Основні напрями сучасної психологічної науки

Наприкінці XIX – на початку XX століття психологія стає наукою про поведінку. Нове розуміння предмета психології склалося під впливом робіт Івана Павлова (1859–1963) і Володимира Бехтерєва (1857–1927). Предметом психології вони вважали не ізольовану свідомість, а цілісну поведінку. Цей напрям набув популярності під назвою рефлексологія, оскільки замість відчуття як початкового поняття розглядали рефлекс. У цьому контексті важливим є вчення Івана Сєченова (1829–1905) про рефлекторну сутність психіки. І. М. Сєченов став піонером науки, предметом якої є психічно регульована поведінка.

Біхевіоризм (від англ. Behavіor – поведінка). Цей напрям, як альтернатива інтроспективної психології, під впливом ідей В. М. Бехтерєва та І. П. Павлова, виник у першу чверть XX століття в американській психології. Засновником і теоретичним лідером біхевіоризму, що одержав назву ортодоксального, став Джон Уотсон (1878–1958). З погляду вченого, психологія повинна вивчати те, що доступно для об’єктивного спостереження, тобто поведінку, а не свідомість (власне, не сама психіка), тому психологія – це наука про поведінку, а всі поняття, пов’язані зі свідомістю, необхідно виключити з обігу.

Дж. Уотсон під поведінкою розумів сукупність пристосувальних реакцій (відповідні рухи) живого організму на впливи зовнішнього середовища. Для організму зовнішнє середовище – це єдність фізіологічних, соціальних і культурних стимулів, на які він відповідає певними реакціями (проявами поведінки), що виробляються та відбираються під час надбання індивідуального досвіду. За Дж. Уотсоном, усе різноманіття поведінки охоплюється загальним формулюванням «стимул–реакція». Основною формулою, що описує цей процес, стає формула S (вплив, стимул) – R (реакція, поведінка). Питання про ті процеси, що відбуваються в психіці людини, тобто всередині системи S–R (емоції, мотиви, воля, сприйняття, думки), знімалося з порядку денного, оскільки це недоступно для об’єктивного вивчення, а, отже, і наукового аналізу. Єдиним початком, що визначає активність людини, визнавалося зовнішнє середовище, стимул ззовні, тобто активна свідома діяльність людини ігнорувалася; людині надавалася пасивна роль «об’єкта, гнаного вітром обставин».

Психічний розвиток ототожнювався з процесом навчання, тобто з процесом надбання людиною нових форм поведінки, що виникають як відповідні реакції на зовнішні впливи. В основі таких реакцій лежить умовний рефлекс. Засвоєння визначеного типу поведінки відбувається в результаті активізації таких важливих психологічних механізмів як наслідування та підкріплення. Сутність першого – це схильність людини до наслідування поведінки інших людей, якщо результати такого наслідування для неї сприятливі. Так, дитина, спостерігаючи за моделями, зразками поведінки інших людей, копіює їх. Якщо ці поведінкові реакції, вчинки заохочуються дорослими, то вона буде намагатися їх повторювати, що сприяє їхньому закріпленню, утворенню навички. Особливістю другого механізму є винагорода або покарання дитини за визначений тип поведінки: похвала або засудження з боку батьків, учителів. Успішні поведінкові форми за допомогою підкріплення закріплюються.

Оцінюючи біхевіоризм у цілому, необхідно відзначити, що великою заслугою вчених цього напрямку стала розробка наукових моделей вивчення психіки, включення поведінки до кола досліджуваних психологією явищ, впровадження об’єктивних методів дослідження і відкриття закономірностей навчання, утворення навичок поведінки. Разом із цим біхевіористи ігнорували активність людини, роль її свідомої психічної діяльності в перетворенні навколишнього світу.

Необіхевіоризм. Послідовники біхевіоризму спробували його удосконалити, переглянувши ряд теоретичних положень, висловлених попередниками. Зокрема, стверджувалося, що поряд з факторами зовнішнього впливу поведінка людини зумовлена і її реакцією на свої внутрішні спонукання (потреби), цілі. Цей напрям, який очолили американські психологи Едвард Чейз Толмен (1886–1959), Кларк Леонард Халл (1884–1952) і Берхауз Фредерик Скіннер (1904–1989), назвали необіхевіоризмом.

