Діяльність як теорія та пояснювальний принцип

Найбільш суттєвий розвиток категорія діяльності як пояснювальний принцип набула в роботах С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва та їх наступників.

У визначенні принципів і найважливіших аспектів суб’єктно-діяльнісного підходу до пояснення виникнення, розвитку та проявів психіки, свідомості й особистості людини С. Л. Рубінштейн виходить із таких положень рефлекторної теорії: психічні явища виникають у процесі взаємодії індивіда із зовнішнім світом; психічна діяльність, у процесі якої виникають психічні явища, це рефлекторна діяльність нервової системи; рефлекторна теорія стосується не тільки фізіологічних основ психічної діяльності, але й її самої; психічні явища, що виникають у процесі психічної діяльності – це відбиття об’єктивної дійсності, що діє на мозок; діяльність мозку з відбиття об’єктивної дійсності визначається зовнішніми умовами, які діють через внутрішні умови.

В узагальненому вигляді вказані положення щодо психічної діяльності людини реалізуються в суб’єктно-діяльнісному підході так. Основою рефлекторного розуміння психічної діяльності може бути твердження про те, що психічні явища виникають у процесі взаємодії людини зі світом – взаємодії, яка здійснюється через мозок. Тим самим психічні процеси розглядаються як такі, що є невідокремлюваними від динаміки нервових процесів, від впливів зовнішнього світу, від дій, вчинків і практичної діяльності. Щодо ролі самого мозку, підкреслюється, що він є тільки органом психічної діяльності, а не її джерелом. Джерелом психічної діяльності вважається зовнішній світ, який відбивається психікою в процесі діяльності. Відповідно до цього й підкреслюється, що відчуваються та сприймаються не відчуття та сприйняття, чи реакції мозку, а речі та явища матеріального світу, які й викликають відповідні реакції мозку. При цьому вбачається, що пізнання світу людиною здійснюється завдяки тому, що функціонування мозку є не простою рецепцією зовнішніх впливів, а діяльністю, у процесі якої відбувається аналіз, синтез, диференціювання та генералізація різних впливів. Процес відбиття об’єктивної дійсності як діяльності людини, що спрямована на виявлення об’єктів та визначення їх власної природи – це процес, у ході якого образ предмета стає усе більш адекватним своєму об’єкту. Тут сприйняття є і необхідною передумовою, і початком дій. Причому в будь-якій складній діяльності сприйняття, з одного боку, і рухи та дії – з іншого, постійно переходять одне в одне. Разом із тим, об’єктивовані в знаках і словах результати пізнавальної діяльності людини, отримуючи певну незалежність від процесу, у якому вони були створені, самі стають об’єктами подальшого мислення. Таким чином, як відмічає С. Л. Рубінштейн, головним способом існування психічного є його існування в якості процесу, у якості діяльності.

Далі постають наступні питання: за рахунок чого діяльність людини в процесі відбиття об’єктивної дійсності стає організованою, спрямованою та регульованою; звідкіля людина знає про те, як взаємодіяти з процесами дійсності. Звичайно, що безпосереднім джерелом такої спрямованості, перш за все, слід вважати безумовні спонуки та потреби, які лежать в основі рефлекторних зв’язків, а також закономірності процесів дійсності. Однак диференційованість і більша ефективність взаємодій людини та світу досягається за рахунок використання людиною суспільно-історичного досвіду. С. Л. Рубінштейн підкреслює, що основні способи дій і підходи, якими користуються люди у своїй практиці, виробляються всім людством. Ці способи дій засвоюються людиною в процесі спілкування, навчання та виховання, перетворюються в нові рефлекторні зв’язки у її нервовій системі і включаються до її природних здібностей. У результаті, як стверджує автор, природні здібності індивіда виступають в якості продукту суспільного розвитку.

При здійсненні діяльності, яка спрямована на пізнання та перетворення світу, у процесі навчальної діяльності людина накопичує та використовує свій досвід. У психологічному плані свідомість виступає як усвідомлення людиною навколишнього середовища й самого себе саме через співставлення в процесі діяльності досвіду з даними про об’єктивну дійсність. Тим самим розвиток свідомості і діяльність людини визначаються як органічно пов’язані одне із одним. Своєрідність усвідомлення людиною дійсності визначається всією сукупністю її досвіду, якостей та здібностей. Така сукупність внутрішніх умов, які детермінують у процесі суспільно-значущої діяльності зовнішні впливи, визначається С. Л. Рубінштейном як особистість. До основних особистісних властивостей людини, у яких виявляється її відношення до навколишнього світу й до інших людей, автор відносить систему мотивів та задач, властивості характеру, здібності.

