Кохання як сяйво і драма життя

Ця казка днів — вона була недовгою, Цей світлий сон — пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! — Воно лишилось на усе життя.

Ліна Костенко

Найважливішим компонентом життєдіяльності особистості є її статева поведінка та шлюбно-сімейні відносини. Ця сфера — чу­додійне джерело життєвої енергії, емоційного піднесення, духовно-душевного здоров'я особистості і водночас поле турбот, напруження, незадоволеності особистості своїм життям.

Проблема статевого виховання учнів, молоді та дорослого насе­лення є вельми гострою, оскільки невігластво в питаннях статевих стосунків призводить до конфліктів в сім'ї, розпаду шлюбів, самот­ності, що є причиною нервово-психічних розладів, венеричних захво­рювань, захворювань на СНІД, соціальної напруженості в суспільстві.

З урахуванням теми, яка розглядається в даному посібнику — "Життєві кризи особистості", зосередимо увагу на тих чинниках, що створюють особливе напруження в статевих стосунках людей на су­часному етапі розвитку суспільного життя в нашій країні.

 

Глибинним джерелом життєвої кризи почасту буває, особливо за часів юності й молодості, драма кохання. її потенційні можливості закладені в метафізичній природі цього почуття, яке становить, на думку І. Тургенєва, найнедоступнішу таїну життя людини. Які ж акорди цього почуття надають трагічного звучання мелодії кохання? Як запобігти драмі кохання і попередити її переростання у життєву кризу особистості?

Вважаємо, що обговорення цього багатогранного комплексу про­блем має входити до курсу гуманітарних дисциплін, особливо психо­логії, педагогіки, етики та низки інших предметів.

Тим часом більшість підручників навіть не згадують слово "кохання" або обмежуються скоромовкою, не враховуючи того, що юнацький вік і доба ранньої молодості — це саме той світлий період життя людини, коли юні серця переживають свою чарівничу весну і в цю пору так важливо, щоб в їхні розум і душу вливалися чисті, ніжні акорди любові через слово батьків, вчителів, кінематограф, телеба­чення, літературу, мистецтво. "Статеве виховання і має бути вихован­ням власне кохання, тобто великого і глибокого почуття — почуття, прикрашеного єдністю життя, устремлінь і надій" (А. С. Макаренко).

1.1. Блаженство й страждання — велика таїна кохання. Кохання — це почуття, що втілює в собі, здавалося б, непоєднувані поривання людської душі: блаженство і муки; світлу віру і згубну невіру; радість буття і страждання; самозабуття і марнославство. Якою стороною обернеться це почуття в конкретних життєвих ситуаціях, залежить від духовно-моральнісних достоїнств закоханих, глибини й сталості їх почуттів, а також від тих життєвих обставин, за яких, як у своїй стихії, виростає квітка кохання. Тому й у трактуванні кохання при­сутня неоднозначність суджень, висвічуються то та, то інша сторони цього примхливого, дещо навіть чудернацького почуття.

"Кохання — найвранішнє з наших почуттів" (Фонтень). У цих сло­вах закумульовано багатовікову мудрість людини у розумінні кохання як свята людської душі, як пристанища радощів, чистоти й свіжості.

З глибини віків дійшли до нас слова, від яких віє чаруванням, ніжністю, сердечною щирістю.

"Поклади мене, як печать, на серце твоє, як перстень на руку твою, адже міц­на, як смерть, любов. Стрімкі води не можуть загасити її, і ріки не заллють її. І якби хтось давав усе багатство дома свого за любов, він був би зневажливо відки­нутий". Ці рядки з "Пісні пісень Соломона", поеми, що включено у канонічний текст Старого завіту.

Почуття любові, подібно до проміння світла, що складається з багатьох променів, є сплавом цілої множини почуттів. "Кохання!.. Скільки неосяжного в цім слові. Який океан в єдиній сльозі! Яке не-

бо в єдиному погляді! Яка буря в єдиному зітханні! Яка блискавка в єдиному дотику! Яка вічність в єдиній миті" (А. Франс).

Поети і художники, філософи і вчені, користуючись відповідними засобами пізнання, намагаються проникнути в загадкову сутність ко­хання, дати описання його симптомів або намалювати вигадливу кар­тину його проявів. Стендаль в своєму "Трактаті про кохання" так зоб­ражує ауру цього почуття: "Кохати — це значить пізнати насолоду, коли ти бачиш, торкаєшся, відчуваєш усіма органами чуттів і на яко­мога близькій відстані істоту, котру кохаєш і яка кохає тебе".

Кохання, як всеохоплююче почуття, полонить людину, підносить її, духовно-моральнісно очищує і збагачує її душу. В "Тріумфі кохан­ня" Шіллер проголошує:

Счастливьі любовью Боги, — и любовью Равньї ми Богам! Где любовь — небесней Небо и земля там Ближе к небесам.

Однак в історії людства і в усталених уявленнях мають місце пря­мо протилежні погляди на кохання й оцінка його ролі в долі людини. Болгарський вчений Кирил Василев у своєму філософському трактаті "Кохання" подає вислови Наполеона і Шопенгауера про любов, в яких це могутнє почуття постає перед нами як зло. Наполеон убачав в коханні демонічну силу, що стоїть на перешкоді розвою вольових якостей чоловіка-завойовника в політиці, в економіці або в науці. Отже, кохання шкідливе, і його слід обмежити фізіологічною гранню. А для Шопенгауера, який вважав, що найвищі потенції людини на­лежать мистецтву й філософії, була огидною саме фізіологія. Кохан­ня — ворог людини і людства через те, що примушує людей — подіб­но до маріонеток — до продукування собі подібних, стверджував він.

Однак життєствердною і філософськи мудрою оцінкою кохання є визнання його як життєдайної сили людського існування. "У світі зла, глупства, непевності і сумнівів, що звуться існуванням, — гадає Г. Синкевич, — є одна річ, для якої ще варто жити і яка, без сумніву, могутня, як смерть: це кохання".

Відзначаючи велику, всеперемагаючу силу кохання, Л. Толстой твердив: "Кохання є саме життя, але не життя нерозумне, стражденне і гибельне, а життя блаженне і нескінченне".

Між тим кохання — це не тільки блаженство і високий злет духу, а й пекельні муки і знемога духу й плоті. Навіть будучи розділеним, воно не є лише насолодою, зачаруванням. В реальності це емоційні поривання супряжуються з тривогою, тугою, муками ревнощів, не-

спокоєм, стражданням. Однак страждання і муки кохання — це особ­ливі емоційні стани людини, вони в даному разі мають інакші то­нальність і сутнісну насиченість. Муки кохання Ф. Енгельс назвав найшляхетнішими, найпіднесенішими і водночас найіндивідуаль-нішими муками. А Г. Гейне так висловився щодо цього почуття: "Янголи називають це небесною відрадою, дияволи — пекельною му­кою, люди — коханням".

Драматичні сторінки інтимного життя великої української поетеси Лесі Українки.

Звернемося до цікавої книжки Володимира Панченка, члена Спілки пись­менників України, кандидата філологічних наук "Так ніхто не кохав...", в якій по­дано 10 шедеврів української любовної лірики і новели про них.

У новелі про Лесю автор розповідає, що першим її коханням був грузин Не-стор Гамбарашвілі, стосунки з яким, за твердженням біографів, "були більш ніж дружніми". Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість.

Нестор Гамбарашвілі за участь у студентському русі в 1894 р. був виключений з Московського університету. Він продовжив навчання в Києві. В 1895 р. разом із ще одним студентом знімав кімнату в Косачів. Леся тоді щойно повернулася з Болгарії, де вона гостювала в родині Драгоманових. Там вона пережила велике потрясіння — смерть дядька Михайла, свого духовного наставника...

Грузія викликала в дівчини широкий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім негараздам протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти се­бе. У свого "учня" Леся вперше ознайомилася з "Витязем у тигровій шкурі". "Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою", — якось сказала вона.

