Розділ 12 повернення одіссея

 

Коли почало сутеніти, Щур таємниче й урочисто покликав їх до вітальні, поставив кожного біля призначеної йому купи вояцького обладунку й звелів готуватися до вилазки, яку всі так довго ждали. Він поставився до справи вкрай серйозно й прискіпливо, тож спорядження забрало чимало часу. Спершу кожного треба було оперезати шабельтасом, тоді причепити до нього шаблю, а з другого боку для рівноваги — кинджал. Потім Щур дав кожному по два пістолети, поліцейський кийок, кілька пар наручників, трохи бинтів та лейкопластиру, а ще баклагу й торбину з бутербродами. Борсук, дивлячись на все те, добродушно сміявся:

— Давай, давай, Щурко! Тобі розвага, і мені не зашкодить. Бо я збираюся зробити все однією цією ломакою.

На це Щур відповів:

— Та будь ласка, Борсуче! Тільки знаєш, мені зовсім не хотілося б, щоб ти потім дорікав мені, буцімто я щось забув!

Коли все було готове, Борсук узяв в одну лапу потайний ліхтар, а другою вхопив міцний дрючок і промовив:

— Ну от, ідіть за мною. Перший — Кріт, бо він сьогодні молодець, за ним Щур, Жаба останній. І дивися мені, Жаб­ко! Щоб не базікав там, бо в тебе язик, як помело, а то, бігме, заверну тебе назад!

Жаба так переживав, щоб його не залишили вдома, що зго­дився на визначену йому останню роль, не ремствуючи, і за­гін вирушив, Борсук провів їх трохи понад річкою. Раптом він підстрибнув, зачепився за край якоїсь дірки, що зяяла в крутому березі невисоко над водою, підтягнувся й щез у ній. Кріт і Щур мовчки полізли слідом за ним і так само, як і він, безгучно зникли в дірі. Та коли дійшло до Жаби, той, звісно, примудрився посковзнутись і, перелякано зойкнувши, впав у воду, аж сплески пішли. Друзі витягли його на берег, нашвидкуруч витерли й викрутили, як ганчірку, заспокоїли, поставили на ноги. Але Борсук не на жарт розгнівався і при­грозив, що, коли Жаба ще хоч раз утне якусь дурницю, він його неодмінно відпровадить назад.

Та ось вони все-таки опинились у таємному підземному ході. Операція проти ворога почалася!

Хід був холодний, темний, вогкий, низький та тісний; бі­долаха Жаба тремтів і від страху перед тим, що його чекало, і від того, що змок до нитки. Ліхтар миготів десь далеко по­переду, і в цій темряві Жаба мимоволі трохи відстав. Раптом він почув Щурів застережливий окрик: «Поспішай, Жабо!» — і його охопив жах: він боявся, що залишиться сам у непро­глядній пітьмі, тож так «поспішив», що повалив Щура на Крота, а Крота на Борсука. Вийшла така собі мала купа. Борсук подумав, що на них напали ззаду; в тій тісняві годі було орудувати ломакою чи шаблею, тому він вихопив піс­толета й мало-мало не пустив кулю в Жабу. Коли ж дібрав, що сталося насправді, то, певне ж, знову розлютився й серди­то кинув:

— Ні, досить з мене цього осоружного Жаби! Хай зали­шається тут!

Жаба заскиглив, а Щур та Кріт пообіцяли наглядати за ним, щоб він поводився як належить, і Борсук зрештою пого­дився. Загін рушив далі, але тепер Щур забезпечував тил, міцно тримаючи Жабу за плече.

Так вони посувалися майже навпомацки, нашорошивши вуха, тримаючи лапи на пістолетах. Аж ось Борсук проказав:

— Тепер ми напевне майже під Теремом Жаб.

І тоді вони раптом почули — нібито десь дуже далеко, а водночас мовби просто над головою — якийсь безладний гамір, наче там цілий гурт щось вигукував, співав, тупцював по під­лозі й гупав по столах. Знервований Жаба затрусився від страху, але Борсук спокійно промовив:

— Ну й розгулялися ті тхори!