Розглядаючи наукову спадщину С. Л. Рубінштейна, К. О. Абульханова вказує на нескороминуще значення для розвитку психології як дослідницької науки принципів: детермінізму; єдності свідомості та діяльності; особистості, яка має свідомість та здійснює діяльність; принцип розвитку у функціональній інтерпретації, що розкриває співвідношення вищих структур та їх функціонування, розуміння психічного як процесу.

Значний вплив на розвиток теорії діяльності О. М. Леонтьєва здійснили окремі положення теорії вищих психічних функцій Л. С. Виготського. До таких положень відносяться: необхідність психологічного аналізу практичної діяльності людей; тісний зв’язок свідомості з трудовою діяльністю; детермінація психічних процесів предметно-практичною діяльністю людини, що вимагає знарядь та історично розвивається; діяльнісна детермінація психіки, що передбачає подібність у структурі трудової діяльності та психічних процесів; опосередкованість знаряддями структури й генезису психічних функцій (психологічними знаряддями виступають знаки, що мають історично вироблене в культурі суспільства значення).

Фундаментальне значення для теорії діяльності О. М. Леонтьєва мають: еволюційна теорія розвитку людства, теорія відбиття й рефлекторна теорія, де психіка визначається як функція мозку. Автор вважає, що аналіз діяльності є основним методом наукового пізнання психічного відбиття і свідомості. Причому, з точки зору суспільної свідомості й суспільного буття має значення аналіз розвитку способів виробництва й системи суспільних відносин. При вивченні індивідуальної психіки аналіз повинен проводитися у зв’язку з певними суспільними умовами й конкретними обставинами.

У якості первинних поштовхів людей до пізнання предметного світу О. М. Леонтьєвим визначаються ненавмисні результати дій, спрямованих на практичні цілі, дій, які уключені до промислової діяльності. Однак, тут виникає питання про те, звідки люди знають про ті організовані дії, які можуть призвести до задоволення існуючих потреб? Відповідь на це питання надається О. М. Леонтьєвим із точки зору виключного значення суспільної виробничої практики. Відповідно до цього людина у взаємодії та спілкуванні з іншими людьми поступово засвоює накопичений у суспільстві досвід взаємодії з об’єктивною реальністю. Суспільний досвід надає інформацію про ті чи інші предмети, що можуть задовольнити певні потреби людини, про способи використання чи поводження з цими предметами, про їх визначення в тих чи інших знакових системах, розроблених в окремих культурних співтовариствах для обміну інформацією, взаємодії, впливу особистостей одна на одну. Вважається, що основним шляхом засвоєння людиною суспільно-історичного досвіду є його інтериоризація, тобто переведення зовнішніх співвідношень і дій у внутрішній план свідомості, їх перетворення в розумові дії. Теоретичне підґрунтя процесу інтериоризації О. М. Леонтьєв визначає, виходячи з ідентичності структури предметів в об’єктивній дійсності та їх психічних образів. Тобто засвоєння індивідом зовнішніх даних є джерелом формування їх структурних аналогів у психіці, і це засвоєння супроводжується виникненням у мозку людини певних зв’язків між потребами, предметами, що відповідають цим потребам і способами впливу на предмети. У такий спосіб виникає психічне.

