Мюнхенська угода и загарбання Чехо-Словаччини

Створення СРСР

30 грудня 1922 – перший загальний з’їзд рад прийняв Декларацію й Договір про утворення СРСР: Білорусія, Росія, Україна, Закавказька федерація(Грузія, Вірменія, Азербайджан).

Обрано ЦВК(Калінін) – законодавчий орган влади. Радянський Народний Комісаріат – виконавчий уряд. 31 січня 1924 – 2 з’їзд прийняв Конституцію СРСР.

13. «Воєнний комунізм»

В 1918 Рад.Нар.Ком. на чолі з Леніним проголошує «Воєнний комунізм»: 1)продрозверстка(80-85%); 2)заборона приватної власності; 3)повна націоналізація підприємств; 4)відміна торгівлі і товарно-промислових відносин; 5)обов’язкова трудова повинність для населення; 6)карткова система; 7)зрівнялівка по оплаті картці.

14. Індустріалізація в СРСР

Особливості: 1)над швидкі темпи(1929- рік «Великого перелому»; 2)здійснювалося за планом(перша 5-ка 28-32, друга 5-ка 33-37, третя 5-ка 38-42); 3)здійснювалося екстенсивним шляхом – не за рахунок запровадження нових технологій, а за рахунок будування великої кількості підприємств; 4)більше уваги приділяли розвитку важкої промисловості. Наслідки позитивні: 1)перетворення СРСР на потужну індустріальну країну; 2)створення потужного ВПК; 3)поява нових галузей промисловості; 4)покращення технічного оснащення промисловості і сільського господарства. Наслідки негативні: 1)формування командно-адміністративної економіки без урахування ринкових законів; 2)відставання легкої і харчової промисловості; 3)нерівномірне розміщення промисловості; 4)зниження життєвого рівня; 5)збереження важких умов праці.

15. Колективізація СРСР

Грудень 1927 – з’їзд ВКПБ взяв курс на колективізацію(перетворення одноосібних господарств на великі колективні й радянські господарства). Причини: 1)перекачування коштів на потреби індустріалізації; 2)забезпечення населення дешевими продуктами харчування і сировиною; 3)ліквідація куркульства і приватного сектора в с/г, контроль держави за селянами.

Хід колективізації: 1929-розкуркулення. 1930-застосування насильницьких методів колективізації, стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів» селянам дозволили виходити з колгоспів. Осінь 1930-лист ЦК ВКПБ який закликав найрішучішими методами завершити колективізацію. 1937-завершення колективізації.

16. Масові репресії в СРСР

1937-1938 – пік репресій. З приходом до влади Сталіна(1925) створено репресивний апарат: ЧК-черезвичайна комісія, КДБ-комітет державної безпеки, НКВС-народний комісаріат внутрішніх справ. Завдання: ліквідація опозиції в країні; тримати під контролем всі суп. процеси в країні; забезпечити державу безкоштовною робочою силою. Хід: 1)1920-перші репресії; 2)1934-масові репресії; 3)1937-1938 – «великий терор». Репресії направлені: 1)церква(2 тис. священників); 2)військові кадри(Якір,Федько,Ковтюх); 3)комуністи(партійні чистки-15 тис. партійних працівників:Косіор,Чубар,Коцюбинський); 4)інтелігенція(Хвильовий, Куліш, Курбас)

17. «Новий курс Ф.Рузвельта»

Монополізація стала основною причиною світової економічної кризи (1929-1933 рр.) — однієї з найбільших криз перевиробництва за всю історію капіталізму. Контролюючи майже всі галузі виробництва, монополістичні об'єднання утримували високу ціну на вироблену продукцію при її низькій собівартості, намагаючись отримати надвисокий прибуток. Однак унаслідок розорення дрібних підприємців, зростання безробіття та інших чинників різко зменшилась платоспроможність населення, що призвело до кризи перевиробництва. Криза охопила всі країни світу, але найбільше США і Німеччину.

Криза охопила фінансово-кредитну систему країни, спричинила банкрутство багатьох банків, втрату мільйонами громадян своїх заощаджень.

 

Приступивши до виконання президентських обов'язків, Рузвельт домігся прийняття конгресом 70 законодавчих актів, спрямованих на оздоровлення промисловості, сільського господарства, торгівлі, кредитно-грошової системи. Усі ці заходи отримали назву «нового курсу», мета якого полягала у здійсненні державного регулювання економіки. Була створена Національна адміністрація відбудови промисловості, яка провела примусове картелювання на основі «кодексів чесної конкуренції».

Ф. Рузвельт створив Адміністрацію громадських робіт, яка набирала безробітних на різноманітні роботи. У 1933-1937 рр. для цього було виділено 12 млрд дол.

Щоб швидше вийти із сільськогосподарської кризи, у травні 1933 р. було прийнято закон про допомогу фермерам, а також засновано Адміністрацію для регулювання сільського господарства. Остання встановлювала ціни на сільськогосподарські продукти та обсяги виробництва. Важливим елементом «нового курсу» був закон допомоги фермерам. З метою підвищення ілги на сільгосппродукцію фермерам пропонувалося укладати з урядом контракт на предмет скорочення посівних площ і поголів'я худоби, за що вони отримували грошову премію.

Активне державне регулювання економіки, реформи «нового курсу» сприяли припиненню кризових явищ і поступовому піднесенню економіки, поліпшенню умов життя і праці робітників.

Розуміючи приреченість спроб відновити старий порядок і враховуючи настрої мас та розстановку політичних сил, Рузвельт здійснив «зрушення вліво» у своїй політиці, складовою частиною якого став ряд важливих структурних перетворень в американському суспільстві. У країні впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійне забезпечення. В 1935 р. було ухвалено національний акт про трудові відносини (закон Вагнера). Він остаточно закріпив право робітників на організацію профспілок, проведення страйків, створив також систему державного регулювання трудових відносин. Були значно розширені економічні функції держави. Встановлення державного контролю над Федеральною резервною системою і перетворення її в своєрідний центральний банк США завершили банківську реформу.

18. Франція в 20-30х роках. Народний фронт:

Після війни для Франції її союзниками було створено режим сприяння: закріплено за нею Ельзас і Лотарингію, надано права на експлуатацію Саарського вугільного басейну, передано турецькі та німецькі колонії, натуральні поставки вугілля, лісу, будівельних матеріалів на суму понад 8 млрд золотих марок. Це, природно, не вирішувало проблем країни і не усувало напруженості у відносинах між Францією та Німеччиною (наприклад, у 1923 р. французи окупували німецький Рур), але було зручним стартовим майданчиком для її нового економічного злету.

Співчуття збоку США та Великої Британії Франція у 20-х рр. не знайшла через своє ставлення до Німеччини. На думку Лондона, французи невиправдано суворо ставилися до переможених німців і тим стимулювали піднесення в Німеччині націоналізму та реваншизму. Останнє заважало стабілізації в Західній Європі. Тепер Англія вже була не стільки союзником Франції у боротьбі з Німеччиною, скільки посередником між ними.

Украй гострою була фінансова проблема. У роки війни уряд фінансував витрати не за рахунок надходжень від податків, а в основному за рахунок англо-американських кредитів та внутрішніх позик. По війні потрібно було виділяти значні кошти на виплату пенсій вдовам та інвалідам, на відбудову економіки.

