Теорії і типології характеру

Характер. Особливості Характеру. Темперамент

Підготував студент 1-го курсу

Зимомря Олександр

У ж г о р о д – 2 0 1 5

Вда́ча, характер — динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей, котрі формуються в процесі життєдіяльності людини і виявляються в її діяльності та суспільній поведінці: у ставленні до колективу, до інших людей, до праці, навколишньої дійсності та самої себе.

Як правило, для позначення цього явища слово «вдача» вживається у літературі художнього спрямування, а термін «характер» — у літературі з психології. Є, наприклад, дуже вживане словосполучення «лагідна вдача».

Основні риси характеру

В системі відносин особистості виділяють чотири групи рис характеру, що утворюють симптомокомплекси:

ставлення людини до інших людей, до колективу, до суспільства: індивідуалізм; колективізм (товариськість, чуйність, повага до інших, і «протилежні» риси — замкнутість, черствість, грубість, зневага до людей);
риси, що показують ставлення людини до праці, до своєї справи (працьовитість, схильність до творчості, сумлінність в роботі, відповідальне ставлення до справи, ініціативність, наполегливість і «протилежні» їм риси — лінощі, схильність до рутинної роботи, несумлінність у роботі, безвідповідальне ставлення до справи, пасивність);
риси, що показують, як людина ставиться до самого себе (почуття власної гідності, гордість, що правильно розуміється особою, і пов'язана з нею самокритичність, скромність і «протилежні» їм риси: зарозумілість, що іноді переходить у нахабність, марнославство,егоцентризм, як схильність розглядати в центрі подій себе і свої переживання, егоїзм — схильність піклуватися переважно про своє особисте благо);
риси, що характеризують ставлення людини до речей (акуратність або неохайність, дбайливе або недбале поводження з речами).

Теорії і типології характеру

Найбільш відома теорія характеру, запропонована німецьким психологом Е. Кречмером. Згідно з цією теорією, характер залежить від статури. Кречмер описав три типи статури і відповідні їм три типи характеру:

астеніки (від грец. ἀσθενές — слабкий) — люди худі, з подовженим обличчям, довгими руками і ногами, плоскою грудною кліткою і слабкою мускулатурою. Відповідний тип характеру — шизотимики — люди замкнуті, серйозні, вперті, важко пристосовуються до нових умов. При розладах психіки схильні до шизофренії.
атлетики (від грец. ἀθλητικός — властивий борцям) — люди високі, широкоплечі, з могутньою грудною кліткою, міцним скелетом і розвиненою мускулатурою. Відповідний тип характеру — іксотимики — люди спокійні, невразливі, практичні, владні, стримані в жестах і міміці, не люблять змін і погано до них пристосовуються. При розладах психіки схильні до епілепсії.
пікніки (від грец. πυκνός — щільний, товстий) — люди середнього зросту, повненькі або схильні до ожиріння, з короткою шиєю, великою головою і широким обличчям з дрібними рисами. Відповідний тип характеру — циклотимики — люди товариські, контактні, емоційні, легко пристосовуються до нових умов. При розладах психіки схильні до біполярного афективного розладу.

За рівнем прояву рис характеру характери діляться на

середні («нормальні»),
виражені (акцентуйовані),
ті, що виходять за рамки психіатричної норми (психопатії).

Головні особливості характеру людини:

Центральними, або стрижневими відносинами особистості є ставлення особистості до оточуючих (колективу) і ставлення особистості до праці. Існування центральних, стрижневих відносин і обумовлених ними властивостей у структурі характеру має важливе практичне значення у вихованні людини.

Неможливо подолати окремі вади характеру (наприклад, грубість і брехливість) і виховати окремі позитивні властивості (наприклад, ввічливість і правдивість), ігноруючи центральні, стрижневі відносини особистості, а саме ставлення до людей. Іншими словами, не можна формувати лише певні властивості, виховувати можна тільки цілу систему взаємопов'язаних властивостей, звертаючи при цьому основну увагу на формування центральних, стрижневих відносин особистості, а саме відносин до людей (колективу) і праці.

Цілісність характеру, однак, не абсолютна. Це пов'язано з тим, що центральні, стрижневі відносини не завжди цілком і повністю визначають інші. Крім того, ступінь цілісності характеру індивідуально-своєрідний. Зустрічаються люди з більш цілісним і менш цілісним або суперечливим характером. Разом з тим, необхідно відзначити, що коли кількісна вираженість тієї чи іншої риси характеру досягає граничних величин і виявляється близькою до межі норми, виникає так звана акцентуація характеру.