Підземний хід поволі піднімався вгору. Вони пробралися ще трохи вперед, і тут гвалт зненацька вибухнув знову прямо над ними, і його тепер чути було дуже ясно.

— У-р-а-а! У-р-а-а! У-р-а-а! — пролунало зовсім близько, а тоді почувся тупіт малих ніг та дзенькіт келихів, що їх рвучко ставили на столи.

— Он як їм весело! — сказав Борсук. — Ходімо!

Звірята рушили далі, поки хід нарешті скінчився; вони

спинилися перед лядою до комори-буфетної.

У бенкетній залі був такий шарварок, що вони вже не боялися, що їх почують.

— Ану, хлопці, ра-азом! — гукнув Борсук, і вони вчоти­рьох, навалившись плечима на ляду, підняли її. Підсаджую­чи одне одного, звірята вилізли до буфетної. Тепер від зали, де безтурботно бенкетували вороги, їх відділяли тільки тонкі двері.

Тим часом у залі зчинився зовсім уже оглушливий галас. Потім радісні вигуки й тупотіння трохи вщухли, і можна бу­ло розібрати чийсь Один голос:

— Не затримуватиму довго вашої уваги (схвальне пожвавлення), але перш ніж я опущу своє сідало на його сіда­ло (веселий гамір), хочу сказати кілька слів на честь нашого люб’язного хазяїна пана Жаби. Ми всі знаємо Жабу! (Голосний сміх.) Доброго Жабу, чесного Жабу, доброчесного Жабу! (Захоплений вереск.)

— Пустіть мене до нього! — Жаба аж заскреготів зубами.

— Зажди хвилиночку! — ледве втримав його Борсук. — Усім приготуватися!

—...дозвольте мені заспівати вам пісеньку, — говорив далі той самий голос, — яку я склав про Жабу (тривалі оплески).

І тоді Головний Тхір — бо то був він — завів тонко і ве­рескливо:

Ішов Жаба напідпитку,

Ще й по вулиці гуляв...

Борсук випростався, міцно схопив свою дебелу ломаку обо­ма лапами, обвів поглядом товаришів і вигукнув:

— Пора! За мною!

І навстіж розчинив двері.

Лишенько!

Яким скавчанням, вискотом та писком сповнилася зала!

І не дивно, що перелякані тхори шмигонули мерщій під столи чи пострибали мов навіжені у вікна! Не дивно, що ку­ниці метнулись у нестямі до каміна та й позастрявали в ди­моході! Не дивно, що столи та стільці поперекидалися шкере­берть, а скло й порцеляна брязнули скалками на підлогу — бо невимовна паніка охопила всіх тієї жахливої миті, коли чет­веро Героїв увірвалися сюди як гнівні месники! Могутній Борсук з настовбурченими вусами, чий величезний кийок з! свистом розтинав повітря; Кріт, чорний та зловісний, який розмахував міцним дрючком і вигукував моторошний бойо­вий клич: «Вперед, Кроти!!!»; Щур, завзятий і нестримний, чий шабельтас аж розпирало від зброї усіх розмірів та зраз­ків; осатанілий Жаба, який від люті за ображену гідність роздувся так, що став удвічі більший за самого себе, носився по кімнаті й вибухав страшними прокльонами, від яких у во­рогів холонули печінки!

— «Ішов Жаба напідпитку»! — верещав він. — Зараз ти у мене нап’єшся! — І посунув прямо на Головного Тхора.

їх було тільки четверо, але нажаханим тхорам видавалося, що всю залу заповнили потвори — чорні, сірі, брунатні, жов­ті; вони застрашливо гикають і розмахують велетенськими ломаками: і тхори навіть не подумали боронитися — кинулися, розпачливо зойкаючи, тікати в різні боки, через вікна, димо­хід — аби лише уникнути тих жахливих дрючків.

