Символічний iнтеракцiонiзм

Його головною особливістю є аналіз соціальних взаємодій на основі символічного змісту, який вкладають у свої конкретні дії люди. В межах цієї теорії важливими є значення символів як необхідних засобів соціальних взаємодій. Причому велика увага приділяється головному символічному засобу взаємодії - мові. Соціальний символ, що має риси знакової структури, є необхідним елементом виконання соціальної ролі, без якої взаємодія неможлива. За соціальним символом приховується зіставлення iндивiдом своїх дій із соціальними нормами i зразками поведінки. Пізнавши соцiальнi символи як знаки взаємодії, можна вивчати її особливості.

Засновник символічного iнтеракцiонiзму - американський соціолог Джордж-Герберт Мiд (1363 - 1934), хоча сам термін був запроваджений у науковий обіг його учнем - Гербертом Блумером (1900 - 1978). Дж.-Г. Мiд вважав, що соціальний світ людини і людства формується в результаті процесів соціальних взаємодій, в яких вирішальну роль вiдiграє “символічне оточення” завдяки двом своїм головним засобам - жестам i мові. Соціальне життя залежить від здатності людини уявляти себе в інших соціальних ролях, а це залежить від здатності до внутрішнього діалогу.

Послідовники Дж.-Г. Міда - Г. Блумер, Т. Шибутанi, Т. Партленд та інші - представляють, дві школи символічного інтеракцiонiзму - чиказьку та айовську Прихильники першої, вивчаючи взаємодію роблять акценти на процесуальній його стороні, представники іншої - на стабільних символічних структурах. Соціальний процес розглядається соціологами як вироблення i зміна соціальних значень, які не мають суворої причинної зумовленості, залежні більше від суб'єктів взаємодії, ніж від об'єктивних причин.

Із символічним iнтеракцiонiзмом пов'язаний так званий соцiодраматичний пiдхiд, який тлумачить соціальне життя як реалiзацiю “драматичної” метафори (переносного значення), аналізує взаємодію у таких термінах: “актор”, “маска”, “сцена”, “сценарій” тощо.

Феноменологічна соцiологiя

Її вважають різновидом “розуміючої соцiологiї”, бо вона розглядає суспільство як явище, створене i постійно відтворюване у духовній взаємодії iндивiдiв (мiжiндивiдуальнiй комунiкацiї). Основоположник феноменологічної соцiологiї - австрійський соціолог Альфред Шюц (1899-1959).

Її прихильники, звинувачуючи позитивізм i натуралізм у вiдчуженнi, упредметнюванні соціальних явищ, намагаються теоретично осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, спiввiдношеннi з уявленнями, ідеями, цілями, мотивами практично діючих соціальних iндивiдiв. Однак феноменологічна методологія не пристосована до аналізу об'єктивних предметно-дiяльних процесів, тому призводить до пiдмiни об'єктивності явищ, що трактуються, феноменологічною суб'єктивністю. Внаслідок цього соціальне життя відображене у феноменологiчнiй соцiологiї, втрачає об'єктивний характер, зводиться до уявлень про суспільство, взаємодії і взаємовпливу цих уявлень у свiдомостi iндивiдiв. Феноменологічна соцiологiя дедалі більше інтегрується у традицiйнi напрями, школи, привносячи туди вміння сприймати i концептуалiзувати суб'єктивні чинники об'єктивних соціальних процесів.

Неомарксизм

Засновники неомарксизму - Дьордь Лукач (1885 - 1971) (Угорщина) i Антонiо Грамшi (1891 - 1937) (Італія). Їхні теоретичні розробки започаткували “дiалектико-гуманiстичний” напрям у марксистській думці. До нього, що переважно апелює до ранніх праць К. Маркса, належать теоретики франкфуртської школи (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Ю. Хабермас), пов'язані з цією школою фрейдомарксисти (В. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм), марксисти-екзистенцiалiсти (Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понтi) та ін.

Присутній у неомарксизмi й інший напрям, представлень марксистами-соцiєнтистами (Л. Альтюссер, Л. Коен, Д. Ельстер, Д. Ремер). Його прихильники прагнуть переформулювати категорії історичного матерiалiзму на основі методів соцiологiчної науки: структурно-функціонального підходу, структурацiї тощо.

Ще одна група неомарксистiв орієнтується на дослідження проблем “третього світу”, аналіз капiталiзму як світової системи, вивчення питань фемiнiзму тощо. У бО-тi роки неомарксизм виступив і як особлива соцiологiчна тенденція, критично протиставлена офiцiйнiй соцiологiї (Р. Мiллс, Н. Бiрнбаум, А. Гоулднер та ін.).

Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соцiально-полiтичних криз у суспiльствi, розуміння способів їх подолання. Ю. Хабермас, наприклад, вважає, що зростання ролі держави в регулюванні економічних процесів, плануванні виробництва й розподiлi матеріальних благах істотно змінило економiчнi закономiрностi розвитку капiталiзму, позбавило його колишніх гострих економічних криз.

Захiднi вчені неодноразово передбачали неминучий крах доктрини Маркса, яка часто відроджувалася в оновленому вигляді. Лише за останні роки популярність марксизму на Заході мала декілька злетів. Остання за часом модифiкацiя пов'язана зі спробами вирішення нових проблем постiндустрiального та iнформацiйного суспільства[2.19].