Про похвалу красномовству і, передусім, про його переваги

Кожне мистецтво, що займає гідне місце в громадському житті, треба оцінювати, беручи до уваги, по-перше, чи воно почесне, а далі, чи корисне. Коли немає одного з цих чинників, то [таке мистецтво] можна допустити, якщо жодного — ні. Інакше-бо практичний досвід вбивання мух, який, подейкують, мав Доміціан ³, міг би зараховуватись до мистецтва.

Пригляньмося, чи справді ці похвали належать красномовству.

І дійсно, його достоїнство можна вбачати в тому, що воно приносить людині /4зв./ дивну приємність, бо говорить про найважливіші справи. Воно надзвичайно могутнє і має в собі велику силу, адже всі сприймають його оплесками і аавжди будуть наділяти найвищими почестями.

Бо що можна уявити собі принаднішим, приємнішим, солодшим, ніж красномовство, яке, немов би забувши про себе, приковує і захоплює людські душі. \107\

Усі інші справи, що навіть найбільше радують відчуття людей, дуже швидко приносять пересиченість і перестають подобатися: чарівність місцевостей, де ми коротко розглядаємося в задумі- чи проходимо мимо; найбільш вишукані страви стають огидними для нас, якщо ми переїлися або страждаємо морською хворобою; звук музичного інструменту, хоч би він був найприємніший, якщо продовжується довше, починає неподобатися скоріше, ніж перестаємо його слухати. Єдина промова, прикрашена словами і думками, з приємністю сприймається слухачами ⁴, і навіть якщо вона довго триває, то здається, що не може наситити нас.

І як коли ми переживаємо щось прикре, то скаржимось, що навіть короткий час надто довгий, так навпаки, злагіднені приємною мовою красномовних мужів, ми не помічаємо найдовших годин і не відчуваємо того, що вони проминули. Навіть більше, ми якось не пам’ятаємо і про [свою] природу: забуваємо про тіло, не відчуваємо спраги, голоду і т. п. Ось скільки треба, щоб наситити слухачів.

Якщо йдеться про оратора дуже видатного у своєму мистецтві, то, як зауважив Сенека ⁶ про Красса ⁶, «слухачі часто бояться, щоб він не перестав говорити». Звідси мужа, обдарованого знанням красномовства (якщо немає самої заздрості) всі мимоволі приймають, захоплюються ним, люблять, добровільно заводять з ним дружбу, /5/ часто до нього звертаються, залюбки біля нього сідають, оглядають його обличчя і помічають його мову. Якщо він почав щось говорити, затихає гамір і шум, мимоволі припиняються розмови, всі в напруженні звертають обличчя до його слів. Переважно буває так, що слухачів вражає чар промови, і вони під впливом несамовитого захоплення починають аплодувати, пристрасно вигукують. Читаємо, що це траплялось Златоустові, Ціцеронові та багатьом іншим. Навіщо багато говорити? Це спокушує мене, щоб я вважав, що приємність красномовства — це якась тінь і образ тих розкошів, про які віримо, що вони будуть у тамтому вічному щасті, а ми, ними насичені і майже достатньо оп’янілі, не зможемо ніколи насититися, ні впитися.

Отож, якби за те, про що ораторові випадає говорити, довелося брати нагороду за ораторське мистецтво, то можливо було б достатньо оцінити його. Адже ж він турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в судах, курії ⁷, сенаті, царському палаці, у священних храмах і найсвятіших церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подви \108\ ги героїв і царів, величаво прикрашує мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] оратора (як ми побачимо на своєму місці). Він замикає в межах свого слова всі важливі справи. Що ж можна сказати, щоб гідно оцінити його могутність? Нічого не /5зв./ значила б зброя, нічого не значили б великі війська, якби за допомогою красномовства не проганявся страх, не подавалась надія і велика відвага, а заохочуванням не запалювались воїни. Навпаки, якщо хтось бачить, що на нього наступають, він вибиває їм зброю з рук і відважних робить боягузами, хоробрих — безсильними, шаліючих — лагідними і спокійними. Цим мистецтвом Антоній ⁸ викликав милосердя у воїнів Марія ⁹, що кинулись на нього з піднятими мечами за наказом свого кровожадного полководця, і, неначе якимсь фокусом, переконав їх. Цим мистецтвом Анаксімен ¹⁰ злагіднив і змінив закріплений присягою гнів Александра ¹¹ на лампсакійців ¹². Цим мистецтвом Демосфен ¹³ вів війну з Філіппом ¹⁴ і сам один міг виступати за свободу Греції проти влади такого великого переможця. Цим мистецтвом М. Туллій ¹⁶ перешкодив планам трибуна Рулла ¹⁶, прогнав Катіліну ¹⁷, схвилював Антонія ¹⁸.

