Базові особливості політичного менталітету українців: порівняльний аспект

І.

Поняття менталітет склалося на початку XX ст. у руслі західноєвропейської культурної традиції і спочатку використовувалося як одна з характеристик раціональних основ духовного життя суспільства, пройшло свою наукову еволюцію і зараз широко використовуються не лише в публіцистиці та побутовому житті, але й у сучасній науковій літературі. Цей термін походить від латинського слова mens, mentis, що означає розум, мислення, напрям думок. Існує багато підходів до визначення менталітету, проте найбільш імпонує мені наступне:

Відомий російський політичний психолог Д. Ольшанський з цього приводу пише: «Менталітет (від англ. Mentality - свідомість) - узагальнене поняття переважно образно-метафоричного, політико-публіцистичного плану, що позначає в широкому сенсі сукупність і специфічну форму організації, своєрідний склад різноманітних психічних властивостей і якостей, особливостей і проявів. Використовується, переважно, для позначення своєрідного, оригінального способу мислення, складу розуму або навіть умонастроїв».

У вітчизняній історичній науці першим зробив спробу сформувати поняття ментальності А. Я. Гуревич, пристрасний пропагандист традицій школи «Анналів»: «Ментальність – це наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового інструментарію, психологічного оснащення, яке дає їм можливість по-своєму усвідомлювати світ і самих себе». Отже, поняття «менталітет», на думку А.Я. Гуревича, розглядається як «склад розуму», «бачення світу».

Сучасний дослідник проблем ментальності А. Попок під менталітетом розуміє «…особливий стиль світосприйняття – стиль мислення і поведінки, властивий тільки даному етносу. Ментальність закріплюється всім масивом етнічної культури, відтворює етнічні уявлення про рівень розвитку даної спільності, про позитивні якості і недоліки, головні елементи духовного життя, місце традицій і новаторства. Попок слушно зазначає, що ментальність формується під впливом діяльності багатьох поколінь людей, і суспільні трансформації стосуються економіки, потім політико-правової системи, ідеології, системи цінностей, і вже в останню чергу ментальності. Отже, за своєю природою ментальність є «осадом» історії даного етносу.

Менталітет - комплекс всіх елементів душі народу, як психічної подібності людей, що породжує об'єктивний «автоматизм» інтелектуального та духовного життя.

З погляду політології (Горбатенко) ментальність означає певний рівень індивідуальної і суспільної свідомості, а також пов'язаний з нею спектр життєвих позицій, культури і моделей поведінки, які претендують на незалежність від офіційно визначених ідеологічних установок і політичних орієнтацій; спільний для членів суспільно-політичної групи чи організації своєрідний політико-психологічний тезаурус, який дозволяє однозначно сприймати існуючу соціально-політичну реальність, оцінювати її й діяти у ній згідно з певними усталеними у суспільстві нормами і зразками поведінки, адекватно сприймаючи й розуміючи при цьому один одного.

Менталітет - інтегральна етнопсихологічна ознака нації, це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому. Він несе в собі відбиток логічно неосмислених історичних традицій, успадкованих від попередніх поколінь стилів та типів поведінки, особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії, тощо. Тут мається на увазі комплекс всіх елементів душі народу, як психічної подібності людей, що породжує об'єктивний «автоматизм» інтелектуального та духовного життя. Його, як і багато інших ознак, притаманних народу, важко вичленити, виміряти, обгрунтувати. «Ментальність така ж невловима, як і об'єктивна. Вона існує і визначає. Її не може не бути. Це та сама даність, потреба в якій не усвідомлюється, оскільки реалізовується щосекунди.

П. Гнатенко в роботі «Національний характер» ментальність, в його тлумаченні, - це національний характер (дух), який проллється на світоглядно-філософському рівні і розкривається у спільній духовно-психологічній орієнтації певної суспільної, насамперед, етнонаціональної групи, що інтегрує потік індивідуальних вражень, уявлень тощо у цілісне світобачення, світосприйняття, світовідчуття.

Дуже важливо розмежувати та визначити градацію таких понять,як «ментальність», «менталітет», «архетипність», «національний характер», «свідомість».

Іноді терміни «ментальність» і «менталітет» використовують як рівнозначні, а іноді науковці вбачають у них відмінність. Відмінність цих термінів, на думку деяких дослідників, полягає в тому, що ментальність має загальнолюдське значення, а менталітет може стосуватися будь-яких соціальних верст та історичних часів. З подібним поглядом можна в цілому погодитися, але доцільніше вживати ці терміни як синоніми.

«ментальність» та «архетипність». З цього приводу О. Нельга висловлює наступну позицію, з якою варто погодитись: «Архетипність – це така душевно-культурна реалія, яка не тільки не усвідомлюється, але й ніколи безпосередньо не виявляється. Ментальність – це результат екстеріоризації етносом своєї сутності, це культурно-духовний,зовнішній самовияв етнічної спільності». Є всі підстави архетипність вважати невід’ємною частиною ментальності, її органічною складовою.

Щодо національного характеру, то політологічний енциклопедичний словник дає його наступне визначення: «Національний характер – сукупність найстійкіших, основних для даної національної спільноти особливостей сприйняття навколишнього світу, форм реакцій на нього. Національний характер становить передовсім певну сукупність емоційно-чуттєвих проявів – емоцій, відчуттів та настроїв, тобто способів емоційно-чуттєвого освоєння світу з притаманною їм швидкістю та інтенсивністю реакцій на певні події. Це сукупність усталених психологічних рис народу» Тобто, можна зробити висновки про історичне забарвлення поняття «національний характер», до речі, це стосується і терміна «дух народу» в українській науковій літературі.

Варто також зауважити, що структурно-функціональне тлумачення менталітету співвідносить його з поняттям суспільної свідомості. Структура менталітету з цієї позиції включає наступні елементи,які характеризують його змістовну сторону:

1. Матеріальні фактори побуту;

2. Поведінкові стереотипи;

3. Емоційне і художнє сприйняття світу;

4. Лінгвістичні фактори;

5. Раціональне сприйняття світу;

6. Світоглядні чинники;

7. Суспільні, політичні, релігійні та інші настрої тощо.

Таким чином ми бачимо, що в поняття менталітет включені як елементи повсякденної свідомості, так і теоретичної свідомості. Це робить трактування поняття менталітету близьким до трактування поняття суспільної свідомості, яке розуміється як масове наявне, реальне усвідомлення у певному, історично обумовленому поєднанні, що синтезує елементи буденної і теоретичної свідомості. «Менталітет відрізняється від свідомості, але через комплекс когнітивних та афективних структур включає її в свій склад. Він містить у собі елементи суспільної психології, історичну пам'ять, соціальні емоції, бажання, настрої, реакцію на зміну зовнішнього середовища, як природного, так і соціального».

Можна виділити такі особливості ментальності:

1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття і розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників. Вона не може змінитися протягом життя одного або кількох поколінь.

2. Цей феномен має передусім практичне прямування: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що слід використовувати і розвивати, а чого уникати, як вижити й утвердитися в довколишньому світі.

3. Ментальність не має категоричної внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини, є цілісним духовним утворенням. Тому її часто визначають як «дух народу» – те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини.

4. Ментальність нації виявляється в домінуючих життєвих настроях, у характерних особливостях світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання; у формах взаємин між людьми та родинних засадах; в національному характері та темпераменті; у різних компонентах культури етносу, в тому числі й політичної.

