Конституція 1958 р., її характерні риси та особливості

Франція належить до числа держав, які внесли особливо вагомий внесок у розвиток державно-правової теорії і практики [166]. За роки, що пройшли після Великої французької революції, тобто за 200 з лишком років, у країні змінилося чотири республіки, дві імперії, існували різні перехідні режими й форми правління. За цей період було прийнято біля двох десятків різних конституцій, конституційних хартій і конституційних законів.

Чинна Конституція Франції, що оформила створення П’ятої Республіки [167], була схвалена переважною більшістю голосів на референдумі, який відбувся 28 вересня 1958 р., і набрала сили 4 жовтня 1958 р. Прийняттю цієї Конституції передувало наростання глибокої політичної кризи у країні. Встановлений у 1946 р. у Франції режим посиленого парламентаризму, відомий під назвою Четвертої Республіки, передбачав дисбалансоване домінування Парламенту над виконавчою владою і призвів до загрозливої політичної нестабільності, урядового хаосу й падіння авторитету державної влади. Особливості партійної системи Франції у повоєнний період визначальною мірою обумовили нефункціональність парламентарної форми правління та її заміну більш централізованою моделлю організації влади[168]. Нелегітимність державних інститутів Четвертої Республіки спричинялася насамперед нестабільністю виконавчої влади[169]. Як наслідок – жоден з урядів у Четвертій Республіці не спромігся до серйозних реформ[170].

У травні 1958 р. у французькому експедиційному корпусі в Алжирі розпочався антиреспубліканський заколот, який створив реальну загрозу демократичному ладу і міг стати джерелом серйозних конфліктів та зіткнень у метрополії.

У цій політичній ситуації французький Парламент прийняв рішення про передачу влади в руки загальнонаціонального лідера, який був би у стані вивести країну із кризи, підготувати і здійснити конституційну реформу з метою зміцнення легітимності влади. Президент Республіки (Рене Коті) звернувся до генерала Шарля де Голя, національного героя періоду боротьби за звільнення, лідера, який упродовж багатьох років залишався не при справах. Генерал дав згоду, і 1 червня 1958 р. Національні Збори Франції більшістю у 329 голосів проти 224 наділили де Голя надзвичайними повноваженнями щодо розробки проекту майбутнього основного закону. Безпосередню підготовку тексту Конституції, яка мала бути винесена на референдум, виконав Тимчасовий уряд, очолюваний де Голем. Одночасно був прийнятий конституційний закон, який визначив рамки конституційної реформи, що здійснювалася. У законі були сформульовані 5 принципів, яким повинен був слідувати Уряд де Голя при розробці проекту Конституції. Серед них – вибори як джерело влади, а також поділ влади. До числа конституційних принципів було віднесено також парламентську відповідальність уряду і підтвердження незалежності судової влади. Як окремий принцип була сформульована вимога поваги основних свобод. Наявність цього конституційного закону й закріплених у ньому п’яти принципів визначили особливості та характер проекту Конституції, виробленого і представленого на референдум. Зокрема, результатом став певний компроміс між концепціями сильної особистої влади глави держави і парламентським контролем за діяльністю уряду.

Як видно, застосований порядок розробки і прийняття Конституції 1958 р. не відрізнявся демократичністю. Однак в описаній ситуації він, мабуть, був оптимальним і дозволив у короткі строки вивести країну зі стану глибокої політичної кризи. Сама історія розробки і прийняття Конституції 1958 р. багато в чому пояснює, чому у Франції закріпилася така своєрідна форма правління, як змішана республіка [171], що поєднує у собі елементи президентської і парламентарної республік.

Конституція 1958 р. у її первісній редакції складалася з короткої Преамбули і 92 статей, зведених у 15 розділів. Водночас, у Преамбулі урочисто заявлялося про прихильність французького народу правам людини і принципам національного суверенітету в тому вигляді, як вони були викладені в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. та доповнені й розширені у Преамбулі до Конституції 1946 р. Це відсилання у подальшому було витлумачене як визнання Декларації і Преамбули 1946 р. у якості діючого французького права і джерела конституційного права країни. Таким чином, структурно французька Конституція виявилася такою, що складається із трьох законодавчих текстів: з Основного Закону від 28 вересня 1958 р., Декларації 1789 р. і Преамбули до Конституції 1946 р.

Протягом досить тривалого часу питання про юридичну чинність Декларації і Преамбули залишалося спірним. Однак починаючи з 1970 р. Конституційна Рада, що є у Франції органом конституційного контролю, визнала за Декларацією і Преамбулою ту ж юридичну чинність, що і за нормами інших статей Основного Закону 1958 р. Більше того, з низки рішень, прийнятих вищими судовими органами Франції, випливає, що в цих документах сформульовані основні принципи, обов’язкові для усіх державних органів країни. Декларація 1789 р. і Преамбула 1946 р. містять положення, що переважно стосуються прав та свобод людини, утверджують принцип національного суверенітету, визнають народ єдиним джерело влади.

Конституція підтверджує верховенство основних прав та свобод, визнаючи за ними значення основоположних принципів права. Широкі повноваження одноосібного Глави держави значною мірою врівноважуються наявністю інституту парламентської відповідальності уряду.

Конституція 1958 р. закріплює у Франції республіканську форму правління, при цьому застерігає, що ця форма правління не може бути предметом перегляду[172]. Основний Закон підтверджує прихильність Франції принципам правової, світської і соціальної держави, що знаходить своє відображення як у положеннях Конституції, так і в поточному законодавстві.

Важливе значення мають закріплені в Конституції принципи зовнішньої політики Франції. Відповідно до цих принципів Французька Республіка узгоджує свою діяльність із нормами міжнародного публічного права. Належним чином ратифіковані або схвалені міжнародні договори чи угоди мають вищу юридичну силу в порівнянні з національним законодавством, і у випадку колізії між міжнародно-правовою нормою і нормою внутрішнього національного права пріоритет віддається першій. Уже Преамбула 1946 р. передбачала можливість обмеження на умовах взаємності суверенітету Франції, якщо це необхідно для організації і захисту миру. У наступному ці положення були уточнені і доповнені, зокрема, у ході конституційної реформи, зв’язаної з участю Франції у Європейському Союзі.

Основна маса статей конституційного тексту 1958 р. присвячена організації державної влади у Франції. Порівняно детально регулює Конституція статус і повноваження Президента Республіки, більш схематично – місце й роль Уряду та характер його взаємин із Парламентом. Конституція містить розгорнуті положення, що відносяться до організації законодавчої влади, визначає статус Конституційної Ради, закріплює незалежність судової влади і включає деякі норми, що стосуються організації місцевого самоврядування.

Специфіка Конституції вбачається насамперед у тому, що вона закріплює домінуюче положення виконавчої влади в загальній системі державної влади. Конституція 1958 р. вводить норми, які встановлюють рамки законодавчої діяльності Парламенту і тим самим обмежує представницький орган у нормотворчій діяльності стосовно виконавчої влади, нормотворча компетенція якого носить залишковий характер. Саме ці норми дають підставу говорити про те, що в Конституції 1958 р. простежуються певні авторитарні тенденції.

Конституція 1958 р. наділила досить значними прерогативами Главу Французької держави. Ця обставина послугувала підставою для утвердження у країні режиму президенціалізму. Однак практика функціонування механізму влади у Франції засвідчила, що в цілому цей режим будується на принципах правової держави в умовах досить реального контролю за виконавчою владою з боку законодавчого органу. Наявний досвід засвідчує, у ситуації приналежності французьких президентів до правлячих партій влада Глави держави не набуває авторитарних рис[173].