Е. Толмен був першим, хто поставив під сумнів основний постулат біхевіоризму («стимул–реакція») і вказав на його обмеженість для пояснення поведінки людини. Він уважав, що формула поведінки повинна складатися не з двох, а з трьох членів, і тому має виглядати так: S → О → R, де О (проміжні змінні) – не що інше, як недоступні прямому спостереженню психічні, внутрішні процеси: очікування, знання, цілі, спадковість, когнітивні схеми або образи ситуацій, своєрідні карти, що орієнтують людину при рішенні певних задач. Учений стверджував, що середня ланка не підлягає вивченню, тому що її не можливо проаналізувати за допомогою об’єктивних методів дослідження.

К. Халл, розглядаючи психіку через призму прищеплювання людині певного набору умовних рефлексів, увів у формулу «стимул–реакція» іншу середню ланку, а саме – потреба організму (харчова, сексуальна, потреба у сні тощо). Якщо потреба задовольняється, відбувається підкріплення реакції, і вона закріплюється – організм навчається. Таким чином, і в цій концепції не знайшлося місця свідомості й меті, а головним стимулом, що створює основу для вимірювання поведінки, було спонукання.

Подальшу розробку концепція підкріплення одержала в роботах Б. Скіннера, що створив теорію оперантного (умовний рефлекс) навчання. Суть оперантного навчання полягає в тому, що, якщо будь-яка випадково виконана дія (у результаті спроб і помилок) індивіда одержує негайне позитивне підкріплення, то вона фіксується та відтворюється з більшою легкістю. Постійне позитивне підкріплення збільшує швидкість навчання новій навичці та типовій поведінці. Якщо ж поведінка не підкріплюється або карається, то вона має тенденцію не повторюватися або придушуватися. Так, ви незабаром перестанете посміхатися при зустрічі з людиною, що дивиться на вас похмуро або взагалі робить вигляд, що не помічає вас. Відмінність оперантного навчання від класичного полягає у використанні систематичного контролю. Стверджувалося, що, використовуючи підкріплення та контроль, який може бути не тільки зовнішнім (підкріплюватися іншими), але і внутрішнім (людина сама контролює поведінку, орієнтуючись на її ймовірні наслідки), можна навчити людину проявляти практично будь-який тип поведінки. Ці ідеї сприяли розробці методів вироблення «оперантных реакцій», що згодом знайшли застосування при навчанні дітей, лікуванні хворих на неврози. Наприклад, метод «жетонів»: як штрафи і заохочення застосовуються символи, метод самопідкріплення: само заохочення – похвала собі та самопокарання – грошові штрафи, осуд самого себе за невиконання зобов’язань.

З огляду на вищезазначене і представники необіхевіористського напряму в основу вивчення психіки поклали зовнішні прояви поведінки, залишивши внутрішні процеси без належної уваги.

Гештальт-психологія (від нім. gestalt – образ, конфігурація). З’явився цей напрям у Німеччині на початку XX століття завдяки зусиллям Вольфганга Келлера (1887–1967), Макса Вертгеймера (1889–1943), Курта Левіна (1890–1947), які висунули тезу про споконвічну цілісність психіки. Стверджувалося, що початковим і основним елементом психіки є не окремі, елементарні відчуття, а цілісні, організовані певним чином структури або образи (гештальти), що не зводяться до суми складових їхніх частин. Ці цілісні утворення (ситуації, свідомість або образ сприйняття) не можна розкласти на елементи, тому що вони перестають існувати. Така вихідна позиція представників гештальт-психології була викликом прихильникам структуралістської психології, що трактувала складні психічні феномени як вибудовані асоціативним образом із простих, і біхевіоризму, який вони критикували за дослідження ізольованих сегментів поведінки. Також указувалося на те, що, якщо не займатися вивченням свідомості, психологія перетвориться в науку про тварин.

Поняття «гештальт» увів Христиан Марія Юліус фон Еренфельс у 1890 році при дослідженні сприйняття. У наступних численних експериментах зі сприйняття була виявлена «первинність» структури сенсорних утворень стосовно їх складових компонентів (відчуття). Наприклад, незважаючи на те, що мелодія при її виконанні в різних тональностях і викликає різні відчуття, вона впізнається як та сама. Крім цього, було продемонстровано, що мислення складається з міркувань, усвідомленні структурних вимог, викликаних елементами проблемної ситуації, і в діях, що відповідають цим вимогам, тобто спостерігається реакція не на стимул сам по собі, а на певне співвідношення стимулів, що й створює цілісний образ – гештальт. Побудова складного психічного образу відбувається в інсайті. Це особливий психічний акт миттєвого схоплювання відносин (структури) і розуміння ситуації в цілому без прийомів сліпих спроб і помилок.