 

ІІ.

Аналіз сталих структур ментальності до певної міри дозволяє виявити особливості історичної долі народу та перспективи його розвитку. В той же час динамізм обумовлює формування нових можливостей розвитку, обґрунтовуючи існування етно-національної спільноти як живого організму, що розвивається відповідно як до зовнішніх реалій існування, так і внутрішніх духовних чинників.

Тільки ментально споріднені етноси здатні до успіху на ниві зовнішньополітичного об’єднання, адже «практика підтверджує і позиція більшості дослідників зводиться до того, що абсолютно безболісним для культур є процес обміну поверховими елементами – одягом, способом приготування їжі, традиціями лікування, мистецтвом і ремеслами, формами розваг, іграми, стандартами споживання. Більш глибинні установки, які відображаються в картині світу, ціннісній системі, уявлення про світоустрій, в характері символічного уречевлення світу, не піддаються уніфікації, генералізації і механічному поєднанню».Цей факт доводить надзвичайну важливість врахування менталітету при виборі інтеграційного вектора, адже ментальні установки під час інтеграції або гармонічно доповнюватимуться та поєднуватимуться, якщо вектор буде обрано вірно, або чинитимуть опір чужорідним – у протилежному випадку. Цивілізаційно-ментальна приналежність – це ключовий фактор будь-якого інтеграційного процесу. Він важливіший за будь-який інший, включаючи, скажімо, геополітичний. Природа фактора цивілізаційно-ментальної приналежності така, що він діє тільки разом з іншими, залишаючи при цьому за собою значення фундаментального, базового елемента. Хоча лише цього фактора для повноцінного розгортання й доведення до логічного завершення того чи іншого інтеграційного проекту у більшості випадків виявляється замало, без нього обійтися, як свідчить світовий досвід, неможливо.

 

ІІІ.

В науці існує дві точки зору щодо феномену політичної ментальності. Така роздвоєність виходить, по-перше, з твердження про розмежування понять «ментальність» та «менталітет», про яке вже йшлося в першому розділі («Ментальність – базова характеристика системи психологічних механізмів репрезентації досвіду у свідомості людей історично визначеної лінгвокультурної спільноти, що фіксує функціонально-динамічні аспекти відповідності внутрішнього досвіду, тоді як менталітет – змістові сторони феномена», – стверджують Н. Каліна, Є. Чорний і А. Шоркін), по-друге, з багатоплановості самого явища менталітету.

Прихильники першої вважають, що як такого, політичного менталітету не існує. Правильніше говорити про політичний аспект менталітету, як цілісного, проте внутрішньо диференційованого явища. Антагоністичний науковий табір твердить, що політична ментальність – самобутній феномен, що пов'язаний,але не тотожний явищу менталітету. «Політична ментальність – це спосіб відображення та засвоєння політичної реальності».

В даному дослідженні, керуючись прагненням пояснити керованість всіх суспільно-політичних процесів явищем менталітету, схиляємось до першого підходу і за тлумаченням Політологічного енциклопедичного словника можемо дати наступне визначення: «Політичний менталітет – сукупність та специфічна структура, склад різних психічних властивостей, рис, особливостей і проявів, що використовуються головним чином для позначення оригінального способу мислення, складу розуму, або навіть умонастроїв». Він несе в собі змістовно-ідентифікаційне навантаження і має ідеологічне забарвлення. Це поняття використовується для характеристики в узагальненому вигляді властивостей та особливостей соціальної та політичної психології людей, політичної свідомості та самосвідомості.

Ментальне ядро майбутнього українства формується у часи розвитку Трипільської культури (40000 - 15000 р. тому).

У ході досліджень українськими вченими було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу, які сформувалися за час існування українського етносу:

1. Інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу.

2. Кордоцентричність, що проявляється у сентименталізмі, чутливості, любові до природи, яскраво відображених у пісенному фольклорі.

3. Анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості.

4. Перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом [ Киричук ].

Також варто зазначити, що численні дослідники майже одностайно наводять ще кілька базових взаємопов'язаних особливостей традиційного політичного менталітету українства, серед яких так само: егоцентризм, ескапізм (прагнення до ілюзорного мрійництва), консерватизм, соціальний егалітаризм (прагнення до соціальної рівності), громадоцентризм, провінційність, загальна аполітичність, анархічність та ін.

 

ІV.

Базові особливості політичного менталітету українців: порівняльний аспект

 

РЕГІОНАЛЬНІСТЬ І СПІЛЬНІСТЬ

Для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого – на протиставленні двох головних історичних шарів культури: хліборобської і козацької. Багатовікова відсутність власної держави суттєво деформувала український національний характер, що призвело не лише до гіперболізації зовнішніх чинників, а й своєрідного ментального розколу. Тривала роз’єднаність українських земель, їх перебування у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших держав наклали помітний відбиток на культуру, традиції, побут українців. Саме цей чинник став основною причиною такої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єдності і відповідно – зумовив проблему фрагментованості як українського менталітету загалом, так і його політичного аспекту.

На думку фахівців, український менталітет, в тому числі і його політична складова, носить чітко виражений регіональний характер. Для жителів Західної частини України більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності, консерватизм до обумовлених часом змін національно-етнічних цінностей, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму, релігійності. Що стосується населення Центральної, Східної та Південної частин України, то, як відомо, для них головним було не національне, а соціальне визволення. Тому провідними рисами менталітету в цих регіонах стали колективізм, поєднаний з анархізмом, звичка до кропіткої праці, яка має обов'язково дати покращення матеріального становища. Таким чином, є всі підстави говорити не тільки про особливості українського менталітету в цілому, але й про його особливості в різних регіонах України. Проте, дозволимо собі не погодитися з позицією науковця Побочного, який запевняє, що українського менталітету як цілісного явища не існує, хіба у проекті на сторінках наукових видань. Ми вважаємо, що не слід сприймати твердження про регіональний характер українського менталітету як аксіому та істину останньої інстанції. Попри те, що він, безперечно, носить фрагментарно-регіональний характер, не правильно говорити про цілковиту відсутність інтегральної єдності, яка давала б підставу стверджувати про існування певних загальних рис і характеристик, які все ж утворюють особливий оригінальний український менталітет, на підставі якого українська нація самоідентифікує себе світовому просторі як неповторну індивідуальну єдність, відмінну від усіх інших існуючих. Підтвердженням цього можуть стати слова українського науковця Ю. Бадзьо, який говорив: «український народ, українська нація – історичнареальність,... українці – давній і самобутній етнос, зріла етнічна спільнота, виразно виокремлена з-поміж своїх сусідів єдністю мови, культури, території, особливостями психології, безперервним і поступальним процесом державотворення, політичного самоусвідомлення, неухильною тенденцією до політичної та економічної консолідації, до територіального об'єднання в одній незалежній державі».

РИСИ

Р. Додонов вважає конкретними виявами українського менталітету, по-перше, пантеїзм як духовний зв'язок українців з середовищем їх мешкання; по-друге, примат індивідуалізму над колективізмом, що ближче до європейського, ніж до азіатського, світосприйняття; по-третє, кордоцентризм, тобто примат емоційності над раціональністю, почуттів над розумом; по-четверте, соціальний фаталізм, віру в «автоматичність» історичного процесу, уникання соціальної активності; по-п'яте, амбівалентність внутрішнього світу, у якому поєднуються авантюрно-козацький (активний) психічний тип і тип «потаємного існування» (пасивний тип); по-шосте, егалітаризм. На думку М. Слюсаревського, український менталітет має такі риси: працьовитість, хазяйновитість, глибокий емоційний зв'язок з краєм, миролюбна вдача, гостинність, турбота про родину, рішучість, хоробрість у справі захисту Батьківщини, індивідуалізм, інтроверсивність, спрямованість на самовдосконалення, демократизм, толерантність, гіпертрофоване волелюбство, що межує з анархічністю, глибинна емоційність, стриманість, поєднання елегійних настроїв з нездоланним оптимізмом, розвинута уява, яка знайшла свій вияв у народному мистецтві.