Розмови про Грузію тривожили думку про долю рідного краю. Влітку 1896 р., проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попрохана привезти їй із Грузії кинджал — "як емблему для боротьби з ненависним ворогом". Він виконав це прохання. Впродовж літа вони писали одне одному. Проте всі Лесині листи зго­дом зникли без сліду у вихорі громадянської війни.

1897 рік почався для неї різким загостренням хвороби. Щоб боротися з неду-гом, поїхала в Ялту. Там, отримавши чергового листа від матері, дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. "Дуже сумно мені те, що ти пишеш мені про Гамбарова... Привітай його від мене, як побачиш, скажи, шо я часто згадую його, а шо я йому не пишу, то се, певне, його не здивує...". Це рядки з Лесиного листа-відповіді. Чується в них ледь стримувана душевна гіркота, хоча, напевно, Несто-рове рішення не було для неї цілковитою несподіванкою. Адже ше в лютому на папір лягли слова:

Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову

Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела.

Рясніше став колючий мій вінок...

Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок.

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

Готова я приймать і рани, і терни.

За марні мрії, за святії сни Пречистого братерства і любові.

Стоячи біля вікна у своїй київській кімнатці, вона думала про "світ інакший", не той, який обмежений чотирма стінами: з людськими голосами, дзвоном трам­ваїв, паровозними гудками... У вірші "Так прожила я цілу довгу зиму" це голов­ний мотив: усвідомлення свого трагічного відторгнення від "шумливого світу за вікном", від простих радощів життя. Вступала в силу весна, у Києві стояв квітень 1897-го, а Леся, борючись із відчаєм, почувалась обкраденою лихою долею.

/ жаль мені, і думаю я з жалю:

Та чи не так, як от тепер весну,

Я бачила кохання, й молодощі,

І все, чим красен людський вік убогий?

Те все було, та тільки за вікном.

Те, що для інших було звичайним, само собою зрозумілим, для неї виявилося

недосяжним...

Потрібна висока мудрість, стійкість та мужність, велич душі та волі для того, щоб не вийти із драми кохання із підрізаними крилами, а зберегти віру в себе, в інших, зберегти як святий дар здатність до життєвої творчості.

Друге кохання в житті Лесі — Сергій Мержинський. Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського — сухоти. Він приїхав з Мінська, де служив на залізниці.

Мержинський був професійним революціонером. У рисах його і духовній по­ставі було щось чаруюче: "тонке стурбоване лице", "прекрасний, тонкий, облямо­ваний чорною бородою профіль, з блідим матовим, шо часто палало нездоровим рум'янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою". Таким малювали портрет Сергія Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви.

Після Ялти вони листувались...

"Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, мій бідний, зів'ялий квіте!.. Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. 1 нішо так не вра­жає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборенно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не мо­жу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила са­ма, тепер, коли я знаю інше життя?"

Не хотіла вірити, що 30-літній Сергій помирає. Згадувала зустрічі з ним — у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися... Кілька разів бачилися в Мінську...

Але зустрічі ті були короткі і обривалися як нескінчена розмова. Залишалося продовжувати їх подумки, на самоті, в кімнатці, де поруч його подарунки: томик Гете німецькою мовою, "Сікстинська мадонна" Рафаеля, чотирьохтомник поезії Гейне...

Восени 1900-го вона отримує лист від лікаря, який доглядав за Мержинським: її другові вельми погано.

З листа Лесі Українки до сестри Ольги: "Тепер немає й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду. Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясною стоїть, то й енергію знайти неважко".

'8-82187

Між нею і ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка відмовляла доньку — як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте Леся поїде в Мінськ в січні 1902-го. Доглядати за хворим.

Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мий ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає.

У вільну часину, затамувавши біль душі, сиділа над книжками: мала зо­бов'язання перед журналом "Жизнь". Жила, як в облозі. В листі до батьків так і написала: "Треба жити так, як живуть люди в осаді, — поставили варту і проводи­ли всю роботу, так, мов у нормальні часи".

У Мінську йшов мокрий сніг, вітер рвучно жбурляв великими сніжинками, і вони танули, не долітаючи до землі... Тануло й Сергійове життя.

Однієї січневої ночі, сидячи біля ліжка смертельно хворого Мержинського, написала поему "Одержима". Згодом зізналася І. Франкові: "Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогею".

Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся бу­ла вимучена і фізично, і морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. Ще коли Сергій був живий, вона, передчуваючи довічну розлуку, напи­сала рядки про плющ, який міцно обіймає листям руїну, боронить її від негоди. "А прийде час розсипатись руїні, — нехай вона площа сховає під собою. Навішо здався плющ у самотені?".

Думка про покійного друга не покид&іа її. Якось, 7 червня 1901 р., написала три вірші, в яких запікся біль щойно пережитої драми ("Уста говорять: "Він навіки згинув!", "Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на сторожі...", "Квіток, квіток, як можна більше квітів..."). Один із її віршів закінчувався словами, які во­на могла б повторити і через десяток літ: "Тебе нема, але я все з тобою!"...

З-поміж друзів Лесі Українки, які морально підтримували її у важку годину, був і Климент Квітка — музикознавець та фольклорист (1880—1953). Ім'я його не раз згадується в листах поетеси, які вона писала 1901 року під час перебування в Карпатах. "Я йому дуже вдячна за те, шо він помагав мені в горах і ходити і вза­галі жити, щира і добра в нього натура, та на лихо така надломлена", — писала Леся в листі до сестри Ольги.

1907 року вони одружилися, повінчавшись у Вознесенській церкві, що на Деміївці в Києві. А 1 серпня 1913 року Лесі не стало. Вона тихо згасла на руках матері і свого друга.

Співачка Свободи й Любові пророкувала:

 

Як я умру, на світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень, І стримуваний пломінь засіяє, Вночі запалений, горітиме удень.

Торкаючись Божественної Трагедії кохання великої поетеси і чарівної жінки, що продемонструвала світу подвиг святого, високого кохання — найшляхетніший і найніжніший дарунок серця, мимоволі переймаєшся думкою:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання.

В. Сосюра

1.2. Зустріч із коханням. Велике кохання, зустріч зі своїм "судженим" не завжди приходить у часи юності чи ранньої молодості. З огляду на це можливе навіть занепокоєння: чи відбудеться така зустріч взагалі і хоча б не залишитися на самоті. Життєвий факт, про який йтиметься далі, наштовхує на думку, що таке занепокоєння, ма­ло того — тривога, може виникнути вельми рано.

... Восьмирічний хлопчик, учень другого класу, повернувшись зі школи і знімаючи з пліч шкільну торбу, із деяким запалом повідомив батька, який зустрічав його: "Ось ти вважаєш, що я не зовсім такий... Так от, я сьогодні запро­понував дівчинці одружитися зі мною і вона погодилась". "Он як! Тож як ти за­пропонував?" — спантеличено запитав молодий батько, не знаючи як на цю но­вину реагувати. "Ось так і запропонував. Сказав: "Марійка, ти вийдеш за мене заміж?" Вона відповіла: "Так, ти мені подобаєшся". "Ти що ж вельми закоханий в цю дівчинку? — поцікавився ще більш сторопілий батько. "Ну, не те, щоб ду­же...". "Чого ж ти так поспішав? — "Боявся, що мені не достанеться".

Існує думка, що такого роду страх зазвичай бере дівчат, жінок че­рез те, що в них можливості вибору з різних причин обмеженіші, ніж у представників сильної статі. Виявляється, що це не зовсім так. Чо­ловікам також не так просто спіймати свою жар-птицю. Нерідкі ви­падки, коли вони йдуть до великого кохання через помилки, розча­рування, душевні муки. Деяким доводиться страждати від забобонів, грубого втручання третіх осіб.