Акцентуація характеру — це крайні варіанти норми, як результат посилення окремих рис характеру. Акцентуація характеру при досить несприятливих обставинах може призвести до патологічних порушень і змін поведінки особистості, до психопатії, але ототожнювати її з патологією неправильно. Властивості характеру визначаються не біологічними закономірностями (спадковими факторами), а громадськими (соціальними факторами).

Наука про характер

Характероло́гія — вчення про характер. Як область дослідження розвинулась головним чином у німецькій психології у 1-й половині ХХ віку. Термін введений німецьким філософом Ю. Банзеном («Нариси по характерології», 1867).

Своєрідність психіки, тобто те, чим цілість однієї психіки різниться від цілости другої, називається характером психіки, а ділянку психології, що вивчає ці своєрідності, — характерологією.

У психології — вчення про характер. Термін введений німецьким філософом Ю. Банзеном («Нариси по характерології», 1867). Як особлива область психологічних досліджень отримала розвиток головним чином в німецькій психології 1-ої половини 20 ст, що виходила значною мірою з ідей філософії життя, феноменології і ін., причому термін «характер» незрідка виступав як синонім особи. Перший систематичний аналіз різних аспектів характеру був даний Л. Клагесом («Принципи характерології», 1910) на основі розвиненого їм вчення про вираження. У т.з. конституціональній типології німецького психіатра Е. Кречмера (1921) отримав закінчене вираження статичний підхід до характеру як якоїсь незмінної структури основних меж, відповідної будови тіла (див. Темперамент), причому як психічна, так і соматична конституція визначається, по Кречмеру, кінець кінцем природженими, перш за все ендокринними чинниками (близький Кречмеру в своїй морфологічній концепції характеру американський психолог В. Шелдон). У типології До. Р. Юнга (1921) виділяються екстравертивний і інтравертивний типи характеру (особи), що відрізняються переважанням спрямованості (установкою) на зовнішній об'єкт або на внутрішній світ думок і переживань.

Динамічний і генетичний підхід до характеру набув поширення в психоаналізі (індивідуальна психологія А. Адлера і ін.), що відводить вирішальну роль у формуванні характеру подіям раннього дитинства; освіта тих або інших рис вдачі тлумачиться при цьому як своєрідний спосіб вирішення деякої конфліктної ситуації (у концепції В. Райха характер в цілому з'являється як «панцир», відчужена система захисних реакцій людини). У психоаналізі і різному перебігу, що йде від нього, глибинній психології робиться акцент на несвідомих і ірраціональних витоках характеру. У концепції німецького ученого Р. Хайса (1936) різноспрямованість потягів і здібностей розглядалася як основний конфлікт, що визначає формування характеру і особи. Ф. Лерш в роботі «Будова характеру» (1938, з 1951 під назвою «Будова особи»), що зіграла провідну роль в подальшому розвитку німецької характерології, спробував, відштовхуючись від теорій Фрейда і Клагеса, розвинути вчення про «шари» характеру, виділяючи у ньому внутрішню, «ендотимну» основу (настрої, відчуття, афекти, потяги і т. д.) і особову «надбудову».

В англо-саксонській психологічній літературі вивчення характеру із самого початку велося в рамках «дослідження особи»; після 2-ої Світової війни 1939—45 і в німецькій психології термін «характер» витісняється терміном «особа».

Радянська психологія, виходячи з марксистського розуміння людини як сукупності суспільних стосунків, підкреслює соціально-історичну обумовленість характеру і розглядає його як складну єдність індивідуального і типологічного, як результат взаємодії спадкових завдатків і якостей, що виробляються в процесі виховання.

Темпера́мент (лат. temperamentum — «належне співвідношення частин») — вроджена (біологічно зумовлена) і мало змінна властивість людської психіки, що визначає реакцію людини на інших людей та на обставини.

Темперамент становить основу розвитку характеру. З фізіологічної точки зору, темперамент — тип вищої нервової діяльності людини.