Проте, традиційно, до найхарактерніших рис українського менталітету більшість вчених зараховують:

- працьовитість(землеробська,селянська культура);

- консерватизм (впертість, недовірливість, іронічність, розважливість, ворожість до всього нового). «Можна навести безліч прикладів, коли невміння йти в ногу з розвитком людства нічого, крім шкоди, українцям не приносило. Проте, саме завдяки консерватизму Україна вижила і залишилася сама собою – зберегла свою мову, культуру, обряди, власний погляд на життя»;

- універсальність(здатність виконувати безліч різноманітних завдань);

- миролюбність;

- волелюбність;

- схильність до демократичності або анархії;

- духовність;

- образність сприйняття;

- сентиментальність, мрійливість, чуттєвість, ліризм, глибока емоційність, романтизм;

- містицизм;

- кордоцентризм(домінанта над раціональністю,логікою, розумом почуттів і емоцій);

- відкритість,гостинність;

- хитрість,кмітливість;

- поклоніння перед жінкою;

- працьовитість;

- витривалість;

- толерантність тощо [ Стражний ].

Безумовно, ці риси характеризують українців з якнайкращого боку. Проте, варто проаналізувати деякі з них, враховуючи позитивні та негативні відтінки кожної і порівняти їх з аналогічними якостями, притаманними росіянам та європейцям. Такий аналіз дасть нам змогу розібратися у причинах такого затяжного процесу державного будівництва, націєтворення і модернізації, пролити світло на шляхи вирішення цих проблем, а також визначити альтернативні варіанти формування інтеграційної політики та зовнішньополітичної ідентичності, які були б найбільш актуальними та раціональними для України як держави та українців як нації на сучасному етапі розвитку.

пластичність, вміння пристосовуватися

Формування психічного складу українського народу відбувалося під впливом як внутрішніх, так багатьох зовнішніх чинників. Територія нашої землі чотири рази знаходилася під впливом періодів похолодання та потепління. Як зазначає ряд дослідників, зміна цих періодів, так би мовити, підготувала людину нашої землі, а особливо в психологічному плані [26, с. 23], що проявляється у таких рисах характеру, як пластичність, вміння пристосовуватися. Екологічне та природне довкілля території України було сприятливим підґрунтям для формування самодостатнього, позбавленого жорстокості та насилля психотипу, який жив у гармонії з природою та вдячно використовував її дари. Плодючі землі, сприятливий помірний клімат, неозорий степ – все це сприяло формуванню гармонійної особистості, яка відтворювала, репродукувала, але, нажаль, малою мірою інтенсивно перетворювала та продукувала. «Природа, приголубивши своє щасливе дитя, зробила його занадто ліричним для боротьби й занадто самоізольованим для соціуму» [36, с. 208]. Як європейці, так і росіяни не мали такого талану, як українці. Від того і більша рішучість і навіть агресивність.

ІНДИВІДУАЛІЗМ

Український індивідуалізм завжди був предметом гордості та символом ідентифікації з Європою. Г.Тільтман у праці «Хліборобська Європа» акцентує увагу на індивідуалізмі, який, на його думку, властивий українцям: «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом – символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту» [57, с. 65]. Але, говорячи про таку рису українського менталітету, як індивідуалізм, варто зазначити, що природній парадиз забезпечує й нігілює соціальність. Для українця це було і є справжньою поразкою. Його індивідуалізм має не тільки соціально-психологічну, але й біоорганічну природу» [36, с. 209]. Індивідуалізм українця, на відміну від соціального різновиду індивідуалізму європейця чи американця є не активним, предметним. Це не індивідуалізм боротьби за інтереси і результат цієї боротьби, а індивідуалізм самозамкненості та ізольованості, індивідуалізм партикуляристичний. Український індивідуалізм – це своєрідна еклектична суміш східного, західного та американського індивідуалізму. Але йому притаманні і специфічні риси. Усі три види належать до соціалізованого індивідуалізму, в той час як український зберігає властиві лише йому природну безпосередність та біопсихічну орієнтацію. Йому притаманна інтроспективність, що означає внутрішність, пасивність» [36, с. 212]. «Поєднання східного квієтизму і споглядальності (орієнтальний елемент) із розвиненою сенсорикою (англо-американський елемент) з інтроспективністю та рефлективністю (окцидентальний елемент), утворює, очевидно, якісно новий, своєрідний феномен. Постає автономна самодостатня істота, яка навряд чи відчуватиме потребу в абстрактній соцієтальності. Але поряд з цими позитивами для індивіда ми маємо негативи для соціуму:

- Ізоляція від соціуму;

- Ризик егоцентризму;

Українець мислить не в категоріях «я-ти»(як американець), чи «я-ми»(як європеєць), чи «я-природа» (орієнтальний психотип), а «я-не я». Соціум, побудований з таких індивідів має бути таким, що складається з безлічі ворогуючих мікрогруп. Дещо подібне існує в американській культурі і нічого, живуть собі непогано. Але справа в тому, що американська культура, компенсуючи недостатній розвиток соціальних мотивацій, створює нормативні механізми стримування надмірного індивідуалізму. Серед них – уніфікація культури, культивування посередності. Від уніфікації український соціум відмовився категорично [36, с. 221].

Це призводить до того, що українська політика часто є некомпетентною, оскільки в ланцюг ідентифікації входить лише найближче оточення (рідня), в ту чергу як усі інші сприймаються якщо не вороже, то з байдужістю так точно. Ті, хто перебуває при владі, являють собою мікрогрупу (друзів,родичів,однодумців), яким, чесно кажучи, абсолютно байдуже, як живуть «абстрактні інші». Навіть нездібний безталанний друг,знайомий, родич українцеві ближчий, ніж здібний, але ворожий «інший». Ось і висновок про те, за рахунок кого поповнюються українські владні структури [36, с. 221]. Виходячи з цього факту, перед Україною постає одна з найважливіших проблем вітчизняної політики – проблема якісної люстрації влади та потреба у боротьбі з клановістю в політиці.

Причиною формування деструктивного українського індивідуалізму є стрес, що корелює з постійним переслідуванням нації (адже рятуватись від переслідування краще поодинці, ніж разом,щоб не спіймали). Все це зафіксувалося в національному підсвідомому і активізується кожного разу, коли доводиться приймати рішення: діяти разом,чи поодинці і [36, с. 221-222].

Саме тому перед сучасним українським політикумом постає проблема де зорієнтованості і неспроможності виробляти спільний ефективний політичний курс та єдину позицію щодо стратегічних питань. У цьому випадку ми також не побачимо в українського чиновника намагання вирішувати проблеми. Головне для нього – щоб його не чіпали [36, с. 222]. І в цьому не особиста вина індивідів, а біда обставин, переобтяжених історією Український індивідуалізм антидержавний:

- У внутрішньому аспекті (несприйняття інституційних і правових відносин);

- У зовнішньому аспекті (держава,як відокремлена група, живе для себе, тому народ навряд чи захоче захищати її зброею чи сплачувати податки)» [33, с. 226].