У моїй пам'яті вимальовується картина: після читання лекції для моряків Одеського військового округу я — в супроводі групи офіцерів — поспішаю до машини, щоб швидко дістатись додому. Зненацька в момент, коли я вже зби­раюся сісти в неї, до мене підбігає чимось схвильований матрос і скоромовкою випалює: "Дайте вашу адресу, я вам напишу". Було ясно, що хлопця шось дуже хвилює, якщо він ризикнув в присутності офіцерів ось так увірватися зі своїм проханням. "Запишіть" — "Я запам'ятаю" — "Але ж моя адреса складна" — "Все одно запам'ятаю". Я називаю адресу. Він дякує і так само швидко зникає. Зро­зуміло, що в нього було щось вельми серйозне та болюче.

Беручи до уваги його вік, не так-то важко було здогадатись, що ситуація пов'язана зі справами сердечними. Невдовзі я отримала від нього листа, і все з ясувалось — мої припущення справдились: хлопець не міг дійти однозначної відповіді на своє сердечне питання. У листі він повідомляв: "До призову в армію я дружив з дівчиною. Ми кохали одне одного. Але батьки її були проти нашого одруження. Я пішов служити. Рік ми листувались, але згодом вона все ж вийшла заміж за іншого. Народила дитину. Листування наше перервалося більше ніж на рік. Але ось нещодавно почали надходити листи. Вона розкаюється в своєму по-

 

г.

спішному невиваженому вчинкові, пише, що любить, пам'ятає, просить вибачи­ти. Через кілька місяців я демобілізуюсь. Зараз треба вирішити, як мені жити далі — залишити все як є, хай живе своєю сім'єю, коли вже є син, або... Адже ми лю­бимо одне одного. А син не заважатиме. Я його любитиму, раз кохаю її, і вихо­ваю. Що ж мені робити? Розриваюсь навпіл. Порадьте". Що ж тут можна поради­ти? Варто поміркувати над цим разом.

Те, що я відповіла йому, було лише моїм поглядом на ситуацію і як би я не намагалася співвіднести це з героями драми, навряд чи мені це вдалося б. Моло­дому чоловікові, певна річ, слід доходити рішення самому. А таке рішення відпо­відальне: тут мають бути задіяні мудрість, мужність і доля, доля не одного моло­дого хлопця, а усіх, хто причетний до події.

"Любовь нечаянно нагрянет..." Чи так вже це "нечаянно", як співається в пісні, або "чаянно, чаянно" (це вигук хлопчика з книги К. Чуковського "От трех до пяти", але з іншого, зрозуміло, приводу). Так ось, чи існують якісь передпосилки, умови, які запалюють людське серце ніби раптово, зненацька? У більшості випадків, особ­ливо на пересічному рівні, вважають, що вирішальну роль тут відіграє зустріч із "судженим", жаданним. Ця обставина, без сумніву, має зна­чення. Згадаймо пушкінську Тетяну. В листі до Онєгіна вона освід­чується:

Тьі чуть вошел, я вмиг узнала,

Вся обомлела, запьілала

И в мьіслях молвила: "Вот: Он!".

Далі, встановлено, що суттєву роль відіграють обставини зустрічі майбутніх закоханих. З'ясувалось, що почуття закоханості виникає швидше, якщо обставини були не повсякденними, звичайними, а романтичними — день народження чи весілля спільного друга, ту­ристський похід чи поїздка, екстремальна ситуація, в яку вони обоє потрапили.

Після однієї з лекцій до мене підійшов юнак років 18—19, і трохи ніяковіючи, але з якоюсь відчайдушною рішимістю заговорив: "Я довго думав: підійти чи не підійти? Але потім вирішив підійти, щоб пізніше не жалкувати". І він розповів мені свою історію.

Один епізод цієї історії зводився до того, що він покохав дівчину, яку вряту­вав під час пожежі. Дівчину було поміщено у лікарню, і він майже два місяці провідував її, ходив за нею, як за дитиною (його вираз), і вона стала йому безмір­но дорогою.

У чому ж була проблема? Але це вже інший фрагмент ситуації і фрагмент драматичний. Зараз же зафіксуємо факт виникнення сильного пристрасного по­чуття в умовах екстремальної ситуації.

Тепер друга частина цієї історії. Після виходу з лікарні невдовзі постало пи­тання про одруження, оскільки в них вже була фізична близькість, і вони очіку­вали дитину. Так в чому ж річ? Але власне тут і починались проблеми. Юнаку бу­ло всього 18, дівчині — 22 роки. Опріч того, що між ними була певна вікова різ­ниця, була ще одна обставина. "В мене дуже хворий батько, інвалід-афганець.

Матері не стало, коли мені було три роки. Ростив мене батько. Усі його надії пов'язані зі мною. І ось... Але я маю поєднати свою долю з дівчиною. І не тільки тому, що фактично ми вже близькі і очікуємо дитину, річ ще й в тім...". Те, що він розповів далі, ще більше ускладнювало ситуацію. "До нашої зустрічі дівчина кохала хлопця. Батьки її були категорично проти їхньої дружби: хлопець здавався несерйозним, часто змінював місце роботи, не думав про продовження навчання, а дочка їх була студенткою університету. Дівчина пішла на розрив. Хлопець поїхав на будову до Сибіру. Невдовзі надійшла звістка, що він загинув при вико­нанні якихось будівельних робіт. Дівчина ледь-ледь отямилась після цього удару, а тут..." Він замовк. Здається, він навіть не очікував на пораду, дійшовши виснов­ку, що він не може залишити дівчину, яка довірилась йому, а просто мав потребу у співучасті в їхній драмі. Як, все ж таки, ми, люди, своїми скороспішними вчин­ками ускладнюємо своє життя!

Сплеск почуття в незвичайній, романтичній чи загрозливій си­туації відкладає відбиток на саме почуття, надає йому певної насиче­ності. Пережиті моменти радості і захвату, тривоги й трепету надовго, а то й на все життя зберігаються в пам'яті серця — звичайно, що йдеться про нормальних, нерозбещених людей, котрі зазвичай не по­водяться як метелики.

Психологічною передумовою закоханості, як встановлено психо­логічними дослідженнями, є особливий стан людини — стан "готовності закохатися". Це вельми складний, обсяжний стан, що містить, здавалося б, мало сумісні між собою почування і настрої лю­дини. Так, встановлено, що закоханості ми більше піддані, коли пе­реживаємо внутрішню кризу, маємо потребу в яскравих почуттях, втомлені повсякденністю і жадаємо абстрагуватися від гнітючої рути­ни. Багато з психологів розглядають кохання як цілющий засіб від депресії. При цьому відбувається переключення психічної і нервової енергії з тривожних дум, тяжких переживань навколо того чи іншого "пунктика" стресу на світлі мрії, фантазії, позитивні емоції. І якщо навіть ці переживання перемежуються з сумом, тугою й печаллю — все одно такі переживання справляють цілющу діїо на людську душу. Кохання — це зчарування. В цьому почутті тією чи іншою мірою присутня ідеалізація коханого (чи коханої). Закохані бачать предмет свого кохання у зовсім іншому світлі, ніж в тому, в якому його бачать інші люди. І це може бути не просто ілюзією, "обманом зору", "сфантазованим образом". Ні. Оскільки кожна особистість багато­гранна, предмет поклоніння може в пору "розквіту почуттів" являти коханому саме ті грані своєї індивідуальності, які спіїззвучні музиці натури закоханого, а решта сторін характеру, стилю поведінки мо­жуть бути приглушені, виявлені неявно. У психологічному осліпленні діє, видимо, й інший механізм. Як встановлено, людина взагалі схильна приписувати іншій те, що притаманне їй самій, те, що вона сама переживає. Зазнаючи сплеску почуттів, а значить, найвищого

 

прояву кращого, що закладено в людській природі, що дароване осо­бисто даному індивіду, він, завдяки дії названого механізму, свої по­чуття проеціює на іншого. І чим палкіше, чистіше, піднесеніше ко­хання, тим захопленіші зчарування.

