Гарантії права людини на свободу та особисту недоторканність

Право на інформацію, закріплене у ч.2 ст. 5 Конвенції має своєю гарантією кореспондентний йому обов’язок держави в особі судових чи поліцейських органів, повідомити особу, яку позбавлено свободи, про причини арешту. Мета цієї гарантії очевидна: кожна особа має знати, за що вона затримана чи взята під варту. Ця гарантія зобов’язує повідомити заінтересовану особу на простій і доступній мові про юридичні та фактичні підстави позбавлення свободи для того, аби вона могла здійснити право примусити суд перевірити законність взяття під варту.

Те, чи обов’язок з інформування особи було виконано, оцінюється залежно від обставин у кожній конкретній справі (рішення Суду у справі «Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom» від 30.08.1990 р.). Більше того, ще у 1978 році у справі «X. v. Germany» Комісія вказала, що ч. 2 ст.5 Конвенції не вимагає того, аби особі, яку підозрювали у вчиненні злочину, повідомляли про причини арешту у певній формі, а також повідомляли її щодо усіх діянь, у яких вона обвинувачується. У разі, коли особу арештовують для подальшої екстрадиції, інформація щодо причин арешту може надаватися у ще меншому обсязі (справа «K. v. Belgium» 1984 р.). Проте у будь-якому разі така інформація повинна надаватися особі у адекватний спосіб з тим, аби особа зрозуміла причину позбавлення її свободи (рішення Суду у справі «Van der Leer v. the Netherlands» від 21.02.1990 р.

У вже згаданій вище справі «Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom» Суд визнав таким, що відповідає вимогам ч.2 ст.5 Конвенції, повідомлення особи про причини арешту через 7 годин з моменту її затримання. Тоді як порушення цієї норми визнавалося Судом у зв’язку з повідомленням заарештованого про причини арешту як через 76 годин (рішення Суду у складі Великої палати у справі «Saadi v. the United Kingdom»), так і через 10 днів (рішення Суду у справі «Rusu v. Austria» від 02.10.2008 р.) з моменту затримання. Питання про дотримання ч.2 ст.5 Конвенції постало, зокрема, у справі «Kaboulov v. Ukraine» від 19.11.2009 р. Суд визнав наявність порушення цієї норми, оскільки докази про час повідомлення заявника про причини арешту були суперечливими. Уряд стверджував, що заявника було поінформовано через 45 хв. з моменту арешту, тоді як згідно з іншим документом у цей час заявник перебував у витверезнику, а про причини арешту дізнався, як він стверджував, лише через 21 день. У іншій де справі «Nechiporuk and Yonkalo v.Ukraine» від 21.042011 р. Першого заявника взагалі не повідомляли про те, що він є підозрюваним у вчиненні вбиства, натомість вказавши, що його підозрюють у вчиненні адміністративного правопорушення.

Право заарештованого або затриманого негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою передбачене ч.3 ст.5 Конвенції. Якщо звільнення з-під варти не має місце через декілька годин після позбавлення свободи, заінтересована особа негайно доставляється до судді чи іншої посадової особи, наділеної судовою владою. Вступ судового органу до процесу повинен бути автоматичним. Затримана особа повинна фізично постати перед таким органом. Розглядувана норма має за мету забезпечення швидкої та автоматичної перевірки судом затримання, здійсненого компетентними органами.

Орган, що має перевірити законність затримання, може не бути суддею в прямому сенсі цього слова, хоча він має здійснювати судову владу. Для того, щоб відповідати критеріям Конвенції, цей орган повинен відповідати певним умовам. Перша умова полягає у незалежності від виконавчої влади та від сторін. До нього додаються процесуальна та матеріально-правова вимога. Перша містить обов’язок для посадової особи особисто вислухати особу, доставлену до неї; друге – обов’язок дослідити обставини, які свідчать на користь або проти затримання, і якщо є необхідність, обов’язок ухвалити постанову про звільнення з-під варти. Проте виключається те, що неупередженість органу, від якого виходить рішення про позбавлення свободи, може бути сумнівною. Такою вона видається у разі, коли цей орган може бути покликаний для виконання інших функцій, наприклад для вступу в наступний кримінальний процес в якості сторони обвинувачення. Вимога швидкості доставки заінтересованої особи до суду є особливо суворою і допускає лише обмежений проміжок часу, що вираховується в годинах. Прислівник «негайно», таким чином, виражає ідею безпосередньої близькості і покладає на державу чіткий обов’язок: пристосувати судову систему – і при необхідності змінити відповідні положення кримінально-процесуального законодавства – таким чином, щоб застосовувані законні положення відповідали вимозі швидкої та автоматичної перевірки будь-якого позбавлення свободи в кримінальному контексті. Так, у рішенні у справі «Kornev and Karpenko v. Ukraine» від 21.10.2010 р. Суд визнав порушення ч. 3 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що заявника тримали під вартою протягом 8 днів до моменту, коли він постав перед суддею для перевірки законності його тримання під вартою. У справі ж «Nechiporuk and Yonkalo v.Ukraine» (рішення від 21.04.2011 р.) надмірним було визнано тримання під вартою протягом 6 днів до моменту, коли заявник постав перед суддею.