Сутичка тривала недовго. Четверо друзів гасали по залі й щоразу, тільки-но звідкись висувалася голова, били по ній кийком; за кілька хвилин приміщення було звільнено. Крізь розбиті шибки до їхніх вух долинали зойки наляканих тхорів, що тікали через луг; та на підлозі лежали дюжина чи дві повержених ворогів, яким Кріт діловито надівав наручники. Борсук, стомлений марудною працею, зіперся на дрючок і втер доблесне чоло.

— Кроте, — мовив він, — золотий ти мій хлопчино! А збігай-но поглянь, що там поробляють твої дружки — куниці-вартові. Думаю, через твою витівку у нас сьогодні з ними великого клопоту не буде!

Кріт шаснув у вікно; а Борсук звелів Щурові й Жабі по­ставити перекинуті столи, визбирати в смітті на підлозі но­жі та виделки, тарілки та склянки й пошукати чогось їстів­ного на вечерю.

— Мені таки захотілося вже трохи попоїсти, — сказав він по-простацькому, як завжди. — А ти, Жабо, ворушися, та ве­селіш! Ми ж відвоювали твою оселю, а ти нас навіть бутер­бродом не почастуєш.

Жаба трохи образився, що Борсук його не похвалив, як ото Крота, і не сказав, що він теж хлопець хоч куди й бився славно, бо сам Жаба був страшенно задоволений собою, особ­ливо тим, як упорався з Головним Тхором, одним ударом дрючка перекинувши того через стіл. Та все ж він «завору­шився», а з ним і Щур, і скоро вони знайшли на скляному тарелі джем з ягід гуави, далі холодне курча, копчений язик, від якого було відрізано тільки невеличкий шматочок, трохи бісквітів, банку салату з омарів, а в буфетній — повен кошик французьких булок, чимало сиру, масла та сельдерею. Вони саме збиралися сісти до вечері, коли у вікно, задоволено хи­хикаючи, видерся Кріт з оберемком рушниць.

— Кінець, — доповів він. — Як я зрозумів, усе було так. Тільки-но вартові куниці, вже й так добряче наполохані, по­чули зойки, верещання — словом, весь той гвалт у залі, деякі з них покидали рушниці й дали драла. А решта постояли ще трохи, та коли на них лавою посунули тхори, вони подумали, що їх зраджено.

Куниці зчепились із тхорами, а ті стали про­бивати собі дорогу, щоб утекти, — отож лупцювали, кусали, дряпали одне одного й котилися в тій бійці далі й далі, поки мало не всі попадали у річку! Так чи інакше, але тепер там їх не лишилося й сліду; от я й позбирав їхні рушниці. Так що все гаразд!

— Незрівнянний, дивовижний звір! — мовив Борсук, жую­чи курча з бісквітами. — Ну от, є ще одна справа, Кроте, яку я хотів би тобі доручити, перш ніж сядеш з нами вечеряти. Я б тебе не турбував, та напевне знаю, що коли ти візьмешся до діла, то таки зробиш його, і я лише мрію, щоб те саме міг сказати про кожного з вас. Послав би Щура, так він же в нас поет... Зроби ось що: збери оцих паскудників на підлозі і заведи нагору. Хай ретельно приберуть у спальнях, дадуть там лад, щоб усе було пристойно. Дивись, щоб добре підмели під ліжками й поміняли простирадла та наволочки і не за­були відгорнути ріжок ковдри — ти ж бо знаєш, як це робить­ся; а ще приготували в глеках гарячу воду й поклали чисті рушники і шматочок мила в кожну кімнату. А потім, як за­хочеш, можеш надавати їм добрячих стусанів і випровадь їх через задні двері, щоб наші очі їх більше не бачили. Тоді приходь і сідай до столу, покуштуй копченого язика. Він пре­чудовий. А тобою, Кроте, я дуже задоволений.