Одне з найважливіших понять гештальт-психології, що розкриває особливості формування та функціонування гештальта, є поняття «фігура і фон». Учені виявили, що люди організують інформацію, яка надходить таким чином, що важливе і значиме займає центральне місце у свідомості, виділяється (предмет або фігура), а менш важливе відступає на задній план, сприймається менш чітко (фон). Наприклад, ми йдемо і з кимось розмовляємо. При цьому ми чуємо слова не тільки нашого співрозмовника, але і багато інших звуків. Однак слова людини, що говорить, сприймаються нами більш чітко, як предмет (фігура), а всі інші сприйняття менш виразні, тобто є фоном. Виділяємо ми з фону тільки те, що важливе або значиме для нас, з чим ми хочемо ближче познайомитися, і це важливе або цікаве стає гештальтом. Як тільки потреба задовольняється, гештальт завершується, тобто втрачає свою значимість і відступає на задній план, звільняючи місце для нового гештальта. Такий ритм формування та завершення гештальтів є природним ритмом життєдіяльності організму і багато в чому визначається потребами й активністю самої людини, яка сприймає. Якщо ж потребу не можна задовольнити, то гештальт залишається незавершеним. Це може впливати на поточні психічні процеси. Так, якщо члени колективу відчувають злість стосовно керівника, але їм не вдається виразити це почуття, то потреба відреагувати не стає чіткою фігурою і тому не може бути вдоволена: гештальт залишається не завершеним. Таке невиражене почуття, на яке не було реакції, стає причиною багатьох проблем і може виявлятися в такий спосіб: ті члени колективу, що не змогли виявити свій гнів або злість, починають опиратися роботі з керівником або виражати ці почуття більш прихованим способом.

Таким чином, заслуга гештальт-психології полягає у розробці поняття психологічного образу, системного підходу до психічних явищ, у підкресленні активності сприймаючої людини, ролі її свідомого досвіду.

Психологія – наука про психіку як єдність свідомого і несвідомого, зовнішнього і внутрішнього психічного у взаємодії людини зі світом. Уперше про несвідомі аспекти психіки почав говорити німецький філософ і математик Готфрід Лейбніц (1646–1716), саме він висловив думку про єдність тілесного і психічного.

Психоаналітичний напрям. Психоаналітичний підхід був розроблений австрійським психіатром Зиґмундом (Сигизмундом Шломо) Фрейдом (1856–1939) наприкінці XIX – початку XX століття, спочатку – як метод лікування психічних захворювань, а пізніше – для побудови психологічних теорій, зокрема, для пояснення ролі несвідомого в житті людини. Цей напрям звернувся до вивчення неусвідомлюваних психічних процесів. Стверджувалося, що психіка існує поза і незалежно від свідомості і саме несвідоме як успадкована, глибинна частина психіки складає її предмет і головну проблему. Свідомість теж не заперечується представниками психоаналізу: вона – властивість психіки, що зумовлює тільки невелику частину активності людини.