Зачарування, одухотворена закоханість можуть зберігатися довго, інколи — все життя, навіть тоді, коли закохані поєднують свої долі, утворюють сім'ю, що уможливлює тісне спілкування, а значить, і осяжніше бачення коханої людини, до того ж у повсякденній обста­новці і на вельми близькій відстані. За такої ситуації у багатьох чари розвіюються і зачарування згоряє. Цей перехід з однієї ситуації в ін­шу є вельми відповідальним. Свого роду це випробування на глибину і міцність почуттів. Лише велике кохання при мужньому, сильному характері людини уберігає її від розчарування. Для роду людського ха­рактерне велике розмаїття індивідуальностей за емоційною будовою їх серця і складом характеру, а значить, за притаманними їм індивідуаль­ними стилями прояву почуття любові. З-поміж представниць прекрас­ної статі Лабрюйєр виокремлював кілька типів за манерою кохати. Ось його судження з цього приводу: "Ми називаємо нестійкою жінку, яка розлюбила; зрадливою — ту, яка покохала іншого;легковажною — ту, яка сама не знає, кого вона кохає і чи кохає взагалі; холодною — яка нікого не кохає". Ці особливості натури накладають свій відбиток на стиль любовної поведінки тієї чи іншої особи.

1.3. Спокуса і гріх. У розмірковування над святістю і шляхетністю почуття любові уклинюється проблема спокуси і гріха — як непоряд­них вчинків, порушення моральних настанов. Будь-які застереження не можуть часом втримати від спокушення, і людина йде на пору­шення установок моралі, норм, традицій, тобто чинить дії, що підпа­дають під поняття гріха. Гріховні вчинки мають велику притягальну силу — як підступи, за релігійною інтерпретацією, диявольської на-прави. Згідно з біблійним міфом, перше гріхопадіння — за направою диявола — було вчинено Дцамом і Євою, котрі порушили завіт, да­ний їм Богом. За біблійним міфом, прокляття Бога за цей гріх лежить на всьому людському роді. Історія Адама і Єви з більшими чи мен­шими видозмінами зберігається у всіх древніх народів, особливо се-митичного напряму.

Але чому ж так притягує, приваблює гріх? От деякі роздуми з при­воду цього.

Почему так пленителен, сладостен грех,

Словно омут влекут его пути?

Отчего так бесовски соблазна полна

Та, что взором лукавей и правом беспутней?

Может, тайна, сокрьітая в зтом чаду,

Потому так пленит сатанинской напастью,

Что в грехе, словно в омуте, тонут на дне

Все людские закони всевластья.

И парит лишь свободи шальной круговерть,

Миг блаженства, дарующий Вечность.

Потому так пленителен, сладостен грех,

В нем царит роковая беспечность.

Грех погубит тебя, словно скосит косой,

Но за яд опьяненья расплата

Не тревожит тебя. В омут канул весь мир...

В зтом зелье греха и услада.

Лідія Сохань

(Талисман души. - К., 1996. - С. 109)

Особливо легко віддана на спокусу людина у добу молодості, коли вона сповнена сил, життєвої енергії, коли в неї кипить і вирує кров, коли світлі й яскраві її почуття, але водночас не дозрів її розум, не зміцнілася воля, і лкЗдина ще не оволоділа високим мистецтвом при­боркання себе і своїх емоцій. Відомий вираз "гріхи молодості" озна­чає помилки, хиби саме цього ламкого та емоційно незрілого періоду життя — юності і ранньої молодості.

Прагнення застерегти молоду людину від необачливого кроку, на­пучення бути мудрою і сильною у двобої зі спокусою — ось що ста­новить лейтмотив роздумів автора вірша "Пересторога для юнака":

У соблазна, помни, колдовская сила.

Если он Далилой тихо подползет,

Не заметишь сразу, что ниряешь в пропасть,

Лакомством заманит, сетью обовьет.

Даже мать родная удержать не сможет, Распростерши руки, плача и моля. У соблазна, знай же, дьявольская сила, Пусть же он сторонкой обойдет тебя.

А когда зацепит, встретишься тьі с роком, Не склоняй колени, буйной голови. Раз соблазн коварен, одолеть сумеешь, Если в поединке не сробеешь тьі.

Лідія Сохань (Талисман души, с. 185)

Кохання — це пристрасть, в ньому багато стихійного, не підвладного волі, здоровому глузду. "Кохання, кохання, коли ти опановуєш нами, можна лиш проказати: прощавай, розуме" (Ж. Лафонтен). Одначе людина істинно достойна, як вважає Ф. Ларошфуко, може бути зако­хана як божевільна, але в ніякому разі не як дурна. А тому любов як одна з найсильніших пристрастей, що затягують людину у крайнощі більше, ніж будь-яка інша пристрасть, може правити за пробний ка­мінь моральності.

Присутність моральних засад в коханні "бере під варту" (Ф. Шіл-лер) найкраще в природі людини, підносячи, ушляхетнюючи і збага­чуючи емоційні поривання людської душі. Кохання і моральність органічно поєднував В. О. Сухомлинський. Він стверджував: "Кохання — це квіти моральності, немає в людини здорового мо­рального коріння — немає й благородного кохання".

1.4. Кохання і ревнощі. В підмурку багатьох душевних драм лежать ревнощі. Стосовно цього почуття не випрацьовано єдиної думки.

Одні вважають, що це пережиткове явище, яке не повинно мати місце в цивілізованих народів. Зі всією категоричністю, наприклад, відхиляв ревнощі М. Бердяєв у своїх філософських роздумах про лю­бов. "Я завжди вважав ревнощі, — писав він у трактаті "Кохання — політ", — найогиднішим почуттям, рабським, пригнічуючим. Ревнощі не спряжуються зі свободою людини. У ревнощах є інстинкт влас­ності і володарювання, але у стані приниження. Слід визнавати право на любов і відкидати право на ревнощі, перестати їх ідеалізувати... Ревнощі є тиранією людини людиною".

Інші доводять, що "ревнощі завжди народжуються разом із кохан­ням" (Ларошфуко) і що "кохання часто розпалює свій згаслий факел від полум'я ревнощів" (П. Блессингтон). Мабуть, щоб визначитися у цьому питанні, необхідно серйозно замислитись над самим феноме­ном розглядуваного почуття. Ревнощі визначаються як болісні сум­ніви у вірності, незрадливості коханої людини, а також у власне ко­ханні її. Буває, однак, таке кохання (хоча, вважають, не так вже й часто), яке не полишає місця для ревнощів. Між закоханими вста­новлюється таке суцільне духовно-душевне, емоційно-пристрасне єднання, що в них не виникає сумнівів щодо взаємної вірності і лю­бові. Однак, якщо такого єднання не наступає і сильне почуття йде лише від однієї з сторін, можливе виникнення сумнівів, тривоги, не­певності, тобто тих почуттів, які в своєму сплетенні і правлять за ревнощі. Мабуть, справді неможливо уявити собі сильну пристрасть, яку б не затьмарювала невпевненість. Проте ревнощі можуть походи­ти з особливостей характеру людини, сталою рисою якого є недовіра,

І

тривожність, невпевненість у собі, низький рівень власної гідності. В такому разі в людини може сформуватися комплекс меншовартості, і вона може подумки утверджуватись в тому, що її взагалі нема за що любить. От вона й починає краяти, мучити і себе, і ту, ким вона за­хоплена, своїми ревнощами, чіплянням, підозрами, принизливими сценами. Врешті, є сенс в розумінні ревнощів, яке пропонує П. Буаст: "Ревнощі — це боязнь переваги іншої особи".

Можлива протилежна ситуація, коли ревнощі виникають через надмір підвищеного самолюбства, зарозумілість: людина в такому разі може піддатися почуттю обурення чи навіть гніву за єдиної думки, що комусь, а не їй, віддали перевагу. Ларошфуко вважав, що в рев­нощах більше самолюбства, ніж кохання. А Б. Джонсон зауважував, що ревнива людина воліла б — не більше, не менше — бути богом для предмета свого кохання.