Справний Кріт підняв кийка, вишикував полонених у ряд, гримнув: «Праворуч! Кроком руш!» — і повів ту команду на верхній поверх. Незабаром він з’явився знову і, сміючись, сказав, що кімнати прибрано, аж блищать.

— А стусанів я тхорам не давав, — докинув Кріт. — Їм і так сьогодні надто перепало як на один вечір. Коли сказав про це, вони страшенно зраділи й пообіцяли більше ніколи не кривдити мене. Мовляв, зовсім розкаялися й дуже шкодують, що накоїли такого. Кажуть, у всьому винен Головний Тхір та куниці. А ці готові відшкодувати Жабі все будь-якої хви­лини, аби тільки ми натякнули... Тож я дав їм по булці та й ви­пустив через чорний хід: вони як дременули — тільки я їх і бачив!

Кріт підсунув стільця до столу й наліг на копчений язик, а Жаба — він усе-таки благородна тварина — відкинув усяку до нього заздрість і щиро мовив:

— Красненько дякую, любий Кроте, за твої сьогодні­шні зусилля та клопоти, а найбільше за твою кмітливість уранці!

Борсукові це дуже сподобалось, і він похвалив його:

— Оце, Жабо, мова справжнього мужчини!

Так вони й повечеряли, веселі та задоволені, і незабаром пішли спочивати на свіжих простирадлах, цілі й здорові, в родовому Теремі Жаб, відвойованому завдяки їхній незрівнян­ній доблесті, продуманій стратегії і майстерному володінню найдосконалішою зброєю — дрючками.

Наступного ранку Жаба, котрий, як завжди, заспав, ви­йшов до сніданку ганебно пізно і знайшов на столі лише яєч­ну шкаралущу, трохи холодних та твердих недоїдених грі­нок, на три чверті порожній кавник — ото й усього. Це, звіс­но, не піднесло в Жаби настрою, коли зважити, що, як там не є, а він таки у власному домі. З високого вікна їдальні йому було видно Крота й Водяного Щура, що вмостились у плете­них кріслах на моріжку й, мабуть, розповідали один одному щось веселе, бо аж заходилися реготом, задираючи догори коротенькі ніжки. Борсук, який сидів у кріслі, заглибившись у ранкову газету, тільки звів очі й кивнув Жабі, коли той зайшов до кімнати. Але Жаба витримав характер — сів і по­старався поснідати якнайкраще, тільки зазначив сам собі, що все одно поквитається з тими двома. Коли він скінчив сніда­ти, Борсук глянув на нього й коротко зауважив:

— Вибачай, Жабо, але, боюся, що сьогодні з самого ран­ку на тебе чекає робота. Бачиш, ми вирішили одразу влашту­вати бенкет, щоб відзначити цю подію. Тепер усе залежить від тебе — так уже воно ведеться.

— Авжеж! — з готовністю озвався Жаба. — Якщо товарист­во бажає... Хоча з якого побиту вам так закортіло справляти бенкет уранці — не збагну. Проте — і ти це добре знаєш, Борсуче, — я живу не для власної втіхи, а тільки для того, щоб вгадувати бажання моїх друзів і влаштовувати все, як вони хочуть. Ось так, мій любий, добрий Борсуче!

— Не прикидайся дурнішим за самого себе, — сердито від­казав Борсук, — і не пирскай, не плюй у каву, коли розмов­ляєш: це погана звичка. Я мав на увазі, що бенкет, звичайно, відбудеться ввечері, але запрошення треба написати й розі­слати негайно, і до цього мусиш взятися ти. Отож сідай до столу — он купка поштового паперу з вензелем «Терем Жаб», дуже гарним, блакитним із золотом, — і пиши запрошення усім нашим друзям. Якщо постараєшся, ми надішлемо їх ще до полудня. Я допоможу тобі — візьму на себе найважчі справи. Порядкуватиму приготуваннями.