Особливостями післявоєнної відбудови у Франції були збереження характерної для неї великої кількості дрібних підприємств, фінансові вкладення більшості французів не у виробництво, а в цінні папери (наприклад, у 1929 р. прибуток від них втроє перевищив надходження від промисловості), сімейні торговельні підприємства та сільськогосподарські ферми.

У цілому у 20-х рр. французам вдалося досягти непоганих результатів: відновлено господарське життя північно-східних районів; урядові кредити дали змогу повністю ліквідувати безробіття; встановлено 8-годинний робочий день, укладено урядом колективні договори; денаціоналізовано промисловість.

Народний фронт: коаліція лівих політичних партій і рухів, у тому числі Французької комуністичної партії (ФКП), Французької секції Робітничого Інтернаціоналу (СФІО) та Партії республіканців, радикалів і радикал-соціалістів, що перебувала при владі у Франції з 1936 по 1937 рік. Вона виграла парламентські вибори у травні 1936 року, та сформувала перший уряд, який очолив представник СФІО Леон Блюм у складі виключно членів СФІО і радикал-соціалістів

Через декілька тижнів після перемоги Народного фронту у Франції розпочалися масові страйки. Так у травні та червні страйкувало більше ніж 2 мільйони робітників. Почалося захоплення робітниками промислових підприємств. Чисельність профспілок зросла із 1,5 мільйона членів до майже п'яти 7 червня 1936 за сприяння уряду Народного фронту Загальної конфедерації французьких роботодавців (CGPF) і Загальна конфедерація праці (ЗКП) уклали між собої так звані Матіньонскі угоди, що було значущою перемогою профспілок в історії Франції.

19 червня декретом уряду Леона Блюма були заборонені фашистські організації.

Народний фронт розпочав амбітну широкомаштабну програму реформ. Так 20 червня 1936 року було прийнято закон, що встановлював щорічну оплачувану відпустку (фр. le conges payes) в індустрії, торгівлі, вільних професіях, домашній службі і сільському господарстві. Згідно із цим законом кожен робітник, службовець або учень, що пропрацював не менше 1 року на підприємстві, мав право на оплачувану відпустку тривалістю 14 днів, у тому числі 12 робочих.

27 червня 1936 року прийнято закон, що встановлював 40годинний робочий тиждень в промислових, торгових та ремісничих підприємствах, а також обмежував тривалість перебування у рудниках не більше 38 годин 40 хвилин на тиждень.

Серед інших реформ проведених за ініціативи Народного фронту було:

введення обовязкових колективних трудових договорів;

впровадження програми основних громадських робіт (за прикладом «Нового курсу» в США);

часткова націоналізація військової промисловості та повна націоналізація залізниць;

продовження обов'язкової шкільної освіти з 13 до 14 років, а також створення Міністерства спорту та культури та Народної академії мистецтв.

Загалом у 1936 році парламент Франції прийняв 133 закони, що реалізовували програму Народного фронту. Була прийнята чотирирічна програма переозброєння армії.

У 1937 року була проведена податкова реформа, за якою вводився податок для дрібних підприємств у розмірі 2% з обороту, а для великих — 6%. Були збільшені податки на велику спадщини і доходи, у тому числі на прибуток акціонерних компаній. Реорганізація Французького банку поставила його під контроль держави, хоча і не означала формальної націоналізації.

19. Тоталітаризм – політичний режим, або форма державного устрою, що характеризується тотальним(всеохоплюючим) контролем держави над усіма сферами життя суспільства і окремої людини. Ознаки: 1)становлення однопартійної системи; 2)культ особи вождя; 3)агресивна зовнішня політика; 4)повний контроль держави за усіма сферами життя суспільства та окремої людини; 5)ігнорування прав людини, масові репресії; 6)мілітаризація економіки. Різновиди: 1)більшовизм(СРСР); 2)фашизм(Італія); нацизм(Німеччина).

 

20. Установлення Фашистської диктатури в Італії

Італію називали «переможеною в таборі переможців», бо вона отримала менше територій, ніж їй обіцяли. Багато італійців почували себе приниженими. 1920-створені військові загони бойовиків(чорносорочечники)-Сквадри. Жовтень 1922 – похід Сквадр на Рим. В результаті король видав указ про призначеняя Муссоліні главою уряду. З кінця 20-х років починається процес активного втручання фашистської держави у сферу економіки. Італійський варіант цього процесу полягав у будівництві «корпоративної держави». 1927 р. Велика фашистська рада прийняла Хартію праці, відповідно до якої профспілки були замінені корпораціями. Ці корпорації об’єднували представників держави, підприємців і робітників відповідно до галузей виробництва. Ці організації повинні були не тільки управляти виробництвом, але й згладжувати суперечності між працею і капіталом. Ідеологи фашизму стверджували, що корпоративізм сприятиме ліквідації класових розходжень і забезпечить соціальну гармонію в суспільстві.
У 1930 р. була створена Національна рада корпорацій, що повинна була об’єднати в єдине ціле політичне й економічне життя. Спочатку Рада об’єднала 22 галузі; до її складу входили міністри, представники фашистської партії, бізнесмени й профспілкові діячі. З 1934 р. корпоративна система стала тотальною. Національна рада корпорацій увійшла до складу фашистського державного апарату й узяла на себе функції вищого керівного органу в галузі економіки.
Реорганізація вищих законодавчих органів у 1939 р. завершила будівництво корпоративної держави. Функції палати депутатів почала виконувати палата фашизму й корпорацій. Було також покінчено з виборністю: на всі ключові пости призначалися лише члени фашистської партії, чисельність якої до цього часу зросла до 1,5 млн. чоловік.
У 30-ті роки Італія здійснювала політику автаркії, яка полягала у створенні національно замкненої економіки, що спирається на власні ресурси. Ця політика стимулювала розвиток національної промисловості, у першу чергу військової. Фашистський уряд прийняв програму переозброєння армії. Економічна стабілізація дозволила Італії перейти до активної зовнішньої політики.

21. Встановлення нацистської диктатури А. Гітлера

Причинами його виникнення були реваншистські настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальсько-го миру, соціальна незахищеність більшої частини населення в результаті зростаючої післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції.Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП), І що стала центром тяжіння усіх фашистів, була утворена в 1919 р. Порівняно швидко лідером цієї партії став Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організувати заколот у Баварії, але зазнали поразки. В 20-ті роки вони ледь існували. Швидкий ріст їх впливу почався в роки економічної кризи 1929-1933 pp. Основні програмні положення фашистського руху в Німеччині були викладені в книзі А.Гітлера "Майн кампф" ("Моя боротьба").

Економічна криза і криза Веймарської республіки. Прихід фашистів до влади. Криза економічна стала і кризою Веймарської республіки. Велике безробіття, масове розорення селян і ремісників вимагали від влади екстремальних заходів для полегшення становища народу. Однак уряди, що змінювались, виявились у полоні застарілих схем, вони проводили політику економії, урізаючи й без того незначні соціальні витрати. Були підвищені податки на предмети першої необхідності, зменшені розміри пенсій, позбавлено допомоги безробітних, молодших 21 року.