Цим мистецтвом Златоуст вилікував дуже важку образу, нанесену величності Феодосія ¹⁹, і відкинув сокири, прикладені до горла батьківщини ²⁰, і втихомирив шал Гайни ²¹. Цим мистецтвоім численні інші беззбройні самі довершили те, чого не можна зробити жодною силою, ні зусиллями багатьох, ні жодними військовими силами.

Бо що ж, скажіть, будь-ласка, могутніше і більш нездолане, ніж людський дух. Якщо він твердий і хоробрий, то не зможе зм’ягчитись вогнем і не дозволить зломити себе залізом. Стріли, мечі, тарани ²² та інші види зброї можуть мати владу над тілом, можуть підривати мури, але не можуть подолати загартованого духа. Отже, якою повинна бути та сила, котрій міг би підпорядкуватись дух? Напевно такою [силою] є красномовство. Бо яким чином раніше згадані оратори стільки зробили, як не цією неймовірною силою і могутністю? Вона легко проникає в душу /6/ і відводить її звідки хоче, захоплює і жене кути хоче, робить якою хоче, викручує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, дотикає любов’ю, спонукує до сліз, розвеселяє, наповнює зворушенням чи страхом. Але ті самі емоції, якщо захоче, виполює й викорінює без зусиль. Справді, гравець не так досконало володіє м’ячем, як оратор душею людини. Ніхто на великих зборах не має такої влади над незчисленними учасниками, на \109\ яких він може впливати. Оратор одночасно розгромлює і ранить всіх тією самою зброєю і одним і тим самим ударом. І справді дивно: стоїть велика юрба, серед якої товпляться грамотні і неписьменні, полководці і найхоробріші герої, а однак їх хвилюють слова однієї людини і вони бліднуть, червоніють, відчувають у собі дивну зміну. І навіть, самі царі стають рабами промовця, у душі йдуть за його промовою і дозволяють вести себе, куди б він не захотів. Що ж сильніше, ніж це мистецтво?

Чи правдивий чи неправдивий переказ, що його розказують поети про суперечку Аянта ²³ і Одіссея ²⁴ за зброю Ахілла ²⁵, однак мені здається — вся ця історія, або міф має на меті показати, що в силі зробити красномовство. Бо Одіссей, красномовний муж, настільки перевищує Аянта, хороброго, але не красномовного воїна, що рішенням усіх ватажків йому присуджується зброя. А Овідій ²⁶, розповідаючи про це в XIII книзі «Метаморфоз» [р. 382 — 383], дуже витончено робить висновок на користь красномовства:

І схвилювались князі, а що може зробить красномовство Вчить саме діло: бо зброю героя забрав красномовний.

І справді, почесті, які здобуло красномовство, мають таке значення, що я починаю побоюватися, щоб несправедливо не применшити його можливостей, /6зв./ оскільки зважуюсь їх перерахувати. Однак скажу тільки дещо, бо всього не можна охопити навіть думкою. Отже, як красномовство вважається і зображається як цариця всіх наук, так дуже часто воно мало славу, рівну царям, і завжди заслуговувало її, А що про самих ораторів думала вчена старожитність, — про це найкраще свідчать дари, які приносили для них. Бо їм ставили статуї Сирен ²⁷ (зокрема на могилі Ісократа ²⁸) і тим відзначали чарівність і дотепність промови. Їм дарували сопілки, як це зробив Веррес ²⁹ для Гортенсія ³⁰, чим відзначали мудрість тих, хто у промовах пояснював таємні та божественні речі. Пальмові галузки, що були нагородою переможців, були також і нагородою ораторів, як це свідчить Марціал ³¹ (Епіграми, кн. VII [28,ф. 5 — 6]) до Фуска:

Так хай дивуються форуми, хай тебе хвалять палаци, Численні пальми нехай двері вкрашають твої!