Проте, хоч з якого б джерела не виплескувались ревнощі, вони завдають людським душам багато страждань. О. С. Пушкіну належать рядки:

Да, да ведь ревности припадки — Болезнь так точно, как чума, Как черньш сплин, как лихорадка, Как повреждение ума.

Драматизм ситуації полягає ще й в тому, що ревнощі виникають почасту без ґрунтовних підстав — тобто через підозру, яка, розро­стаючись у свідомості людини, може подвигнути її на найбезглуздіші вчинки, що часом ставлять людину на край життєвої катастрофи. Шекспір, що повідав нам про трагедію Отелло і Дездемони, з цілко­витою на то підставою стверджував:

Для ревности причин Не нужно им* — они творят их сами. Она сидит в их сердце потому, Что хочет так. Сама себя зачнет, Сама родит и вьїкормит.

Як бачимо, у ревнощів багато граней, і тут окреслено лише деякі. Однак єдине не викликає сумнівів: ревнощі — обтяжливе, прикре по­чуття, це, за висловом Буффе, — сестра кохання,подібно до того, як диявол — брат янголів.

Психологи пропонують спеціальний тест, за допомогою якого можна з'ясувати, чи є ревнивою та чи інша людина.

Спершу слід дати відповіді на такі питання:

Ревнивцам. — Л. С.

 

1. Чи гніваєтесь ви, коли у знайомих все йде добре?

2. Чи вважаєте ви, що іншим людям жити легше, ніж вам?

3. Чи байдуже вам спілкування ваших друзів з іншими людьми?

4. Чи вам шкода віддавати комусь свої речі?

5. Чи ображаєтесь, коли ваш партнер із задоволенням розглядає
фотографію друзів або коханок (коханців)?

6. Вас турбує, що партнер може зустрічатися з колишніми кохан­
ками (коханцями)?

7. Вам завжди конче потрібно знати, що робить партнер?

8. Чи засмучуєтесь, якщо інші вважають вашого партнера при­
вабливим?

9. Чи доводилось вам заздрити?

10. Чи траплялось говорити погане про друзів?

11. Ви ображаєтесь, коли друзі кудись ідуть разом, а вас не запро­
шують?

А тепер підрахуйте бали: кожна позитивна відповідь дає одне оч­ко, негативна — нуль.

10 очок і більше: ваше життя зіпсоване заздрощами. Ревнощі руй­нують стосунки із друзями, а через заздрощі ви не задоволені з того, що маєте. Треба навчитися контролювати ревнощі, оскільки вони почнуть завдавати самих прикрощів.

Від 4 до 9 очок: ви досить ревниві, але це не є головним у вашому характері. Ревнощі впливають на ставлення та почуття щодо інших, але не керують ними. Однак буде краще, якщо ви навчитеся перема­гати заздрощі й більше цінувати те, що маєте: і в характері, і в побуті.

З очки чи менше: ревнощі не відіграють великої ролі в вашому житті — як і будь-які людські емоції.

Очевидно, якщо тест виявить високий рівень розвитку ревнощів і це підтверджується самоспостереженням і думкою оточуючих, є сенс "попрацювати" над своїм характером та своїми емоціями з тим, щоб "очистити" їх.

1.5. Драма нерозділеного кохання. В анкетному опитуванні учнів, що проходили в Україні і США, були питання, які торкалися деяких моральних орієнтирів учнів різних шкіл. За позицією "кохання як цінність" була наведена така ситуація: "Найвродливіший і найрозум­ніший хлопець у класі плакав, коли дізнався, що його не любить дів­чина, яка йому подобається. Я б йому порадив..." Учні повинні були висловити свої поради. Трагедію юнака поділяють майже 45% українських учнів (таке співчуття висловили лише 9% американців), співчувають і радять, як завоювати прихильність дівчини, 50% закли­кають не журитися і знайти собі іншу, 5% учнів свої позиції не вис­ловили (дані Михайла Красовицького).

Уже в добу юності, а іноді й дитинства людина пізнає біль не­розділеного кохання.

Кохання не дає щастя людині, а прирікає її на муки, а часом й на смерть, якщо воно не породжує взаємного кохання, не викликає взаємності. Така ситуація глибоко уражує закоханого; нерозділена любов, зазначає Кирил Василев, ніби стискає душевні сили особис­тості зсередини, завдає їй глибокі рани, породжує прикру невпев­неність в собі, спричинюючи інколи глибоку тотальну зневіру у влас­них силах. В своїх крайніх проявах драма нерозділеного кохання мо­же викликати невротичний і психосоматичний синдроми у стані по­терпілого, завершитися дисгармонічним станом особистості, втратою сенсу життя, підштовхнути до суїциду. Особливо обтяжливо для зако­ханого, якщо на чарівливий заклик його серця відповіддю стає бай­дужість, а іноді й іронічна, а то й саркастична посмішка. Сучасна людина так само глибоко, як і в давнину, переживає драму своїх по­чуттів. Як засвідчує практика, однією з найпоширеніших бесід в про­цесі телефонного психологічного консультування на лінії "Телефон довіри" і т. п. є діалог з тими, хто звернувся по допомогу на тему ко­хання. Душевні муки можуть бути такими глибокими, що людина не в змозі впоратись зі своїми болісними переживаннями і доходить рішення піти з життя. Суїциди, мотивовані нерозділеним коханням, не таке вже й рідкісне, на жаль, явище. Службі "Телефон довіри" до­водиться виконувати роль швидкої допомоги для рятування молодих, зазвичай, людей, які як вихід із кризової ситуації обирають полишен­ня себе життя. Такого рішення переважно доходять емоційно враз­ливі люди, з нерозвиненою здатністю до вольового самоврегулювання своїх емоційних проявів, вчинків, особливо якщо в їхньому близько­му оточенні не опиняються ті, хто міг би допомогти їм справитись зі своїм станом, кому б вони могли відкрити свою душу, розповісти про свої муки і тим самим полегшити важкість душевних страждань.

Почуття кохання може виявитись нерозділеним і через те, що во­но, на біду закоханого, може бути спрямоване на людину, позбавлену талану кохання або ницого за своїми моральними якостями, а відтак нездатного розділити чарівливе, піднесене почуття, викликане в серці іншої людини. Діана з п'єси "Дурна для інших, розумна для себе" га­дає так:

Я знаю, что любовь бьіяа Любимьш первенцем творенья, Она, я знаю, породила Все то, что єсть, и все, что бьіло; Но я не верю, что она

Бьша ничтожеству дана И в сердце низменном царила.

Людина, осліплена пристрастю, може не угледіти моральної чи ду­ховної неспроможності предмета свого захоплення. Саме в цій особ­ливості даного почуття криється небезпека віддавання переваги, оби­рання того, хто має низьку душу. Але кохання, як пристрасть, має свої упередження.

Розкриваючи примхливу психологічну природу кохання, С. Л. Франк зазначає, що кохання є безпосереднім сприйняттям аб­солютної цінності коханого, в якості такого воно є благоговійним ставленням до нього, радісним прийняттям його сутності попри всі його недоліки.

До того ж коханню притаманний дар творчості. Шекспір стверджував, що кохання надає шляхетності навіть тим, кому природа відмовила в цьому.

Драма нерозділеного кохання може виникнути в разі, коли об'єкт кохання любить іншу особу, не вільний, оскільки має сім'ю, і т. ін.

Найпалкішим коханням Тараса Шевченка була його любов до Ганни За­кревської. Про це розповідається в новелі з книжки "Так ніхто не кохав".

