Про історію і, передусім, про те, що таке історія, яка її мета, і про похвалу історії

1. Історія — це виклад будь-якої події, тобто те, про що Ціцерон говорить («Про оратора» [II, 9, 36]), даючи визначення історії і водночас прославляючи її: «Історія — це свідок часів, світло істини, пам’ять минулого, вчителька життя, вісник старовини, і чиє ж слово, як не оратора, робить її безсмертною?»

Мета історії — приносити користь, але користь таку, очевидно, щоб ми з чужих прикладів, так як з власного досвіду, знали, що слід робити, а чого уникати.

2. Деякі вказують на дві мети історії, додаючи до користі ще й привабливість, щоб, напевне, в історії були ті самі завдання, що й у поезії; однак цю другу мету справедливо відкидає Лукіан у книзі «До Філона» ³ [9]. Він говорить: «Одна справа в історії, одна мета в історії — користь, яка випливає з істини». Щодо привабливості, то все-таки про неї варто говорити, як про супутницю і оздобу історії, а не як про її мету, хоча вся розповідь, особливо тоді, коли вона має несподіваний і дивний кінець, сама по собі її показує. В тому самому місці Лукіан повчає: «Візьми до уваги ще й так» призначення історії, як правильно передана нащадкам пам’ять про події, а так само слава якогось мужа, здобута його прекрасними вчинками».

3. Похвали історії майже незчисленні у тих авторів, які, звичайно, перебільшують користь і перевагу історії; та надто вже великою виглядає похвала історії, яку їй приписав Діодор Сіцілійський ⁴ при оцінці життя Філіппа і Александра. Послухаймо його слова: «Нічого кориснішого і приємнішого не можна собі уявити, як те, щоб у театрі людського життя, який історія законно забезпечує у всіх відношеннях, сидіти \338\ безпечно серед чужих небезпек, будучи розсудливим і кмітливим. Вибирай всякого разу приклади, використовуй їх для свого вжитку у будь-якій справі. Якщо ж ти братимеш участь у славних ділах і у великих нарадах видатних людей, — адже ми, люди, страшенно бажаємо бути причетними до їх долі, а це хоч неможливе з уваги на наш короткий вік, все ж таки ми бажаємо охопити в пам’яті цілі сторіччя, бачити виникнення, розквіт та занепад великих імперій, докладно пізнати причини приватного і громадського лиха та у всякій важливій і великій справі, яка розгортається перед нами або на певній відстані від нас, мати певний досвід і ніколи не втрачати його. З другого боку, що є вершиною мистецтва (це притаманне розумній людині), треба розумно передбачувати майбутнє у всіх подіях і оцінювати сучасне». Так твердить Діодор./147зв./

Розділ другий

ЧОГО З ОГЛЯДУ НА ПРАВДОПОДІБНІСТЬ ТРЕБА УНИКАТИ АВТОРОВІ, ЯКИЙ ПИШЕ ІСТОРІЮ (НА ПІДСТАВІ ЛУКІАНА)

1. Недоліки та достоїнства писання історії ми визначили, коли говорили про розповідь. Хто їх добре зрозуміє, той вже нічого, мабуть, не схоче додати до цієї справи, хіба тільки перед тим детально розглянути різницю між історичною та ораторською розповідями. Тому при викладі цієї справи, за яку ми взялися, враховуватимемо залежність її найбільшої частини від згаданого розділу про розповідь. А тут залишилося коротко зайнятися тільки тим, чого повинен уникати або дотримуватися історик. Коли я роздумував над положеннями, що стосуються цього питання (а до цього часу мені доводилось читати тих авторів, які говорили про це тільки з обов’язку, тому що [або] нічого або досить-таки коротко і поверхово писали про історію і видали трактати про риторику), то не без щасливого випадку натрапив на книгу Лукіана Самосатського, яку він написав до Філона, про те, як писати історію, причому зробив це настільки успішно і з таким великим талантом, що, здається, вже нічого не бракує його вченню. Цей твір надзвичайно розумний, науковий, старанно опрацьований, повен веселих дотепів, і який я б тут цілком і повністю описав, якби не стислість, властивістю якої є викладати коротко. Отже, все, про що він говорить і твердить дещо ширше, я подаю скорочено і членую на окремі розділи, не пропускаючи й того, що походить з інших джерел. \339\