22. Відновлення державної незалежності Польщі. Ю. Пілсудський.

Наприкінці XVIII ст. поляки втратили державну незалежність унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795). Австрія, Прусія та Росія стерла з політичної карти Європи Польську державу. Поляки плекали надію на відновлення національної незалежності, сподіваючись, що з початком загальноєвропейської катастрофи — Першої світової війни, у якій усі три, чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнала поразки. У ході бойових дій російська частина Польщі була окупована австро-німецькими військами. У роки війни склалися два політичні табори, які боролися за відновлення польської державності.

11 листопада 1918 р. Польщу проголошено республікою, на чолі якої став більш авторитетний Ю. Пілсудський. Він проголосив себе «тимчасовим начальником держави». Було сформовано новий польський уряд на чолі з Є. Морачевським.

17 березня 1921 р. у Польщі була прийнята нова конституція, яка зовсім не влаштовувала Ю. Пілсудського. Тому він пішов у відставку.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський в результаті державного перевороту знову повертається на політичну арену. Тепер його підтримує армія, духовенство та національні партії. Пілсудський розганяє сейм і оголошує встановлення режиму під назвою «санація».

Незабаром вносяться зміни і до Конституції. Для стабілізації економіки було залучено американський і французький капітали, вдалося стабілізу­вати грошову одиницю — злотий. Незважаючи на такі дії уряду, економічна криза в Польщі затягнулась аж до 1934 р. Політична ситуація ускладнюється, Пілсудський втрачає вплив, його режим стає авторитарним.

Утворення Чехо-Словаччини

Восени 1918 р. в умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни розпочалася практична реалізація планів чеських і словацьких політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. 28 жовтня 1918 р. Празький Національний Комітет у центрі Праги (Вац-лавська площа) у присутності тисяч чехів проголосив утворення Чехословацької Республіки і заявив про тимчасове взяття на себе функцій вищого органу влади. Того ж дня у Женеві між керівниками двох політичних центрів — празьким Національним комітетом і Тимчасовим чехословацьким урядом розпочалися переговори щодо практичної реалізації накреслених заходів. ЗО жовтня 1918 р. Словацька національна рада прийняла рішення про приєднання словацьких земель до Чехії у рамках єдиного державного утворення.

13 листопада 1918 р. Національний Комітет у Празі схвалив Тимчасову Конституцію, що проголошувала утворення Чехословацької Республіки. 14 листопада 1918 р. Національні збори обрали першим Президентом Т. Масарика, а уряд очолив К. Крамарж.

Мюнхенська угода и загарбання Чехо-Словаччини

Після загарбання Австрії (березень 1938 р.) німецькі апетити зросли. Своєю черговою жертвою Гітлер вибрав Чехословаччину. Німеччина вимагала від Праги передачу Судетської області, де більшість населення становили німці. 29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція за участю чотирьох держав — Німеччини (Гітлер), Італії (Муссоліні), Великої Британії (Чемберлен) та Франції (Далад'є). Чехословацьку делегацію було запрошено лише для того, щоб вона вислухала рішення. В обстановці повної відсутності підтримки з боку західних країн Чехословаччина погодилася виконати рішення конфедерації— віддати Німеччині Судетську область. Гітлер, який зрозумів, що Захід не готовий до війни і будь-що прагне її уникнути, висував усе нові вимоги. Наступним кроком Гітлера стало розчленування Чехословаччини. Унаслідок складної дипломатичної гри, ініційованої Гітлером, до якої була втягнута більшість країн Європи, йому вдалося без єдиного пострілу 15 березня 1939 р. окупувати Чехію. Словаччина отримала ілюзорну незалежність, підпорядкувавши Берліну свою внутрішню та зовнішню політику, а Закарпаття, що також належало до складу Чехословаччини було віддано на поталу Угорщині як винагороду за приєднання до «ан-тикомінтернівського пакту».

25. Національно-визвольна боротьба народів Індії

В умовах Індії з її багатонаціональним населенням і строкатим релігійним та соціальним складом ненасильні дії були єдиними мирними засобами залучення населення до спільної боротьби. Загальновизнаним лідером індійського визвольного руху став Махатма Ганді. Ганді розробив вчення масової ненасильницької боротьби проти колонізаторів. Гандизм об'єднав індійське суспільство і зрештою примусив колонізаторів надати країні незалежність. У другій половині 20-х рр. розпочинається нове піднесення національно-визвольного руху. Посилюється страйковий рух. 26 січня 1930 р. було проголошено Днем незалежності. З початком Другої світової війни віце-король Індії оголосив свою країну воюючою стороною. ІНК пообіцяв співробітництво з Англією за умови створення в Індії національного уряду і встановлення конституційного ладу. На початку 1940 р. метрополія пообіцяла надати Індії статус домініону після закінчення війни.

26. Політика «умиротворення» агресора напередодні Другої світової війни.

Політика умиротворення - політика, заснована на поступки і потурання агресору. Полягає в урегулюванні штучно розпалюваних державою-агресором міжнародних суперечок і вирішення конфліктів. Така політика призвела до остаточної деградації Версальської системи, Ліги Націй і системи колективної безпеки, радикальної зміни балансу сил в Європі, ослаблення геополітичних позицій Великобританії та Франції, посиленню Німеччини і приходу до влади правих сил на чолі з А. Гітлером. Приймаючи "політику умиротворення" перед Другою світовою війною Західні держави (зокрема, Англія і Франція) розраховували на те, що шляхом поступок і компромісів можна було зупинити агресора. Таким чином, Великобританія і Франція, закривши очі на агресію нацистів (звинувачуючи їх тільки на словах), сподівалися на те, що амбіції фашизму будуть задоволені за рахунок більш слабких держав (Австрії та Чехословаччини, наприклад). Після підписання Мюнхенської угоди радянська розвідка доповідала, що політика умиротворення Гітлера не спрацьовує, а поступки лише підстьобують агрессора. У березні 1939 року Німеччина окуповує Чехословаччину, перетворює Чехію в "Протекторат Богемії і Моравії", а Словаччину - в свого сателіта, формально незалежна держава. Потім Гітлер пред'являє претензії до Польщі - спочатку про надання екстериторіальної сухопутної дороги до Східної Пруссії, а потім - про проведення референдуму про приналежність "польського коридору". За версією Гітлера, в референдумі повинні були взяти участь люди, що проживали на цій території в 1918 році. Після надання Польщі гарантій її незалежності з боку Великобританії і Франції стає ясно, що війна Німеччини з цими державами дуже ймовірна.

27. Радянсько-Німецький пакт про ненапад.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як «пакт Молотова - Ріббентропа». Він був розрахований на 10 років. Важливим додатком до пакту був таємний протокол про поділ Європи на «сфери життєвих інтересів» між двома державами. Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1914 р. Секретний протокол передбачав поділ Польщі на сфери впливу та територіальні приєднання до Німеччини та СРСР, введення Радянським Союзом своїх військ у західноукраїнські землі після початку німецької окупації Польщі. Радянська територія окупації східних територій Польщі передбачалася вздовж річок Нарва - Вісла - Сян.Наслідком Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту «Молотова - Ріббентропа» був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу.