НЕПОСЛІДОВНІСТЬ

Навіть деструктивність в українському менталітеті є не є послідовною (через емоційність та суперечливість менталітету). Можливо тому українці не знали послідовних агресорів, руйнівників, садистів. І це добре. Проте, така особливість заважає і засвоєнню та послідовному впровадженню і позитивного досвіду. Може звідси і такий затяжний процес демократизації. Негативом також є те, що непослідовність дозволяє у політичній практиці маніпулювати індивідом, спираючись на те, що українець – людина без «центру», її навіть в останній момент можна схилити до протилежного рішення. І це зовсім не означає, що інтелект не має прогностичного потенціалу, а якраз навпаки – передбачаючи можливі втрати, українець чекає до граничної межі, а потім розводить руками.

Міграція спричинила неусталеність, постійне відчуття «переїжджої свахи» - маргінальність, що центрує навколо себе майже всі негативи національного підсвідомого – ендогенний чинник. Найвагомішим серед ендогенних факторів є постійна зрада українськими керманичами власного народу. В таких умовах будь-хто почне переживати комплекс меншовартості й почуття зайвості, відчуженої замкнутості, маргінального існування [36, с. 210].

Біда в тому, що маргінал не діє,а лише виражає причетність до дії особливо якщо йдеться про організовану політичну дію. Таким чином закладається модель світосприйняття, з якої вилучено елемент соціальної комунікації заради досягнення спільної мети, утворюється замкнене коло. З одного боку, панівна еліта зраджує народ, оскільки не може покладатися на маргіналів з їхнім хамелеонізмом, з іншого – народ не визнає будь-якого авторитету можновладців, оскільки знає, що вони в екстремальних умовах обов’язково «здадуть своїх чужинцям» [36, с. 211]. Яскравим прикладом цього є вибори в Україні, а точніше їх популістське, адміністративне та підкупницьке забарвлення, а також всезагальна політична апатія та абсентеїзм, і що суттєво, ця апатія та абсентеїзм носить не лише електоральний характер, а є процесом двостороннім – байдуже не тільки виборцям, але й кандидатам, які представляють політичну еліту.

Архетип «вічного учня»

Архетип «вічного учня» зробив українців ворожими до засвоєння імперативної інформації. Тепер вона сприймається, як нав’язана з боку (Росія-Україна), а тому українці уникають будь-якого навчання, мовляв: «У кожного своя доля і свій шлях. Це не завжди добре (реакція ізоляції від зовнішніх авторитетів), адже перед нашим суспільством і державою стоїть подвійне завдання: як націєтворення та державного будівництва, так і пришвидшеної модернізації з метою наздогнати випереджаючий нас світ. Проте, варто відзначити, що послідовності і постійності українці не притримуються навіть щодо цього. Часто, політичні керманичі імлементують іноземний досвід на українські простори, не вивчаючи їх актуальності саме в Україні і можливих негативних наслідків.

ПОЛІЦЕНТРИЧНІСТЬ

Поліцентричність виявляє себе в тому, що будь-який зовнішній стимул спроможний змінити стратегічний курс національної політики і спровокувати чергову істерію і панічну втечу від вирішення проблем. Це яскраво спостерігається у теперішній ситуації з інтеграційним вибором України (Європейський Союз - Митний Союз),незважаючи на те, що формально цей вибір вже зроблений. Наслідком ризикує стати черговий стрес, як реакція на нову нав’язану роль, що відбувалося вже неодноразово. Питання в тому, скільки таких потрясінь ще здатна витримати українська нація, адже такого роду екстремальні експерименти можуть обернутися фатальними наслідками.

Соціокультурний еклектизм

Соціокультурний еклектизм означає установку на поєднання різних традицій, намагання запозичувати та імітувати архетипи «вічного учня», «молодшого брата», обрядності та «західності» в українському менталітеті. Такі намагання призводять до розмитості, аморфності цінностей та неефективності їх збереження і впровадження. Саме тому таким важливим постає питання інтеграційного вектора і помилка в його вирішенні є просто неприпустимою.

БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

«В часи існування тоталітарної системи людина почувалася гвинтиком величезної машини. У неї сформувалася така психологічна риса, як безвідповідальність. Виборцям обіцяли золоті гори, та ніхто не пояснював механізмів та шляхів досягнення мети, як пізніше ніхто не запитував про обіцяне, а відтак і не ніс відповідальності за бездіяльність» [80, с. 116]. Така риса,на жаль, збереглася у свідомості української політичної еліти та електорату, як елемент пострадянської рефлексії і по сьогодні. Ситуація, в якій ніхто і ні за що не хоче і не несе відповідальності сприймається як буденна і типова в сучасному соціально-політичному житті України.

Для радянського суспільства була характерна тоталітарно-етатистська політична культура. Її характерними ознаками були: перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини так званим «вищим інтересам держави». Розцінювання її як гвинтика у великому соціальному механізмі, домінування колективізму. Культ особи, вождизм насаджували патерналізм, за якого люди майже безапеляційно покладаються на авторитарне керівництво. А відтак і дистанціюють себе від управління державою. Натомість у свідомість українців роками закладалися принципи хуторянства, відсталості, комплекс меншовартості [33, с. 183]. Варто зазначити, що певні зрушення у вирішенні цього питання все ж є, адже починаючи від дошкільної і закінчуючи вищою освітою культивується і виховується така якість як патріотизм, що дало помітний результат. Проте, комплекс провансалізму не так легко подолати і вирішення цієї проблеми потребує ще великих зусиль.

ЕКЗЕКУТИВНІСТЬ

Також, слід зазначити, що на території сучасної України віками перехрещувалися впливи Півночі і Півдня, Заходу і Сходу [36, с. 23]. Відомо, що кожна етнокультура несе у своїй глибині маскулінний чи фемінний вектори її розвитку, тобто існують маскулінні та фемінні культури. З давніх-давен у національному менталітеті українців сформувався сакралізований образ жінки. Річ у тім, що архетипи візантійської психокультури і риси візантійського психотипу певним чином тотожні архетипам української психокультури та рисам її психотипу. Візантійський психотип можна визначити як фрустраційно-стресогенний, «де фрустраційність виявлялася в гіпертрофованій ортодоксальності та екзекутивно-жіночому началі психокультури» [36, с. 118]. Екзекутивність визначається як комплекс таких ознак: поміркованість у дії, реальна перевага споживання над творенням; рефлексивне мислення, уява і враження як основний інструмент пізнання дійсності; соціальна привабливість; незахищеність, апатичність, наївність, потреба в сильному та вольовому союзникові [36]. А також ефективність, перевага репродуктивних та збережувальних форм над творчими та продуктивними. Візантинізм як психокультурне продовження грецьких традицій базувався на архетипі замкненого, циклічного відтворюваного космосу, у якому все, що буде, уже колись було, а отже, домінує жіноче начало. Перетворення тут немає, є лише відтворення. Візантійський психотип відчутно відрізняється від європейського західного психотипу. Західний європейський психотип визначається як окцидентально-інтенціональний, тобто маскулінний. Маскулінність західноєвропейських країн тлумачиться як домінуюча орієнтація чоловіків і жінок на агресивну, жорстку поведінку, сфокусовану на досягненні матеріалізованого успіху. Серед рис європейського психотипу виокремлюють такі: воля до влади, реалізм, раціоналізм (інтелектуалізм), догматизм, трансценденталізм, ідеалізм, індивідуалізм, ідеал гармонії [36]. Візантійському психотипу теж властиві деякі з цих рис, проте є і відмінності. Ряд дослідників виходить з того, що візантійський психотип займає проміжне становище між орієнтальним (східним) та окцидентальним (західним), це – суперечливий синтез, у якому, залежно від історичного періоду, домінують західні чи східні ментальні впливи.

