Умови такого переривання строків давності й особливості наслідків

7, 9

Згідно з ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.

Отже, суд, визнаючи особу винною, звільняє її від покарання при визнанні:
що нею був вчинений злочин тільки невеликої або середньої тяжкості;
що на час розгляду справи в суді особу не можна вважати суспільно небезпечною.
Підставою для такого висновку має бути визнання того, що особа має бездоганну поведінку і сумлінне ставлення до праці на момент постановлення вироку, а отже, цілі, які ставляться перед покаранням, досягнуті й без його призначення.
Час бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці з боку особи може стосуватися періодів як до вчинення злочину, так і після його вчинення. Якщо такі показники характерні для особи тільки після вчинення злочину, то реально це можна оцінити тільки при спливу достатньо значного часу.

Бездоганність поведінки визначається як мінімум відсутністю за досліджуваний час адміністративних та інших правопорушень, а також аморальних вчинків з боку особи. Важливим чинником є і наявність обставин, що пом'якшують покарання, особливо тих, що передбачені в п. 1 і 2 ч. 1 ст. 66 КК.
Сумлінне ставлення до праці визначається як мінімум чесним виконанням своїх трудових і професійних обов'язків. Якщо людина не за своїм бажанням є безробітною, але приймає всі залежні від неї заходи для працевлаштування, це не може бути перепоною для застосування ч. 4 ст. 74 КК при наявності всього сказаного вище.
Особа, звільнена від покарання на підставі ч. 4 ст. 74 КК визнається такою, що не має судимості (ч. 3 ст. 88 КК). Зразковою слід вважати таку поведінку в сім'ї, стосовно сусідів', членів трудового колективу, інших колективів, членом яких є засуджений, всього суспільства, яка соціальне схвалюється, з позицій суспільної моралі гідна для наслідування іншими особами. Сумлінне ставлення до праці насамперед передбачає, що 'особа бере участь у суспільне корисній праці в одній із існуючих організацій но-правових форм (робота за наймом, участь в підприємництві, виконання роботи за цивільно-правовими договорами, індивідуальна праця). Причому засуджений займається трудовою діяльністю, яка схвалюється суспільством (а не, скажімо, займається крадіжкою виробів з кольорових металів для здавання на брухт чи браконьєрством). Сумлінне ставлення до праці передбачає добросовісне виконання трудових обов'язків, використання форм і методів отримання доходів, які допустимі з точки зору не лише індивідуальних, а й суспільних інтересів, сплата податків та інших обов'язкових платежів. Сумлінне ставлення до праці проявляється у покращенні кількісних та якісних показників виконуваної роботи, підвищенні виробничої кваліфікації, бережливому ставленні до обладнання та інструментів, додержанні правил охорони праці та техніки безпеки.

10.

Звільнення особи від покарання у зв'язку із закінченням строків давності (ч. 5 ст. 74) може бути застосоване лише у випадках, коли суд не може звільнити особу від відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49). Так, якщо особа заперечує проти закриття справи за нереабілітуючою її підставою (закінчення строків давності) і вимагає закрити її, наприклад, за відсутністю події або складу злочину, суд, за наявності для цього підстав, визнає особу винною, виносить обвинувальний вирок і звільняє її від покарання.

Існування давності притягнення до кримінальної відповідальності М. Таганцев обґрунтовував, з одного боку, непотрібністю та безцільністю призначення в таких випадках покарання, а з другого - процесуальними труднощами відновлення подій минулого, внаслідок чого кримінальне переслідування перетворюється на даремну трату зусиль держави.

Під давністю притягнення до кримінальної відповідальності

розуміють закінчення вказаних у кримінальному законі строків після вчинення злочину, внаслідок чого особа, що його вчинила, звільняється від кримінальної відповідальності.

Для застосування інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності необхідна наявність таких передбачених законом умов:

- сплив встановлених ст. 49 КК строків;

- відсутність обставин, які порушують їх перебіг;

- згода обвинуваченого на звільнення від кримінальної відповідальності за цією підставою.

Законом передбачено два види строків давності:

1) диференційований, тривалість якого залежить від тяжкості вчиненого злочину;

2) загальний для всіх злочинів 15-річний строк для осіб, які переховуються від слідства чи суду.

 

11.

Згідно зі ст. 49 КК особа, що скоїла злочин, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо від дня вчинення злочину та до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження чи позбавлення волі;

3) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину. При вчиненні кількох злочинів різної тяжкості строки давності для

кожного з них визначаються на загальних підставах і можуть бути різними за тривалістю.

 

12.

Зупинення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності означає, що перебіг його припиняється на весь час, упродовж якого особа, котра вчинила злочин, ухилялася від слідства чи суду. Після затримання особи чи її з'явлення із зізнанням перебіг строку давності поновлюється від дня затримання або з'явлення до правоохоронних органів. У такому разі час, який сплинув до моменту ухилення від слідства чи суду, підсумовується до часу, що пройшов після затримання особи або її з'явлення із зізнанням. Якщо сукупно час до моменту набрання вироком законної сили становить п'ятнадцять років і давність не була перервана скоєнням нового злочину, особа звільняється від кримінальної відповідальності. У такому разі закон передбачає недиференційований загальний для всіх строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ухиляються від слідства та суду. Факт свідомого ухилення особи від відповідальності свідчить про те, що вона все ще є суспільно небезпечною та це зумовлює необхідність більш суворого підходу до неї при вирішенні питання про давність притягнення до кримінальної відповідальності.