28. Причини, характер і періодизація Другої світової війни.

причини: несправедливість Версальської системи, У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії; економічна криза 30-х років; розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі; не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу. періодизація: I. 1 вересня 1939 р.- 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії, Океанії. II. 19 листопада 1942 р. - 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської коаліції,війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників у Європі і змусили їх капітулювати. III. 9 травня 1945 р. - 2 вересня 1945 р. Завершення. характер: Розпочалась ця війна як загарбницька, агресивна з боку держав «осі» і була справедливою та визвольною з боку жертв агресії. Після встановлення «нового порядку» в окупованій Європі характер війни змінився: вона стала антифашистською.

29. Окупаційна політика та рух опроу.

Окупація агресивними державами значних територій в Європі, Азії, Африці супроводжувалось встановленням “нового порядку”. Основним його змістом було забезпечення панування загарбників. Цей порядок базувався на нещадному терорі і насильстві. Рух Опору — це визвольний рух проти фашизму за відновлення незалежності й суверенітету окупованих країн і ліквідацію реакційних режимів у країнах фашистського блоку.Розмах і методи боротьби проти фашистських загарбників і їхніх пособників залежали від характеру окупаційного режиму, природно-географічних умов, історичних традицій, а також від позиції тих соціальних і політичних сил, які брали участь в Опорі.В Опорі кожної з окупованих країн визначилися два напрями.Між ними йшло суперництво за керівництво антифашистським рухом у цілому. Важливою умовою розгортання руху Опору було об’єднання антифашистських сил. Стали формуватися загальні керівні органи руху Опору. Антифашистський опір населення окупованих країн виявлявся у двох формах: активній й пасивній. Активна форма полягала у партизанській боротьбі, актах саботажу й диверсій, у збиранні й передачі союзникам по антигітлерівській коаліції розвідувальної інформації, в антифашистській пропаганді й ін. Пасивна форма опору окупантам полягала у відмові від здачі сільськогосподарських продуктів, прослуховуванні антифашистських радіопередач, читанні забороненої літератури, бойкоті пропагандистських заходів фашистів й ін.Найбільший розмах рух Опору набув у Франції, Італії, Польщі, Югославії й Греції. У Югославії, наприклад, керована комуністами Народно-визвольна армія Югославії до початку 1943 р. звільнила від окупантів 2/5 території країни. Рух Опору відіграв важливу роль у боротьбі з фашизмом і прискорив його розгром.

 

30. Основні події Другої світової війни 1939-140 рр.

1 вересня 1939 року Німеччина та Словаччина розпочали військову операцію проти Польщі. У відповідь Велика Британія і Франція (а слідом за ними й залежні від них країни), згідно з попередніми домовленостями з польським урядом, 3 вересня 1939 року оголосили війну Німеччині, з локального конфлікту між Німеччиною та Польщею війна переросла у світову. Незважаючи на відмову від мирної конференції, Велика Британія та Франція з вересня 1939 по квітень 1940 року продовжували пасивну війну без жодних спроб наступу, тому цей етап війни називають «Сидяча» або «Дивна війна». Активні бойові дії відбувались лише на морських комунікаціях.1938-1939 радянсько-фінські переговори. СРСР намагався домогтися від Фінляндії передачі частини Карельського перешийка, А також передачі в оренду кількох островів і частини півострова Ханко (Гангут) під військові бази, пропонуючи натомість територію в Карелії загальної площею удвічі більше ніж та, що вимагалась у Фінляндії. 9 квітня 1940 року Німеччина вторгається в Данію та Норвегію (Операція «Везерюбунг»). 28 червня — 3 липня 1940 року Червона армія здійснила військову операцію для примусової передачі Румунією Бессарабії та Північної Буковини до складу СРСР. 27 вересня 1940 року Німеччина, Японія, Італія створили військовий союз, уклавши союзний договір — Троїстий пакт. Пакт передбачав, що наступних 10 років країни-учасниці будуть підтримувати одна одну та співпрацювати для досягнення геополітичних цілей, головною з яких було встановлення нового світового порядку.

 

31. Початок Великої Вітчизняної Війни. Причини поразок Червоної Армії.

У 1940–1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з „планом Барбаросса”, розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була призначена і дата нападу 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.

Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР друга світова війна стала для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.

План „Барбаросса” передбачав „бліц-кріг” – блискавичну війну: протягом 2–2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ –Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: західному – на Ленінград, центральному – на Москву, південному – на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк – Рівне – Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони просунулись углиб України на 300-350 км.

початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і відволікала значні сили ворога. Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва. Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування, зокрема те, що Сталін не давав згоди на відведення військ з-під Києва.

До найкрупніших оборонних боїв на території України належать також оборона Одеси (5 серпня – 16 жовтня 1941 р.) та оборона Севастополя, яка тривала 250 днів! Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій „Південь” окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план „блискавичної війни” був зірваний.– 22 червня створено Ставку головного командування під керівництвом маршала С. Тимошенка (згодом перейменовано на Ставку верховного головнокомандування на чолі зі Сталіним);

– 29 червня прийнято Директиву партійним і радянським організаціям прифронтових областей, яка містила план оборони і евакуації;

З України було евакуйовано на схід: понад 550 підприємств, майно радгоспів, колгоспів Академію наук України, культурно-освітні заклади, понад 3,5 млн. робітників, селян і службовців.

22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР.

По всій Україні встановлювався окупаційний режим

Причини поразок Червоної Армії в початковий період війни:

• репресії командного складу Червоної Армії, знищення мар шалів і генералів (40 тис. командирів), на зміну яким при йшли недостатньо досвідчені (з них лише 7% офіцерів мали вищу освіту);

• прорахунки Сталіна в оцінці воєнно-політичної ситуації та терміну нападу Німеччини на СРСР;

• невірна воєнна доктрина СРСР, коли планувалося воювати на «чужій території» і «малою кров'ю», війська не навчалися обороні і відходу;

• СРСР не встиг повністю переозброїтись, нові кордони не були захищені укріпленнями;

• Німеччина ще задовго до нападу на СРСР перевела свою економіку на військовий лад, на неї працювала вся Європа;

• німецькі війська мали досвід ведення сучасної війни, який вони здобули у Європі;

• були допущені прорахунки у визначенні напрямку головного удару Німеччини.

 

32. Основні події Другої Світової Війни другої половини 1942-1943 рр.

1942 1 січня — підписання у Вашингтоні Декларації 26 держав (Декларація Об'єднаних націй).

8 січня — 20 квітня — загальний наступ Радянської Армії.12 — 29 травня — Харківська битва.

