання.

Другий критик Вольгастер каже: «з усіх наших літературних скарбів – найближчий дитячій природі казка. В їй так само схоплені типичні широкі риси людей та звірей, як схоплює їх дитина (це доводять і самостійні малюнки дітей)». Люде виступають без складних ознак – або добрі або лихі, або веселі або зажурені, або гарні або погані, але з ріжною душевною деталізацією, через що вони для дітей конкретні. Чи то Котигорошок, чи то Івасик Телесик, чи дідова чи бабина дочка – це перші друзі дітей, і, хто думає, що реальні оповідання можуть краще познайомити дитину з життям, той помиляється. Наше сучасне життя складне, змучене, штучне – воно незрозуміле дитині й хай вона спочатку навчиться орієнтуватися в тих найпростіших умовах життя, які повстають в казках.

Звісно, пишучи про казку, ми маємо на увазі перш за все народню казку, ту казку, що народилася на зорі свідомого життя в простій хаті, серед пантеїстично зачарованого світогляду. Наче величня невпинна течія од віку до віку, з одного серця в друге переливалася та людська казка й дійшовши до наших дітей єднає їх міцним творчим зв'язком з давноминулими часами.

Так складається те величне, вічне, з чим дитина й вступає в сучасне життя. Етика не того або другого люду, бо в казках уся мудрість усієї людскости на землі не тимчасова мораль, а правда, яка потроху виробляється людьми на усіх кінцях світу широкого й може колись запанує по над усіма нашими ще виразними звірячими інстинктами. Не дурно Грим, такий знавець народньої німецької казки, думав, що можна казкою «відродити людей». В казці усіма життєвими справами керує глибоке переконання правди, в казці нема моралі, а є пережите почуття милійонів людей, що через віки перенесли велику віру в перемогу правди, в красу добра й його непереможну силу. Нехай же й в душі дитини засвітиться ясна зіронька – шукання правди, хай прокинеться бажання здобути правду не тільки для себе, а для усіх цих Іванів, дурних та вбогих, до яких вона звикає в казці.

Так ставимося ми до казки взагалі, але серед моря казок – треба для дитини одвіяти полову від чистого пожиточного зерна. Перш за все й серед народніх казок треба одкинути те, що своїм вже нездоровим фантастичним подихом може налякати дитину, пошкодити її чулу вразливість.

Народню казкову літературу треба перебрати й по зросту: є багато таких казок, яких зовсім не зрозуміють діти до 7 літ й які задовольняють дітей 10 літ. Звісно, ближче од других казок будуть дитині казки її рідні, її рідного люду, бо хоча науковий досвід зробив казку всесвітньою складкою, але всесвітні теми (яких не налічують більше ніж 7-8 десятків) кожним народом переказуються по свойому, одягаються в місцеві убрання, обставляються краєвими умовами життя. От через що казка рідна єднає дитину з рідним краєм й людом. Мова казки мусить бути чиста народня; це коштовна мова, якої не дасть ніяка друга книжка. 3 літературних казок треба давати найкращі з боку художньої краси й найближчі до народньої творчости своєю простою глибокою правдою. Звісно, увесь цей казковий матеріал теж потрібує уважливої індівідуалізації що до зросту й нахилу дитини, бо правду каже Рубакин: кожну книгу можна прирівняти до фортеп'яно, в якому кожне слово – окремий клавіш, на якому ріжно виграває усякий піаніст (читач). За для малих (до 7 літ) діток безумовно придатні: Кривенька уточка, Лисичка, Котик та Півень, Лисичка-сестричка та Вовк панібрат, Колобок, Вовк, Собака та Кіт. Коза мати, Калинова сопілка, Три брати, Рукавичка, Івасик Телесик, Цап та Баран, Дідова дочка, Царівна Жаба, Горобець та билина, Бідний вовк, Солом'яний бичок. З чужих казок народніх зовсім невдатні арабські казки, дуже, багато жорстоких є серед норвежських та німецьких казок, але з збірки Гріма можна деякі найкращі вибрати. З казок Перро не можна одкинути Попелюшку, Червону шапочку. Японські, індуські та инші краще давати дітям 10-12 років, вже більше як етнографичний матеріал. Серед сербських та чешських є дуже багато гарних придатних і для малих дітей.

З літературних казок Андерсенові звісно найбільше підходять: Снігова королева, Ялинка, Погане каченя, Лебеді, Стокротка завжди любі дітям.

Для дітей 10-14 років, казка вже не має своєї привабливої краси – цей вік вимагає вже чогось або більш наукового, або більш героїчного – Гайавата, Калевала – ці світові поеми захоплять тоді швидче, аніж окремі, невеличкі казки. По данним експериментальної педагогики після 10 років (10-16) найбільше читають подорожі – 94%, оповідання з сучасного життя – 92 %, вірші та поеми – 74 %, наукові книжки – 65 % й тільки 55 % припадає на аматорів казки. (Дивись досліди Смирнова – Рус. Шк. 1911 р.) Небіжчик Балталон розпитував більш 300 дітей серед учнів перших 4 класів різних шкіл, що їм більш до вподоби – чи правда чи казка, й 91 % були за правду. Вахтеров розпитував у 633 учнів початкових шкіл 9-14 років й з-поміж них тільки 16,5 % висловилися за казку, при чому % спадав з кожним роком: 9 літні ще дали 28 % читачів казок, 10 літні – 27,7 %, 12 літні – 13 %, 13 літні – 10 %, а 14 літні тільки 3,6. Так що з зростом дитина вже шукає другого матеріялу для свого розуму, не фантастичного, а більш менш реального.

Таким робом діти самі говорять нам, що казка не може задовольнити читача старішого од 10 років, але вона панує й вабить до себе дітей з першої хвилини, коли прокидається її думка. Взагалі, обороняючи казку, ми в їй бачимо, не стільки фантастичну вигадку, а найкращий художній твір, в згоді з настроєм, з головними вимогами дитячої думки, ве­личній своєю красою й простотою. На нашу думку, кожна найпростіша книжка, яка викликає в душі поетичний настрій, доводить до гарного почуття, яка хвилює глибоко душу – така книжка безкраю більше має доброго впливу на дитину аніж цілі купи книжок, що дають багато розумові, та мало серцю.

¹ Журн. «Світло», 1913, книжка сьома, с. 3-8.

СОФІЯ РУСОВА