У ч.3 ст.5 Конвенції міститься ще одна норма, яка виходить із загального принципу ст.5 Конвенції: законне тримання під вартою має бути розумним. Конвенція вимагає, аби тримання під вартою до судового вироку не перевищувало розумних строків. Якою б не була причина тримання під вартою, у кожному випадку слід визначити, чи перетнув строк до винесення вироку щодо обвинуваченого розумні межі, тобто межі надмірності, які, за обставинами справи, могли бути розумно застосовані до особи, чия невинуватість презюмується. Хоча існування підозр, якими мотивували взяття під варту, є умовою, без якої нема законності тримання заінтересованої особи під вартою, цього не достатньо для виправдання, по спливу певного часу, продовження тримання під вартою. Поняття «розумного строку» тримання під вартою до судового вироку не піддається абстрактній оцінці, оскільки розумний характер тримання обвинуваченого під вартою повинен оцінюватися у кожному випадку відповідно до особливостей конкретної справи. Згідно з практикою Суду, зокрема його рішенням у складі Великої палати у справі «Labita v. Italy» від 06.04.2000 р., тримання під вартою є виправданим у певному випадку, лише якщо конкретні ознаки розкривають наявність публічного інтересу, що переважає, незважаючи на презумпцію невинуватості, над повагою до особистої свободи. Національні судові органи повинні розглядати всі обставини, що дозволяють підтвердити наявність публічного інтересу, який виправдав би виняток із загальної норми про повагу до свободи людини. Крім того у рішенні у справі «Jabłoński v. Poland» від 21.12.2000 р. Суд вказав, що ч.3 ст.5 Конвенції передбачає, що через певний проміжок часу наявність обрунтованої підозри сама по собі вже не виправдовує обмеження свободи, натомість судові органи повинні навести обгрунтовані підстави для продовження тримання під вартою. Більше того, у рішенні у справі «Iłowiecki v. Poland» від 04.10.2001 р. Суд додав, що такі підстави повинні бути чітко зазначені зазначені національним судом. Саме з огляду на порушення наведених вище вимог Суд визнав навність порушення ч.3 ст.5 Конвенції у справі «Shalimov v. Ukraine» від 04.03.2010 р., оскільки альтернативні запобіжні заходи окрім тримання заявника під вартою навіть не розглядалися судом, натомість просто продовжувався строк такого тримання, а також у справі «Khayredinov v.Ukraine» від 14.10.2010 р. з аналогічних причин. Також перевищення строків тримання під вартою було визнано Судом у таких справах як «Sergey Volosyuk v.Ukraine» від 12.03.2009 р., «Molodorych v.Ukraine» від 28.10.2010 р., «Osypenko v.Ukraine» від 09.11.2010 р., «Pleshkov v. Ukraine» від 10.02.2011 р.

Суд розглядає справу на основі мотивів, вказаних у рішеннях, що стосуються заяв про попереднє звільнення, а також у світлі невидуманих фактів, викладених заявником у скарзі. Навіть якщо основи законного позбавлення свободи, вказані національними органами влади, виявляться відповідними і достатніми, слід переконатися в тому, що компетентні національні органи проявили бажання вирішити питання під час судового розгляду.

Стосовно обрахування строку тримання під вартою, який слід врахувати для визначення того, чи мало місце перевищення розумного строку, Суд у своїй практиці уточнив, що його точка відліку співпадає з днем затримання заінтересованої особи. Кінцевою точкою цього строку є день ухвалення рішення про обгрунтованість обвинувачення, навіть якщо воно прийняте лише в першій інстанції.

Стосовно мотивів відмови особі, яку тимчасово взяли під варту, у звільненні, на які посилаються національні судові органи, згідно з практикою Суду, основними з них є наступні: порушення публічного порядку, загроза втечі, небезпека таємної змови, повторного вчинення правопорушення.