17 липня 1942 — 2 лютого 1943 — Сталінградська битва. 27, 30 серпня, 10 вересня — радянська авіація далекої дії нанесла удари по Берліну.22 жовтня — розгром німецько-фашистського десанту, який намагався перекрити Ладозьку дорогу життя до Ленінграда. 18 грудня — радянські війська вступили на українську землю; 1-ша гвардійська армія генерала В. І. Кузнецова звільнила с. Півневку Меловського району Луганської області — перший населений пункт на території України. 1943 Січень — травень — визволення радянськими військами більшої частини території Північного Кавказу. 12—18 січня — прорив блокади Ленінграда. 13 січня — наказ Гітлера про тотальну мобілізацію — надзвичайні заходи для відновлення людських та матеріальних ресурсів на радянсько-німецькому фронті. 29 січня — 18 лютого — наступальна операція радянських військ у Донбасі. 1 квітня — французька ескадрилья «Нормандія» в складі 1-ї повітряної армії Західного фронту вперше прийняла бій. 5 липня — 23 серпня — Курська битва.12 липня — зустрічна танкова битва під Прохорівкою — найбільша танкова битва Другої світової війни. 25 липня — 8 вересня — падіння фашистського режиму в Італії, капітуляція Італії. 5 серпня — перший артилерійський салют у Москві в ознаменування визволення Орла і Бєлгорода. Серпень — грудень — битва за Дніпро.

21 — 22 вересня — вихід радянських військ до Дніпра.26 вересня — початок визволення Білорусії.

9 жовтня — повне визволення Таманського півострова; завершення битви за Кавказ.10—14 жовтня — ліквідація радянськими військами плацдарму ворога на лівому березі Дніпра; визволення Запоріжжя.12 жовтня — день народження Війська Польського. 3—13 листопада — Київська наступальна операція.

 

33. Розгром і капітуляція Німеччини.

Після провалу німецького наступу на Західному фронті зимою 1944-45 рр. обстановка в Німеччині ще більше погіршилась. Реальністю стала політична ізоляція (залишився лише один союзник – Угорщина). На боці антигітлерівської коаліції уже воювали польські, югославські, чехословацькі дивізії. союзники Німеччини Румунія і Болгарія оголосили їй війну.

На час закінчення війни Німеччина втратила основні сировинні потоки. Чисельність збройних сил скоротилась на 25%. Гітлер і його оточення розуміли, що на січень 1945 р. війна уже була програна. Вони шукали шляхів для укладення мирного договору з Англією. Основні умови майбутнього мирного договору були викладені в “меморандумі Ріббентропа”. Послаблення Німеччини є політичним самогубством для Англії і США. Німеччина і вся Західна Європа повинні об’єднатися проти СРСР. Першим кроком до створення такого союзу мало стати припинення бойових дій на Західному фронті.

25 березня 1945 р. англійські й американські війська почали форсувати Рейн, а десантники висадились 24 березня. Опір німецьких військ був незначним, за винятком Франкфурта-на-Майні. Французька армія діяла в напрямку Швейцарського кордону

Німецькі війська були в стані деморалізації.

Повітряні бомбардування Німеччини вдень і вночі у квітні 1945 р. досягли свого апогею. Загальна кількість бомбового вантажу складала 2,700 тис. т. Економіка Німеччини в результаті цих бомбардувань різко знизила випуск воєнної продукції.

Основним завданням антигітлерівської коаліції було розгром німецьких збройних сил і окупація її території. 16 березня 1945р. почалась Віденська наступальна операція радянських військ 3-го Українського фронту (ком. І. Толбухін). 6 квітня бої велись уже у Відні. Німецькі війська чинили шалений опір.

Гітлер чекав розвалу антигітлерівської коаліції і намагався до того часу продовжувати оборонні бої. Одночасно він великі надії покладав на нового президента США Г. Трумена. Ф. Рузвельт помер 12 квітня 1945 р.

Останнім акордом в оборонній тактиці Гітлера був наказ про запровадження на території Німеччини “тактики спаленої землі”. Як бачимо, тактика знищення економічного потенціалу на території СРСР і Західної Європи бумерангом повернулась і в Німеччину.

 

34. Розгром та капітуляція Японії.

Капітуляцією Японії було припинено воєнні дії у Другій світовій війні. До кінця липня 1945 Імператорський японський флот втратив свою боєздатність, виникла загроза вторгнення союзників на територію Японії. Тим часом Радянський Союз готувався до нападу на Японію задля виконання умов Тегеранської та Ялтинської конференцій.

6 серпня американці скинули ядерну бомбу на Хіросіму. 28 серпня розпочалася окупація Японії союзниками. Військовослужбовці союзників відсвяткували перемогу над Японією, хоча деякі підрозділи віддалених та розпорошених Азією та островами Тихого океану японських військ протягом тривалого часу аж до сімдесятих років відмовлялися скласти зброю. Після того, як Японія капітулювала, між істориками не припинялися дискусії щодо доцільності ядерного бомбардування Хіросіми й Наґасакі.

Капітуляція Японської імперії ознаменувала собою завершення Другої світової війни, зокрема війни на Тихому океані та радянсько-японської війни.

10 серпня 1945 Японія офіційно заявила про готовність прийняти Потсдамські умови капітуляції із застереженням щодо збереження структури імператорської влади в країні. 11 серпня США відкинули японську поправку, наполягаючи на формулі Потсдамської конференції; в результаті 14 серпня Японія офіційно прийняла умови капітуляції і повідомила про це союзникам.

Формальна капітуляція підписана 2 вересня 1945 року о 9:02 за токійським часом на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській затоці. День 3 вересня був оголошений в СРСРДнем Перемоги над Японією, проте це свято не прижилося.

 

Створення ООН

Дата створення ООН: 24 жовтня 1945 року.Число держав - членів ООН становить 192. Організація Об'єднаних Націй є унікальною міжнародною організацією. Вона була заснована після Другої світової війни представниками 51 країни, що були прихильниками курсу на підтримку миру й безпеки в усьому світі, розвиток дружніх відносин між країнами й надання сприяння соціальному прогресу, поліпшення умов життя й поліпшення справ в сфері прав людини. Її унікальний характер і покладені Статутом повноваження дають Організації можливість здійснювати діяльність по широкому ряді питань, будучи для своїх 192 держав-членів форумом, що дозволяє їм через Генеральну Асамблею, Рада Безпеки, Економічний і Соціальна Рада й інші органи й комітети висловлювати свою точку зору.

36. США наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

На відміну від інших західних держав США не лише не зазнали в Другій світовій війні тяжких втрат, а й, навпаки, отримали величезні вигоди. США досягли грандіозної економічної і воєнної могутності. За 5 років війни прибутки американських монополій становили 70 млрд дол. США зайняли домінуючі позиції у світовому капіталістичному господарстві і домоглися безумовних переваг над основними конкурентами. Після війни американці володіли приблизно половиною запасів золота несоціалістичного світу, а з 1944 р. американський долар замінив англійський фунт як основну міжнародну валюту. Економічну гегемонію Америки ще більше посилювало те, що вона виробляла майже половину світової промислової продукції. 1945 р. збройні сили США нараховували 12 млн осіб, 114 авіаносців, приблизно 3 тис. важких бомбардувальників. Влітку 1945 р. після успішного випробування атомного заряду США стали першою ядерною державою. Результат неухильно зростаючої економічної та військової могутності США - посилення їх політичних позицій у світі.

 

37. План Маршалла та його наслідки.

Пла́н Марша́лла (англ. European Recovery Program, Marshall Plan) — програма економічної допомоги Європі після Другої світової війни. Висунуто 1947 року держсекретарем США Джорджем К. Маршаллом (почала діяти в квітні 1948).

