Основні види державного устрою, їх ознаки

Виділяють наступні форми державного устрою: унітарну державу та федерацію.

Унітарна держава – це проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав.

Федерація – це складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права.

Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):

• єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);
• єдина система вищих органів державної влади – глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;
• єдине громадянство і єдина державна символіка;
• єдина система законодавства і єдина судова система;
• адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність;
• в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні – області, у Польщі – воєводства, в Англії – графства, в Італії – провінції.

Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні – це Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму. Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи, котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування.

У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).

Унітарна держава (від франц. Unitaire, від лат. Unitas – єдність) – форма державного устрою, за якого територія держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, департаменти), а в деяких випадках у складі території можуть бути автономні утворення. Тобто унітарна держава – єдине централізоване утворення, до складу якого не входять інші держави. Звідси розрізняють дві форми унітарних держав – просту і складну.

У простій унітарній державі утворюються лише адміністративно-територіальні одиниці, у складній, поряд з адміністративно-територіальними одиницями, існують і певні автономні територіальні утворення (яскравий приклад – Україна).

Залежно від ступеня централізації розрізняють централізовані, децентралізовані та відносно централізовані унітарні держави.

У централізованих унітарних державах усі ланки адміністративно-територіального поділу призначаються «зверху» представниками уряду або президента, які одноособово здійснюють управління на місцях (управителі в Болгарії, воєводи у Польщі).

У децентралізованій унітарній державі управління в межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюють виборні представницькі органи або посадові особи, яких обирає населення (Велика Британія, штати США, провінції Канади та ін.). Сутність відносно децентралізованої унітарної держави полягає в тому, що у провінціях, департаментах тощо утворюються два органи: посадова особа, яка призначається урядом або президентом (префект) як представник державної влади, і орган місцевого самоврядування – рада, яку обирає населення і яка у свою чергу обирає мера (Франція).

Отже, залежно від ступеня централізації Україну можна віднести до числа відносно децентралізованих унітарних держав.

Основними рисами унітарної держави є:

• територія такої держави, що являє собою єдине ціле, яке поділяється на адміністративно-територіальні одиниці;
• приймається і діє одна Конституція;
• існує єдине громадянство;
• наявність єдиних законодавчих, виконавчих і судових органів.

Все це сприяє організаційно-правовим передумовам для посилення впливу центральної влади на всій території країни. В деяких випадках до складу унітарних держав можуть входити одна або кілька територіальних одиниць, що користуються особливим статусом державних утворень (наприклад, автономії).

Від унітарних держав слід відрізняти унію – об'єднання двох монархічних держав з загальним монархом, яка у світі вже не існує.

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та ін. – разом у світі існують 24 федеративні держави. На шляху до федерації, здійснюваної з 1988 р. У три етапи, перебуває Бельгія):

• наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій – суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;
• наявність загальної конституції федерації і конституцій «і суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою;
• наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;
• наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;
• наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);
• можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);
• наявність загально федеральної податкової і грошової системи;
• суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів.

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта – регіонам, а право оподатковування поділене між обома. Тому і федерація, і її суб'єкти можуть мати право видавати закони з аналогічних питань.

Федерації багатоманітні. Класифікувати їх можна за різними ознаками:

За способом створення:

• договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту – створюються, як правило, «знизу»);
• конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції – створюються головним чином «зверху», приклад – Індія);
• договірно-конституційні (їх більшість – США, ФРН, Швейцарія, Російська Федерація та ін.).

За способом взаємовідносин федерації та суб'єктів:

• на основі союзу (США, Танзанія, ОАЕ, СРСР – у минулому);
• на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела, Пакистан).

За способом розподілу і здійснення владних повноважень:

• централізовані (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія);
• відносно централізовані (США, Австралія, ФРН).

За принципом переваги або поєднання національного і територіального підходів:

• територіальний підхід (США, Індія, Мексика);
• національний підхід (у колишньому СРСР, нині його в чистому вигляді немає);
• поєднання національно-територіального і територіального підходів (Росія).

Розглянемо такі союзи держав, як конфедерація і співдружність. Вони відрізняються від федерації як форми територіального устрою тим, що є формою міждержавного союзу, тобто об'єднанням незалежних держав.

Конфедерація – тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація – Сенегамбія, 1981-1989 pp.):

• відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону;
• відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;
• відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;
• відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;
• наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав;
• рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов'язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);
• наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

Заслуговує на увагу особлива форма об'єднання держав, іменована співдружністю (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути різноманітні – економічні, культурні та ін.

Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз'єднання.

СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 p.) – це об'єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну спільність народів і сформовані між ними зв'язки шляхом координації політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована трьома державами – Бєларуссю, Росією, Україною. Згодом до них приєдналися дев'ять країн – Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.

СНД здійснює діяльність через спільні координуючі органи: Раду глав держав. Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних справ. Координаційно-консультативний комітет. Головне командування об'єднаних збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний суд. Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів Співдружності значне місце посідає Міжпарламентська Асамблея, яка складається з парламентських делегацій – учасників Угоди про Міжпарламентську Асамблею (підписана 27 березня 1992 p.). Рішення Міжпарламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень, рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить розробка рекомендаційних законодавчих актів (модельних) із питань, що знаходяться у сфері спільних інтересів держав Співдружності.

Відносини між державами в Співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права, оскільки вона не є держава і не є державне утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів (Угода про створення Співдружності Незалежних Держав і Протокол до неї, Алма-атинська декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових питань, Статут СНД від 22 січня 1993 p. Та ін.). Разом із членством у СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право виходу з СНД.