Під час своєї першої подорожі по Україні (а було це 1843 р.) Тарас Шевченко разом із популярним тоді письменником — байкарем Євгеном Гребінкою гостю­вав у старої поміщиці Тетяни Густавівни Волховської, в її маєтку в селі Мойсівка, шо на Полтавщині. 82-річна вдова дійсного селянського радника, вона двічі на рік влаштовувала гучні бали, на яких грав домашній оркестр, співав хор. Була вже сліпа, але, як і колись, любила веселе товариство і квіти. Отож у розкішному своєму будинку в січні і червні вона збирала до двохсот гостей, вигадуючи для них вишукані розваги.

Тоді, в Мойсівці, у червні 1843-го, Шевченко і познайомився з уже одруже­ною на тоді Ганною Закревською. Якою постала вона перед поетом? Можливо, такою, як у романі польського письменника Єжи Єнджеєвича "Українські ночі"? "Щира українка, смуглява і по-дівочому гнучка, вона охоче носила національний одяг і співала пісні свого народу", і цього разу вона була одягнена по-українськи. Рукава її тонкої, свіжо-білої сорочки були вишиті барвистим шовком, золотом і сріблом. Шия і груди — обвішані кількома рядками коралів і намиста. Всупереч звичаєві українських дівчат, які прикрашали голову стьожками і квітами, вона перев'язала чоло тільки однією малиновою стьожкою і вплела в косу лише одну вогнисто-червону квітку. Шовковий пояс обивав її тонкий стан і квітчасту за­паску, а червоні саф'янові чобітки зі срібними підківками доповнювали стрій. Волосся в неї було темне, брові чорні, вигнуті, а очі сині аж чорні".

У сімнадцятирічному віці Ганна стала дружиною удвічі старшого за неї За-кревського, поміщика-підприємця. Т. Шевченко зустрівся й закохався в Ганну Іванівну тоді, коли їй ішов двадцять перший рік. Молода мати двох дітей, вона зачаровувала своєю вродою багатьох.

Чи могло бути щасливим те поетове кохання?

Пізніше, вже на косарі вона подарує йому хвилини солодких спогадів, спов­нених ніжністю й елегійною зажурою. До коханої жінки поет звертається подум-ки з такими словами, як "моя єдина", "воленько моя", "рожевая зоре", "мій по-

кою", "моє святе чорнобриве", "моє серце", "доленько"... Він викликає з-за Дніпра її образ, благає долю подарувати йому, вигнанцю, короткий спалах щастя — і ди­во збувається! Він мовби розмовляє з коханою в мить найвищої сердечної довіри. Милується своїм "святом чорнобривим".

І тільки одного разу промайне у вірші ледь вловима прикра тінь. Легкий, по­над вибачливий докір за кокетування, змішані з печаллю ревноші: чи й "досі ча­руєш людські душі" своїми чорно-голубими очима? І враз настороженим оком у бік галантних кавалерів і пересудливих дам ("чи ще й досі дивуєся всує на стан гнучкий?"). Всує — значить, знічев'я, просто так — зі світської нудьги. На порт­реті Ганни Закревської, написаному Тарасом Шевченком наприкінці все ж того ж 1843-го року, притягують до себе передовсім очі. Вони справді незвичайні. Шев-ченко-художник допоміг Шевченку-поету зберегти у вірші цю дивовижну гру чорного та голубого кольорів.

М. Шагінян, яка досліджувала загадку криптонима любовного вірша-моління, адресованого тій, чиє ім'я приховано за двома літерами вірша "Г. 3.", зазначала, що любов Шевченка до Ганни Іванівни Закревської — це "справжнє єдине ко­хання" поета: "все раніше пережите є немовби прелюдією, а все пізніше — немов­би логічним його наслідком".

Гете описує драматичну ситуацію любовного трикутника у "Стра­жданнях молодого Вертера". Усвідомлюючи безперспективність свого кохання, Вертер доходить фатального рішення: "Один з нас трьох має піти. І піду я!".

Очевидно, що подібна ситуація — трикутника в коханні — потен­ційно несе в собі можливість й інших моделей поведінки. На їхній пошук і мають бути спрямовані зусилля страждаючої людини і тих, хто бере участь в її долі.

Особливу душевну чуйність і розуміння слід виявити адресату ко­хання. Цим можна полегшити муки закоханого, допомогти йому впо­ратися із пристрастю, що поглинула його. Та, на жаль, не кожному вистачає людяності й чуйності до болю й душевної муки закоханого. Героїня роману Й.-Л. Якобсена "Нільс Люїс" Еделе жорстоко кидає кохаючому її: "Я не в змозі допомогти вам... І якщо ви від цього не­щасливі, будьте нещасливі, якщо ви страждаєте — страждайте". — І при цьому каже вбивчу фразу, що виявляє жорстокість і черствість її натури: "Комусь же потрібно страждати".

Ситуація "трикутника" може тривати досить довго, навіть ціле життя. В цьому контексті — яким ліризмом і трепетним почуттям овіяні взаємини І. С. Тургенєва і Поліни Віардо — заміжньої жінки, дружини іншого, яка з гідністю і так зворушливо оберігала дароване їй Тургенєвим почуття! Занурившись через ті чи інші обставини в ау­ру кохання, слід пам'ятати, що любов — це витончене, крихке творіння психічного життя людини. "Як психічне явище почуття лю­бові ніби створене за допомогою найтонших "інструментів" свідо­мості... В природі його відчувається блиск діаманта і прозорість пор­целяни. Часом найменший необережливий рух виявляється згубним для нього" (Кирил Василев).

1.6. Кохання, що не склалося. Кохання може не скластися не тіль­ки через нерозділене почуття. Воно може не відбутися через потай­ливість, неявність почуттів закоханих, і кохаючи одне одного, вони можуть розійтися по різним життєвим стежинам, не підозрюючи навіть, що їхні серця тягнуться одне до одного. Кожен з них, можли­во, утворить свою сім'ю і лише через багато років усвідомить, що во­ни, виявляється, кохали одне одного.

Кохання може бути вбито при його зародженні. Нечуйна, неко­ректна поведінка людини за ситуації, що стосується почуттів іншого, може спричинити прикрий біль, стати причиною особистої драми.

Оленка і Неллі — учениці 9-го класу — дружили з хлопчиками Сергійком і Сашком, з паралельного класу. Сергійко був палко закоханий в Оленку, і це по­чуття його ніби переродило. Він, хоч був заводієм з-поміж вуличних хлопців, по­лишив вулицю, затоваришував із Сашком, що був вхожий в дім Оленки, оскільки їхні батьки приятелювали сім'ями і жили напроти, кинув палити, став краще вчи­тися. Однак Оленка, на його біду, була захоплена Сашком. Захоплення було по-юнацьки палким. Свої мрії, фантазії, страждання вона сповіряла щоденнику.

І ось одного дня сталося дещо, шо виходило за межі припустимого. Хлопчики черговий раз прийшли у дім Оленки. Розмовляли. Сашко сидів біля письмового столу і переглядав купку книг, шо лежали на столі. Побачивши щоденник, пін взяв його, гадаючи, що це щоденник шкільний, і проказав: "Подивимось, що тобі тут понаписувала ваша класна дама Лія Павлівна". І почав гортати щоденник: "О, так це зошит маленьких дівочих таїн!". І треба ж так трапитись, що він відкрив зошит саме на тій сторінці, де дівчинка писала про свої почуття до нього. Вона зрозуміла це, почувши вигук Сашка: "Он як! А я й не мав гадки". Оленка кину­лась до Сашка: "Не смій! Віддай" — і вихопивши щоденник убігла в іншу кімнату, гнівно кинувши: "Уходьте, негайно уходьте". Дівчинка була настільки приголо­мшена тим, що сталося, що злягла у ліжко, і тиждень не з'яачялась у школі. Скільки ж треба було душевних сил, волі, щоб зцілити завдану їй травму, що зроблена з задьористості, хлопчачої безвідповідаіьності і, певно, невихованості, а можливо, й навіть бездушності. Для Сергія ситуація завершилась ше більш драма­тично. Впевнившись у бесперспективності, як йому це видалося, свого почуття, він поник, став пропускати заняття у школі, грубити вдома і в школі, через силу закінчив 9-й клас і полишив школу, пішов працювати. Як бачимо, жартувати і гратися з почуттями небезпечно. Це може закінчитись бідою.