Завдяки Плану у Європі:

ВВП підвищився на 32,8%, зі 119 мільярдів 1947 року до 159 мільярдів 1951 року.

промислове виробництво зросло на 40% у порівнянні з довоєнним рівнем; обсяг сільськогосподарської продукції — на 11%.

до 1953 року обсяг європейської торгівлі зріс на 40%.

План Маршалла досяг своєї мети: підвищити продуктивність, стимулювати економічне зростання і сприяти розвитку торгівлі. Він підвищив рівень життя й зміцнив економічні, соціальні й політичні структури країн-учасниць. Він зміцнив політичну стабільність у регіоні й зробив великий внесок в обмеження поширення комунізму.

план Маршалла і його принципи самодопомоги заклали основи для продовження допомоги іноземним державам, що є ключовим елементом зовнішньої політики США. План Маршалла створив нову атмосферу співробітництва, взаємодопомоги й підтримки у відносинах між Західною Європою й Сполученими Штатами. Він дозволив створити сильну і міцну військово-політичну організацію (НАТО). Завдяки цим результатам він вважається найуспішнішою ініціативою зовнішньої політики в історії США.

 

38. Інтеграційні процеси в Європі.

Завдання інтеграції України до ЄС:

співробітництво України з ЄС потрібне для технічного оновлення Українського виробництва;

забезпечення виходу на Європейський ринок, що дає можливість конкурування з іншими країнами;

запозичення досвіду та деяких правових принципів Європейських країн. Під запозиченням розуміється не сліпе копіювання, а науковий аналіз можливостей «трансплантації і вживлення» іноземних елементів у національну правову систему;

адаптація України до законодавства ЄС, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС.

Головні кроки України на шляху інтеграції до ЄС:

1992 р. — вступ України до НБСЄ (з 1995 р. ОБСЄ);

1994 р. — надання Україні гарантій з боку великих держав. Відмова України від ядерної зброї. Початок участі у програмі НАТО «Партнерство заради миру»;

1995 р. — вступ України до Ради Європи (РЄ);

2002 р. — саміт «Україна—ЄС»;

травень 2002 р. — рішення України про бажання набути повноправного членства в НАТО;

2003 p. — набуття Україною статусу «сусіда ЄС».

39. Тетчеризм «сутність та наслідки»

Тетчеризм — політика консервативного правління Великої Британії на чолі з Маргарет Тетчер (1979–1990), що супроводжувалась приватизацією національних підприємств, монетаризмом у фінансово-економічній сфері, зменшенням фінансування освіти й охорони здоров'я.

Консерватори прийшли до влади з чітко опрацьованою програмою дій. її метою було вивести Велику Британію із соціально-економічного застою. Для цього, на думку М. Тетчер, було необхідно:

- зупинити інфляцію, посилення якої розладнало господарське життя країни;

- знизити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку;

У докорінно звузити державне втручання в господарські та соціальні справи, що досі негативно впливало на зростання економіки;

- «приборкати» профспілки, які, за переконанням консерваторів, зо середжували «надмірну владу», а це підривало розвиток бізнесу.

Висунута програма передбачала, таким чином, докорінні зміни у Соціально-економічній політиці уряду.

У соціальній галузі Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому нема чого безплатно вчитися і лікуватися. Політичною філософією прем'єр-міністра став вислів: «Безплатний сир буває тільки в мишоловці».

Кабінет М. Тетчер неухильно й послідовно втілював свою програму в життя

Уряд розпочав систематичне скорочення націоналізованого сектора економіки.

У боротьбі з інфляцією було взято курс на зниження темпів зростання державних видатків, бралося до уваги й скорочення соціальних програм.

Крім того, Тетчер рішуче пішла на закриття збиткових підприємств, обмежила зростання зарплати.

З 1982 р. економічне становище почало змінюватися на краше, а з 1985 р. почалося піднесення, яке тривало аж до 1990 р.

Економічні успіхи сприяли зростанню доходів населення. Щорічні прибавки до заробітної плати становили 7-8%. За 80-ті роки кількість акціонерів у Англії потроїлася, перевищивши 8 млн. Тепер кожен третій британець є власником акцій; 15 млн родин— 60% загальної кількості— мешкають у власних будинках або квартирах. За цими показниками Англія наблизилася до рівня Сполучених Штатів. Проповідуючи соціальний дарвінізм (кожен за себе — і хай виживає сильніший), консерватори прагнули зробити англійців нацією власників.

 

40. Четверта та П’ята республіка у Франції. Шарль де Голь

За час існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.) змінилося 25 кабінетів міністрів. З другої половини 50-х рр. Франція перебувала у стані гострої політичної кризи. Правляча верхівка країни намагалася запобігти остаточному розпадові імперії. Зазнавши поразки в «брудній війні» у В'єтнамі, Франція розв'язала у 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.

4 вересня 1958 р. уряд обнародував нову конституцію.

президентську республіку. Нова конституція надавала широкі повноваження президенту, який обирався парламентом, тобто непрямим голосуванням, терміном на 7 років (з 1962 р. вибори стали прямими). Таким чином, президент став незалежним від парламенту.

Конституція П'ятої республіки значно розширювала права населення колоній, яким надавалась автономія в усіх внутрішніх справах. Після прийняття Конституції П'ятої республіки розпочалася підготовка до президентських і парламентських виборів.

41. Об‘єднання Німеччини,сучасний стан країни

У Берліні 31 серпня 1990 р. було підписано договір про об'єднання між ФРН і НДР, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН 3 жовтня 1990. Врегулювалися міжнародні аспекти об'єднання Німеччини. Для цього були проведені переговори представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великої Британії й Франції; 12 вересня у Москві укладено Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Ним передбачалося, що до об'єднаної Німеччини належатимуть території ФРН, НДР і всього Берліна. Жодних територіальних претензій ні до кого Німеччина не висовуватиме. На момент об'єднання країна одержить повний суверенітет; права й відповідальність 4-х держав на її території будуть скасовані; СРСР і Німеччина укладуть договір про виведення радянських військ зі Східної Німеччини впродовж 3-4-х років; ФРН скоротить армію до 370 тис. осіб; об'єднана Німеччина відмовляється від виробництва, збереження й застосування атомної, біологічної та хімічної зброї. Тоді ж було погоджено, а в листопаді підписано Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво між СРСР і Німеччиною.

В урочистій обстановці 3 жовтня 1990 р. відбувся акт возз'єднання Німеччини, шо стало подією великої історичної ваги не тільки для німецького народу, а й для Європи і світу. Першим канцлером об'єднаної Німеччини був обраний у 1994 р. лідер ХДС Гельмут Коль. Зусилля його уряду були спрямовані на ліквідацію відмінностей між НДР і ФРН.

Після розпаду СРСР Німеччина встановила дипломатичні відносини з Україною. У 1995 р. відбувся офіційний візит до ФРН Президента України Л. Кучми.

Українська іммігрантська громада в Німеччині складається переважно з «переміщених осіб» та їх дітей і нащадків емігрантів, які осіли після Першої світової війни. Берлін, поряд із Прагою, Варшавою і Віднем був одним з осередків української еміграції 1920-х років.

