Про судовий та дорадчий роди промов

 

Щоб грунтовніше зрозуміти вживання тих родів, про які ми говорили загально в попередніх чотирьох книгах, то тут, на нашу думку, треба окремо розглянути те, що спеціально стосується кожного роду промови. Хоч для розгляду якого-небудь роду промови достатньо [пізнати] місця (як безпосередні, так і посередні), однак, здається, доцільним тут викласти коротко те, що більш тісно пов’язується з тим чи іншим родом промови, і те, як з нього повинні випливати докази, як це робить багато [дослідників]. Отже, нічого тут не буду говорити про недоліки промови, про ампліфікацію, про мовно-стилістичне опрацювання промов, — це слід вивчити на підставі вже викладеного (в попередніх книжках), а тільки додам окремі міркування про особливий підбір матеріалу для судової, дорадчої та епідиктичної промов. Справді, дуже вичерпні вказівки щодо судової та дорадчої промов подає Ціцерон у другій книжці «Про підбір матеріалу». Їх я викладу коротко в цьому конспекті.

 

РОЗДІЛИ СЬОМОЇ КНИЖКИ:

 

І. Про судову промову, а саме: з яких місць повинен брати докази як звинувач, так і захисник при встановленні злочину на підставі здогадів. Властиво є три їхні джерела: причина, особа і вчинок. Спочатку про причину.

II. Про друге джерело доказів, що полягають у здогадах. Розгляд даних про особу.

III. Про третє джерело щодо самого вчинку.

IV. Про докази у визначенні справи та її законності.

V. Про докази, що стосуються дорадчого роду справи і, передусім, про почесне та ганебне.

VI. Про корисне та шкідливе. /160/

VII. Про необхідне, легке, приємне та їхні протилежності.

VIII. Приклади, які ілюструють вміння дораджувати. \368\

 

 

Розділ перший

ПРО СУДОВУ ПРОМОВУ, А САМЕ, З ЯКИХ МІСЦЬ ПОВИНЕН БРАТИ ДОКАЗИ ЯК ЗВИНУВАЧ, ТАК І ЗАХИСНИК ПРИ ВСТАНОВЛЕННІ ЗЛОЧИНУ НА ПІДСТАВІ ЗДОГАДІВ. ВЛАСТИВО Є ТРИ ЇХНІ ДЖЕРЕЛА: ПРИЧИНА, ОСОБА І ВЧИНОК. СПОЧАТКУ ПРО ПРИЧИНУ

 

Є два види судових промов: перший — промова звинувача, другий — захисника. Треба, отже, встановити обидва види: чим повинен користуватися звинувач для доказу свого положення, а чим захисник, — про це необхідно сказати коротко. Далі, треба дослідити троякий характер джерел, бо й саме дослідження справи має три частини. Справді, при встановленні злочину на підставі здогадів, коли розглядається якийсь вчинок, то, як ми вже зазначили, особливо допомагає те, що притягається до справи і що Ціцерон [Про підбір матеріалу, II, 16], викладаючи ясніше та грунтовніше, ділить на три роди: причину, особу і вчинок. Скажемо тут про причину.

1. Причина — це те, із-за чого щось, звичайно, відбувається. Якщо ми доведемо, що вона є або була в чомусь, то ми також доведемо, що вона викликала це або інше явище. Це місце, за словами Ціцерона [Про підбір матеріалу, II, 19], є ніби фундаментом /160зв./ судового процесу, бо нікому ж не можна довести, що він щось вчинив, якщо не вказати йому, чому це зроблено.

2. Причина може бути двояка: несвідомий поштовх і свідомий задум. Несвідомий поштовх — це те, що кличе до дії без роздуму, а внаслідок якогось душевного збудження, як любов, гнів, пияцтво і все інше, чим, очевидно, душевну рівновагу було так зрушено, що людина не могла усвідомити свого вчинку [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 17].

3. Свідомим задумом вважається [прагнення] докладним обміркуванням щось зробити з якоїсь нагоди, як, наприклад, з приводу дружби [приятеля], чи помсти ворога, чи страху, чи слави, чи в честь досягнення якоїсь користі, або із-за збитків, чи з приводу уникнення шкоди [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 18].