— Он як! — засмутився Жаба. — Виходить, такого чудового ранку мені доведеться сидіти в хаті й писати купу нікчемних листів, замість того щоб залюбки походити по власних воло­діннях, дати всьому лад — взагалі пожити день собі на ра­дість і втіху! Та ні ж бо! Щоб я згорів! Дідька лисого!.. А втім, постривай-но! Ну, звичайно ж, дорогий Борсуче! Що важить моя втіха чи мій душевний спокій порівняно з утіхою та спокоєм інших! Ти хочеш, щоб так було, і так буде. Давай, Борсуче, призначай усе, що тобі до вподоби, а тоді підтримай надворі товариство наших юних друзів у їхніх дитячих роз­вагах, і забудьте про мене, про мої турботи та клопо­ти. Я жертвую цей прекрасний ранок на вівтар обов’язку й дружби!

Борсук підозріливо поглядав на нього, але Жабин щирий, відкритий усміх розвіяв думку про те, що він так раптово погодився через якісь корисливі міркування. Тож Борсук під­вівся й пішов з кімнати на кухню, а Жаба, щойно за ним за­чинилися двері, метнувся до письмового стола. Тепер йому вже кортіло писати запрошення, бо дуже хотілося підкресли­ти в них свою провідну роль у цій доблесній операції, зма­лювати, як хвацько він уклав самого Головного Тхора; кор­тіло натякнути і про свої видатні пригоди, а до кожного за­прошення додати ще й програмку вечірнього свята, яка вже склалась у нього в голові десь отак:

ПРОМОВА

Виголошує Жаба.

(Протягом вечора буде ще кілька Жабиних про­мов.)

ДОПОВІДЬ Виголошує Жаба.

Короткий вступ. — Наша тюремна система. — Во­дні шляхи Старої Англії. — Торгівля кіньми. І як ними торгувати. — Маєтна власність і права та обов’язки щодо неї. — Назад, до землі. — Зразко­вий англійський землевласник.

ПІСНЯ (Склав особисто Жаба)

Виконує Жаба.

ІНШІ МИСТЕЦЬКІ ТВОРИ Жаби

виконуватиме протягом вечора... автор.

 

Неабияк задоволений своїм задумом, Жаба охоче працю­вав над листами й закінчив їх ще до полудня. І саме тоді йо­му доповіли, що біля вхідної брами з’явилося маленьке й замурзане тхореня, яке несміливо питає, чи не може воно чи­мось прислужитися. Жаба вийшов до нього, сповнений гіднос­ті, й пересвідчився, що то один з тхорів, захоплених учора ввечері в полон, що поводиться він дуже шанобливо й має щи­ре бажання зробити послугу. Жаба поплескав тхореня по го­лівці, всукав йому паку запрошень і звелів швидко — одна но­га тут, друга там! — рознести їх за адресами. А ввечері, як захоче, хай ще раз прийде сюди, і тоді, може, йому перепаде якийсь шилінг, а може, й не перепаде. Бідолашний тхір, схо­же, страшенно зрадів, бо щиро дякував, а тоді прожогом ки­нувся виконувати доручення.

Перед обідом од річки повернулися Жабині друзі, бадьорі й пожвавлені. Кріт, якого трохи мучили докори сумління, пильно поглядав на Жабу. Він сподівався побачити його по­хмурим і пригніченим. Жаба ж, як на те, був такий веселий і набундючений, що Кротові це здалося підозрілим. Щур з Борсуком теж значуще переглядалися.

Відразу після обіду Жаба засунув передні лапки у ки­шені штанів і недбало проказав:

— Ну, хлопці, полишаю вас на самих себе. До ваших по­слуг усе, чого вам заманеться!

І велично попрямував до саду, де збирався виснувати кіль­ка важливих думок для своїх вечірніх промов. Аж раптом Щур затримав його за лікоть.

Жаба вмить збагнув, що може бути далі, і спробував ви­слизнути. Та Борсук міцно стиснув ще й другий його лікоть, і він зрозумів, що це не жарти. Двоє друзів провели його до невеликої кімнати для відпочинку, суміжної з парадною за­лою, причинили двері й усадовили на стілець. Потім стали пе­ред ним — Жаба дивився на них підозріливо й роздратовано.