У чистому вигляді темпераменти зустрічаються вкрай рідко

Зв’язок з темпераментом

Темперамент також не зумовлює рис характеру, але між ним і властивостями характеру існує тісний взаємозв'язок. Від темпераменту залежать динамічні особливості прояву характеру. Наприклад, товариськість у сангвініка і флегматика буде проявлятися по-різному. Темперамент впливає на розвиток окремих рис характеру. Одні властивості темпераменту сприяють формуванню певних рис характеру, інші — протидіють.

Залежно від типу темперамента дитини необхідно використовувати індивідуальні прийоми впливу на неї, щоб виховати потрібні властивості характеру.

Магія чисел у середземноморській цивілізації привела до вчення про чотири темпераменти, в той час як на Сході розвивалась п'ятикомпонентна «система світу».

Історія темпераменту. Термін «темперамент» введено в ужиток Клавдієм Галеном. Рівне йому за значенням грецьке слово «красис» (грец. κράσις, «злиття, змішування») ввів давньогрецький лікар Гіпократ. Під темпераментом він розумів і анатомо-фізіологічні, й індивідуальні психологічні особливості людини. Гіппократ пояснював темперамент як особливості поведінки, переважанням у організмі одного з «життєвих соків» (чотирьох елементів):

Холерик — робить людину нервовою й неврівноваженою;
Флегматик — робить людину спокійною й повільною;
Сангвінік — робить людину активною й позитивною;
Меланхолік — робить людину депресивною й песимістичною.

Звідси згодом виникли й назви чотирьох типів темпераменту — сангвінік, холерик, меланхолік і флегматик, що збереглися також і дотепер.

Ця концепція «чотирьох темпераментів» досі справляє великий вплив на літературу, мистецтво й науку.

З точки зору психологів, 4 темпераменти — всього лише одна з можливих систем для оцінки психологічних особливостей (наприклад, інтроверт—екстраверт та інші). Описи темпераментів доволі сильно відрізняються в різних психологів і вочевидь включають у себе досить велику кількість факторів. Були спроби підвести науково-експериментальну базу під теорію темпераментів (І. П. Павлов, Г. Ю. Айзенк, Б. М. Теплов та ін.), однак отримані дослідниками результати лише частково сумісні між собою. Цікавим є дослідження Т. А. Блюминої (1996), в якому вона робить спробу зіставити теорію темпераментів зі всіма відомими на той час (понад 100) психологічними типологіями, в тому числі з точки зору методів визначення поданих типів. В цілому, класифікація за темпераментами не задовольняє сучасних вимог до факторного аналізу особистості і нині цікава радше з історичної точки зору.

Сучасна наука бачить у вченні про темпераменти відголос ще античної класифікації чотирьох типів психічного реагування в поєднанні з інтуїтивно поміченими типами фізіологічних та біохімічних реакцій індивідуума.

У наш час концепцію 4 темпераментів підкріплюють поняттями «гальмування» та «збудження» нервової системи. Співвідношення «високого» й «низького» рівнів для кожного з цих двох незалежних параметрів дає деяку індивідуальну характеристику людини і, як результат — формальне визначення кожного з 4 темпераментів.

Типи темпераменту відігравали важливу роль у психології й філософії нового часу, зокрема у філософії Іммануїла Канта

Властивості темпераменту

У кожного типу темпераменту можна знайти як позитивні, так і негативні властивості. Гарне виховання, контроль і самоконтроль дає можливість проявитися: меланхоліку, як людині вразливій з глибокими переживаннями і емоціями; флегматик, як витриманий, без поспішних рішень людині; сангвінік, як високо чуйну для будь-якої роботи людині; холерики, як жагучій, шаленій та активній в роботі людині.

Негативні властивості темпераменту можуть проявитися: у меланхоліка — замкнутість і соромливість; у флегматика — байдужість до людей, сухість; у сангвініка — поверховість, розкиданість, мінливість; у холерика — поспішність рішень.

Розрізняють такі основні властивості темпераменту, як:

Сензитивність
Реактивність
Пластичність
Ригідність
Резистентність
Екстравертованість
Інтровертованість

Вплив темпераменту

Від темпераменту людини залежать:

Швидкість виникнення психічних процесів (наприклад, швидкість сприйняття, швидкість мислення, тривалість зосередження уваги тощо);
Пластичність та стійкість психічних явищ, легкість їх зміни і переключення;
Темп і ритм діяльності;
Інтенсивність психічних процесів (наприклад, сила емоцій, активність волі);
Спрямованість психічної діяльності на певні об'єкти (екстраверсія або інтроверсія).