Зазначимо, що подібної долі зазнав і український психотип. У зв’язку з певною спорідненістю з візантійським психотипом, нашими теренами та духовним життям органічно було сприйняте православне християнство, в якому і до сьогодні помітний синтез релігійних обрядів з давніми дохристиянськими традиціями та святами. Отже, результатом взаємовпливу культур інших народів на території нашої країни став особливий спосіб світобачення, який закарбувався у світогляді, світовідчутті, психології, звичаях і традиціях українського народу – тобто у психічному складі.

Проте вплив жіночого начала може виявитися і як негативний. Справа в тому, що особистість, не зважаючи на стать, формуючись в подібних умовах, асимілює жіночу поведінку, і, таким чином, ми маємо, так би мовити, екзекутивну (фемінізовану) чоловічу і жіночу стать. Отже, якщо сім’я складатиметься з екзекутивних (фемінізованих) особистостей, тобто батька і матері, то якими, відповідно, будуть їхні діти? Відповідь очевидна. І в житті ніби і відбуваються якісь позитивні зміни, але все,по-суті, залишається, як і було. По-іншому й не може бутив соціумі, де жінки виконують роль чоловіків і свою власну, а самі чоловіки розглядають себе як органічну ланку затишку, створеного жінкою. І такий коловорот повторюється вже впродовж століть, маючи причинно-наслідковий характер. Проте, при екзикутивності нейтралізуються руйнівні, деструктивні прояви психокультури: агресивність, войовничість, жорсткість, ненависть – усе, що повязано з американською та європейською психокультурою. Алек це ж саме обертається деструктивними наслідками для беззахисної домашньої дитини, яка не звикла відстоювати свої інтереси ні перед опонентом,ні перед державою, звикла пасувати перед грубим насильством і терпіти наругу перед власною гідністю.

КОРДОЦЕНТИЗМ

Специфічною ознакою менталітету українців є кордоцентричність, яка сприяла повноті чуттєвості та деякій ірраціональності.

ІНТРОВЕРТНІСТЬ

Пригадаймо й про іншу властивість нашого менталітету – інтровертивність. Взагалі, у психології інтровертивність прийнято визначати як характеристику локусу контролю, який перебуває в самій особистості, зверненої на саму себе, тобто у її психіці. Якщо йдеться про етнос, у нашому випадку український, то відповідно ця властивість притаманна певною мірою кожному українцю і характеризується залежно від ситуації: адаптацією, ізоляцією, домінуванням уречевлення над процесуальністю, узвичаєнням. «Як відомо, тотальний контроль та репресії в комуністичних країнах протягом багатьох років змушував людей шукати хоча б якогось притулку для своїх нестандартних думок та діяльності. Найдоступнішим способом втечі в умовах тоталітаризму є втеча у внутрішній світ людини, оскільки він не може бути повністю контрольованим суспільно-політичною системою» [80, с. 115]. Інтровертність, на нашу думку, є дуже позитивною характеристикою українців, адже саме ця якість може стати основною рушійною силою позитивних кардинальних змін, адже українцеві набагато легше змінити себе, ніж навколишній світ. А як відомо, всі великі зміни починаються із кожного з нас. Проте інтровертність для українця обертається ще й ірраціоналізмом. Європейській культурі притаманна все ж таки екстраверсивність. В цьому український та європейський менталітет не мають нічого спільного.

емоційно-естетична домінанта

Притаманна українському етносу емоційно-естетична домінанта проявляється в емоційності, життєлюбності, естетизмі, відчутті краси, що породжуються мальовничими обріями нашої землі. Емоційні культури завжди давали людству титанів мистецтва: музики, архітектури, поезії тощо.Не є вийнятком і Україна, де в кожному місті і селі можна зустріти піснярів, поетів, музикантів, природна обдарованість яких є недосяжною для європейського ratio. Звичайно, елемент емоційно-естетичної домінанти є необхідним для розвитку особистості, проте, надмірна емоційність та естетизм можуть породити мрійника, який стане споглядачем, а не активним діячем. Емоційно-міфологічне срийняття діє як уречевлена реальність. А це означає, що в українському соціумі завжди знайдуться ті, хто заробляє собі на життя створенням міфологічних казок, які видаються за реальність. Такий момент створює додаткову можливість для маніпуляції свідомістю суспільства, а естетизм обертається поверховістю мислення. Тому, для досягнення гармонійності особистості варто включати емоційність та естетизм саме у процес діяльності, де ці якості знайдуть своє втілення.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ

І, насамкінець – українська толерантність. На думку дослідників [36], вона характеризується: високим рівнем терпимості, поступливістю, непослідовністю, пов’язана зі слабкістю волі. Прояви такої толерантності є небезпечними у разі зовнішнього впливу на особистість. У такому разі, людина або втікає і не помічає тиск чи вплив, або зовсім нічого не хоче знати про це, тобто поводить себе незріло. Тому, у нашому випадку, особистості необхідно навчитися ставати свідомою, самоусвідомленою, збагнути себе, свою самість, стати собою, а не як усі і діяти відповідно зрілій особистості, яка вміє робити правильний вибір і має свідомі особистісні переконання. Через відсутність усталеності й рівноваги між розумним, вольовим та емоційним началами українська психокультура є надзвичайно пластичною, гнучкою, оперативною. Єдине, що є фактором небезпеки – це можливість запозичення чужої форми й наповнення її власним змістом, і лише напружені пошуки втраченого «Я» допоможуть українцю стати самим собою, стати вільним [36]. Таким чином, кураїнська толерантність відрізняється від толерантності європейця, для якого бути толерантним означає бути собою,терпимість авансується іншому як жест визнання його самості. Від толерантності американця, для якого бути толерантним означає не відрізнятися, бути як усі. Ураїнська ж толераннтність є проявом апатичності до самих себе, почуттям страху перед винищенням, самоприниження відходу від чіткої позиції заради збереження індивідуальності та виживання, маргінальності, потреби в безпеці, що склалися історично. Цей момент, на жаль, часто відображається як на якості та характері взаємовідносин держави і громадянина, так і міжнарожної політики.

Ми часто запитумо себе, чому ми не можемо створити ефективної правоохоронної системи, яка б захищала всіх і кожного? Можливо тому, що наша терпимість до зла сильніша за власну гідність. Можливо тому, що абстрактні принципи закону обслуговують інтереси конкретних осіб, а не соціуму, що влада, захищаючи себе,важає це достатнім для повноцінного правопорядку а можливо тому,що народ і влада уражені спільною хворобою маргінальної байдужості, адже немає ні влади, ні народу для тих,у кого немає «Я».