— Так от, слухай, Жабо, — мовив Щур. — Йдеться про цей самий бенкет, і мені дуже прикро, що я змушений говорити тобі це. Але ми хочемо, щоб ти добре затямив, що не буде ні промов, ні пісень. Усвідом, що цього разу ми з тобою зов­сім не сперечаємось, а наказуємо тобі.

Жаба зрозумів, що він у пастці. Вони його вивчили, ба­чили наскрізь, вони випередили його. Рожеві Жабині мрії роз­віялись як дим.

— А можна, я їм заспіваю тільки одну-однісіньку пісень­ку? — став жалісно благати Жаба.

— Ні, жодної пісеньки, — рішуче заперечив Щур, хоча сер­це в нього краялося, коли бачив, як тремтять губи у засму­ченого бідолахи. — Недобре так, Жабко; ти ж знаєш, що твої пісеньки нескромні, хвальковиті й чванливі, а всі промови — то суцільне самовихваляння і... перебільшення і... і...

— І брехні, — докинув Борсук своє, як завжди, невибагли­ве слово.

— Це все, Жабочко, для твого ж добра, — вів далі Щур. — Ти ж знаєш, що рано чи пізно, а повинен почати жити по-но­вому. І нині, здається, для цього така слушна нагода; це ж просто переломний момент у твоєму житті. І, будь ласка, по­вір, що для мене говорити все це так само неприємно, як то­бі слухати.

Жаба поринув у задуму. Нарешті підвів голову, і в очах його відбилася запекла внутрішня боротьба.

— Що ж, ваша взяла, друзі, — мовив він затинаючись. — Я тільки просив би про одну дрібницю: ще на один вечір за­лишити все як є, хай квітне й красується, тобто дозволити ме­ні почути бурхливі оплески, які — принаймні так чомусь зав­жди я думав — здатні виявити найкращі мої якості. І все ж — ви маєте слушність, а я ні. Від сьогодні я буду зовсім інший Жаба. Друзі мої, вам більше не доведеться червоніти за мене. Але ж — ой, лихо мені! — який, усе-таки жорстокий цей світ!

І, приклавши хусточку до очей, він непевною ходою ви­йшов з кімнати.

— Борсуче, — сказав Щур, — я почуваюсь, як тварюка; не знаю — як ти?

— Ой, розумію, розумію, — сумно озвався Борсук. — Але зробити це необхідно. Цей гарний хлопчина має тут жити, берегти свою гідність, бути шанованим. Невже ти хотів би, щоб він лишився посміховиськом і щоб з нього глузували, глумилися всякі тхори та куниці?

— Звичайно ж, ні, — мовив Щур. — До речі, про тхорів. Це щастя, що ми здибали те тхореня, коли воно тільки виря­дилося розносити запрошення. З твоєї розповіді я зробив ви­сновок, що чогось такого можна сподіватись, і швиденько пе­реглянув кілька запрошень — там було просто неподобство. Я забрав у нього всю паку, і тепер наш добрий Кріт сидить у голубому будуарі й заповнює звичайнісінькі запрошення для гостей.

Наближалася година бенкету, а Жаба, який покинув то­вариство І замкнувся у себе в спальні, все ще сидів там у тяжкій задумі. Підперши лапкою голову, він щось зосеред­жено обмірковував. Та ось його чоло поступово проясніло, він усміхнувся довгою, повільною усмішкою. Потім засміявся, але якось сором’язливо. Нарешті підвівся, опустив штори на вікнах, зібрав стільці в кімнаті й розставив їх півколом; а тоді вийшов на середину, став перед ними й ніби аж пови­щав та поширшав.

Він уклонився, прокашлявся і, давши собі волю, піднесено заспівав для захоплених слухачів, яких ясно бачив у своїй уяві. То була

ОСТАННЯ ЖАБИНА ПІСЕНЬКА

 

Жаба вернув додому!