Кохання може і не скластися через зовнішні, часом випадкові пе­репони. Молодий чоловік уїхав вчитися в інше місто. Дівчина, не до­чекавшись його повернення, виходить заміж за іншого, можливо, лише тому, щоб не залишитись самітньою, і навіть не підозрюючи, що її кохає той, хто милий її серцю... Подібні ситуації описані в літе­ратурі і почасту трапляються в реальному житті.

Кохання може не скластися і через пізню зустріч двох на їх жит­тєвому шляху. Грем Грін у "Двох ніжних душах" описує схожу ситуа­цію. Чоловік і жінка середнього віку, що майже забули про свої мо­лоді роки, зустрічаються вперше на лаві у парку. Вона давно заміжня,

він також жонатий. Випадкова зустріч на мить дарує їм відчуття щас­тя. Але вони розуміють, що час цей в житті обох прийшов надто піз­но. Приголомшені, вони розстаються з якоюсь гіркотою і глибоко за­таєним болем, уявляючи собі нездійснене щастя кохання.

Скільки ж разів людина може кохати: кілька разів чи їй заповідана лише єдина зустріч з коханням? Кохання — це велике таїнство, і в цьому чарівливому неосягненні багатьох таїн божественного почуття є своє чарування. У шерензі цих таїнств стоїть і щойно поставлене питання. Життя розкриває перед нами таку безліч неповторних унікальних любовних історій, що нам, здається, важко знайти в цьо­му щось цілком очевидне і повторюване. Проте життя засвідчує, і це віддзеркалено в науці і літературі, що кохання може полонити серце людини і не один раз, особливо якщо в перших зустрічах не було ви­черпано енергію почуттів.

У новелі про Івана Франка у вже згадуваній книзі "Так ніхто не кохав" розпо­відається, шо три імені сяють на небосхилі Франкової любові: "Тричі мені явля­лася любов" — так починається один з віршів його знаменитої збірки "Зів'яле листя", що вийшла друком 1896 року.

"Несміла, як лілея біла, з зітханням й мрій уткана", — це Ольга Рошкевич, перше кохання поета, його "Украдене щастя". Украдене — бо надто жорстоким був тиск обставин, що його зазнала любов Івана та Ольги. Приїхавши під час літніх канікул до села Лолин (було це в 1874 р.), учень Дрогобицької гімназії Іван Франко не знав, що тут він зустріне своє щастя і муку — в особі доньки свяще­ника Рошкевича. Фраико прилучав Ольгу до літературної роботи, ділився з нею сокровенними мріями й задумами.

Проте поруч йти їм не судилося. У 1877 р. Франка арештовують за пропаганду соціпістичних ідей, поширення революційної літератури. Відтепер він політично неблагонадійний, "проскрибований", і Михайло Рошкевич, батько Ольги, робить все, щоб перешкодити майбутньому одруженню своєї доньки з Франком. Ольга, однак, мала сильний характер. Матері вона рішуче відказаіа: "Або Франко, або монастир".

Але вийшло-таки по-іншому. Франкознавець Роман Горан, автор роману "Тричі мені являлась любов", сказав про цю драму з гіркою вичерпністю: 'Суспільство відкинуло його від себе, а її посадило біля домашнього вогниша". "Наша любов тяглася десять літ", — згадував пізніше сам Іван Франко. А листува­лися вони ще довго — понад двадцять років...

"Гордая княгіня, бліда, мов місяць, тиха та сумна, таємна і недоступна, мов святиня", — Юзефе Дзвонська. Хвора на туберкульоз, вона в осінні дні 1883-го зречеться франкової любові: знала, що жити їй судилося недовго. Якийсь час гор­да полька Юзефе Дзвонська вчителюватиме в селі, помре тридцятилітньою...

^ Третя — "мов сфінкс", красуня, вродою якої "впивається зір, але й душа холо­не'. Целіна Журавська, після заміжжя — Зигмутовська. її риси дослідники пізна­ють в героїнях франкових повістей "Перехресні стежки", "Лель і Полель", Маніпулянтка", поеми "Лісова ідилія". Поетове почуття поразилося на холод в очах Целіни. Перечитаймо вірші "Зів'яле листя", чимало з них сповнено мукою нерозділеного кохання, що межує з розлукою, стражданнями гордого й палкого

серця, які промовляють до нас своєю чистотою, людяністю, благородством. І це природно, адже то страждання людини могутнього духу.

У передмові до другого видання збірки (1910) Іван Франко писав, що ліричні пісні "Зів'ялого листя" — "найсуб'єктивніші з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об'єктивні у способі ма­лювання складного людського почуття". Справді, зауважує автор новели, "лірична драма "Зів'яле листя" відкриває такі глибини людських почувань, таку неосяж­ність любові і такі висоти духу, які могли підкоритися тільки генію".

1.7. Драма покинутого. Справжнюю драмою кохання є ситуація, коли один із закоханих буває покинутим. Як доводять дослідження, при розторгненні шлюбу за взаємною згодою така ситуація є харак­терною майже у 15% випадків. Здебільшого трапляється так, що один все ще любить, а інший — вже воліє розлучення. Причини цього так само різноманітні, як і любовні стосунки людей, як і вони самі за своїми індивідуально-особистісними якостями.

Найпоширенішою є ситуація, коли почуття закоханості в одного із закоханих поступово згасає. Тут бере участь така безліч факторів і конкретних життєвих обставин, що їх не може охопити навіть мис­тецтво, що віддзеркалює життя в його неповторному і живому втіленні. Почасту кохання загасає (особливо в чоловіків) з утворен­ням сім'ї. М. Бердяєв щодо цього був вельми категоричним. Він стверджував: "Життєвий благоустрій, сімейний благоустрій — цвинтар для кохання". Утворення сім'ї з її повсякденними турботами, тісним щоденним спілкуванням, дріб'язковим побутом і т.п. — суворе ви­пробування для закоханих. Нерідко під тягарем усіх цих труднощів, нахлинутих розчарувань вогонь кохання гасне одразу ж по одруженні. Однак такий фінал не є невідворотним. Важливо, на якому фунті зросло кохання: на емоціональному потягу за відсутності глибокої взаємної поваги чи навпаки. Ще Платон висловив судження: хто ко­хає за високі моральні якості, той лишається вірним на все життя, оскільки прив'язується до чогось сталого. Водночас кохання, побудо­ване на захопленні зовнішньою, скажімо, привабністю, більш піддане ризику. Тим часом і це правило не є категоричним, оскільки в ко­хання є свої примхи й упередження — як і в будь-якій пристрасті.

Прірва, безодня людських страждань заповнюється саме через зга­сання любовного почуття, швидкоплинність щастя кохання. Ці муки подесятеряються тим, що виникають в ситуації не синхронного, а, зазвичай, одностороннього виходу з любовних стосунків. Страждаю­чою стороною часто-густо стає жінка, оскільки тривалість статевого кохання в чоловіків піддана різкішим коливанням, до того ж — через обставини різного роду (і соціального, і індивідуального характеру) — вони зберігають більшу свободу у виборі, у переміні та заміні предме­та свого поклоніння.

Кохання, як і всяке інше почуття, — це процес, воно має свої фа­зи розвитку і свої особливі форми прояву в кожну з цих фаз. Поза врахування цього мало що можна зрозуміти в цьому почутті. І. М. Сєченов зазначає, що "кохання має три природні фази розвит­ку". Спочатку юнак і дівчина створюють собі абстрактний ідеал. Те­тяна Ларіна, наприклад, ось як освідчується в коханні до Онєгіна:

Не правда ль, я тебя сіьіхаяа: Тьі говорил со мной в тиши, Когда я бедньш помагала Мли молитвой услаждала Тоску волнуемой души?