З. Фрейд створив оригінальну систему структуиу психіки, виділивши 3 функціональних рівні: свідомість, передсвідомість і несвідоме. Свідома, розумова сфера психіки містить у собі все те, що усвідомлюється людиною в даний момент і відбиває лише поверхневу частину особистості («верхівка айсбергу»). Передсвідома сфера містить усю накопичену протягом життя інформацію, що в даний момент не усвідомлюється людиною, але при необхідності може стати усвідомленою (можемо згадати номер телефону, назву вулиці). Несвідоме, яке складає головну сферу психіки («підводна частина айсбергу»), наповнене подавленими травматичними переживаннями, бажаннями, найпростішими навичками, які ми не усвідомлюємо, а також біологічно зумовленими інстинктами, що визначають особистість і поведінку людини. Ця зумовленість виявляється в тому, що інстинкти стимулюють вивільнення накопиченої в психіці вродженої енергії (лібідо, від лат. lіbіdo – потяг, бажання). Основний зміст енергії полягає у сексуальних і агресивних потягах. Людина повинна «розрядитися», «заземлити» цю енергію через дії та думки, що надають їй насолоду. Цей процес має характер внутрішнього конфлікту між окремими компонентами особистості, що складають її психологічну структуру: «Над-Я», «Я» та «Воно». «Над-Я» – це сукупність соціальних норм і стандартів поведінки людей у даному суспільстві, що відіграють роль обмежень, які накладаються на інстинктивні спонукання особистості. «Над-Я» прагне цілком придушити несвідомі потяги. «Воно» – це витиснуті несвідомі інстинкти, що спонукають людину діяти всупереч реальності за принципом задоволення негайних потреб. «Я» містить інформацію про реальний навколишній світ і його нормативні вимоги, але одночасно перебуває під впливом несвідомих інстинктів. «Я» намагається стримати пориви «Воно», тобто прагне утримувати в рівновазі сексуальні потяги відповідно до тих реальних обмежень, що накладаються на поведінку людини суспільством. Це зона конфлікту, поле непримиренного протиборства між «Воно» і «Над-Я».

Для примирення цих двох сторін особистості «Я» використовує арсенал захисних механізмів, таких як сублімація (заміна неприйнятних для даного моменту інстинктивних потягів на соціально прийнятні, наприклад, творчість, заняття спортом і ін.), заміщення (перенесення агресії з одного об’єкта на інший, більш прийнятний і безпечний у даний момент), раціоналізація (вироблення легенд для самовиправдовування, які маскують реальні мотиви власних вчинків, невдач, наприклад, програш пояснюється невеликою значимістю перемоги над суперником), придушення (витиснення або блокування свідомості від тривожних моментів, наприклад, людина намагається «забути» свій аморальний вчинок) тощо.

Формування особистості, на думку З. Фрейда, відбувається протягом шести перших років життя. Усі ці роки наповнені протистоянням складників психологічної структури людини. Результати такого протистояння визначають особистісні особливості. Якщо, наприклад, виявиться, що лібідо більш впливове, ніж «Я» і «Над-Я», то розвиток особистості завершується перемогою агресивного початку.

Звернення З. Фрейда до сфери несвідомого дозволило виявити багато коренів порушень психіки, створити відповідні психотерапевтичні процедури їх усунення (метод вільних асоціацій; аналіз сновидінь і обмовок; прийом встановлення близьких особистих відносин між психотерапевтом і пацієнтом). Психоаналіз звичайно критикують за його недостатню наукову обґрунтованість, надмірне перебільшення ролі сексуальної сфери і біологічних потреб у формуванні психіки людини. Однак, завдяки представникам цього підходу, психологія знову «віднайшла» живу людину, глибину проникнення в сутність її душі та поведінки. Щоправда, пояснюючи особливості поведінки людини, психоаналіз не може передбачити їх.

Неофрейдизм. Авторами цього напряму, що з’явився у 30-і роки XX ст. стали Альфред Адлер (1870–1937), Еріх Фромм (1900–1980), Карл Густав Юнг (1875–1961), Ерик Еріксон (1902–1994), Карен Хорні (1885–1952) та інші. Неофрейдисти переглянули базову для психоаналізу категорію мотивації: вирішальна роль сексуальної сфери у функціонуванні психіки була замінена на вплив соціокультурного середовища та його цінностей.

Лідер неофрейдизму К. Хорні, наголошуючи на вирішальній ролі несвідомого в психіці людини, стверджувала, що рушійними мотивами поведінки людини є вроджене почуття самотності, безпорадності та тривоги («споконвічна тривожність» або «базальна тривожність»). Базальна тривожність є результатом авторитарного, твердого, зневажливого ставлення батьків до дитини. Породжені такою ситуацією страх і занепокоєння стимулюють людину на пошук шляхів до безпеки. Власне, усе життя людини, її діяльність, поведінка і вчинки – це спроби уникнути того, що становить суть занепокоєння і тривоги. З цією метою людина застосовує різні стратегії поведінки щодо інших людей (наприклад, агресію або усамітнення). Саме на цьому шляху людину підстерігають різного роду неврози – як реакція на тривожність. Невротична мотивація і визначає три основних напрямки поведінки людини: рух до людей як потреба в любові, рух від людей як потреба в незалежності та рух проти людей як потреба у владі (що породжує ненависть, протест і агресію).