А що ж інше означає це, як не ту переможну силу красномовства. Почесть ставлення статуй для красномовців була так поширена, що, як передають історики, Георгієві Леонтійському ³² була поставлена не позолочена, а золота статуя, а Деметрієві Фалерському ³² було споруджено в Афінах \110\ триста шістдесят статуй. Ересія ³⁴ римський народ вшанував знаменитою статуєю і водночас преславним написом: «Цар речей, Рим — проконсулові Ересієві, цареві красномовства».

Ось це такі дари. А що ж говорити про здійснення найвищих громадянських подвигів і про управління провінціями? Почесть державних посольств була довірена і майже повністю належала ораторам. Кінея ³⁵посилали в посольстві до римського народу, Анаксімена — до Александра, Евсфатія ³⁶ — до Шахпура (перського шаха), а інших, знову — до інших, так що вже в істориків назва «оратор» значила було посла. /7/

Що ж більше піднесло Ціцерона, якому закидали походженням з незнатного роду, до найвищих почестей у нащадків в римській республіці? Що інше піднесло Златоуста до першосвященства царської столиці? Лібанієві ³⁷, справді, не тому ораторові, що вештався перед народом, а вчителеві красномовства надав Юліан ³⁸ преторіанську префектуру, та він відмовився. Коли імператор Констянтин ³⁹ дав змогу Ересієві, якого ми вже згадали, просити, що захоче, то той попросив значну кількість великих островів ⁴⁰, які платили податок Афінам, і Констянтин подарував йому їх негайно, а його самого призначив префектом ⁴¹військового табору.

У константинопольській церкві була державна посада великого проповідника, про що ми знаємо з Кодіна ⁴² і звітів соборів. Ось які почесті красномовству. Чи треба ще говорити про їхню славу, подиву гідну! Так, за свідченням Ієроніма ⁴³, щоб побачити Тіта Лівія ⁴⁴, численні смертні прибували з віддалених околиць; римський імператор, аби почути Гермогена ⁴⁵, звернув з дороги і вступив до ораторської школи, а Траян ⁴⁶, як передає Філострат ⁴⁷, узяв Діона Хрізостома ⁴⁸ з собою на золотий віз і в присутності народу сказав йому декілька разів так: «Я не знаю, що ти говориш, але я люблю тебе не менше, ніж себе самого». Це і йому подібне, здається, виходить за межі ймовірності. Найбільший же подив викликає в мене передане Квінтом Курцієм ⁴⁹ у 2-й кн. про афінян, а саме, що в них у пошані були оратори: «Отже, афіняни, переносячи важко і з найбільшим співчуттям нещастя фіванців, відкрили втікачам брами, всупереч царському наказові. Цей вчинок Александр переніс так боляче, що в другому посольстві, коли знову вони відпрошувалися від війни, він відправив їх додому за тієї умови, що вони видадуть йому ораторів і полководців, за ініціативою яких вони стільки раз піднімали повстання. Але справа знову звелася до того, що вони затримали ораторів, а полководців послали на вигнання».

Це найрозумніше державне рішення /7зв./ буде вічним пам’ятником доброї слави ораторів. І не без слушності так оцінюють \111\ красномовство розважні мужі, адже вони пізнали, що це не тільки найкорисніша справа людського життя, а й вона єдина доводить те, що цим людина перевищує тварин, тим самим ми перевищуємо інших людей, як це розумно говорить Туллій ⁵⁰. А те рішення сенату, яке подає Светоній ⁶¹ («Про славних ораторів» [25]), що спалося за консулату Гая Фаннія Страбона ⁵² і Марка Валерія Мессали ⁶³, на основі якого деяких з тих, хто проголошував себе латинськими ораторами і відкрив у Римі школи, було засуджено і проскрибовано, то це не говориться про вчителів справжнього красномовства, а про деяких нових винахідників пустої і незугарної вимоги, як це розуміють усі вчені.

Розділ другий