Антична філософія: характерні риси та основні періоди. Діалектика Сократа. Порівняльний аналіз традицій Східної і Західної філософій

Появі феномену античної філософії (АФ) сприяли декілька факторів, зокрема:

- географічно-кліматичний – Балканський п-ов знаходиться на перетині 3-х континентів (Європа, Азія, Африка), наявність різних кліматичних зон - сприяло запозиченню різних ідей;

- культурно-історичний – використання надбань давніх цивілізацій (крито-мікенської і т.п.);

- соціальний – високий рівень розвитку соціальних стосунків;

- відносна зрозумілість і досконалість античної міфології, її близькість до людини;

- талановитість, суспільно-громадська активність стародавніх греків.

Загальні особливості АФ: 1) В античному світі філософія набула автономного (щодо інших сфер суспільного життя) характеру розвитку; завдяки цьому вона власне і одержала тут свою назву (Ф. – грецьке слово); 2) АФ була відкритою та доступною для людей, це бала дісно «форма суспільного світогляду» або одна з них. В Давній Греції Ф. могли займатися всі люди (крім жінок).; 3) АФ терпимо ставилась до різних ідей та концепцій – історично формувався плюралізм, що був практично знищений християнством (хоча, були і певні виключення – атеїзм). 4) АФ була надзвичайно пластичною, здатною набувати різних форм та виявлень. 5) АФ була надзвичайно динамічною у розвитку – приймала різні позиції, нарощувала ідеї. 6) АФ розвивалася в осередках – школах – створених інтелектуалами і названих їхніми іменами або іменами місця де існувала школа. Школи мали різні підходи до вирішення основних світоглядних проблем і, як наслідок - виникають дискусії як у рамках шкіл, так і між останніми.

Історія АФ. Можна виділити 3 основних етапи розвитку АФ:

1) Натурфілософський (фізичний), або рання класика (7-5 ст. до н.е.). Основна тема – виникнення та будова єдиного, цілісного світу (космосу), пошук першооснови всього сущого. Основні представники – Фалес Мілетський (за першооснову буття приймав воду), Анаксімандр (п. – “апейрон” – вічна субстанція, без форми), Анаксімен (п. – повітря), Геракліт (п. – вогонь, логос), Піфагор (п. – ідеальні числа), Емпедокл (існує 4 першооснови – вогонь, повітря, вода, земля), Демокріт (матеріалістичне вчення про атоми), Зенон (є лише буття, вічно тотожне собі самому).

2) Класичний період (5–4 ст. до н.е.). Основна тема – людина(«Пізнай самого себе») та всі її прояви. Представники – софісти (Протагор – “людина є мірою всіх речей”), Сократ (діалектичне мислення), Платон (теорія ідей), Аристотель (вчення про матерію та форму).

3) Пізній класичний (космополітичний) період. Основна тема – людська індивідуальність. Етап можна розділити на 3 підетапи: а) елліністична філ-я (4-1 ст. до н.е.); б) олександрійська філ-я (1 ст. до н.е. – 6 ст. н.е.); в) римська філ-я (1 – 6 ст. н.е.). Сюди відносяться школи епікурейців (Епікур – смерті не існує, бо основою життя є невмирущі атоми), скептиків (Піррон – кожна річ така, як і інші; треба утримуватись від будь-яких суджень про речі), стоїків (Сенека – у світі панує фатум – невблаганний закон долі), неоплатонізму (Плотін, Прокл – світ є послідовним втіленням божественного логоса - Єдиного).

Діалектика Сократа. Сократ (5-4 ст. до н.е.) – син скульптора та повитухи, брав участь у Пелопоннеській війні. Звинуватили в розбещуванні юнацтва знаннями та введенні нових божеств. Потрапивши до в’язниці був страчений за постановою суду - отруївся цикутою. Сократ ніколи не записував своїх думок та діалогів з учнями, тому основними джерелами по С. є твори Платона та Ксенофонта. Основні положення ф. Сократа:

- Природа – вищий у порівнянні з людиною світ, вона непізнана. Тому пізнавати слід людину та її душу – “Пізнай самого себе”. Оскільки людина це істота моральна, пізнання самого себе дає змогу пізнати моральні якості, спільні для всіх людей (моральність – наслідок знання, адже людина може робити добро тоді, якщо вона знає, що це таке).

- Пізнати істину до кінця людина не може – “Я знаю, що я нічого не знаю”. Мудрість людини – ніщо в порівнянні з мудрістю богів.

- Пізнати саму себе людина може в процесі діалогів із іншим співрозмовником – “сократичні бесіди”. Розробив метод суб’єктивної діалектики – вміння вести діалог таким чином, щоб внаслідок руху думки, згладжувались суперечливі позиції співрозмовників і обидва наближались до істинного знання. Метод Сократа прийнято називати дефініторно-індуктивним – формулювання визначення шляхом наведення співрозмовника на останнє через спостереження за емпіричними фактами оточуючого буття. Свій метод Сократ порівнював з мистецтвом маєвтики – допомоги при народженні, - сам він допомагав здібним «народжувати» думку з узагальнення емпіричних фактів. В діалектичних бесідах ставив себе в положення незнаючого і шляхом постановки ряду запитань добивався від співбесідника «ефекту незнання» - тобто той сам починав усвідомлювати свої незнання і ліквідовувати їх у майбутньому шляхом пізнавальної діяльності.

Порівняння східної та західної філософії. В основі сх. та зах. Фф. лежали різні парадигми (архетипи).