Життя людини О. М. Леонтьєв визначає як сукупність, або систему, діяльностей, що змінюють одна одну, де здійснюються постійні взаємні переходи між полюсами «суб’єкт – об’єкт». У процесі таких переходів і відбувається пізнання людиною оточуючого світу, її перетворюючі впливи на об’єктивну дійсність. Механізм цих переходів, який ґрунтується на предметності людської діяльності, можна уявити так. У людини, що «озброєна» певним суспільно-історичним досвідом і живе в конкретних природних і соціальних умовах, виникають потреби. Для задоволення потреб у мозку людини активізуються раніше засвоєні причинно-наслідкові зв’язки, відповідно до чого актуалізується певний досвід і людина виділяє в поточній реальності ті предмети, які можуть задовольнити потреби. Виділені в процесі сприйняття предмети поступово уточнюються і так у психіці формується їх усе більш адекватний дійсності образ. Предмет, який «зустрічається» з потребою, і стає мотивом діяльності. Коли предмет розглядається людиною як те, на досягнення чого слід спрямовувати свої зусилля, він стає ціллю. Для досягнення цілей людина визначає необхідні дії. У конкретних умовах людина, адаптуючи свій досвід до цих умов, знаходить та реалізує відповідні способи реалізації дій, або операції. Досягнення цілі, у кінцевому підсумку, дозволяє задовольнити потреби, з одного боку, і є, з другого боку, основою формування свідомості, особистого досвіду й особистості людини. Узагалі ж діяльність людини в теорії діяльності, у свою чергу, визначається як те, що складає субстанцію свідомості. При цьому особистість розглядається як продукт інтеграції життєво важливих для людини процесів, як стійка конфігурація структурованих мотиваційних ліній.

Найбільш важливими ідеями, які є основним внеском О. М. Леонтьєва до загальнопсихологічної теорії діяльності, є наступні (за В. В. Давидовим, В. П. Зінченко, Н. Ф. Тализіною): розгляд діяльності як предмета психології; виділення структури діяльності; утвердження предметної діяльності як генетично початкової та основної для формування інших видів діяльності людини; розробка принципу предметності; визначення такої властивості діяльності, як пластичність – досягнення подібності до властивостей і відношень об’єктів зовнішнього світу.

Теорія діяльності активно розвивалася наступниками О. М. Леонтьєва. Ярким прикладом такого розвитку, в плані розробки принципу інтеріоризації, є вчення П. Я. Гальперіна про кероване формування розумових дій, понять та образів. У межах теорії поетапного формування розумових дій уважається, що зовнішня матеріальна дія перед тим, як стати розумовою, проходить низку етапів. На кожному з цих етапів дія набуває нові властивості. При цьому стверджується, що первинні форми матеріальної дії вимагають участі інших людей, які надають зразки цієї дії, спонукають до спільного виконання дії, контролюють її виконання. У процесі засвоєння дій людиною функція контролю також інтериоризується і стає особливою діяльністю уваги. Стверджується, що внутрішня психічна діяльність також є інструментальною й потребує знарядь, як і діяльність зовнішня. Знаряддями для психічної діяльності стають системи знаків (також і мова), які мають культурно-історичне походження і засвоюються індивідом у процесі спільної, – перш за все, практичної – діяльності.

Повноцінне поетапне формування дій вимагає реалізації шести етапів – двох передуючих і чотирьох головних. Цими етапами є:

1) мотиваційний (формування необхідної пізнавальної мотивації);

2) орієнтувальний (попереднє ознайомлення учня з тим, що слід засвоїти; складання схеми орієнтувальної основи майбутньої дії; розуміння сутності дії);

3) матеріальний (засвоєння учнем змісту зовнішньої дії під контролем викладача);

4) зовнішньомовний (зростання в учня міри узагальнення уявлення про дії завдяки представлення всіх елементів дій у формі усної та письмової мови);

5) усної мови (проговорювання подумки, для визначення послідовності операцій);

6) розумової дії (максимальне скорочення та автоматизація дії, під час якої дія стає повністю самостійною та засвоєною).

Використання теорії поетапного формування розумових дій у практиці навчання виявило можливості формування знань, умінь і навичок із певними властивостями, можливості проектування характеристик психічної діяльності.

Порівнюючи підходи О. М. Леонтьєва і С. Л. Рубінштейна до методологічного розгляду проблематики діяльності, К. О. Абульханова-Славська відзначає, що тоді, як у підході першого дослідника філософськи визначальними є предметні характеристики діяльності, у другого, разом із підкресленням значення предметних характеристик, фундаментальним визнається принцип детермінізму. При цьому як головне досягнення діяльнісного підходу В. П. Зінченко відзначає формування психології дії. Самі ж ключові теоретичні положення про роль діяльності для розвитку психіки, свідомості, особистості вимагають подальшої розробки.