Перебіг строку давності притягнення до кримінальної відповідальності переривається, якщо особа вчинила новий злочин.

Умови такого переривання строків давності й особливості наслідків.

1. Новий злочин, учинений особою, має бути середньої тяжкості, тяжким або особливо тяжким. Якщо особа вчинила злочин невеликої тяжкості, строк давності за перший злочин продовжує спливати, як і досі, а строк давності кримінального переслідування за новий злочин починає спливати окремо, незалежно від першого злочину. Наприклад, якщо особа спочатку вчинила підміну дитини (ст. 148 КК), то вчинене пізніше зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК) не перериває перебігу п'ятирічного строку давності щодо першого злочину, оскільки другий злочин за класифікацією (ст. 12 КК) належить до злочинів невеликої тяжкості. Строк давності за другий злочин починає спливати з дня його вчинення.

2. Учинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину перериває сплив як диференційованих строків давності, вказаних у ч. 1 ст. 49 КК, так і 15-річного загального для всіх строку давності щодо осіб, які ухиляються від слідства та суду, передбачений ч. 2 ст. 49 КК;

3. У разі переривання строку давності у зв'язку зі вчиненням нового злочину частина строку давності, що спливла до моменту вчинення нового злочину, втрачає своє значення та до уваги не береться. Обчислення давності в такому разі починається від моменту вчинення нового злочину одночасно, паралельно та самостійно щодо кожного з них. Наприклад, особа, що схиляла неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів (ст. 324 КК), до закінчення трирічного строку давності умисно вбила свою новонароджену дитину (ст. 117 КК). Із часу останнього злочину наново починається трирічний строк давності за перший злочин і п'ятирічний строк давності - за другий. Якщо після скоєння другого злочину пройшов трирічний строк, особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів, а коли мине п'ятирічний строк, вона звільняється від кримінальної відповідальності й за умисне вбивство своєї новонародженої дитини.

Згідно з ч. 4 ст. 49 КК, питання застосування строку давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, вирішує суд.

Окрім вказаного вище факультативного порядку незастосування строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, закон, у відповідності до норми міжнародного права, передбачає обов'язкове незастосування цього інституту (ч. 5 ст. 49 КК) щодо осіб, які вчиняли злочини проти миру, безпеки людства, передбачені статтями 437-439, ч. 1 ст. 442 КК. Особи, що вчинили такі злочини, можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності незалежно від часу, що сплинув від моменту його вчинення, зокрема й за порушення законів і звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид, посягання на життя представника іноземної держави, - із можливим призначенням покарання у виді довічного позбавлення волі.

 

13.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням полягає у звільненні засудженого від основного покарання за умови, що він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням допускається тільки при призначенні основного покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк п’ять років чи менше. Звільнити з випробуванням засуджену особу від відбування іншого виду покарання або позбавлення волі на строк понад п’ять років суд не вправі. Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до позбавлення волі (ч. 2 ст. 104).

 

13,15

Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
2. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.
3. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням полягає у звільненні засудженого від основного покарання за умови, що він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням допускається тільки при призначенні основного покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк п’ять років чи менше. Звільнити з випробуванням засуджену особу від відбування іншого виду покарання або позбавлення волі на строк понад п’ять років суд не вправі. Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до позбавлення волі (ч. 2 ст. 104). Відпо відно до ч. 1 ст. 75 обставинами, які мають бути враховані під час прийняття рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням, є:
1) тяжкість злочину. Вона визначається характером і ступенем його суспільної небезпеки і формується з об’єктивних і суб’єктивних елементів його складу. Тому, чим небезпечнішим для суспільства є вчинений злочин, тим вужча повинна бути сфера застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням;
2) дані про особу винного. Перш за все необхідно враховувати соціально значиму поведінку винного до і після вчинення злочину, а також окремі якості чи інші особливості його особистості: поведінка в побуті, у громадських місцях, за місцем роботи чи навчання, визнання учасником війни, наявність нагород, наявність судимості, адміністративних стягнень, вік, стан здоров’я, інвалідність тощо;
3) інші обставини. До них належать: сімейне становище винного, наявність на його утриманні інших осіб, тяжкі захворювання членів сім’ї тощо.
Про врахування тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи див. також коментар до ст. 65.
2. Умовами, за яких випробування буде вважатися успішним (ч. 2 ст. 75, ч. 2 ст. 78), є: 1) невчинення засудженим нового злочину протягом визначеного судом іспитового строку; 2) виконання протягом цього ж строку покладених на нього обов’язків (про їх зміст див. ст. 76 та коментар до неї); 3) невчинення засудженим систематично правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і с відчать про його небажання стати на шлях виправлення (про поняття таких правопорушень див. коментар до ст. 78). Дотримання зазначених умов с відчить про те, що засуджений довів своє виправлення.

 

14.