Як висновок, можна сказати, що «…якщо узагальнити цю палітру феноменів, то перед нами постане стресогенна, аномічна психокультура, яка майже завжди «шукає пригод» і не може на довго забезпечити «стан стабільності» [36, с. 213]. Саме явище аномії є наявним не тільки тоді, коли суспільство переживає крах ідеалів, але й тоді, коли воно грає чужу, нав’язану ззовні іншою культурою роль. В історії України латентна аномія супроводжує три найбільші етапи життя суспільства. Відповідно формуються і три моделі аномічної гри:

1.X-XIII століття – гра у візантизм: порізне засвоєння християнської обрядності поряд із збереженням базових цінностей язичництва.

2.XIII-XIX століття – гра в окциденталізм. Оскільки Україна в цей час була поділена між іноземними державами, то модель цієї аномічної гри можна спостерігати на західних територіях. Тяжіння до Заходу становило реакцію на насильницьке придушення національно визвольного руху з боку Росії.

3. XX століття – гра в «радянізм», пов’язана знову ж таки, з мотиваціями біологічного виживання в комуністичному СРСР.

І всюди ми бачимо, що, імітуючи ту чи іншу традицію, український етнос майже завжди перебуває в точках зламу, оскільки весь час доводиться змінювати ціннісні системи і маневрувати [16, с. 214]. Це спричинило в українців явище «персоналістичної психоідентифікації» [33, с. 215], тобто, кожен вималював для себе саме той тип українця, який він вважає правильним, забуваючи про єдність українства. Це завжди давало в руки козирі в боротьбі з українцями їхнім поневолювачам і загарбникам, які відчували дезінтеграцію українства [36, с. 215].

Психічний склад української нації є результатом інтеграції елементів орієнтально-екзекутивної культури Сходу й окцидентально-інтенціональної культури Заходу. Ці елементи органічно переплелися між собою і з’єдналися з автентичною культурою українців і дали неповторний сплав матеріального і духовного прояву. Дослідники психічного складу української нації [26] відзначають такі його характерні риси, як любов до землі, природи, людей; повага до старших, батьків; працелюбність. Не бракує українцям і доблесті, хоробрості, героїзму і відваги, як виразу їхніх національних почуттів, про що свідчать численні повісті, думи. Сердечність, м’якість, ніжність чоловіка поєднуються з активністю, незалежністю, самостійністю та рішучістю жінки. Психічний склад українця зінтегрував у собі низку протилежних якостей – споглядальне світовідчуття, смиренність, моральне самовдосконалення, пристрасне бажання змін на краще, прагнення до пізнання, дії, перебудови, героїзму. Ця низка протилежних якостей і характеристик являє собою елементи орієнтально-екзекутивної і окцидентально-інтенціональної культур, а також, якщо говорити стосовно психології особистості – прояв фемінності (екзекутивності-жіночності) і маскулінності (інтенціональності-чоловічості), а їхня інтеграція – прояв андрогінності.

Носіями національного менталітету є два субєкти – «творча меншість», яка втілює його життєвий порив та «інертна більшість», яка пасивністю та покорою вождям може зумовити катастрофічні втрати і крах нації. Зважаючи на це, роль «творчої меншості» за логікою повинна виконувати еліта, зокрема політична, зокрема державна, яка призначена бути локомотивом соціально-політичних перетворень. Проте, при невиразності, розмитості якісних меж між елітами та масами, залишається сподіватися на революцію свідомості та перетворення знизу.

 

V.

Динаміка наукових досліджень з проблем оцінки політичної ідентичності суспільства демонструє еволюцію сприйняття цього поняття від розуміння ідентичності як сутності, що надається людині від народження і визначається її походженням та спадковістю до визнання ідентичності ключовим елементом суб'єктивної реальності, («Тоді як західна концепція проголошує, що індивід має належати до певної нації, але може вибирати, до якої саме належати, незахідна, або етнічна концепція не припускає такої широти поглядів. Чи то людина зоставатиметься у своїй спільноті, чи то емігрує до іншої, вона завжди неминуче й органічно залишатиметься членом спільноти, в якій народилася, і довіку нестиме на собі її печать. Одне слово, нація – це передусім спільнота людей, об’єднаних спільним походженням [87, с. 20-21].

Основою сучасних концепцій політичної ідентичності більшістю науковців визнаються теорії генези та еволюції націоналізму, націй і національної держави. Ці теорії розкриваються в працях західних науковців Г. Сміта, Б. Андерсена, Ч. Кейеса, Е. Геллнера, Е. Хобсбаума, У. Кімліки тощо, які визначили базові принципи формування ідентичності, що полягають в операціоналізації поняття громадянської (західної моделі) ідентичності та характеризуються розробкою складної системи, що включає: «…історичну територію, політико-юридичну рівність членів, спільну громадянську культуру та ідеологію – ось компоненти стандартної західної моделі нації» [87, с. 20].

у найзагальнішому вигляді політичну ідентичність визначають як ототожнення себе суб’єктом політики із певною політичною позицією, ідеологією, партією, політичним лідером, що визнається іншими суб’єктами політичних відносин. « Її сутність полягає в потребі суб’єкта належати до «собі подібних», що зумовлено природою людини. Російський дослідник Пантін вважає, що «політична ідентичність більшістю тлумачиться як сукупність найбільш значущих політичних орієнтирів, які в багато чому визначають політичну поведінку і політичні основи людини.

Виділяються типи ідентичності за тривалістю (ситуаційна, трансверсальна), за суб’єктом (індивідуальна, групова: етнічна, національна тощо) чи об’єктом (партія, ідеологія, регіон, держава тощо). Кожний з цих підходів, беззаперечно, має свою раціональність, але не враховує всіх факторів формування політичної ідентичності, тому всебічне та комплексне дослідження повинно відбуватися шляхом їх поєднання. Відповідно, є всі підстави говорити про різні види політичної ідентичності: етнічну, національну, партійну, ідеологічну, зовнішньополітичну тощо.

Існує також рівнева структура ідентичності. Л. Нагорна бачить її так: «На першому рівні перебуватиме так звана базова ідентичність – у це поняття вкладається особистісне самовизначення. На другому розміщуватиметься кластер соціокультурних ідентичностей – вікових, професійних, територіальних, гендерних, етнічних, релігійних та інших. На третьому – основоположна для кожного соціуму національно-громадянська ідентичність, а також цивілізаційні, транснаціональні, глобальна ідентичності» [69, с. 19].

Серед класичних факторів формування політичної ідентичності, що згадувались в базових концепціях, можна виділити індивідуальну мобільність та соціальне оточення, а сучасні політологічні дослідження додають ще три фактори - етнічний, професійну групу, місце проживання.

Свого часу Ентоні Сміт писав: «Індивіди, так би мовити, можуть не тільки зберігати вірність своїм родинам, селам, кастам, містам, регіонам, релігійним спільнотам, класовим і родовим ідентифікаціям, але й відчувати на різних рівнях ідентифікації свою належність водночас до кількох етнічних спільнот. За приклад тут править стародавній світ, коли греки почувалися членами поліса або субетносу (дорійцями, іонійцями, еолійцями, беотійцями, що, згідно з їхнім правом, становили справжні етнічні ідентичності), а водночас і членами еллінської культурної етнічної групи» [87, с. 33]. Цей приклад яскраво ілюструє існування пасіонарної гармонійної дихотомії політичної ідентичності, що включає етнічний чи (і) національний компонент, а також зовнішньополітичну складову, яка в свою чергу також має свою внутрішню диференціацію.