Порушення публічного порядку своєю особливою тяжкістю і реакцією суспільства на їх здійснення можуть викликати суспільні безпорядки, здатні виправдати попереднє взяття під варту. Проте такий мотив може вважатися належним і достатнім, лише якщо він заснований на фактах, спроможних показати, що звільнення взятого під варту може справді порушити публічний порядок. Крім того, взяття під варту буде законним, лише якщо є реальна загроза публічному порядку; його тривалість не може випереджати покарання по позбавленню свободи.

Стосовно загрози втечі практика Суду уточнила, що якщо тяжкість покарання, якому може бути підданиий обвинувачений у разі засудження, може законно розглядатися як така, що здатна спонукати до втечі; можливості жорсткого засудження не достатньо після спливу певного строку для виправдання тримання під вартою, тим більше, що загроза втечі може з часом збільшитися.Загроза втечі не випливає з простої можливості для обвинуваченого перетнути кордон держави. Для того щоб вона мала реальний характер, потрібно, щоб усі інші обставини, які стосуються, зокрема, характеристики заінтересованої особи, її морального образу, місця проживання, професії, доходів, сімейних зв’язків, зв’язків будь-якого порядку з країною, в якій вона переслідується, могли або підтвердити наявність загрози втечі, або зменшити її до такої міри, щоб попереднє взяття під варту не буде виправданим.

Стосовно взяття особи на поруки, практика Суду уточнила, що не відповідає п.3. ст.5 Конвенції визначення розміру гарантії, яку повинна надати взята під варту особа, лише залежно від суми шкоди, яка ставиться їй у вину. Гарантія, передбачена цією нормою, має за мету забезпечення не відшкодування шкоди, а присутності обвинуваченого на судовому засіданні. Таким чином, її значимість повинна бути оцінена, головним чином, стосовно заінтересованої особи, її доходів, її зв’язків з особами, закликаними бути поручителями, і, одним словом, стосовно віри в те, що перспектива втрати чи виконання поручительства у разі неявки до суду, слугуватиме як перешкода, достатня для уникнення будь-якої спроби втечі.

Ч.4 ст.5 передбачає право людини, яку позбавлено свободи, на перевірку «законності» її взяття під варту. Перевірка судом законності взяття під варту, призначена у кримінальному контексті, підпорядковується правилам, які трохи відрізняються від тих, що застосовуються до позбавлення свободи в цілому. Так, контроль може бути охоплений первинним судовим рішенням, яким було передбачено взяття під варту, оскільки у цьому випадку контроль, якого вимагає ч.4 ст.5 Конвенції, вже інкорпорований в рішення суду. Ця норма не гарантує права на судовий контроль настільки широко, щоб суд мав право по всіх аспектах справи підміняти розсуд відповідного уповноваженого органу влади своїм. Проте контроль має бути достатньо широким, щоб ухвалювати рішення про дотримання тих умов, які є необхідними для правомірності взяття особи під варту з точки зору розглядуваної норми. Конвенція передбачає, що справа повинна бути розглянута судом, який може ухвалити рішення про звільнення особи у разі її незаконного взяття під варту. Крім того, звернення до суду, про який іде мова, повинно бути безсумнівним, достатнім для надання особі, про яку йде мова, належного захисту від свавільного позбавлення свободи. У справі «Sergey Volosyuk v.Ukraine» від 12.03.2009 р. Суд визнав порушення цієї норми з огляду на те, що заявнику не було забезпечено можливості отримати ефективну судову перевірку законності його тримання під вартою на різних стадіях процесу. Крім того, у справах «Molodorych v.Ukraine» від 28.10.2010 р., «Pleshkov v. Ukraine» від 10.02.2011 р., «Kharchenko v.Ukraine» від 10.02.2011 р., «Nechiporuk and Yonkalo v.Ukraine» від 21.04.2011 р. Суд вказав на те, що проблемою України є відсутність відсутність чітко зрозумілої та передбачуваної процедури судового перегляду законності тримання під вартою, зазначивши ті суперечності, що існують у кримінально-процесуальному законодавстві.

Органи влади, які мають прийняти рішення, повинні бути судовими, тобто незалежними як від виконавчої влади, так і від сторін, які беруть участь у справі. Крім того, вони повинна надавати процесуальні гарантії. Зокрема, заінтересована особа повинна мати можливість бути вислуханою особисто, або уразі необхідності, через яку-небудь форму представництва. Серед основних процесуальних гарантій є дотримання принципу рівності засобів, одного з головних принципів, властивих судовому розгляду з точки зору Конвенції. Крім того, компетентний суд повинен встановити дотримання не лише процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством, але й обгрунтованість підозр, що послугували підставою для арешту, та легітимність мети арешту і подальшого тримання під вартою (рішення Суду у справі «Grauslys v. Lithuania» від 10.10.2000 р.).