ІСПИТОВИЙ СТРОК - у кримінальному праві — встановлений судом або передбачений законом час, протягом якого винний зобов'язаний дотримуватися певних умов поведінки, довести своє виправлення чи перевиховання, внаслідок чого він звільняється від крим. відповідальності чи від відбування покарання

Частина 3 ст. 75 визначає тривалість іспитового строку, протягом якого засуджена особа повинна довести своє виправлення,- від одного до трьох років. Цей строк законом не диференціюється залежно від виду і міри призначеного покарання. Проте суд при встановленні тривалості іспитового строку на свій розсуд може враховувати тяжкість злочину, особу винного, вид і міру покарання та інші обставини.
При звільненні від відбування покарання з випробуванням неповнолітнього іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років (ч. З ст. 104).
Іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75.
КПК (статті 408-2, 445-446)

 

17.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на за судженого такі обов’язки:
1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого;
2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кри- мінапьно-виконавчої інспекції;
3) по відомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання;
4) періодично з’являтися для реєстрації в кримінально-виконавчу інспекцію;
5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого один або декілька обов'язків, які передбачені ч. 1 ст. 76. Перелік зазначених обов'язків є вичерпним, і суд на власний розсуд не може покладати на особу, до якої застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням, інших обов'язків, а також скасовувати повністю або частково чи доповнювати раніше покладені на засудженого обов'язки. Виконання вказаних обов'язків обмежується іспитовим строком, встановленим судом.

 

18.

Застосування до за судженого звільнення від відбування покарання з випробуванням КК пов’язує із здійсненням контролю за поведінкою такого за судженого з метою встановлення факту його виправлення. Зміст контролю полягає у встановленні того, чи належно за суджений виконує покладені на нього обов’язки і чи не вчинив він правопорушень.
Суб’єктами такого контролю є: КВІ за місцем проживання за судженого, а щодо за суджених військовослужбовців - командири військових частин (у ст. 76 до командирів військових частин слід відносити також і начальників військових установ, в яких проходять службу за суджені військовослужбовці). При цьому, згідно із законодавством України:
а) з метою встановлення випадків порушення за судженим громадського порядку працівник КВІ щомісяця направляє запити до інформаційних підрозділів органів внутрішніх справ на предмет виявлення за суджених, що перебувають на обліку в інспекції і які притягувалися до адміністративної відповідальності;
б) стосовно за суджених, на яких судом покладено обов’язок періодично з’являтися на реєстрацію, виноситься постанова про встановлення днів явки на реєстрацію від одного до чотирьох разів на місяць, з якою вони ознайомлюються під розпис, після чого на за судженого заводиться листок реєстрації. Періодичність явки на реєстрацію (крім випадків, коли така періодичність визначена вироком суду) може змінюватися начальником (інспектором) КВІ залежно від поведінки за судженого, виконання ним обов’язків;
в) якщо суд зобов’язав за судженого пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, то виконання ним даного обов’язку має бути зас відчене відповідною до відкою медичної установи;
г) якщо судом за судженому встановлено обов’язок не виїжджати за межі України на постійне проживання, то КВІ видає такий дозвіл тільки після звільнення його судом від призначеного покарання;
д) у разі покладення на за судженого обов’язку публічно або в іншій формі попросити пробачення у потерпілого він має подати до КВІ підтвердження про те, що виконав цей обов’язок;
є) за суджений, на якого покладено обов’язок по відомляти КВІ про зміну місця проживання, роботи або навчання, повинен це зробити протягом трьох днів після зміни місця проживання, роботи або навчання в письмовій формі

 

19.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального зрання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

До неповнолітнього – штраф, право обіймати певні посади і займатися певною діяльністю

Призначення засудженому додаткових покарань у випадку звільнення від відбування покарання з випробуванням здійснюється на підставах і в порядку, безпосередньо визначених у КК для

даних видів покарання.

Так, штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його прямо передбачено в санкції Особливої частини КК (ч. З ст, 53), Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене за певних умов і у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті

Особливої частини КК (ст. 55).

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу згідно зі ст. 54 може бути призначене лише за тяжкий або особливо тяжкий злочин. Згідно ж з ч. 1 ст. 75 суд може звільнити від відбування покарання з випробуванням засудженого, якому призначене більш м'яке покарання, ніж позбавлення волі, або покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, а згідно зі ст. 12 злочини, за які передбачено покарання

у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років і покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інша, більш м'яке покарання, є злочинами, відповідно, середньої або невеликої тяжкості. Це означає, що у разі вчинення особою тяжкого або особливо тяжкого злочину їй може бути призначене вказане додаткове покарання лише у разі, якщо суд відповідно до ст. 69 попередньо визначив за необхідне призначити винному більш м'яке покарання, ніж передбачено законом.

Штраф неповнолітньому – тільки якщо він має самостійний дохід, власні кошти, або майно, на яке може бути звернене стягнення.

 

20.

1. Після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покладені на нього обов'язки та не вчинив нового злочину, звільняється судом від призначеного йому покарання.

2. Якщо засуджений не виконує покладені на нього обов'язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання.

3. У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими в статтях 71, 72 цього Кодексу.

1. Положення ч. 1 ст. 78 спрямоване на стимулювання засудженого до законослухняної поведінки та виправлення. Якщо протягом іспитового строку засуджений довів своє виправлення, то суд зобов'язаний (саме зобов'язаний, а не може) звільнити засудженого від призначеного йому покарання. КК не передбачає можливості звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням до закінчення іспитового строку. Про сукупність умов, за яких випробування вважається успішним, див. коментар до ст. 75.

