Революція 1905 – 1907 рр. та її наслідки

Революція, що спалахнула у 1905 р на теренах Російської імперії, була результатом низки невирішених соціально - економічних та політичних питань. Уся політична влада, економічні багатства зосереджувалися в руках незначної купки дворянства, буржуазії та бюрократії. Абсолютна більшість населення й, особливо, найбільший за чисельністю його прошарок – селянство, залишалося обмеженим у своїх правах та мало низький життєвий рівень. Не кращим було й становище робітників, яких примушували працювати по 10-12 годин за мізерну плату. Злиденність народних мас при непомірній розкоші „верхів”, рано чи пізно, призводить до революційного вибуху. Незадоволення існуючим станом виражали широкі кола ліберально налаштованої інтелігенції, які розуміли ненормальність та небезпечність існуючої ситуації.

З приходом до влади нового царя Миколи ІІ посилилися сподівання на те, що існуючі проблеми знайдуть своє вирішення. Час йшов, але очікуваних змін не відбувалося, новий самодержець виявився консерватором. Це викликало наростання незадоволення серед більшої частини населення. Кризу довіри до влади посилив зовнішній фактор. У січні 1904 р. між Росією та Японією спалахнула загарбницька війна за поділ території Китаю. Збройне протистояння, яке тривало трохи більше півтора роки закінчилося ганебною поразкою для Росії. За умовами Портсмутського мирного договору Росія втрачала захоплені китайські території, частину південного Сахаліну.

Невдачі на фронті у ході війни підштовхували населення на активних дії. На заводах і фабриках проходили зібрання на яких робітники вимагали нормальних умов для праці, належної оплати, свободи слова, зібрань тощо. Наростав ліберальний рух і, особливо, серед представників земств, міських дум. Тут на порядок денний піднімалися, передусім, питання створення парламенту і проголошення конституції, політичних свобод. У листопаді 1904 р. пройшов Всеросійський земський з’їзд, який підтвердив ці вимоги. На з’їзді активну позицію зайняли делегати українських – Полтавського, Чернігівського та Харківського земств. Паралельно йшов процес створення громадсько – політичних об’єднань земців „Союз визволення”, „Союз земців – конституціалістів”, з яких згодом постали перші ліберальні партії. На місцях земці використовували своєрідні форми протесту - зібрання під виглядом бенкетів, на яких оратори критикували непоступливість влади.

Під тиском громадськості царизм вирішив „випустити пар”, зробивши незначні поступки. У грудні 1904 р. видано указ про зрівняння селян у правах з іншими верстами населення, впроваджувалося державне страхування на фабриках і заводах, розширювалися права у питаннях місцевого самоврядування. Проте, незначні поступки лише посилили бажання домагатися рішучих змін.

На початку січня 1905 р. вибухнув економічний страйк на Путилівському заводі столиці. Досить швидко, до нього приєдналися робітники 382 підприємств міста. У неділю 9 січня під керівництвом священика Гапона почалася хода робітників до Зимового палацу з петицією для царя. У ній, робітники звертали увагу самодержця на вкрай тяжкі умови в яких знаходяться робітники, висловлювалися пропозиції щодо покращення становища. Ця мирна хода закінчилася трагічно, демонстранти були розстріляні військами у результаті чого 200 чол. загинуло, а сотні поранено. Так була похоронена віра у доброго батюшку царя. Обурення робітників вилилося у хвилю страйків, які прокотилася містами Російської імперії та поклали початок революції. В Україні страйкували робітники, студенти, дрібні службовці Житомира, Києва, Катеринослава, Миколаєва, Одеси, Харковата інш. міст. Рух на знак підтримки страйкуючих перекинувся на українські землі Австро – Угорщини. У процесі цих подій вперше почали виникати Ради робітничих депутатів, як органи місцевого самоврядування, які покликані захищати інтереси робочого люду.

Протягом січня – березня 1905 р. в Україні відбулося близько 180 страйків з орієнтовною кількістю учасників 170 тис чол. Почалися масові виступи на селі, які нерідко супроводжувалися грабунком поміщицьких маєтків, підпалами житла та господарських споруд. Селяни вимагали відміни викупних платежів та справедливого поділу землі. За цей період нараховано біля 140 селянських виступів, а восени 1905 р. – 1900. Вперше масовий революційний рух почався на флоті та в сухопутних військах. Серед найвідоміших виступів повстання на кораблях „Князь Потьомкін Таврический”, „Георгий Победоносец”, „Синоп” (червень 1905 р.). У листопаді 1905 р. відбувся виступ саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського, збройна демонстрація солдатів Богодухівського піхотного полку у Харкові, повстання на крейсері „Очаков”. Найвищою точкою революційної боротьби 1905 р. став жовтень, коли чисельні виступи вилилися у Всеросійський політичний страйк.