Розгляд судом правомірності взяття під варту повинен бути «невідкладним». Це поняття не може бути визначене абстрактно; воно повинне оцінюватися у світі обставин справи. Ідея в тому, що кожен, хто позбавлений свободи, повинен мати право на отримання, відносно швидко, судового рішення про звільнення, якщо позбавлення свободи виявляється незаконним. Крім того, розгляд питання про правомірність позбавлення свободи повинен супроводжуватися наданням відповідних процесуальних гарантій, зокрема рівністю засобів, якими користуються сторони, а також правом заарештованого бути почутим.

У низці справ проти України Суд визнав порушення ч.4 ст.5 Конвенції з огляду на те, що заявники, які були позбавлені свободи через рішення про їх екстрадицію чи депортацію, не мали можливості ефективно оскаржити рішеня про їх тримання під вартою (див. рішення Суду у справах «Soldatenko v. Ukraine» від 23.10.2008 р., «Svetlorusov v. Ukraine» від 12.04.2009 р., «Dubovik v.Ukraine» від 15.10.2009 р., «Puzan v.Ukraine» від 18.02.2010 р., «Nowak v.Ukraine» від 31.03.2011 р.).

Ч.5 ст.5 Конвенції передбачає право потерпілого від арешту або затримання, здійсного всупереч положенням ст.5 Конвенції, на відшкодування. Ст.5 встановлює матеріально-правову норму. Відтак, потрібно, щоб особа могла звернутися до національного суду з заявою про відшкодування шкоди у зв’язку з позбавленням свободи, здійсненим з порушенням положень ст.5 Конвенції. Проте державам-учасникам Конвенції не заборонено підпорядкувати надання компенсації визначенню зацікавленою особою шкоди, спричиненої в результаті порушення (рішення Суду у справі «Wassink v. the Netherlands» від 27.09.1990 р.). Право на отримання відшкодування, встановлене у ч.5 ст.5 Конвенції, виникає, якщо порушення однієї з частин ст.5 Конвенції встановлюється або відповідним національним органом, або Судом. Відтак, якщо Суд визнає наявність порушень інших норм чт.5, це автоматично тягне за собою право на відшкодування. У згаданих вище рішеннях у справах проти України («Soldatenko v. Ukraine» від 23.10.2008 р., «Svetlorusov v. Ukraine» від 12.04.2009 р., «Dubovik v.Ukraine» від 15.10.2009 р., «Nechiporuk and Yonkalo v.Ukraine» від 21.04.2011 р.) Суд визнав відсутність в Україні ефективних правових засобів, які би дозволяли реалізувати право потерпілого від незаконного арешту на відшкодування.

Питання для перевірки знань.

1. Чи охоплює поняття свободи у розумінні ст.5 Конвенції також і духовну (моральну) свободу?

2. Чи можна застосовувати поширювальне тлумачення до переліку обставин, встановленого у ч.1 ст.5 Конвенції?

3. Який зміст Суд вкладає у поняття «законний» та «у встановленому законом порядку» у ч.1 ст.5 Конвенції?

4. Який зміст Суд вкладає у поняття «негайно», застосоване у ч.3 ст.5 Конвенції?

5. З урахуванням яких обставин повинна оцінюватись, з точки зору Суду, «розумність» тривалості тримання під вартою до передання її до суду?

Практичні завдання.

1. Які способи тлумачення застосував Суд у доступних Вам його рішеннях у справах про порушення ст.5 Конвенції?

2. Віднайдіть правоположення, які містяться у доступних Вам рішеннях Суду у справах про порушення ст. 5 Конвенції.

Нормативні джерела:

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, зі змінами і доповненнями, внесеними Протоколом №11 від 11 травня 1994 року. – Офіційний переклад, затверджений МЗС 27 січня 2006 року.

Спеціальна література:

1. Європейський суд з прав людини. Матеріали практики (1993-2003 рр.) // Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України. – К.: Фенікс, 2004. – С.111-140

2. Європейський суд з прав людини: Матеріали практики (2005-2006 рр.) // Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України. – К.: Фенікс, 2007. – С.96-71

3. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящиеся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – С. 180-275

4. Де Сальвиа М. Европейская конвенция по правам человека. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – С. 189-194

5. Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л. Жуковської. – К.: ВІПОЛ, 2004. – С. 119-201