2. Для направлення засудженого для відбування призначеного покарання під час іспитового строку згідно з ч. 2 ст. 78 достатньо невиконання ним хоча б однієї із двох умов: 1) невиконання покладених на нього обов'язків, визначених у ст. 76, або 2) систематичного вчинення правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення. У цьому випадку суд зобов'язаний направити засудженого для відбування покарання, призначеного за вироком.

Засуджений підлягає направленню для відбування призначеного покарання у разі вчинення ним лише правопорушень, які відповідають сукупності таких ознак: а) вони були систематичними; б) кожне з них потягло за собою адміністративне стягнення; в) свідчать про небажання засудженого стати на шлях виправлення.

Систематичними слід визнавати правопорушення, у т. ч. різнорідні, вчинені три і більше разів. Адміністративне стягнення - Це міра відповідальності за вчинене адміністративне правопорушення. Адміністративними стягненнями є: попередження; штраф;

сплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; конфіскація такого предмета або грошей, одержаних внаслідок вчи-

ення адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт. Особливі види адміністративних стягнень застосовуються до неповнолітніх. Таким, що свідчить про небажання засудженого стати на шлях виправлення судом, на Його розсуд, може бути визнане будь-яке адміністративне правопорушення, як правило, вчинене умисно.

3. У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд, відповідно до ч. З ст. 78, до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує покарання, яке було призначено засудженому за попереднім вироком і від якого від був умовно звільнений з випробуванням, або призначає покарання за сукупністю вироків за іншими правилами, визначеними у ст. ст. 71 і 72, Дотримання цього порядку не залежить від того, чи був засуджений направлений судом згідно з ч. 2 ст. 78 для відбування призначеного покарання,

Якщо новий злочин вчинено особою після закінчення визначеного судом іспитового строку, то вона, відповідно до п. 1 ст. 89, вважається такою, що не має судимості. Це виключає призначення покарання за правилами, передбаченими ст. 71.

У разі, коли особа вчинила злочин хоча і після закінчення визначеного судом іспитового строку, але в період дії строку додаткового покарання, яке перевищує тривалість іспитового строку (наприклад, іспитовий строк було встановлено судом тривалістю до двох років, а додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади - тривалістю до трьох років), невідбута частина додаткового покарання за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків (ч. 3 ст. 71).

 

21,22,23

Підставою такого виду звільнення від покарання є наявність, з одного боку, - особливого фізіологічного і психологічного стану вагітної жінки і тієї, яка народила або усиновила (удочерила), годує й виховує дитину, а з другого - важливість вільного материнського піклування про здоров'я та нормальні умови розвитку малої (до семи років) дитини.

Виходячи з цього кримінальний закон містить дві спеціальні норми щодо покарання таких жінок за вчинений ними злочин. Одна з цих норм (ст. 79 КК) надає суду право звільнити від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, під час постановлений вироку, а друга (ст. 83 КК), - надає право суду звільнити від подальшого відбування покарання жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання.

У ст. 79 КК передбачено, що у разі призначення покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку у межах строку, на який за законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку.

Отже, суд може застосувати ст. 79 КК за наявності певних умов, а саме: 1) жінка, яка засуджується, є вагітною або має дитину віком до семи років; 2) такий жінці за вчинений злочин судом призначається покарання у вигляді: а) обмеження волі або б) позбавлення волі на строк не більше п'яти років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину; 3) засуджена звільняється як від основного, так і додаткового покарання з покладанням на неї обов'язків, передбачених ст. 76 КК, про які вже говорилося; 4) встановлення іспитового (випробувального) строку, складовими якого є - строк, визначений законом для декретної відпустки, строк перебування в лікарні в зв'язку з пологами, строк досягнення дитиною семи років щодо вагітної жінки, а щодо жінки, яка має малу дитину, - до досягнення такою дитиною семирічного віку. Контроль за поведінкою засудженої здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією; 5) сумлінне виконання засудженою під час іспитового строку покладених на неї обов'язків; 6) після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудженої, має винести одну із ухвал, якою або звільняє таку жінку від покарання, або направляє її для відбування покарання, призначеного судом.

Порушення засудженою умов звільнення від відбування покарання з випробуванням породжує відміну такого звільнення. Таке порушення, як зазначається в ч. 5 ст. 79 КК, може виявитися у тому, що звільнена від відбування покарання з випробуванням жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов'язків або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення (два або більше) і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення. За наявності таких порушень з боку засудженої суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену до відбування покарання згідно з вироком суду.

Якщо засуджена вчинила в період іспитового строку новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами про сукупність вироків та про складання покарань.

 

25.

Виправлення особи, яка засуджена до певного виду строкового покарання, може настати раніше, ніж це покарання буде повністю відбуте. Очевидно, що в таких випадках подальше відбування покарання засудженим, який довів своє виправлення, не тільки недоцільне, а й шкідливе. Закон (ст. 81 КК) дає підстави для того, щоб в подібних випадках особа могла бути звільнена умовно-достроково від подальшого відбування покарання. Це означає звільнення під певною умовою.

Інститут умовно-дострокового звільнення базується на принципах гуманізму й економії заходів кримінально-правового впливу. Він є суттєвим засобом заохочення засуджених до скорішого виправлення й, отже, звільнення від подальшого відбування покарання.
Умовно-дострокове звільнення можливе від відбування п'яти видів строкових покарань: виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців і позбавлення волі.