Паніка була в вітальні, а у залі — страх,

Зойк та плач неслися з хліва, і в конюшні — жах,

Коли Жаба вертав додому!

Коли Жаба вертав додому!

Вікна геть розбилися, двері затріщали,

На підлогу злякано всі куниці впали,

Коли Жаба вертав додому!

Барабани, а ви де?

Адже сурми засурмили, і гармати ген стріляють,

І гудуть автомобілі, і солдати гімн співають,

Бо Герой іде!

Гей, гукайте всі: «Ура!»

Хай горлянок ніхто не жаліє,

Бо то йде звір із вашої мрії,

То зоряна Жаби настала пора!

 

Він співав на повний голос, схвильовано і з великим за­палом; а коли скінчив, проспівав іще раз.

Потім глибоко зітхнув, і зітхання те було довге-довге.

Тоді вмочив щітку у глек з водою, розчесав волосся на прямий проділ, ретельно пригладив по обидва боки і, відімк­нувши двері, повільно зійшов сходами вниз привітати гостей, які вже почали збиратися у бенкетній залі.

Всі звірята зраділи його появі, одразу обступили, вітали його, хвалили за кмітливість, відвагу та вояцьку вдачу. Але Жаба тільки ледь усміхався й бурмотів: «Та ні ж бо! Аніскілечки!» Або: «Якраз навпаки!» Видра стояв біля каміна й докладно розписував захопленому гуртові друзів, що б він сам учинив, коли був би тут. Побачивши Жабу, він кинувся до нього з радісними вигуками, обняв його і спробував схи­лити виконати коло пошани. Проте Жаба делікатно відмо­вився, звільнився з Видриних обіймів і сумирно пояснив:

— Борсук — от хто справжній ватажок і натхненник: Кріт і Водяний Щур винесли на собі основний тягар бою. А я був у наших лавах лише рядовим бійцем і особисто зробив не так уже й багато.

Звірят, певна річ, дуже здивувала, ба навіть спантеличи­ла така його несподівана скромність. Зате Жаба, обходячи один по одному всіх гостей і статечно відповідаючи на вітан­ня, відчував, що викликає в товаристві особливий інтерес.

Борсук влаштував усе якнайкраще, і бенкет вдався на славу. За столом було багато розмов, сміху та жартів, але Жаба, котрий, як і годиться, сидів на чільному місці, вважав, що має бути вище від усього того, і тільки інколи докидав приємні абищиці своїм сусідам праворуч і ліворуч. Іноді він крадькома поглядав на Борсука та Щура і щоразу помі­чав, що вони позирають один на одного з неприхованим поди­вом, і це його тішило найбільше. Дехто з молодших та не­посидючих звірят перешіптувався, нарікаючи, що сьогодні не так весело, як бувало колись у добрі старі часи. Вряди-годи хтось стукав по столу й вигукував:

— Жабо, промову! Жабо, твоє слово! Пісню! Пісню, пане Жабо!

Але Жаба тільки лагідно хитав головою і підносив прави­цю, делікатно відмовляючись. Гречною уважливістю, вмілою бесідою з гостями, щирим розпитуванням про їхні родини, особливо про тих членів сім’ї, хто за віком ще не міг бувати у товаристві, він переконав усіх, що званий обід відбувається як годиться у порядному товаристві.

Він таки справді став зовсім іншим Жабою!

Після цієї кризи четверо друзів провадили собі мирне життя, яке так грубо порушила громадянська війна. Воно бу­ло сповнене радощів та втіхи й не збурювалося більше ніяки­ми нападами чи вторгненнями. Жаба, порадившись із друзями, вибрав дуже гарний золотий ланцюжок з медальйоном, оздобленим перлами, й надіслав доньці тюремника разом із листом, що його навіть Борсук визнав винятково скромним, приємним та вдячним.

