Які нові інститути та галузі з’явилися в міжнародному праві ХІХ ст.? Які фактори вплинули на їх появу?

Набувають подальшого розвитку галузі міжнародного права, з’являються нові галузі – права міжнародних організацій, міжнародного гуманітарного права, міжнародного приватного права та ін. Так, міжнародно-правова практика і доктрина ХІХ – початку ХХ століття стали суттєвим підґрунтям для формування галузі міжнародного права захисту прав людини.

Ідея про галузь міжнародного захисту прав людини у ХІХ ст. поглиблюється і втілюється у формуванні галузі (під кінець століття) міжнародного гуманітарного права. Основними проявами її формування є укладення відповідних договорів (Конвенція про покращення долі поранених та хворих у діючих арміях 1864 р., Гаазькі мирні конференції 1899 р. та 1907 р. і конвенції, прийняті на них та ін., про які мова піде нижче) та створення Міжнародного Комітету Червоного Хреста у 1863 р.

В праві війни розвиваються зародки теорії “гуманітарної інтервенції” (яка походить з ідей Г.Гроція, “тираноборціів” та французьких просвітителів).

Виникає інститут територіального моря (територіальних вод) – простору виключної юрисдикції прибережної держави над цими морськими просторами. Спершу між державами не було єдності стосовно його ширини; проте існувала закономірність – чим більше простір берегової лінії держави (або якщо ця держава є крупною. Колоніальною імперією), тим на меншій ширині свого територіального моря вона наполягала, і навпаки – якщо берегова лінія обмежена, тим більше простору для територіального моря необхідно державі (так, США, Великобританія виступали за трьох мильний ліміт територіальних вод; Скандинавські держави – за 4 морські милі; Іспанія, Португалія, Греція – за 6 миль і т.п.). За загальне правило було прийнято відстань, на яку сягає постріл гармати, зроблений з берегової лінії – 3 морські милі.

Великою мірою ці ідеї вплинуть на становлення галузей міжнародного гуманітарного права (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.ст.) та міжнародного захисту прав людини (у ХХ ст.) в сфері механізму прямої дії норм міжнародного права щодо захисту індивідів проти порушень їхніх держав.

Інститут міжнародного арбітражу в класичному міжнародному праві проходить дві стадії становлення – на першому етапі (1648-1815 рр.) арбітражне вирішення спорів дещо занепадає у порівнянні з середньовічним міжнародним правом, почитає носити ситуативний характер і закріплюється в окремих міжнародних договорах; з другого ж етапу (з початку ХІХ ст.) арбітражне вирішення спорів виділяється як окремий досить потужний інститут в системі міжнародного права. У ХІХ ст. арбітраж, як засіб вирішення спорів, поширюється і закріплюється переважно на двосторонньому договірному рівні. Активним прибічником цього інституту були США

Внесок у розвиток міжнародного захисту прав людини зробив інститут, що з’явився в класичному міжнародному праві – боротьби з работоргівлею. Першими, хто висловлював ідеї проти работоргівлі були представники католицької церкви (засудження практикування рабства у листі Папи Урбана VIII до його представника у Португалії у 1639 р.). У XIX ст. він сформувався остаточно. У забороні рабства міжнародне право пройшло у той час два етапи – спершу було заборонено работоргівлю, а згодом явище рабства як таке (в чому поєднувалися міжнародно-правові та внутрішньо правові заходи).

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.ст. до системи міжнародного права (за аналогією із внутрішньодержавним правом) прийнято було включати галузь «Міжнародне адміністративне право» (яка об’єднувала межі територіального суверенітету, дипломатичне і консульське право), а також галузь «Міжнародного службового права» (що в сучасний період має назву «Право міжнародних організацій» і до якого почали звертатися внаслідок активного зростання ролі міжнародних об’єднань наприкінці ХІХ ст.).

Інститут міжнародно-правового визнання у ХІХ ст. починає застосовуватися щодо неєвропейських країн. Так, було визнано Таїланд, Іран, Ліберію; в Паризькому мирному договорі 1856 р. остаточно було надано визнання de jure Туреччині (котра протягом тривалого періоду отримувала від християнських країн визнання de facto у багатьох укладених з ними договорах).

Віденський конгрес поставив крапку у формуванні міжнародного дипломатичного права як галузі.

Розробляються правили судноплавства міжнародними ріками, встановлюється режим проливів, демілітаризація окремих територій (Аландських островів), утверджуються норми міжнародного морського права щодо скасування каперства, статусу нейтрального прапору і вантажу, блокади та ін. Міжнародні конгреси ХІХ ст. (Віденський конгрес 1815 р., Аахенський конрес 1818 р., Берлінський конгрес 1878 р., Гаазькі конференції миру 1899 р. та 1907 р.) сприяють подальшій універсалізації міжнародного права.

Бурхливий розвиток міжнародного правотворення в класичному міжнародному праві впливає на появу наукового інтересу до системи цього права. В ХІХ ст. виникають перші наукові систематизації міжнародного права, що відбивають ускладнення міжнародно-правової системи, її структуризацію, появу в ній нових елементів і компонентів, а також ускладнення їх зв’язків між собою.

Науковий інтерес до систематики міжнародного права не є випадковим у той період. В класичному міжнародному праві фактично кінцево формується його система, із відповідними стабільними зв’язками між її елементами і компонентами – інститутами та галузями. Із розвитком міжнародного права у ХХ ст. до цих інститутів та галузей додаватимуться нові, що сформуються під впливом 1) науково технічного прогресу (міжнародне космічне, повітряне право та ін.) та 2) розвитку та ускладнення міжнародної правосвідомості (право міжнародної безпеки, право навколишнього середовища, міжнародний захист прав людини та ін.). Проте, в своїй основі вони побудовані за схемою, розробленою у класичний період і, вони по суті будуть додані до основи системи міжнародного права, сформованої у його класичний період.