Особу також може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання (ч. 1 ст. 81 КК). Реально це стосується одного додаткового покарання, яке є строковим: позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Умовно-дострокове звільнення від нього (якщо це покарання є основним — таке звільнення від його відбування не передбачене) можливе разом із умовно-достроковим звільненням від основного покарання, після відбуття основного покарання або в ході відбування цього додаткового покарання.
Застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання вимагає обов'язкової наявності двох підстав: а) матеріальної і б) формально-юридичної.
Матеріальна підстава полягає у тому, що засуджена особа виправилась і це доведено нею в ході відбуття покарання. Критеріями виправлення виступають сумлінна поведінка засудженого і його сумлінне ставлення до праці. Сумлінна поведінка оцінюється залежно від виду покарання, що відбувається. Так, відбування покарання у виді обмеження чи позбавлення волі передбачає дотримання всіх вимог і правил внутрішнього розпорядку пенітенціарних установ; відбування покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців і триманні в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців передбачають точне і прискіпливе виконання вимог всіх військових статутів і наказів командирів; відбування покарання у виді виправних робіт передбачає дотримання всіх правил суспільного співжиття.
Щодо сумлінного ставлення до праці, то для тих, хто відбуває виправні роботи, обмеження волі і позбавлення волі, воно полягає у чесному відношенні до покладених на особу трудових обов'язків, непорушенні вимог КЗпП і правил трудового розпорядку, вимог охорони праці тощо. Ті, що відбувають покарання для військовослужбовців, повинні в першу чергу добросовісно виконувати свої статутні обов'язки, в тому числі і ті, що стосуються безпосередньо трудової діяльності.
Формально-юридична підстава полягає у вимозі до засудженого відбути певну частину покарання.

Висновок про те, що особа довела своє виправлення, можна зробити тільки на підставі оцінки її поведінки протягом достатньо довгого проміжку часу відбуття нею покарання. До того
ж, без відбуття особою значної частини покарання, не можна вести мову про досягнення таких цілей покарання як кара, спеціальне і загальне попередження (превенція).
Розміри частини покарання, які необхідно відбути засудженому для можливості застосування судом щодо нього умовно- дострокового звільнення, диференціюються законом стосовно ступеню тяжкості вчиненого злочину, а також наявності факту рецидиву у його попередньому житті.

 

26.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання являє собою звільнення засудженого від подальшого відбування покарання за таких умов: 1) особа відбуває основне покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі; 2) засуджений своєю сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення; 3) він фактично відбув.встановлену ч. З ст, 81 частину призначеного судом покарання.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання не може бути застосоване до осіб, які відбувають основне покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт і арешту.

Сумлінна поведінка полягає у дотриманні правил внутрішнього розпорядку, беззаперечному виконанні законних вказівок і розпоряджень адміністрації органів кримінально-виконавчої системи,

відсутності порушень дисципліни. Це поведінка, на яку повинні орієнтуватися інші особи, які відбувають покарання. Про поняття сумлінного ставлення до праці див. коментар до ст. 91.

За основу визначення мінімально необхідної частини строку, після відбуття якої можливе застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, покладено тяжкість вчиненого злочину, форму вини, рецидив злочинів, вид покарання, яке відбуває засуджений, а також той факт, що особа раніше звільнялася умовно-достроково від відбування покарання.

2. За вказаних вище умов особа може бути умовно-достроково звільнена і від відбування додаткового покарання - повністю або частково. Часткове звільнення від відбування додаткового покарання може відбутися, наприклад, у виді зменшення розміру штрафу або зменшення строку позбавлення права обіймати певні посади, застосованих як додаткові покарання, тощо.

 

27.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим:

1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, в також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

 

28.

Вчинення особою, до якої було застосовано у мовно- дострокове звільнення від відбування покарання, протягом не відбутої частини покарання нового злочину тягне призначення судом покарання за сукупністю вироків

 

29-33

Цей інститут регламентується ст. 82 КК. Він має певну схожість з розглянутим вище умовно-достроковим звільненням від відбування покарання, але це самостійний інститут. І хоча, якщо трактувати його буквально, він не звільняє від покарання, яке відбуває особа, а містить підстави для заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, по суті своїй, як ми побачимо далі, особа, до якої застосовуються положення ст. 82 КК, значно поліпшує своє становище шляхом звільнення від більш тяжкого покарання. Отже, знаходження цієї статті у розділі XII Загальної частини КК є закономірним.

Завдання інституту заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, як і умовно-дострокового звільнення від покарання — стимулювати виправлення засуджених, заохочувати їх до остаточної відмови від подальшої злочинної діяльності.
Застосування заміни невідбутої частини покарання більш м'яким можливе тільки відносно осіб, які відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі. Система покарань від найменш тяжкого до найбільш тяжкого викладена в ст. 51 КК. Отже, відбування покарання у виді позбавлення волі може бути здебільшого замінено відбуванням покарання у виді обмеження волі, а покарання у виді обмеження волі — виправними роботами.
У цих випадках більш м'яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК для даного виду покарання, і не повинно перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком. Це означає, скажімо, що три роки обмеження волі при застосуванні ст. 82 КК можуть бути замінені щонайбільше двома роками виправних робіт, а півтора роки обмеження волі можуть бути замінені не більше як півтора роками виправних робіт тощо.
У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м'яким засудженого може бути звільнено також і від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 82 КК).
Застосування заміни невідбутої частини покарання більш м'яким вимагає наявності двох підстав: 1) матеріальної і 2) формально-юридичної.
Матеріальна підстава полягає у тому, що засуджена особа стала на шлях виправлення. Закон не визначає критеріїв такого стану. Але очевидно, що вони повинні торкатися позитивних зрушень у поведінці засудженого і його ставленні до праці. Ці зрушення мають свідчити, що подальше відбування призначеного судом покарання недоцільне, а може й шкідливе для повного досягнення цілі виправлення особи, і це доцільно робити в умовах більш м'якого покарання, що буде з вдячністю і відповідально сприйнято засудженим, сприяти скорішому досягненню мети покарання.

