Господарювання в Київській Русі

Носієм економічної й управлінської політики, законодавства, адміністрації, судочинства була державна влада на чолі з князем. Основні функції княжої влади досить широкі. Ось, наприклад, як описував їх відомий дослідник Київської Русі академік С. Д. Греков: "Князь повинен був княжити й володіти... Він думав про земський устрій, про раті, про земський статут; керманич на війні, він був суддею в мирний час; карав злочинців, його двір - місце суду; його слуги - виконавці судових вироків... Будь-який новий закон виходив від нього... Князь збирає данину, розпоряджається нею".

Військові функції були одним із найважливіших обов'язків княжої влади. Князь із своєю дружиною відповідав за організацію оборони князівства, утримання дружини, будівництво відповідних оборонних укріплень. Своєю владою він міг розпочати війну, оголосити похід, підписати союз, ухвалити угоду. Крім княжої дружини, у більшості походів брали участь і широкі верстви населення, наприклад, дорослі чоловіки з міст і сіл. На відміну від дружини - постійного військового формування на службі у князя - більші військові формування називалися "вої".

Здійснення адміністративних функцій також було найважливішим обов'язком князя. При цьому князь виконував їх безпосередньо, тобто особисто, й опосередковано - через усіляких урядників. Приміром, урядниками князя були тисячники. Можна припустити, що тисячник - це начальник тисячі, так само як соцький (сотник) - начальник сотні, а десятник - десятки. Згодом, вважає дослідник О. Терлецький, "ця військова організація тісно пов'язувалася з територією так, що тисяча означала найбільшу територію, а десятка - найменшу". Часто деякі території (наприклад, села) підпорядковувалися безпосередньо князю, перетворюючись на його особисте майно, яким він міг розпоряджатися як завгодно: продати, поміняти, передати у спадщину.

Вивчаючи практику управління й організацію захисту княжого двору, важливо мати уявлення про становище у суспільстві різноманітних верств оточення князя. Вищим прошарком (класом) була княжа дружина, яка, у свою чергу, поділялася на старшу-княжих чоловіків (бояр) і молодшу - отроків, слуг. Як правило, старші дружинники були радниками князя і нерідко входили до складу так званої боярської думи. Проте часто, особливо під час обговорення господарських питань, князь радився не тільки з нею, а й з молодшими дружинниками.

У початковий період існування Київської Русі княжа дружина цілком перебувала на утриманні княжого двору і не брала активної участі в економічному житті. Проте згодом деякі дружинники, крім виконання своїх військових і адміністративних обов'язків, займалися безпосередньо господарськими справами й управлінням (від князя вони одержували земельні наділи на тимчасове або так зване "вічне володіння"), а також торгівлею, зокрема, зовнішньою. Саме на XI ст. припадає зростання княжого господарства і його ролі в економіці Київської Русі, зростання міст і міського населення, боярського землеволодіння і торгівлі.

Система управління в Київській Русі у дофеодальний період характеризувалась так званою десятковою системою управління, що була своєрідною військово-адміністративною системою: тисяцькі були начальниками гарнізонів, розташованих в основних центрах Київської Русі; соцькі командували окремими військовими частинами. Зрозуміло, що ця система з розвитком процесу феодалізації зазнавала серйозних змін. Насамперед десяткова система управління переростала в систему феодальної адміністрації.

Другим характерним для цього періоду моментом була організація двірсько-вотчинної системи, яку іноді називають дворовою, князівською, протиставляючи її чисельній, десятковій. Суть цієї системи полягала у тому, що окремими галузями князівського господарства управляли особливі придворні чини, так звані міністеріали. Ця двірсько-вотчинна система почала дедалі більше витискати систему десяткову. Більш-менш значні рештки її збереглися тільки в основних центрах.