Після Другої світової війни в Німеччині й Австрії опинилося більше 2 млн українців. Це переважно були вивезені на примусові роботи, в'язні концтаборів, військовополонені, втікачі з України. Більшість з них добровільно або під тиском повернулись в СРСР.

На початку 1946 р. в Західній Німеччині перебувало 178 тис. українців, які відмовились повернутись в УРСР. До середини 50-х років більшість їх виїхала за океан, і у ФРН залишилось лише 20-22 тис. українців. В Німеччині були розташовані штаб-квартири політичних партій і організацій, зокрема ОУН. У Мюнхені продовжує функціонувати Український вільний університет— науковий і видавничий заклад, створений іммігрантами ще у 1920-х роках.

42. Повоєнна відбудова в СРСР

Перемога у війні, здобута ціною величезних жертв і страждань, народжувала в народі надії на світле майбутнє. Заходи радянського керівництва щодо розвитку економіки були визначені законом про п'ятирічний план відновлення СРСР, прийнятим Верховною Радою в березні 1946р. Незважаючи на величезні людські жертви і матеріальні втрати, весь радянський народ був упевнений у можливості подолання труднощів повоєнного часу. Першочергове завдання полягало в тому, щоб перевести економіку на мирні рейки. При вирішенні цього завдання використовувалася допомогу братніх народів.(репарації від Ні­меччини, Румунії, Угорщини, Фінляндії)

у 1946 р. радянський народ знову зазнав лиха. Надзвичайно важка посуха викликала голод серед населення ряду регіонів СРСР і спричинила значні людські втрати.

Завдяки чесній праці демобілізованих воїнів, інвалідів і пенсіонерів, матерів і вдів, юнаків і дівчат відновлювалися заводи й фабрики, будувалися житлові будинки й школи. Вони мирилися з тими труднощами, якими було позначене їхнє життя, побут. У найкоротший термін був відновлений Дніпрогес, і промислові цент­ри Півдня країни одержали електроенергію, піднялися з руїн цемент­ні заводи Новоросійська, й уся їхня продукція була направлена в по­страждалі райони. Відновлювалися шахти Донбасу, заводи Ленінграда й інших міст. Урожаї. Урожаї 1947 й 1948 р. трохи поліпшили постачання на­селення країни продуктами харчування. У грудні 1947 р. була скасована карткова системи й проведена грошова реформа. З’являвся дах над головою й шматок хліба на столі. У 1948 р., усього через три роки після завершення кровопролитної й руйнівної війни, був перевищений дово­єнний рівень виробництва. Успіх досягався за рахунок упровадження й розвитку нової техніки, освоєння нових виробництв, збільшення кіль­кості верстатів, машин, устаткування, механізації трудомістких і важких процесів виробництва, впровадження автоматизації, електронної техніки. Разом з тим основна увага приділялася розвиткові важкої промисловості, створенню нових видів озброєння. Легка й харчова промисловість фінансувалися по залишковому принципу й не забезпечували потреб населення. Це позначалося на рівні життя населення країни, що продовжував залишатися низьким, хоча його підвищення повільними темпами відбувалося в містах. Гірше йшли справи на селі, де колгоспники, що годували місто, ледь перебивалися від урожаю до врожаю. Майже всі зроблені ними продукти йшли на державні поставки й податки.

44. Період «застою» в СРСР

Після усунення М.Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається єдиним словом - "стабілізація", яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети, як зазначають дослідники цього періоду, відразу проводячи жорсткий консервативний курс, було неможливо, адже система втратила два важливих стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна - страх перед репресіями, з усуненням Хрущова - ентузіазм і романтичну віру.

У 1965 р. почалася економічна реформа з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР.

Сільське господарство

Реформа в сільському господарстві передбачала:

o підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

- встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції. За здану понад план продукцію встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;

- перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства;

- заходи, що сприятимуть розвитку соціальної сфери села.

Однак, істотних змін в аграрній політиці не відбулося - реформа лише дещо "обновила" колгоспну систему. Зміни не призвели до ліквідації відставання виробництва сільськогосподарської продукції, створення достатку продовольства і сировини для промисловості.

Для забезпечення населення продовольством держава була змушена закуповувати хліб за кордоном.

Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління:

- переведення підприємств на госпрозрахунок;

- оцінку діяльності підприємств не за валовою, а за реалізованою продукцією;

- створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т.ін.

кономісти називали восьму п'ятирічку (1966-1970 рр.) "золотою". В Україні основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 рази, а національний дохід - на 30%.

Проте вже на поч. 70-х рр. з'явилися перші симптоми краху реформи.

Посилення кризових явищ

Причини провалу економічної реформи сер. 60-х рр.:

- реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, не мала комплексного характеру, не змінювала структурної, інвестиційної політики;

- партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовлятися від звичних методів управління економікою.

Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, намітилося постійне відставання від розвинених країн Заходу в науково-технічному і технологічному прогресі. Командна система не змогла повністю вписатися в умови, запропоновані НТР, що стало однією із основних причин економічного спаду.

Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис.осіб, досягнувши у 80-х рр. 18 млн

Рівень життя народу

Протягом 60-80-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищення заробітної плати.

Проте цей добробут був відносним: за рівнем життя Україна на поч. 80-х рр. знаходилася серед країн, які займали 50-60-ті місця у світі. Існував гострий дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги стали ганебною прикметою життя народу.

До того ж відносний добробут народу в 60-70-х рр. забезпечувався за рахунок розпродажу національних природних багатств - нафти, газу, вугілля, лісу.

Десятки мільярдів карбованців не використовувалися для модернізації народного господарства в цілому, для істотного покращення соціально-культурної сфери, а просто "проїдалися".

Населення не знало справжньої ціни свого "достатку", того, що він має нездоровий і тимчасовий характер.

Нафтовий "бум" 70-х рр. минув, і в бюджеті СРСР почали з'являтися багатомільярдні дефіцити.

45. «Перебудова» в СРСР

Перебудова - термін, що ввійшов у широке вживання у середині 1980-х рр. Політика перебудови, почата частиною керівництва КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК партії М. С. Горбачовим, привела до значних змін у житті країни й миру в цілому (гласність, політичний плюралізм, закінчення "холодної війни" та ін.)

Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р., після смерті Костянтина Черненка, Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці і політиці, соціальному і духовному житті. Тому квітень 1985 р. вважається початком перебудови в СРСР, хоч саме поняття "перебудова" з'явилося значно пізніше.

Основні напрями політики реформ М. Горбачова:

Демократизація суспільства. Створення правової держави

Гласність

Реабілітація незаконно засуджених і репресованих за роки радянської влади

Утвердження багатопартійності • Запровадження інституту президентства

Підготовка нового союзного договору

Політика нового мислення у зовнішніх відносинах

Підтримка демократичних революцій у Східній Європі

Приступаючи до реформ, керівники КПРС вважали, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Офіційна концепція перебудови в загальних рисах сформувалася до 1988 р. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов'язаних завдань: 1) радикальної економічної реформи, 2) демократизації суспільного життя, розширення гласності.

перебудова передбачала внесення структурних і організаційних змін у господарські, соціальні, політичні механізми з ме­тою досягнення все того ж прискорення.