Формально-юридична підстава полягає у вимозі до засудженого відбути певну частину покарання.

Заміна невідбутої частини покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі більш м'яким видом покарання можлива лише після фактичного відбуття засудженим:

а) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

б) не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі;

в) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

У разі заміни засудженому невідбутої частини основного покарання більш м'яким його може бути звільнено також і від додаткового покарання. Засуджений підлягає звільненню і від додаткового покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Якщо ж додаткове покарання є більш суворим, ніж нове основне покарання, то такого засудженого слід звільняти від додаткового покарання.

Якщо особа, відбуваючи більш м'яке покарання, вчинить новий злочин, суд до покарання за знову вчинений злочин приєднує невідбуту частину більш м'якого покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 цього Кодексу.(сукупність вироків, правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення!)

 

34-37

Очевидно, що, не зважаючи на всі передбачені законодавством умови для знаходження новонародженої дитини разом з матір'ю, що відбуває покарання у виді обмеження чи позбавлення волі, забезпечити повний догляд і виховання дитини в умовах місця відбування покарання дуже важко.

Ось чому згідно зі ст. 83 КК засуджених до обмеження волі або до позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, суд може звільнити від відбування покарання в межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною трирічного віку. Це є своєрідний іспитовий строк.
Звільнення в такому разі є правом, а не обов'язком суду. Приймаючи рішення, він враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, характер участі в ньому засудженої, її поведінку до і після вчинення злочину і під час відбування покарання.
Обов'язковою умовою позитивного рішення суду є те, що засуджена повинна мати сім'ю або родичів, що дали згоду на спільне з нею проживання, або яка має можливість самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини (наявність житла, професії, на яку є попит, тощо).
Вказаний інститут звільнення ні за яких умов не може бути застосований до засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини. Скажімо, засуджена за контрабанду (ст. 201 КК), яка є тяжким злочином, до 5 років позбавлення волі жінка, може бути за рішенням суду звільнена від відбування покарання на підставі ст. 83 КК, до засудженої за цей злочин на строк більше п'яти років вказана стаття застосована бути не може.

Після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті суд залежно від поведінки засудженої може прийняти такі рішення: 1) звільнити жінку від покарання (при позитивній поведінці);
замінити покарання більш м'яким покаранням, тобто будь- яким більш м'яким покаранням, ніж те, від відбування якого була звільнена жінка (у випадках, коли вона стала на шлях виправлення); 3) направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком. Але й в цьому випадку суд може повністю або частково зарахувати у строк відбування покарання час, протягом якого засуджена не відбувала покарання.
Контроль за поведінкою звільнених від відбування покарання жінок здійснюється органом кримінально-виконавчої системи за місцем їх проживання.
Якщо контролюючий орган встановить, що засуджена, яка була звільнена від відбування покарання протягом строку звільнення: 1) відмовляється від дитини; 2) передала її у дитячий будинок;
зникла з місця проживання; 4) ухиляється від виховання дитини, догляду за нею; 5) систематично (тобто не менше трьох разів) вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення, він входить з поданням до суду про направлення засудженої для відбування покарання, призначеного за вироком.
Суд може погодитись з таким поданням і прийняти відповідне рішення.
Якщо в період звільнення від відбування покарання засуджена вчинила новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 КК (ч. 6 ст. 83 КК).

 

38.

На підставі закону України про амністію або акта про помилування засуджений може бути повністю або частково звільнений від основного і додаткового покарання, а також засудженому може бути замінено покарання або не відбуту його частину більш м’яким покаранням.
Амністія і помилування - складові частини міжгалузевого правового інституту вибачення державою осіб, які вчинили злочинні діяння з повним або частковим анулюванням правових наслідків вчиненого злочину, яке здійснюється у судовому або поза- судовому порядку. Існуванням цього інституту, який передусім має кримінально-пра- вове значення, слід завдячувати принципам гуманізму й економії кримінально-правової репресії.
Амністію і помилування слід відрізняти від реабілітації - проголошення невинуватості осіб, несправедливо репресованих у судовому або позасудовому порядку, із поновленням їх прав.

39.

1. Помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи.

2. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.

1. Помилування - це індивідуальне державно-владне веління у формі вибачення особи, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості. При цьому лише у виняткових випадках може бути помилувано особу, до якої раніше було застосовано амністію, помилування, умовно-дострокове звільнення від покарання чи заміну невідбутоі частини покарання більш м'яким, відстрочку виконання вироку, якщо вони до погашення або зняття судимості знову вчинили умисний злочин. Розгляд клопотань про помилування засуджених, які не стали на шлях виправлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, а також клопотань осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини, здійснюється лише за наявності надзвичайних обставин. Але загалом надія на помилування - важливий стимул для виправлення. Особливо це стосується засуджених до довічного позбавлення волі.