17 жовтня 1906 р цар змушений оголосити маніфест, у якому обіцяно скликати парламент (Державну Думу) та даровано демократичні свободи. Таке рішення не задовольняло ліві радикальні сили, які бажали зміни влади і ліквідації самодержавства, проте було прихильно зустрінуте ліберальними колами суспільства. В Україні вже на передодні оголошення маніфесту й особливо в перші місяці після його оприлюднення відбулися помітні зрушення. Так, 8 жовтня 1905 р. у Катеринославі постає перша культурно – просвітницька організація „Просвіта”, згодом вони заявляються у Одесі, Києві, Кам’янці-Подільському, Чернігові та інших містах. Поряд з „Просвітами” виникають українські клуби, народні театри, бібліотеки читальні. Відкривається можливості для легального видання періодичної преси. Першим україномовним виданням стала селянська газета „Хлібороб”, яка з’явилася 25 листопада 1905 р у Лубнах Полтавська губернії. Наслідком проголошеного маніфесту та грудневого 1905 р. закону про вибори до Державної Думи стала можливість легальної політичної діяльності. Прийнята виборча система була не досконалою, вона передбачала поділ виборців на чотири курії (землевласники, городяни, робітники, селяни). При цьому, кожна з них мала неоднакове число голосів: один голос землевласника дорівнював 45 голосам робітників.

У лютому – березні 1906 р пройшли вибори до Державної Думи (І Дума), на яких більшість отримала партія кадетів(176 місць з 478). У складі російських політичних партій балатувалися й представники українського національного руху, які сформували Українську парламентську громаду. До її складу ввійшло 45 депутатів на чолі з І. Шрагом. Громада почала випуск власної газети „Украинский вестник”(ред. М. Славинський), вироблення власної політичної платформи на основі автономії України. Проте, конфлікт між царською владою та більшістю Думи призвів до її розпуску через 72 дня роботи. Частина депутатів зібралася у Виборгу(Фінляндія), де закликала населення до громадської непокори. В імперії з одного боку продовжувалися страйки на виступи, з іншого проводилися каральні експедиції, організатором яких став новий прем’єр – міністр уряд, він же міністр внутрішніх справ П. Столипін

У січні 1907 р пройшли вибори до ІІ Державної Думи, які дали ще гірший результат, ніж очікувала влада. Ліві партії, які бойкотували перші вибори отримали більшість. Українська парламентська громада ІІ Думи нараховувала 47 депутатів. ЇЇ зусиллями почався випуск газети „Рідна справа – вісті з Думи”(формальний редактор депутат С. Нечитайло, реальний – В. Доманицький). Конфлікт між Думою і царською владою був неминучим, й після 103 днів роботи вона була розпущена. Після цього влада вдається до рішучої зміни виборчого законодавства, яке призвело до значного обмеження депутатських місць для робітників та селян. Посилюються покарання бунтівників, розгортаються репресії проти лівих політичних партій та національного руху.Cаме з розпуском 3 червня 1907 р ІІ Думи та прийняттям нового закону, закінчується період революції, хоч народні виступи після цього ще не завершилися.

Із 442 депутатів ІІІ Думи більшість отримали праві реакціонери та близькі до них „октябристи”. Це був той результат, який запланувала влада. Керованість більшістю депутатів ІІІ та ІУ Дум забезпечили їм повну каденцію роботи, яка охоплювала відповідно 1907 – 1912 та 1912 – 1914 рр. Офіційно Української депутатської фракції в цей час не існувало. Проте, серед депутатів, які були вибрані від українських губерній були такі, які на парламентському рівні піднімали українське питання. Так, наприклад, 1908 р 37 депутатів внесли законопроект про українську мову навчання в початковій школі. 1909 р. професор Київського університету І. Лучицький поставив питання про українську мову в судах. Підтримували українські домагання окремі російські депутати, єпископ Нікон.

Для успішної боротьби з революційним та національним рухом уряд П. Столипіна вдається до організації та підтримки шовіністичнихполітичних сил. Розгортає активну роботу шовіністична партія „Союз русского народа”, ключовим гаслом якої стало: „Россия для русских”. По губерніям організовуються спеціальні дружини шовіністів – „чорні сотні”. За їх участю проводяться погроми євреїв, поляків, національно свідомих українців, білорусів. Яскравим прикладом антиєврейських дій влади були фабрикація „Протоколів сіонських мудреців” про ніби то єврейську змову проти людства та справа Бейліса”(1911 р.), якому було висунуто звинувачення у ритуальному вбивстві християнського хлопчика. Чітку антиукраїнську направленість мав створений за підтримки влади 1908 р у Києві „Клуб русских националистов”. 1909 р у парламенті створена фракція „Русских националистов”(керівник П. Балашов).

Зусиллями уряду та шовіністичних сил було прийнято указ від 18 липня 1908 р, яким визнавалася шкідливою для держави діяльність „Просвіт”, а столипінським циркуляром від 20 січня 1910 р. по-суті заборонялася їх діяльність. У результаті всі „Просвіти”, які виникли на теренах України до початку Першої світової війни, були закриті. Репресіям та адміністративному тиску піддавалися працівники газет та журналів більша частина яких також поступово припиняють свою діяльність. Заблокованими виявилися усі пропозиції щодо українського питання, які піднімалися депутатами Думи, заборонялися публічні святкування з нагоди народження та смерті Т. Шевченка.

На посилення позицій російського шовінізму були направлені такі заходи як провадження земств на Правобережній Україні 1911 р., чи виділення Холмської губернії зі складу автономного царства Польського. Тут влада вдавалася до маніпулювання, відносячи українців та білорусів до російської курії та нав’язуючи їм думку, що вони є росіянами. Репресивні заходи не розв’язували існуючих в суспільстві проблем, а навпаки, загострювали їх.