Основною вважалася зміна інвестиційної і структурної політики, яка передбачала перенесення наголосу з нового будівництва на технічне пере­озброєння діючих підприємств і виробництв. Завданням №1 було визнано прискорений розвиток машинобудування як основи переозброєння всього народного господарства. Вжиті зосереджені грошові, в тому числі і ва­лютні, вливання в машинобудування не дали ефекту.

• за станом на 1988 р. рівень життя народних мас значно погіршився;

• гострою залишалася житлова проблема;

• різко підвищилися ціни на товари першої необхід­ності (за 1990 р. — у 8 разів).

Концеп­ція перебудови від початку містила серйозні супереч­ності.

Вона намагалася поєднати:

1) централізоване планування з ринковими відноси­нами;

2) збереження монополії КПРС на владу з демократи­зацією та політичним плюралізмом;

3) зміцнення унітарної держави з розширенням прав

Тому перебудова мала такі наслідки.

1. В економічній сфері половинчасте реформування не тільки не стабілізувало розвиток народного господар­ства, а й ще більше його розбалансувало.

2. У політичній сфері непослідовні реформи, часто суперечливі, спричинили розкол суспільства, жорстке протистояння між реформаторами і консервативними силами.

Отже, основні причини краху перебудови такі.

1. Відсутність чіткої стратегії перебудовних процесів та пов'язаних із цим серйозних прорахунків у зовнішній і внутрішній політиці.

2. Відсутність надійної президентської команди М. Горбачова, його нерішучість і непослідовність у прове­денні основних політичних та економічних реформ; не­припустимо низький інтелектуальний рівень керівників компартії та держави.

3. Шалений опір перебудові старого партійно-держав­ного апарату.

4. Конфлікт між тоталітарною системою і прагнен­ням народів СРСР до демократії й національного само­визначення.

5. Поразка СРСР в ідеологічному і психологічному протистоянні із Заходом.

Значення перебудови таке.

1. Вона відкрила Україні шлях до самостійності,

2. Сприяла створенню і розбудові нової демократичної держави.

3. Сприяла пробудженню національної свідомості українського народу.

Внаслідок реалістичного підходу радянського керів­ництва до вирішення міжнародних проблем:

1) відбулося пом'якшення напруженості між Сходом і Заходом;

2) почався процес роззброєння;

3) було врегульовано "німецьку проблему".

4) припинилося втручання СРСР у справи інших кра­їн, що створило умови для вибору ними власного шляху розвитку. 1990 р, М. Горбачову присуджено Нобелівську премію миру за новий зовнішньополітичний курс.

конкретні позитивні результати "нового політичного мислення" були свідченням.реалістично­го й цивілізованого підходу СРСР до вирішення міжна­родних проблем.

Найважливішими результатами стали:

• зникнення радянської загрози;

• завершення "холодної війни".

Незважаючи на те, що ядерна загроза зникла, зали­шилася загроза застосування ядерної зброї в локальних конфліктах.

46. Серпневий заколот в СРСР та його наслідки

Серпневий путч 19—21 серпня 1991р. — спроба антиконституційного перевороту, що здійснювалася консервативним крилом керівництва СРСР і КПРС. Був направлений на відновлення влади партійно-державної номенклатури. Заколот очолив Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) в складі О. Д. Бакланова, В. А. Крючкова, В. С. Павлова, Б. К. Пуго, В. А. Стародубцева, А. І. Тізякова і Г. І. Янаєва. Для надання своїм діям видимості легитимности путчисти заявили, що президент СРСР М. С. Горбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функції були покладені на віце-президента Янаєва. У Москву були введені війська, а Горбачов блокований на дачі в Криму. Заборонялися діяльність опозиційних КПРС суспільних об'єднань і випуск демократичної преси, відновлювалася цензура. Опір заколоту організувало керівництво Російської Федерації на чолі з президентом РРФСР Б. М. Єльциним, що спиралося на підтримку росіян, передусім населення Москви. У зіткненнях з військами загинуло троє людей. Путч закінчився невдачею. Його наслідками стали падіння комуністичного режиму і прискорення розпаду CPCР У 1994 р. заарештовані у справі ДКНС були амністовані Державною думою Російської Федерації.

 

47. Розпад колоніальної системи. Етапи деколонізації

Процес деколонізації, тобто ліквідації колоніального володарювання й надання політичної незалежності народам, розтягнувся на кілька десятиріч. Його можна поділити на три етапи.

1-й етап (1945—1955 рр.) розпочався революціями у В'єтнамі та Індонезії. їхні колишні метрополії — Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країнами, але в багатолітній кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, що в жовтні 1945 р. оголосив незалежність, був знов окупований Францією і виборов свободу лише в 1954 р. разом із Камбоджею.

Інакше повелися англійці зі своїми колоніями в Азії, що вимагали незалежності. Лейбористський уряд підтримав національні сили залежних країн, передавши до їхніх рук усю повноту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1946 р. — у Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Так протягом першого етапу деколонізації з'явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд осіб.

2-й етап (середина 50-х — кінець 60-х рр. XX ст.) був більш організованим і планомірним у питаннях про надання незалежності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, аби не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-визвольними рухами. У той період незалежність отримали сім країн Азії, 37 — Північної та Екваторіальної Африки.

Особливе значення мав 1960 р., коли Генеральна Асамблея ООН з ініціативи СРСР прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним країнам. Цей рік було визнано «роком Африки», оскільки одразу 17 країн стали незалежними. Тільки у випадку з Алжиром Франція використала всі сили й засоби, щоб перешкодити незалежності країни. Протягом 1954—1962 рр. вона вела колоніальну війну, що була пов'язана з більшою інтегрованістю двох економік, а також зі знайденими в Алжирі родовищами нафти. Лише в 1962 р. завдяки підтримці світової громадськості та ООН Алжир став незалежним.

На 3-му етапі, що почався в першій половині 70-х рр. XX ст., було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 р. впала остання з них — португальська, надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. XX ст. 11 країн Південної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських країн зберегла тісні зв'язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Французької співдружності націй. Прихід до влади у Південноафриканській Республіці нового уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, зумовив надання в 1990 р. незалежності Намібії — останній колонії в Африці.

48. Японія на наприкінці20 ст. –на початку 21 ст.

49. Китай на наприкінці20 ст. –на початку 21 ст.

50.Близькосхідна проблема

Ара́бо-ізра́їльський конфлі́кт або Арабо-ізраїльські війни — протистояння між низкою арабських країн, а також арабськими воєнізованими радикальними угрупуваннями, що підтримуються частиною корінного арабського населення підконтрольних (окупованих) Ізраїлем палестинських територій, з одного боку, та сіоністським рухом, а потім і Державою Ізраїль, з іншого.

Хоча Держава Ізраїль була створена тільки в 1948 році, фактично історія конфлікту охоплює близько століття, починаючи з кінця XIX століття, коли був створений політичний сіоністський рух, який поклав початок боротьбі євреївза власну державу.

Після розпаду Османської імперії в результаті її поразки в Першій світовій війні конфлікт між євреями-сіоністами та арабським населенням Палестини зводився, головним чином, до територіальних домагань обох сторін напідмандатну Палестину. В ході загострення ситуації в другій чверті XX століття до геополітичної складової додалися також релігійна та ку