Українська дослідниця Катерина Шинкарук, яка займається проблемами зовнішньополітичної ідентичності використовує даний термін, проте ототожнює його з терміном «державна ідентичність» [101], що на нашу думку є не зовсім коректним і дещо однобоким, адже хоча дана категорія і має деяке зовнішнє спрямування, проте не охоплює всього спектру своєї сутності і може бути синонімом міжнародної суб’єктності, що має швидше політико-правове, аніж суто політичне коріння. Інша українська науковиця Олена Добржанська взагалі не виділяє терміна «зовнішньополітична ідентичність» і в контексті дослідження інтеграційних процесів локального і глобального масштабів використовує такі терміни як «українська ідентичність», «радянська ідентичність», «російська ідентичність», «європейська ідентичність» і зауважує, що всі ці види ідентичностей одночасно присутні в українському суспільстві [32]. Загалом, можна погодитися з такою позицією в частині співіснування різних ідентичностей у єдиному локальному просторі та часі, що породжує так звану «кризу ідентичності»,проте доречним тут бачиться розмежування вищезазначених категорій у такі собі два різнозначні табори: до першого варто віднести поняття «української ідентичності», адже воно абсолютно конкретно виражає внутрішню суть у контексті міжнародної політики і зовсім не співставне з будь-якими зовнішніми цілями, претензіями, чи якостями у плані інтеграційного процесу й швидще виражає суть ідентичності українців як політичної нації. Відповідно до другого табору логічно було б віднести такі поняття, як «радянська ідентичність», «російська ідентичність», «європейська ідентичність» і вважати їх різновидами зовнішньополітичної ідентичності українців як знову таки тієї ж політичної нації, що перебуває на стадії свого формування.

Саме тому, на нашу думку, категорія «зовнішньополітичної ідентичності» містить у собі два компоненти:

1. Ментальний (цей компонент виражає історико-культурну сутність етнічної сторони нації та її спорідненість з іншими націями, чи наднаціональними утвореннями. Саме цей компонент має своїм підґрунтям глибинні архаїчні витоки, які формували етнічну психологію, свідомість і культуру продовж тисячоліть, сприймається як аксіома і потребує найбільше зусиль та часових ресурсів для трансформації);

2. Політико-правововий (відображає рівноправність держави у відносинах з іншими державами та наддержавними утвореннями і утворюється шляхом націєтворення, що включає передусім політизацію етнічності і формування політичної нації, а також курсу, спрямованого на державне будівництво).

Відповідно, зовнішньополітичну ідентичність можна визначити як продукт глобалізації, що означає історично й культурно обґрунтовану ідентифікацію особи (нації) себе з іншим суб’єктом зовнішньополітичних відносин (це може бути історична, вже не існуюча сутність, як Радянський Союз, сучасна держава, чи міждержавне обє’днання) на рівні ментально-духовної спорідненості, а також політичну індивідуальність та незалежність на світовій політичній арені. «Йдеться про ідею державотворення багатоетнічних мас народів, які історично опинилися на одній геополітичній площині і – задля захисту самої своєї політичної екзистенції – збудувати собі ситуативно «незвичайну» наддержавну конструкцію» [ Варзар], а також про державу як суб’єкта міжнародних відносинах в глобалізованому світі.

Також варто розмежувати поняття «зовнішньополітичної ідентичності» та «інтеграційного вибору», адже вони співвідносяться між собою як проблема і її вирішення, яке передбачає кілька альтернативних варіантів.

Так само не варто плутати поняття «зовнішньополітичної ідентичності» та «зовнішньополітичної ідентифікації». Тут мова йде про два види зовнішньополітичної ідентичності в залежності від критерію ситуативності. ситуаційною. вважається, що ситуаційна політична ідентичність нав’язується індивіду ззовні. Інша ж є більш широким поняттям і включає в себе не лише природну(нав’язану) позицію громадськості щодо ідентифікації себе із зовнішнім світом, але й раціональні для цього історико-ментальні підстави. Тут мається на увазі так звана траверсальна ідентичність. Вона подовжується у часі, тобто є устаткованою та проявляється на основі внутрішньої роботи суб’єкта з оцінки та сприйняття ситуаційних ідентичностей.

Добржанська дає наступний перелік факторів формування зовнішньополітичної ідентичності, до яких відносить дві групи:

1.«чинників (історичних, культурних, релігійних, географічних, геополітичних, етнічних та ін.);

2. механізмів (саморегуляції, соціалізації, урбанізації, ідеологізації та ін.)» [32].

Яновська пропонує дещо іншу схему. На її думку «…політична ідентичність формується під впливом явищ трьох типів: психологічної діяльності суб’єктів, системи цінностей і стереотипів і специфікою політичної позиції» [107].

Виходячи з позиції про бінарну структуру зовнішньополітичної ідентичності, яку описано вище, на нашу думку, основними факторами її формування, можуть служити такі дві великі групи факторів:

І. Об’єкти та суб’єкти політики ідентичності:

- Менталітет;

- Суспільна пам'ять;

- Загальна і політична культура, як історичний транслятор ментальності, в тому числі і її політичних аспектів;

- Політична свідомість;

- Національна ідентичність, що включає в себе також сформованість політичної нації;

- ЗМК як інструмент корекції та формування національної та зовнішньополітичної ідентичності;

- Політичні еліти та державна влада як суб’єкти формування зовнішньополітичного курсу та вироблення міжнародної політики держави.

ІІ. Процеси:

- Державотворення;

- Націєтворення;

- Інтеграція;

- Глобалізація;

- Модернізація.

 

Для формування політичної нації Україні довелося напрацювати солідний старт у формі політизації етнічності як основної передумови націєтворення. Що ж таке «політизація етнічності»? Дж. Ротшильд слушно зазначав, що політизувати етнічність – це:

«1)переконувати людей, що політика є корисною справою для здоровя їх культурних цінностей;

2) стимулювати їх зацікавленість і стурбованість цим зв’язком;

3)мобілізувати їх, тобто перетворити на самосвідомі етнічні групи;

4)спираючись на ці усвідомлення, стурбованість та групову свідомість, «спрямовувати їх поведінку на діяльність на політичній арені.

Сам процес політизації етнічності умовно можна поділити на три основні етапи:

а)набуття політичної свідомості;

в)політична мобілізація;

с)вихід на політичну арену.

Політизація етнічності в кінцевій меті – це процес виходу етнічних спільнот на політичну арену і перетворення їх на суб’єкти історії. По-суті, йдеться про націє творення, як процес і кінцеву мету. Варто зазначити, що з цим завданням українські політичні антрепренери впоралися так само фрагментарно, як і з усіма процесами -державо та націєтворення в цілому. Проте, як своєрідне виправдання такої невдачі можна навести тезу Ентоні Сміта, який слушно зауважує: «Процес політизації етнічності має глобальний характер. Він відбувається і ще довго відбуватиметься у всіх полі етнічних країнах» [87, с. 201]. Україна – не виняток, тому процеси політизації етнічності ще довго будуть фоном для суспільно-політичних перетворень у нашій країні.

Національна ідентичність – політизована суть етнічної ідентичності.

На формування зовнішньополітичної ідентичності України мали вплив такі 2 великі фактори:

1.перемога ліберальних цінностей після закінчення Хлодної війни(тільки ліберальна демократія сприймалася як основа ідентичності на світовій арені);

2. розірвання стосунків з Росією,за схемою «центр-периферія»(відсутність дієвих політичних інститутів, концентрація центру прийняття важливих рішень в Москві, паралізуюча роль Комуністичної партії).

Таким чином, маємо транзитологічну залежність України від Заходу і Росії. Забігаючи на перед, відзначимо: цікавим є той факт, що ментальна залежність повторює попередню схему.