Машиніст паровоза теж дістав відпо­відну подяку й винагороду за свій ризик та клопоти. Борсук примусив Жабу розшукати навіть жінку-барківницю. І її знайшли, хоча й не без труднощів, і відшкодували вартість коня — отже, вона загалом теж була задоволена; щоправда, Жаба цьому завзято опирався, запевняючи, нібито був тут знаряддям Долі, яка хотіла покарати огрядних жінок з вес­нянкуватими руками за те, що вони нездатні розпізнати справжнього джентльмена навіть тоді, коли опиняються з ним віч-на-віч. Щоправда, потрібна сума була не дуже відчутною, бо, як підказали місцеві знавці, циган тоді оцінив коняку майже зовсім точно.

Іноді у довгі літні вечори друзі прогулювалися до Старо­го Лісу, тепер цілком прихильного до них — принаймні в тих місцях, куди вони заходили. Приємно було бачити, як шаноб­ливо вітають їх тамтешні мешканці і як мами-куниці підно­сять своїх малят до виходу з нірки й показують: «Дивись, дитинко, он іде чудовий пан Жаба! А поруч з ним — доблесний Водяний Щур, найхоробріший з вояків! А он той — знаменитий пан Кріт, про якого стільки розповідає наш татусь». Та коли дітлахи починали вередувати й не хотіли слухатися, їх час­тенько намагалися вгамувати, лякаючи таким чином: «Якщо ви не принишкнете і не дасте мамі спокій, то прийде страш­кий сірий Борсук і забере вас». То був підлий наклеп на Бор­сука, бо він, хоч і цурався Товариства, дітей дуже любив. Але малеча все одно відразу вмовкала.

Грехем Кеннет

Вітер у верболозі / 3 англ. пер. В. Вишневий.-— К.: Молодь, 1985.—168 с.

Весела і мудра повість-казка англійського письменника К. Грехема (1859 — 1932) сповнена тонкої іронії до капіталістичної цивілізації.

Книжка обстоює прості, але вічні цінності життя — дружбу, без­корисливість, взаємодопомогу, радість жити в гармонії з природою, засуджує агресивність та вседозволеність.

 

[1] Початок середньовічного студентського гімну "Dulce Domum resonemus". («Дім жаданий пригадаймо»), який школярі виконува­ли, від’їжджаючи на канікули.

[2]Міцне англійське пиво з ячмінного солоду.

 

[3]Правила лондонського Товариства по рятуванню на водах вимагали від рятувальників надавати всіляку допомогу утопленому навіть тоді, коли потерпілий уже не виявляв ніяких ознак життя.

 

[4] Пільга сумніву — судовий термін, що означає виправ­дання підсудного в разі сумніву, тобто браку безперечних дока­зів його вини.

 

[5] Пан — у давньогрецькій міфології бог лісів, гаїв та пасо­виськ, покровитель стад, пастухів і мисливців. Пізніше Пана ста­ли вважати втіленням усієї природи. Пана уявляли волохатим, рогатим, на цапиних ногах і завжди з пастушою сопілкою, на якій він вигравав німфам — лісовим богиням. Раптово з’являючись, Пан лякав подорожніх. Звідси — «паніка», «панічний страх» тощо.

 

[6] Мається на увазі сільська церква, на карнизах якої охоче гніздяться ластівки.

 

[7] Узгір’я на півдні Англії.

 

[8] Місячні гори, за гіпотезою античних географів, — гір­ська місцевість у центрі Африки, з якої нібито бере початок річка Ніл.

 

[9]Мармурове, Егейське, Іонічне та Середземне моря, в яких ще з античних часів було пожвавлене мореплавство.

 

[10]Левантом називають країни Східного Середземномор’я.

 

[11] Змінений рядок з поеми «Принцеса» англійського поета А. Теннісона (1809 — 1892):

Няні старенької ніжні пісні

Чуло дитя уві сні й наяву —

І сльози її, немов дощ навесні:

«Люба дитинко, для тебе живу».