На відміну від амністії акт помилування не розрахований на невизначену кількість випадків використання і є персоніфікованим актом одноразового застосування права щодо конкретної особи або групи індивідуально зазначених в указі Президента осіб.

2. Як і амністія, помилування у КК розглядається як підстава звільнення і від кримінальної відповідальності (ст. ст, 44 і 85), і від покарання (ст. 87). При цьому реальна правозастосовча практика, як правило, зорієнтована на непов'язане із звільненням від кримінальної відповідальності помилування засуджених, яке здійснюється у вигляді: 1) заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк (згідно з ч. 2 ст87 - на строк не менше двадцяти п'яти років); 2) повного або часткового звільнення від відбування інших, крім довічного позбавлення волі, видів основного, а також додаткового покарання; 3) заміни інших, крім довічного позбавлення волі, видів основного, а також додаткового покарання або його невідбутоі частини більш м'яким покаранням.

2. Помилування здійснюється Президентом України. Коло осіб, які мають право клопотати про помилування, порядок підготовки матеріалів для розгляду цих клопотань, повноваження Управління з питань помилування Адміністрації Президента України і Комісії при Президентові України у питаннях помилування визначаються Положенням про порядок здійснення помилування.

 

45-47

Підставою застосування давності виконання обвинувального вироку є поглинаюча сила часу, протягом якого призначене покарання не було виконано, що зумовлює, як правило, втрату або істотне зменшення суспільної небезпеки засудженого та недоцільність виконання призначеного покарання.

Давність обвинувального вироку - це перебіг визначеного законом часу з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили і приведенням його до виконання, протягом якого покарання не було застосовано до засудженого і вирок залишився невиконаним.

Давність виконання обвинувального вироку застосовується за наявності трьох умов: 1) закінчення передбачених ч. 1 ст. 80 КК строків давності; 2) неухилення засудженого від відбування покарання (відсутній перебіг давності); 3) невчинення засудженим до закінчення передбачених законом строків давності нового середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину (відсутнє переривання давності).

Підставою виконання покарання вважається набрання обвинувальним вироком суду законної сили. Початком виконання покарання вважається день набрання обвинувальним вироком чинності, а кінцевим - день закінчення його виконання. Тривалість часу давності обвинувального вироку залежить, з одного боку, від виду призначеного судом покарання, а з другого - від ступеня тяжкості вчиненого злочину і тривалості строку засудження до такого виду покарання, як позбавлення волі.

Особа звільняється від відбування покарання (ч. 1 ст. 80 КК), якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки:

1) два роки - у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі засудження до покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

3) п'ять років - у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років - у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад п'ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

5) п'ятнадцять років - у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

Строки давності щодо додаткових покарань, говориться у ч. 2 ст. 80 КК, визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.

За наявності певних обставин, що залежать від самого засудженого, перебіг давності виконання призначеного покарання зупиняється (ч. 3 ст. 80) або переривається (ч. 4 ст. 80 КК).

Перебіг давності виконання призначеного вироком суду покарання зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. Ухилення від відбування покарання може бути вчинено різним способом (втеча з місця позбавлення волі, постійна зміна місця проживання, зміна зовнішності засудженого, проживання за чужими або підробленими документами тощо). У цьому випадку перебіг давності відновлюється з дня з'явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. При цьому строки, що минули з часу ухвалення засудженого від відбування покарання до моменту його затримання або з'явлення для відбування покарання, в строк давності не зараховується. Більше того, у цьому випадку строки давності, передбачені пп. 1-3 ч. 1 ст. 80 КК, подвоюються.

Перебіг строків давності виконання обвинувального вироку переривається, якщо до закінчення строків, зазначених у ч. 1 і 3 ст. 80 КК, засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину.

Разом з тим у даному випадку, як і у випадку звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК), законом визначено особливий порядок застосування давності виконання обвинувального вироку до особи, засудженої до довічного позбавлення волі. Відповідно до ч. 5 ст. 80, питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом.

Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі на певний строк. Нагадаємо, що, за нормами міжнародного права, незалежно від часу вчинення злочину строки давності не застосовуються до військових злочинців, які порушили закони та звичаї війни, злочинів проти миру та безпеки людства незалежно від того, були вони вчинені під час війни або в мирний час, а також за злочин геноцид.

Ці положення міжнародного права викладені в ч. 6 ст. 80 КК, за якою давність не застосовується у разі засудження за злочини проти миру та безпеки людства, а саме: планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни (ст. 437 КК), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК), застосування зброї масового знищення (ст. 439 КК), геноцид (ч. 1 ст. 442 КК).

 

48-51

У ст. 84 КК йдеться про три різновиди звільнення від покарання за хворобою.