Хоч К. Хорні й критикувала біологізаторську сутність учення З. Фрейда, проте в основному своєму положенні про «споконвічну тривожність» вона, власне кажучи, повторює З. Фрейда. У теорії К. Хорні залишаються основні положення фрейдизму: антагонізм природного і соціального (принцип прагнення безпеки несумісний із задоволенням людських бажань), фатальність уродженого механізму «базальної тривожності».

А. Адлер також спробував звільнити теорію З. Фрейда від повної біологізації. У своїй концепції, названій «індивідуальною психологією», вчений стверджував, що людина народжується з «соціальним інтересом» і «почуттям спільності», що визначають її взаємодію з іншими людьми, а також способи досягнення мети життя. Саме цілі, а не інстинкти пояснюють повсякденну поведінку людини. Джерелом же формування і розвитку людини є основна і фактично вроджена мета – прагнення до самоствердження і переваги над іншими людьми. Які способи людина обирає для досягнення цієї мети – це залежить від її «стилю життя», що складається з визначеного набору прийомів при вирішенні значущих для неї життєвих задач. Невдачі в реалізації прагнення до переваги викликають у людини почуття власної ущербності («комплекс меншовартості»), яке вона прагне перебороти через різного роду компенсації (від відходу в депресію і хворобу до гіпертрофованого розвитку будь-якої сторони своєї особистості в результаті гіперкомпенсації). Вміння виробити гіперкомпенсацію, тобто особливу форму реакції на свою неповноцінність, як стверджує А. Адлер, сприяє розвитку творчості й активності. Як приклад він любив посилатися на особистість Наполеона, вважаючи, що особливі здібності цієї людини як полководця пояснювалися частково тим, що в того було загострене почуття неповноцінності через малий ріст.

Таким чином, А. Адлер зробив спробу соціалізувати теоретичні погляди З. Фрейда, хоча, як ми бачимо, почуття неповноцінності за своєю природою є вродженим, тому вченому не вдалося цілком уникнути біологізації.

Е. Еріксон розглядав життя людини як постійний пошук власної ідентичності, що розумів як суб’єктивне уявлення індивіда про себе, як внутрішню безперервність і тотожність особистості («хто є я, ким і яким я хочу стати»). Сильне почуття ідентичності супроводжується відчуттям цілеспрямованості та свідомості власного життя і готує індивіда до подолання будь-яких життєвих труднощів, а слабке – руйнує таку можливість. На думку Е. Еріксона, життя людини періодично переривається гостро пережитими втратами відчуття власної ідентичності. У ці періоди, що одержали назву «кризи ідентичності» (описано 8 психологічних криз), індивід може пережити почуття втрати сталості своєї особистості. Позитивне вирішення кризи сприяє виникненню нових особистісних рис і якісному перетворенню внутрішнього світу людини, негативне призводить до аномального особистісного розвитку.

Е. Фромм виступив автором концепції «гуманістичного психоаналізу», яка затверджує соціальну природу психіки і поведінки людини, тобто вказує на зумовленість психічного суспільством, конкретними умовами життя. Учений вважав, що людина засвоює ті типи поведінки і мислення, що нав’язує їй суспільство. Фромм виділяє дві основні спонукальні тенденції, стійкі стратегії життя і поведінки людини: «мати» і «бути». Сутність першої тенденції – це прагнення особистості «мати» (матеріальні цінності, задоволення, добробут). Сутність другої – прагнення «бути» (самореалізуватися, самовиразитися, тобто розвинути свою індивідуальну неповторність). У гуманістичному психоаналізі стверджується, що тільки реалізація в житті другої тенденції може принести справжнє щастя.