Отже, можна зробити висновки про те, що явище зовнішньополітичної ідентичності багатоаспектне та поліфункціональне: від історико-ментального самоусвідомлення до політико-правової міжнародної суб’єктності, а фактори її формування багатоманітні і різнорідні: від ментальності як стрижня ідентичності до суб’єктів і якості політики її формування. Що стосується країн посткомуністичного табору, в тому числі і України, то тут проблема ускладнюється ще й паралельністю перебігу і та локалізацією в часових рамках життєво важливих для країн процесів державного будівництва, націє творення та інтеграційного вибору, не кажучи вже про всі труднощі модернізації.

VI.

на практиці далеко не завжди вдається поєднати політичні принципи конституційних демократій із цінностями, які вважаються пріоритетними в локальних культурах. І саме соціокультурні відмінності створюють, за Дугласом Нортом, той «ефект колії», який змушує ту чи іншу державу рухатися у заданому напрямі з украй обмеженими можливостями вибору [69, с. 272]. Сучасна світова ситуація вимагає від вчених, що працюють в гуманітарній сфері замислитися про причини та джерела ефективного розвитку тих чи інших національних спільнот у глобальному світі, а також про ефективність форм соціальної організації суспільства.

можливі наступні варіанти використання феномену ідентичності та менталітету, як її основи в зовнішній політиці:

1. Пошук консолідуючих особливостей, які об’єднують суспільство та політичну еліту та їх мобілізація задля ефективної політики. Такими орієнтирами в контексті ментальності та ідентичності можуть стати гармонійне партнерство та співробітництво як з країнами ЄС, так і з Росією;

2. Так звана симулятивна реальність і можливість формування політичними антрепренерами, що приходять до влади одні на зміну іншим, симулякрів зовнішньополітичної ідентичності таким чином, як це вигідно конкретній політичній владі. Зовнішньополітична ідентичність в даному контексті перетворюється на дуже ефективний інструмент маніпуляції і призводить до соціально-політичної деструкції держави та суспільства.

головною проблемою сучасних держав можна вважати оновлення своєї ідентичності при збереженні своєї унікальності. Тільки таким шляхом, вважають дослідники, сучасні національні спільноти можуть отримати доступ до ресурсів глобальної культури, політики та економіки.

У сучасній західній етнополітології існує ціла низка наукових шкіл, діяльність яких присвячена дослідженню такого надзвичайно цікавого, складного, суперечливого і вкрай важливого феномену, яким є етнічність. Основними серед них вважаються примордіалістська та інвентціоністська школи. Представники примордіалістської школи (Г. Айзекс, М.Вебер, У. Коннор, М.Новак, Е. Сміт та ін.) вважають, що етнічність, етнічні особливості мають одвічний, усталений, природжений характер, а етнічна ідентичність є успадкованою і головною серед всіх інших ідентичностей людини. Прихильники інвентціоністської школи (Б.Андерсон, Ф.Барт, П.Брасс, Е.Геллнер, Дж. Ротшильд та ін.) стверджують, що етнічність є вигаданим, уявним, мінливим, ситуативним феноменом, а етнічна ідентичність – одна з багатьох ідентичностей, притаманних людині. Обом школам, на жаль, притаманний певний редукціонізм (однобокий і спрощений підхід). Етнічність є більш складним і багатовимірним феноменом. Вона водночас і є одвічною, природною, усталеною, і модерною, мінливою, уявною [44, с. 31]. Етнос – основний носій менталітету, його зовнішня оболонка і водночас – внутрішнє наповнення, першоджерело ментальності та ідентичності. Тільки політизована етнічність в умовах мультикультуралізму та поліетнічності здатна стати основою нації. Не виключенням є і Україна, яку населяють багато різноманітних етнічних груп.

Український дослідник А. Мороз у своїй статті «Зовнішня політика України очима молоді: історико-політологічний аналіз» вірно підкреслив: «Україна, як самостійна і суверенна держава існує в геополітичному просторі вже протягом майже двох десятиліть. Однак чітка ієрархія пріоритетів щодо розвитку зовнішньої політики досі не напрацьована. Вона змінюється протягом всього періоду незалежності із зміною владної еліти. На зміну «двовекторності» Л.Кучми приходить «проєвропейськість» В.Ющенка, далі – декларована «багатовекторність» В.Януковича. Але зовнішньополітична діяльність жодного із них не приносить реальних результатів в процесі становлення України на міжнародній арені як країни регіонального лідера. Навпаки, часта зміна стратегії виступає, скоріше, дестабілізуючим чинником, що поглиблює і без того суттєвий розкол українського суспільства» [68].

Інтеграція – стан і процес об єднання окремих частин у ціле, причому як у масштабах якоїсь країни, так і на міжнародному рівні. Дуже вдале визначення інтеграції, на нашу думку, дав Ентоні Сміт у своїй роботі «Національна ідентичність». «Етнополітична інтеграція – процес та/чи стан об єднання етнічних спільнот, етнорегіонів та державних утворень в єдине суспільство і державу, а також окремих суспільств і держав в міжнародне чи міждержавне утворення».

В сучасній науці існує кілька концепцій інтеграції, що пояснюють суть, значення та функції цього процесу в глобальній політиці. До них відносять наступні:

- Комунікативна (Дойч, Парсонс та ін.): зростання обсягу зв’язків між контактуючими учасниками призводить до їх зближення і обєднання, а при певних умовах і виникнення нової спільноти чи утворення;

- Функціональна концепція (Б. Маліновські, Д. Мітрені, А. Радкліфф-Браун): інтеграція забезпечується діяльністю таких підсистем:

-економічна, яка виконує функцію адаптації;

-політична, яка визначає цілі і шляхи її досягнення;

-нормативна, що власне і забезпечує інтеграцію;

-ціннісна, що сприяє відтворенню цілісної системи.

- Неофункціональна (Е. Гааз), що є поєднанням попередніх двох концепцій;

- Уніфікаційна (Амітай Етціоні) [4, с. 94-98], яка стверджує, що процесу інтеграції сприяють:

1)культурна гомогенність;

2)економічна взаємозалежність;

3)територіальна близькість.

Слід підкреслити, що для нашого дослідження саме ця концепція має найбільшу цінність, адже воно має на меті показати вагу ментально-культурного чинника у здійсненні інтеграційної політики поряд із чинниками економічної доцільності та матеріального прагматизму. Відстоюючи саме таку позицію Етціоні, говорячи про силу, як вирішальний фактор інтеграції, має на увазі не лише матеріальну основу, чи владу, а й ментально-культурний чинник як визначальний. Підтримує дану теорію і сучасна українська дослідниця Л.Нагорна, яка вважає, що «Соціокультурній ідентичності належить особлива роль як чиннику ви будови консолідуючих ціннісних систем, об’єднуючих типів орієнтацій,соціалізації на грунті взаємодії. Соціальні колективи лише тоді є тривкими, коли їхні члени добровільно згуртовуються навколо цінностей культури. Саме культура є тим генетичним кодом,яка забезпечує розвиток людства в руслі створених ним упродовж тривалої еволюції традицій і цінностей» [69, с. 5]. Факторати, на основі яких повинен здійснюватися інтеграційний вибір Етціоні поділяє на:

1) «примусову силу»: армію, поліцію, зброю;

2) «утилітарну силу»: економічні і технічні чинники;

3) «визначальну си