Це фактично необхідна передумова індивідуального кохання, зне-моження в царині мріянь. Юнак ніби уві сні бачить образ "принпеси", який сяє в небесному просторі, дівчина ві сні і наяву че­кає на свого лицаря.

Знайоме мені молоде подружжя, покохавши одне одного і створивши сім'ю, запевняють, що вони в своїй уяві бачили одне одного ше до зустрічі на життєво­му шляху і досі вважають, що вони призначені одне для одного, хоча їх шлюбний союз наближається до десяти років і в них росте семирічний син. Житлова не­влаштованість, проблеми з роботою, фінансові труднощі — все це не остудило їхні взаємні уподобання, не породило розчарування. Вона — вчителька української мови в школі, чудова хозяйка, турботлива дружина й матір. Він, пра­цюючи на заводі за наполяганням дружини поступив на заочне відділення політехнічного університету і завершив в цьому році четвертий курс навчання. За всієї своєї зайнятості він віднаходить час бути з сім'єю — і в будні, і в неділю, і в свята. Вони завжди разом.

Щоб не згасло кохання, за ним слід неусипно доглядати, йдеться про увагу, піклування, ніжність, привітність. І не тільки. Це почуття не терпить застою ні в чому. Якщо перестане оновлюватись один із партнерів чи обидва разом, вони втратять інтерес одне до одного. Якщо життя їх застигає в якихось кінцевих формах, воно також пере­стає живити любовне почуття; воно в'яне, а "життя без кохання схо­же на засохле дерево, що росте на кам'янистому фунті" (індійська народна мудрість).

Однак повернемось до фаз кохання, як вони описуються І. М. Сєченовим. Перша фаза, що йде слідом за періодом прелюдії кохання, — це саме той момент, коли юнак знаходить свою "суджену". Вона уявляється йому справді вельми схожою на його пре­красний ідеал. Це фаза платонічного кохання, в якій статевий харак­тер почуття надзвичайно блідий.

 

- 82187

Друга фаза — це фаза пристрасті і палких почуттів. Якщо кохання переходить в цю фазу, людина занурюється у море великих емоцій­них переживань, поривання, пристрасті починають оволодівати нею, і вона дедалі більше піддається владі цієї стихії. Ларошфуко зазначав: "Мудра людина розуміє, що легше заборонити собі захопитися, ніж потім із цим боротися". Однак як тільки "заборони" не сталося, чо­ловік починає володіти своїм ідеалом. Пристрасть його спалахує ще жвавіше, яскравіше.

Спливають місяці, роки. Бурхлива, полум'яна пристрасть немину­че втрачає свою колишню силу, навіть у "щасливих випадках", коли чоловік і жінка цілком підходять одне одному. Кохання переходить у третю фазу свого розвитку. Почуття стають спокійнішими. "Чому це так?" — ставить питання вчений і пояснює, що це відбувається на підставі закону, за яким вогонь пристрасті підтримується лише мін­ливістю коханого образу. За рік, два — за життя, коли люди опиня­ються вельми близько один щодо одного, сукупність можливих змін і з однієї, і з другої сторони вичерпується і вогонь пристрасті поступо­во згасає. Кохання, однак, у розглядуваному варіанті не втрачається. Воно набирає форми дружби-звички, внаслідок чого обраниця стає ніби половиною свого супутника життя. Ці стосунки прикрашені опікуванням, повагою, проникнуті увагою. І. М. Сєченов стверджує, що людина, яка пережила усі "натуральні фази кохання" в нормальній обстановці, навряд чи зможе пристрасно кохати вдруге. Виникнення нових "пристрастей" є ознакою незадоволеності попередніми.

Однак нерідко кохання не переходить послідовно з однієї фази в іншу, як це трапляється за природного розвитку кохання, а перетво­рюється на байдужість, а часом й у ненависть. Почуття згасають і в'яне кохання. Стосунки набувають неприязного характеру, з будь-якого приводу і без нього виникають сварки, спільне життя перетво­рюється на муку. Неминучим стає розлучення. Люди роз'їжджаються, розходяться або, продовжуючи жити під одним дахом, фактично припиняють всіляке спілкування. Кожен живе самостійним життям.

Випробуванням для закоханих є розлука. Помічено, що розлука ослаблює легке захоплення, проте посилює велику пристрасть, подіб­но до того, як вітер гасить свічку, але роздмухує пожежу. За час роз-' луки може статися зустріч з іншою людиною, яка витіснить поперед­ню прихильність. Чим сильніший в людини характер, чим вищі мо­ральні якості, чим палкіша і глибша її прив'язаність, тим менш схильна вона до зрадливості в коханні і тим меншому ризику під­дається її почуття в ситуаціях тих чи інших життєвих випробувань, коли на терези ставляться її почуття.

Драматизм і, більше того, трагізм кохання в своїх найглибинніших витоках закладені у невідповідності між коханням жіночим і кохан­ням чоловічим. Ця невідповідність геніально художньо відтворена Л. Толстим в його романі "Анна Каренина". Трагедія кохання Анни і Вронського має під собою не тільки соціальні, психологічні, а й ме­тафізичні причини. Тут, видається, мало місце саме та обставина, про яку пише М. Бердяєв: "Домагання жіночого кохання так безмірні, що ніколи не можуть бути виконані чоловіком". І він штрихами окре­слює специфіку того і того кохання. Детальніше з цим можна озна­йомитись, зокрема, в його есе "Кохання — політ". Наголосимо лише на деяких моментах. У чоловічій природі, зауважує філософ, є здат­ність переживати в собі за будь-якого часу, тобто незалежно від часу, всю повноту духовного буття, завжди почуватися собою на повноту своїх сил. В чоловічій природі дужчим є почуття особистості. Чоловік не схильний віддаватися виключно і цілковито радощам кохання або стражданню від якогось нещастя. В нього завжди є його творчість, його справа, уся повнота його сил. Жінка віддається виключно і без­роздільно радощам кохання або стражданню від нещастя, вона цілко­вито розчиняється в цьому єдиному, всю себе в це єдине вкладає. Видається, що навіть сучасна жінка, яка володіє широким полем для свого соціального і особистісного самовираження, намагається не руйнувати цього закону високої жіночності.

Глибинні витоки драми кохання закладені в суперечності, що ста­новить остов кохання, — між пристрасним прагненням закоханих до єднання і нездійсненністю цього ніколи, оскільки єднання має відбу­ватися між партнерами, кожен з яких володіє своєю автономією, су­веренністю.

Ми обмежимось цим фрагментом міркування, залишаючи більш детальний аналіз для самостійних роздумів над даною темою. Але ще раз підкреслимо головну думку, яку хотілося б висловити: трагізм ко­хання має під собою незрівнянно глибинніше коріння, що бере поча­ток від самої людської природи і природи найпотаємнішого із усіх людських почуттів — почуття любові.

Як зазначає Дж. Уелвуд, "в моменти співпричетності мені доступні глибини мого власного буття і водночас глибини буття партнера". Тим часом кожен із партнерів відособлений. "Як би ми не були близькі, — пише він, — ми ніколи не можемо поєднати наші світи: вона ніколи не дізнається, що означає бути мною, а я ніколи не піз­наю, що значить бути нею. Незважаючи на скороминущість моментів єднання, коли стикаються глибини, абсолютне єднання залишається недосяжним". У цій недосяжності абсолютного єднання — джерело туги й остаточно нездоланого почуття віддільності від іншого. Але в

 

цьому і призначення бути самим собою і виявляти себе щонайпов­ніше. Очевидно, що самопочуття людини і міра її задоволеності лю­бовними стосунками суттєво залежать від того, на якому аспекті з цієї двоєдності зосереджує себе, свої думки і прагнення, оцінки дана людина.

1.8. Т