К. Юнг, засновник психоаналітичної психології, як і З. Фрейд, наполягав на вирішальній ролі сфери несвідомого в психіці людини. Щоправда, позиція вченого низкою положень істотно відрізняється від класичного психоаналізу. По-перше, К. Юнг вважає, що сфера несвідомого містить не тільки минуле, але й те, що в сучасний момент є значущим для людини, а також численні зародки її майбутніх ідей і психічних ситуацій, тобто психіка зумовлена не тільки дитячими переживаннями, але і сьогоденням і очікуваннями майбутнього. У кожної людини несвідоме, щоб доповнити або компенсувати свідомість, обирає свій шлях (минуле або майбутнє). По-друге, учений увів нове поняття «комплекс» – сукупність взаємозалежних, емоційно заряджених ідей. Це несвідоме психічне утворення виникає внаслідок витиснення зі свідомості ідей, думок, пов’язаних зі значущими для індивіда переживаннями (наприклад, прагнення людини мати велику владу у К. Юнга називається «комплексом влади»). Існують комплекси «батька», «провини», «неповноцінності». Комплекси некеровані, спонтанно підривають психічні процеси людини і тому вчений називає їх «психічними демонами». По-третє, учений переглянув структуру психіки людини, додавши у сферу несвідомого додатковий компонент – «колективне несвідоме». Структура особистості стала виглядати таким чином: колективне несвідоме, особисте несвідоме і свідомість. Колективне несвідоме передається в спадщину, від покоління до покоління й утвориюється зі слідів пам’яті, залишених усім минулим людства. Це своєрідний соціальний досвід попередніх поколінь. Колективне несвідоме впливає на розвиток особистості людини і визначає її поведінку з моменту народження. Виявляється у вигляді «архетипів» (з д-грецьк. – ідея, первородний образ) – ідей попередніх поколінь, що виявляються на поверхні свідомості у формі різноманітних символів, міфів, уявлень. Людина сприймає їх тільки інтуїтивним шляхом. Існують, наприклад, такі архетипи: «Тінь» – як зле, недобре Я, що живе в кожній особистості; «Персона» – як частина особистості, те, що людина показує оточуючим, те, яким вона хоче виглядати в їхніх очах, чоловіків і жінок: «Анімус» (чоловічий початок) і «Аніма» (жіночий початок) та ін. Центром психіки є архетип Самість («self» – «Я»). Це точка дотику несвідомого і свідомості, у якій досягається рівновага між ними, і, як наслідок, цілісність особистості. «Самість» часто виявляється в несвідомих фантазіях людини у вигляді деякого ідеалу.

Особисте несвідоме – це та складова несвідомого, що здобувається людиною протягом її індивідуального життя. Вона є сукупністю раніше усвідомлених думок, почуттів, переживань і прагнень, що згодом були забуті або витиснуті до несвідомого. Як правило, це засвоєні людиною соціальні норми, правила, цінності та ін. Виявляється у вигляді комплексів і за певних умов стає усвідомленим.

Третій елемент структури особистості представлений індивідуальною свідомістю, яка тотожна поняттю «Я» З. Фрейда, що виявляється як інтровертна (орієнтація на свій внутрішній світ) і екстравертна (орієнтація лібідо в зовнішній світ) поведінка індивіда. З огляду на це був зроблений висновок про існування двох типів людей, що розрізняються ступенем прояву в них властивостей інтровертності–екстравертності.

Індивідуальний розвиток людини, як стверджує К. Юнг, йде від свідомості до особистого несвідомого, а від нього – до колективного. Кінцевою метою цього процесу є досягнення особистісної неповторності.

Когнітивна психологія (від лат. cognitiо – знання, пізнання) виникла у 50-60-ті роки XX ст. Представники цього напряму Джордж Келлі (1905–1966), Ульрік Найссер (народ. 1928), С. Стенберг (1900–1970) бачили своє завдання у доказі вирішальної ролі знання в поведінці людини. У центрі уваги теорії процеси переробки людиною інформації про все, що її оточує (зокрема – про себе), на основі системи придбаних знань. Людина розглядається як діяльна, активно сприймаюча інформацію особистість, що керується у своїй розумовій діяльності певними планами, правилами, стратегіями.

На розвиток понятійного апарата істотно вплинула теорія інформації та дослідження в галузі штучного інтелекту, тож в когнітивну теорію було введено багато термінів з кібернетики: програма, інформація, переробка, кодування, схема. Центральним є поняття «схема» як план одержання і переробки інформації. Схеми формуються в індивідуальному досвіді людини і дозволяють їй сприймати, переробляти, зберігати і відтворювати різноманітну інформацію. Основні поняття когнітивної психології використовуються для аналізу пізнавальних процесів, а також для вивчення особистості. Так, У. Найсер стверджує, що пізнання присутнє в будь-якому акті людської діяльності: у відчуттях, сприйнятті, пам’яті, мисленні, – тому особистість повинна вивчатися в усіх цих вимірах. Дж. Келлі вважає, що людина накопичує знання про себе і навколишній світ завдяки наявному в неї специфічному утворенню – системі особистісних конструктів («схеми» або плани взаємодії з іншими людьми, рішення поточних задач). Сформована система особистісних конструктів – це суб’єктивний погляд людини на реальний світ, що визначає її долю. Когнітивна активність людини розглядається як діяльність, пов’язана з придбанням, організацією і використанням інформації.