2. Нараховують три достоїнства історії: стислість, чіткість і правдоподібність. Послухаймо, чого треба дотримуватися, а чого уникати:

По-перше, щоб розповідь відповідала дійсності, дуже важливо якомога краще уникнути трьох небезпек: незнання, захоплення або пристрасті історика і легковажності. Першої небезпеки позбудемось, якщо не будемо вірити кожному, навіть хоча б він особисто брав участь в подіях. Довір’я має бути до людей, які заслуговують його, і до тих багатьох, що погоджуються в одному: якщо ми збираємося описувати подію, яка відбувалася ще в допам’ятні часи, то треба відшукати найбільш визнаних авторів і наслідувати поважніших та більших з них. А коли свідчення їхні не взаємоузгоджуються і жоден не говорить більш правдиво, а крім того випадково виявляється, що число і авторитет обох сторін однакові, то подія, як така, подається ними настільки сумнівно, що не треба буде вже їй додавати ймовірності.

Крім того, необхідно вивчити час і місце за описами географів, хронологів та інших авторів. А якщо йдеться про недавню подію, корисно буде відвідати ті місця, де вона відбулася. Кажуть, що Саллюстій, коли збирався писати про Югуртинську війну ⁵, обійшов усю Африку. Говорячи про це, Лукіан висміяв багатьох сучасних йому псевдоісториків. Так, якийсь історик помістив місто Європ ⁶ у Месопотамії, /148/ у два переходи від Євфрату, і написав, що Самосата, рідне місто Лукіана, розташоване у тому самому місці. «Смішно було б, — пише Лукіан, — якщо б я сказав тепер захисну промову про те, що я не ані парф’янин, ані месопотамець» [До Філона, 24].

На цю небезпеку наразився єзуїт Скарга ⁷, який в додатку до «Житія Иоанна Дамаскіна» намагається викласти історично, чому Дамаскін заперечує походження святого духа від сина, і пояснює це тим, що він [Дамаскін] жив в часи іконоборців ⁸, що навіть і правильно, але він каже, що в той самий час писав також Теофілакт ⁹. Не шкодить нашій справі, якщо зробити його давнішим автором, ніж він є. Але ж Теофілакт, очевидно, не міг писати за двісті років до свого народження.

Несправедливим вітром сюди занесений ще й польський історик Марцін ¹⁰, якого Беллармін ¹¹ називає неуком, тому що він [Марцін] заявляє, що той же Юстін був істориком і водночас філософом і мучеником ¹².

3. Найбільш важливо для історика — уникнути захоплення: нехай він не намагається здобути для себе прихильності, не запалюється любов’ю, не спалахує гнівом, не дозволяє засліпити себе ненавистю чи заздрістю, — взагалі, нехай не буде \340\ прихильником жодної групи. Якщо йде бій, він повинен стояти посередині, і якщо відбувається дискусія чи суперечка, нехай поводиться він як слухач, а не як учасник дискусії, і нехай не дає перевагу ні друзям, ні своїй пристрасті, а стоїть тільки на боці правди. Лукіан говорить: «Більшість істориків, нехтуючи описом подій, зупиняються на вихваляннях імператорів і полководців, підносячи своїх до небес, а чужих без міри принижуючи. При цьому вони забувають, що історію від похвального слова відділяє не вузька смуга, а величезна суцільна стіна, що стоїть між ними» [До Філона, 7].

Відтак Лукіан згадує чимало істориків, серед яких був такий, що порівнював римського імператора з Ахіллом, а перського царя з Терситом ¹³ «... не знаючи, що Ахілл був куди славніший тим, що вбив Гектора, а не Терсита», — глузує Лукіан [До Філона, 14].