4. З цього звинувач і захисник можуть черпати докази для своїх припущень. Нехай же іноді послужить доказом такий приклад: Василя Македонського ¹, коли він під час полювання не вбив оленя, схопив цей олень гострим рогом \369\ за пояс, і, кажуть, цар був би загинув. Та підбіг хтось із друзів й, розсікши мечем пояс, врятував царя від небезпеки. І ось рятівник стає звинуваченим у задуманому вбивстві. Виникає питання: чи мав він намір убити царя, чи ні? «Мав намір чи не мав наміру?» — спочатку це припускатиме звинувач, а потім захисник.

5. Звинувач, якщо може використати як причину цього вчинку несвідомий поштовх, скаже, що винуватець, зазнавши зневаги з боку царя, боляче переніс образу, а до того ще й різкими словами збільшить відчуття болю та гніву. Спочатку він розглядатиме взагалі силу душевного хвилювання внаслідок гніву, використовуючи приклади інших, які із-за такого ж несвідомого поштовху відважились на щось подібне, наведе відповідні випадки, дасть пояснення самого гніву, періебільшуючи особливо силу гніву винуватця на підставі ознак і слів і т. п. [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 19].

6. Якщо ж обвинувач захоче довести, що причиною вчинку був свідомий задум, то він заявить, якої користі сподівався підсудний і чого сподівався уникнути з приводу смерті царя. Він також висуне твердження, що підсудний зазіхав на царську владу або хотів уникнути вигнання чи кари за злочин, якого він буде свідомий, і вважав, що він не може його приховати. Потім додасть ще, що було причиною цього злочину, усе Особливо перебільшуючи [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 20].

7. Крім того, звинувач повинен випередити захист. Це може статись тоді, коли він сам раніш візьме до уваги докази, якими захисник може захищати підсудного, і, виклавши, спростовує їх.

8. Тут, справді, особливо докладно треба обміркувати не те, як в дійсності виглядає або могла виглядати справа, а який намір мав підсудний. Нічого ж бо не значить те, що з вчинку він не має і не міг мати ні користі, ні некористі, коли можна довести, що обвинувачений сам думав про те, що буде, якщо він вчинив би цей злочин. Думка, отже, обманює в двох випадках: або якщо справа виглядає інакше, ніж думають, коли, наприклад, добро здається злом і, навпаки, /161/ або коли наслідок інший, ніж сподівалися [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 21]. Звідси в наведеному випадку, якщо б хтось сказав, що життя царя вважається дорожчим не тільки від особистої вигоди, а й від життя громадян, і, навпаки, вбивство гірше, ніж яка завгодно втрата, то цього також не заперечить обвинувач, а заявить, що злочинець не мав такої думки і доведе, що він зробив це через свою розумову відсталість і нелюдяність, про що йтиметься у розділі про особу. Водночас, якщо 6 хтось ствердив, що підсудний, \370\ хоч і вбив царя, однак, сам не зміг стати царем, то й це не буде заперечувати звинувач, а скаже, що так само тоді думав сам підсудний.

9. Якщо ж звинувач доведе вину підсудного не в задуманому, а в скоєному злочині (чого справді немає в наведеному прикладі), то, крім уже сказаного, ще й додасть, що ніхто, крім нього, не мав приводу скоєння цього злочину і, коли не було б приводу, то не було б також тоді засобів, можливості та бажання.

10. А захисник, обов’язком котрого є спростувати звинувачення, скаже навпаки, що або не було зовсім несвідомого поштовху, або, коли й був якийсь, то зобразить його таким, незначним, з якого, звичайно, не виникають такого типу вчинки [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 25]. А тому, наприклад, що колись зазнав від царя зневаги та образи, будучи його другом, то справді переніс він біль, але не такий значний і напевно не такий, щоб штовхнути [злочинця] без вагання на цей безбожний вчинок.

11. Свідомий задум відкине захисник двояким способом: по-перше, спростуванням причин, що виникають із збудження, і, по-друге, буде твердити, що підсудний не зазіхав на царя ніколи і не скоїв жодного злочину, із-за якого мав би боятися. Для доказу цього захисник наведе з життя та характеру особи особливо вагомі аргументи та їх додаткові дані (про них у наступному розділі). Крім того, може сказати, що підсудний таким вчинком не міг цього досягти. А якщо все-так й звинувач наполягатиме, що підсудний тоді мав на це надію (це ми подали під № 8), то захисник у відповідь заявить, що нема настільки нерозумної людини, яка в такій справі не могла б не пізнати правди. По-друге, додасть ще, що в цієї людини були протилежні причини, які і привели її до протилежного вчинку, як у наведеному прикладі підсудний користувався у царя прихильністю, ласкою, почестями тощо.

 

 

Розділ другий