Гуманістична психологія виникла у 50-60-ті роки XX ст. Гуманізм (від лат. humanus – людяний) як загальна орієнтація на ставлення до людини, її права та волю як найважливішої цінності, визначила сутність цього напрямку, який очолили Гордон Олпорт (1897–1967), Карл Роджерс (1902–1987), Абрахам Маслоу (1908–1970). Учені віддали пріоритет вивченню свідомого досвіду людини, її вищих потреб. Основним предметом гуманістичної психології є реальна особистість, що розглядається як унікальна цілісність, відкрита для самовдосконалення. Основним завданням психології вважалося виявлення в усій повноті особливостей розвитку душевного життя людини. У центр досліджень перемістилися такі проблеми: особистісне зростання, активність, воля, відповідальність, самоактуалізація, прагнення людини до вищих цінностей. Таким чином, у центрі уваги гуманістичної психології – проблеми особистості, її розвиток.

Така позиція значною мірою була підготовлена працями Г. Олпорта, який стверджував, що психічно нормальна людина знаходиться не стільки під впливом несвідомого, сформованого (за З. Фрейдом) у дитячому віці, скільки зумовленого поточною і майбутньою діяльністю. У зв’язку з цим він увів поняття функціональної автономії, що відбиває незалежність поведінки особистості від дитячих «фрейдівських» переживань («доросле дерево вже не залежить від того насіння, з якого воно виросло»). Настає такий момент у житті людини, коли ці переживання стають незначними і їх можна не враховувати в мотивах поведінки.

Американський психолог А. Маслоу вважає найвищою вродженою потребою людини потребу в самоактуалізації, тобто в реалізації свого вродженого потенціалу з опорою на власні сили. Цим він підкреслює роль самого індивіда в побудові своєї особистості. Однак вищий рівень розвитку особистості, що формується через самоактуалізацію, може бути досягнутим лише при задоволенні потреб нижчого рівня. У зв’язку з цим він увів «сходинки» потреб, упорядкованих за значимістю для життєдіяльності людини: фізіологічні, почуття безпеки, спільності, поваги, актуалізації.

К. Роджерс розглядав особистість з позиції уявлення про себе індивіда, що змінюється. Так, учений стверджував, що особистість є те, що людина про себе думає на основі свідомих оцінок поточних подій. Індивід постійно порівнює себе з іншими людьми, щоб одержати відповідь на питання «Хто Я?». Позитивний характер відповіді сприяє адаптації особистості до навколишнього світу, негативний викликає внутрішні конфлікти, депресію і, як результат, не дозволяє людині повною мірою реалізувати свої можливості. К. Роджерс також бачив у самоактуалізації провідний мотив життєдіяльності людини. Проте, на відміну від поглядів А. Маслоу, учений розглядає самоактуалізацію як процес безперервного довічного формування індивідом самого себе. Для розвитку особистості дитини потрібна «позитивна увага» – достатньо повне задоволення потреби у любові і ласці без усяких умов. Крім того, від специфіки взаємодії дитини з дорослими й іншими значущими людьми в неї формується (позитивне або негативне) уявлення про себе, самооцінка, тобто оцінка себе як особистості.

Екзистенціальна психологія. Екзистенціальна психологія(від лат. exіstentіa – існування) сформувалася на основі праць таких дослідників, як Л. Бінсвангер, М. Бос, Е. Мінковскі, Р. Мей. Екзистенціальна психологія виходить з первинності буття людини, з яким органічно пов’язані її базові життєві потреби, ігнорування яких призводить до стану стресу, тривоги або депресії.

Представники цього психологічного напряму вивчають:

1) проблеми часу, буття і небуття;

2) вищі цінності; проблеми волі, відповідальності і вибору;

3) особиста місія; проблеми спілкування, любові і самітності;

4) сутність Бога.