Активну участь у формуванні економічної й управлінської політики також брала церква. Вона мала великі землеволодіння, розвинуте ремісниче виробництво і вела торгівлю. З часу введення на Русі християнства церква була автономною одиницею, підпорядкованою царградському патріарху. Княжа влада матеріально допомагала церкві, але у церковне самоврядування безпосередньо не втручалася.

Отже, соціальна структура вищих верств населення і суспільний устрій Київської Русі ґрунтувалися на трьох основних видах землеволодіння: княжому, боярському і церков­ному (монастирському). На цих видах власності на землю затверджувалися форми господарювання, а також управління ними. У зв'язку з цим розглянемо становище безпосередніх виробників і управління на рівні вотчинного й помісного господарств.

Існування і розвиток вотчинного й помісного господарств неможливі без використання економічно залежних верств населення. Населення Київської Русі, як і тогочасної Західної Європи, поділялося на вільне і невільне.

До економічно залежних верств населення Київської Русі належали: рядовичі, закупи і холопи. Рядовичі - люди, що служили феодалам за рядом (договором). Вони були підпо­рядковані тіунам і ратайним старостам та управляли окремими видами виробництва. Становище закупів визначалося залежністю від феодала, пов'язаною лише з необхідністю повернення йому того або іншого виду позики.

Найчисленнішою верствою населення Київської держави було селянство, що в історичних джерелах називалося смердами. Вивчення суспільного устрою Київської Русі, у тому числі й управління, нерозривно пов'язане з питаннями становища смердів.

Дослідники зазначають насамперед те, що назва "смерди" має широке і вузьке значення. У широкому розумінні - це представники усіх верств населення, за винятком князя. У вузькому - це селяни або, точніше, вільні хлібороби, що працювали на своїй землі своїми засобами виробництва і тягловою силою. "Руська Правда" розглядає смердів як повноправних юридичних осіб, за якими зберігалася недоторканність особи й майна, передача спадщини тощо. Отже, з погляду організації управління господарством можна говорити про два рівні: нижчий - управління смердами власним господарством, і вищий - княже управління, якому підпорядковувалися всі верстви населення, у тому числі й смерди.

Звернемо увагу також на те, що у Київській державі існувало понад сто міст, що розвивалися, незважаючи на часті руйнації, викликані війнами та міжусобицями. Досить розвинутим був поділ праці, що виражався насамперед у відокремленні ремесла й торгівлі від сільського господарства, диференціації міського населення. Відповідно розвивалося й управління не тільки сільськогосподарським, а й ремісничим виробництвом, а також торгівлею.

Йдеться, звичайно, не про спеціальне теоретичне розроблення питань управління. У кожній сфері громадського життя й виробництва, на кожному їхньому рівні виникали апробовані практикою відповідні поняття, уявлення, пропонувалися поради, як побудувати взаємовідносини керівника і підлеглих. Вони передавалися як по горизонталі, так і від покоління до покоління, фіксувалися у різноманітних писаннях. Прикладом може бути "Повчання" Володимира Мономаха (1053-1125 pp.), де фактично змальована ідеальна картина необхідного для країни управління підданими. Автор закликає своїх "дітей" до працьовитості, відповідальності, контролю за станом справ, самостійності, вивчення того, чого не знаєш. Дружину свою князь закликав до доброго ставлення до населення країни. Особлива увага відповідно до "Повчання" мала надаватися "гостям", адже вони понесуть по світу гарну або погану славу про країну.

"Повчання" містить також поради широкого соціального значення - "як не забувати бідних, сиріт і вдів, не дозволяти сильним згубити людину". В іншому документі Володимира Мономаха, відомому Статуті 1113 року, виявляється зв'язок обмежень свавілля пана щодо закупа з обмеженнями лихварства (установлення рівня відсотка). Вони свідчать про спроби державної (княжої) влади регулювати відносини між закупами та їхніми господарями, а також лихварями та їхніми боржниками. Як бачимо, князі періоду Київської Русі визначали й обґрунтовували певні правила управління господарством, спрямовані на зміцнення пануючої в країні системи.