Цією хворобою хворіють майже всі [католицькі] історики, їм небезпечно не розповідати чогось на догоду папі, через що і книжку про життя Сікста П’ятого ¹⁴, яка тоді хоч 1 не могла бути знищеною, то самі, як кажуть, читачі затаврували. І тому, що кожний стверджує, що його орден є кращим, то про багатьох своїх, хочуть вони того єамі чи ні, розповідають, що вони творили чудеса. Багатьох із давніх святих вони зараховують до свого ордену: Ілля ¹⁶, по-їхньому Єлисій, всі пророки, сам Христос та пресвята матір божа, більше того, якщо богові подобається, то й Піфагор і багато хто з кініків та стоїків ¹⁶ були кармелітами ¹⁷. На що багато говорити? При страшенному зусиллі і праці, потіючи, мерзнучи, бліднучи, без спокою, не відчуваючи відрази, ні огиди, як ніч, так і день вони брешуть. /148зв./

Щодо Баронія ¹⁸, то якщо ти добре проаналізуєш Історію, довідаєшся, що цей муж хоча був надзвичайно освіченим, метою історії уважав те, щоб похвалити папу. Кажуть, що він [Бароній] так себе виснажував величезним трудом, що коли мав йти до столу, то скаржився, що його ведуть на страту. Але до чого ж це, якщо не присвятив себе істині, а віддав себе в жертву папській милості? Лукіан говорить: «У історика єдина справа — зображувати все так, як воно діялося. А цього він не може зробити, якщо боїться Артаксеркса, будучи його лікарем ¹⁹, чи сподівається дістати в нагороду пурпурний кафтан, золоте намисто та нісейського коня».

Сюди Лукіан справедливо додає ще й таке розумне нагадування:

4. «Не пиши для наших днів, розраховуючи на те, щоб ті люди, які живуть тепер, тебе хвалили й поважали, а, охопивши думкою все століття, складай історію краще для \341\ прийдешніх поколінь і від них добивайся нагороди за її написання, щоб і про тебе колись сказали: це справді була вільна людина і її розповідь цілком заслуговувала довір’я. У нього не було нічого лицемірного і рабського і у всьому він йшов тільки за правдою. Александр, як він пише, сказав до якогось Онесикріта ²⁰: «Я, Онесикріте, охоче воскрес би після смерті, щоб подивитися, як читатимуть твоє писання люди, які тоді житимуть. Якщо тепер вони його схвалюють, то це не дивина, адже вони вважають, що цією великою приманкою можуть заслужити собі мою прихильність» [До Філона, 40].

5. Це сказано не для того, що історикові не можна ні хвалити кого-небудь, ні ганити, а що у відповідний час і варто хвалити, але треба знати міру, тобто так, немов ти пишеш не для того, кого хвалиш, а для нащадків. Одним словом, нехай слава чи осуд випливають із самого правдивого викладу подій.

6. Третє, чого тут, якщо можна, треба остерігатися, ми назвали легковажністю. Вона проявляється тоді, коли оцінюємо самих себе, події, осіб, розмірковуємо над тим, що нам личить, а що іншим- або що не личить і чи це, про що розповідаємо, пов’язане між собою, і чи не є воно невідповідним і суперечливим тощо. Маючи цей недолік, історики іноді зображають хоч і реальну подію, але роблять історію неймовірною і, що ганебніше, часто осоружно передають те, чого ніколи не було. Звичайно, такі історики гадають, що їм мають всі вірити, і вони насміхаються над самою справою і над всім людським родом. Але коли вони хочуть обманути, то обманюють самих себе: їх легко розгадують і освистують.

Якийсь корінфський історик, як свідчить Лукіан, писав, що парф’яни ²¹ під час війни піднімають вгору багатьох змій, прив’язавши до жердин, і цим вже здалека наганяють страх на ворогів, а під час самої битви відв’язують і пускають на ворога. До того ж він запевняв, що сам все бачив і навіть це читав, своїм землякам — корінфянам. «Однак сам він, — каже Лукіан, — ніколи ні на крок не виходив з Корінфа, /149/ та й самі корінфяни знали його як такого, що не бачив війни, навіть намальованої на стіні» [До Філона, 29]. \342\

Розділ третій