Метою екзистенціальної психології є розв’язання завдання відновлення утентичності конкретної особистості – відповідності її буття у світлі її внутрішньої природи.

Трансперсональна психологія. Сформувалася в 60-ті роки XX сторіччя на основі досліджень багатьох відомих психологів і психіатрів, але безсумнівним лідером даного напрямку є С. Грофф. Трансперсональна психологія вперше відкрито проводить масштабні дослідження психології людини з огляду на доперсональний період життя, тобто внутрішньоутробний і передує йому, цикл духовного існування поза тілесною формою. Усі три періоди подаються як єдиний цикл буття даного індивіда, що дозволяє розглядати позитивні або негативні колізії земної людини з вищого рівня, ніж це було колись. Трансперсональна психологія вивчає свідомість у більш широкому спектрі її проявів: множинність станів свідомості в багатовимірному бутті, вищі стани свідомості, парапсихологічні феномени, метапотреби і метацінності. Відповідно, як терапевтичні використовуються методи, раніше неприйнятні з погляду науки: медитація, холотропне дихання, активна уява, релігійний і містичний досвід, змінені стани свідомості. Особливу актуальність здобуває трансперсональний підхід у тренінгах особистісного росту, лікуванні наркоманії, алкоголізму, суїцидальних тенденцій, психозів і неврозів, як різновидів духовної кризи.

Сьогодні існує стійка тенденція до стирання меж між різними психологічними школами та об’єднання (інтеграції) накопичених ними знань в єдину цілісну концепцію. Проте психологія, як молода наука, що пройшла тривалий шлях розвитку, усе ще продовжує пошук відповідей на поставлені нею питання.

 

Питання для самоконтролю

1. За якими ознаками можна провести періодизацію етапів історичного розвитку психології?

2. Охарактеризуйте античний етап розвитку психології. Розкрийте зв’язок між поняттями «панпсихізм», «анімізм», «фаталізм», «магія».

3. Якими факторами визначався розвиток наук та психології в середньовіччі?

4. Що зумовило активний розвиток психологічного знання у XIX столітті?

5. У чому полягає сутність кризи психології наприкінці XIX – початку XX століття?

6. Охарактеризуйте напрями досліджень провідних вітчизняних психологів.

7. У чому полягають суттєві відмінності сучасних психологічних напрямів?

 

Література

 

Основна

1. Ждан А. Н. История психологии: от античности к современности. – М.: Педагогическое общество России, 2002. – 512 с.

2. Корольчук М. С., Криворучко П. П. Історія психології: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2004. – 248 с.

3. Марцинковская Т. Д. История психологии: учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2002. – 544с.

4. Рибалка В. В. Теорії особистості у вітчизняній психології та педагогіці: навчальний посібник. – Одеса: Букаєв Вадим Вікторович, 2009. – 575 с.

5. Роменець В. А. Історія психології ХІХ – початку ХХ століття. – К.: Вища школа, 1995. – 614 с.

6. Роменець В. А. Історія психології Стародавнього світу і середніх віків. – К.: Вища школа, 1983. – 415 с.

7. Хьел Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Питер Ком, 1998. – 608 с.

 

Додаткова

1. Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию: курс лекций. – М.: ЧеРо, 1998. – 334 с.

2. Іванова О. Ф. Харківська психологічна школа: історія створення, етапи розвитку, основна проблематика // Актуальні проблеми психології навчання: збірник наукових праць. – Харків: ХДПУ, 1995. – С. 3–14.

3. Маклаков А. Г. Общая психология. – СПб.: Питер, 2003. – С. 38–68.

4. Максименко С. Д. Общая психология. – М.: Реал-бук Ваклер, 1999. – 523 с.

5. Немов Р. С. Психология: В 3-х т. – Т. 1. – Общие основы психологии. – М.: Просвещение Владос, 1994. – 576 с.

6. Психология: учебник / под ред. А. А. Крылова. – М.: «Проспект», 1999. – с. 11–20.

7. Общая психология: учебник для студентов пед. институтов / под ред. А. В. Петровского. – М.: Просвещение, 1986. – С. 5–20.

8. Рубинштейн С. Л. Основи общей психологии. – СПб.: Питер, 2002. – С. 54–89.

9. Словарь психолога-практика / сост. С. Ю. Головин. – 2-е изд., перераб. и доп. – Мн.: Харвест, 2003. – 976 с.