Перший різновид звільнення від покарання за хворобою стосується особи, яка під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Така хвороба позбавляє засудженого спроможності свідомо сприйняти й оцінити застосоване до нього покарання. Особі, яка під час відбуття покарання захворіла на психічну хворобу, властиві всі ознаки юридичного і медичного критеріїв неосудності. Але вона не може бути визнана неосудною, оскільки неосудність особи кримінальний закон пов'язує з моментом вчинення суспільно небезпечного діяння. У випадку, що розглядається, йдеться про особу, яка вчинила злочин у стані осудності, але потім, під час відбування покарання за вчинений злочин, захворіла на психічну хворобу, Таке звільнення є обов'язковим. Суддя у цьому випадку, враховуючи висновок лікарської комісії про захворювання особи, що відбуває покарання, на психічну хворобу, виносить на підставі ч. 1 ст. 84 КК постанову про звільнення такої особи від подальшого відбування покарання. До такої особи за призначенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Залежно від характеру та тяжкості психічного захворювання, тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням ступеня небезпечно хворого для себе або інших осіб, суд може на підставі ч. 1 ст. 94 КК застосувати до такої особи один із видів примусових заходів медичного характеру, а саме: надання амбулаторної психічної допомоги в примусовому порядку або поміщення у психіатричний заклад і лікування у примусовому порядку.

Якщо, зазначається у ч. 6 ст. 94 КК, не буде визнано за необхідне застосувати до психічно хворого примусові заходи медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Другий різновид звільнення від покарання стосується особи, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на тяжку (не психічну) хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання. Суд у цьому випадку, може, але не зобов'язаний звільнити від покарання або від подальшого його відбування особу, що захворіла на тяжку хворобу з урахуванням не лише тяжкості захворювання, а й усіх обставин справи.

При вирішення цього питання суд має враховувати, зокрема, характер захворювання і його небезпеку для життя або здоров'я особи за висновком лікарської комісії або лікувально-медичної експертизи, тяжкість вчиненого злочину та дані, що характеризують особу, яка захворіла на тяжку хворобу. На підставі аналізу усіх цих обставин суд виносить постанову про звільнення особи від покарання за хворобою або про відмову від такого звільнення. При звільненні від покарання особи, яка має тяжке захворювання, суд може на підставі ст. 96 КК застосувати до такої особи примусове лікування.

У разі одужання особи, яка була звільнена від покарання за хворобою, така особа (ч. 4 ст. 84 КК) повинна бути направлена для відбування покарання, якщо не закінчився строк давності кримінальної відповідальності або строк давності виконання обвинувального вироку, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до особи було застосоване примусове лікування, зараховується в строк покарання.

Третій різновид звільнення від покарання стосується військовослужбовців, які, будучи засудженими до таких видів покарання, як службове обмеження для військовослужбовців, арешт, які військовослужбовці відбувають на гауптвахті або у вигляді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, були визнані непридатними до військової служби за станом здоров'я. Цей різновид звільнення від покарання є обов'язковим. Суд за наявності висновку лікарської комісії про непридатність зазначених військовослужбовців до військової служби за станом здоров'я зобов'язаний звільнити їх від покарання.

 

52.

На підставі закону України про амністію або акта про помилування засуджений може бути повністю або частково звільнений від основного і додаткового покарання, а також засудженому може бути замінено покарання або не відбуту його частину більш м’яким покаранням.
Амністія і помилування - складові частини міжгалузевого правового інституту вибачення державою осіб, які вчинили злочинні діяння з повним або частковим анулюванням правових наслідків вчиненого злочину, яке здійснюється у судовому або поза- судовому порядку. Існуванням цього інституту, який передусім має кримінально-пра- вове значення, слід завдячувати принципам гуманізму й економії кримінально-правової репресії.
Амністію і помилування слід відрізняти від реабілітації - проголошення невинуватості осіб, несправедливо репресованих у судовому або позасудовому порядку, із поновленням їх прав.

 

Амністія (від грец. Amnestia — забуття, прощення) — це акт законодавчої влади, який приймається Верховною Радою України як закон і яким повністю або частково звільняються від кримінальної відповідальності і покарання певні категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.

Амністія оголошується законом про амністію, який приймається відповідно до положень Конституції України, Кримінального кодексу України та Закону України від 1 жовтня 1996 р. (із змінами і доповненнями) "Про застосування амністії в Україні".
Згідно з ч. 3 ст. 92 Конституції амністія оголошується Законом України, тобто знаходиться у компетенції Верховної Ради України.
Питанням амністії присвячені ст. 44, 85, 86 КК, п. 4. ч. 1, ч. 2, 3, 5 ст. 6 КПК, а також ст. 152, ч. 1 ст. 154 КВК.
Таким чином, треба вважати, що амністія є комплексним інститутом державного, кримінального й кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого права.
Приймаючи рішення про амністію, держава підкреслює гуманістичний напрям у своїй внутрішній політиці, дає можливість певним категоріям злочинців відчути піклування про себе і не допускати вчинення злочинів у майбутньому.
Акт амністії не змінює і не відміняє кримінальний закон, що передбачає відповідальність за діяння, вчинене амністованою особою. Амністія не кидає тіні на законність і обґрунтованість вироку, винесеного такій особі, не реабілітує її.
Акт амністії поєднує в собі звільнення як від кримінальної відповідальності, так і звільнення від покарання (ст. 44, 85, 86 КК, ст. 1 Закону від 1 жовтня 1996 р.).
Амністія згідно з прийнятим законом розповсюджується на певні категорії осіб (тобто має не персоніфікований характер), які на думку законодавців, заслуговують на застосування до них цього акту. Категорії цих осіб і умови їх звільнення визначаються в кожному акті про амністію окремо.
Акт амністії приймається з нагоди певної знаменної події в житті держави ("День незалежності" тощо). Закон про амністію не може прийматися частіше одного разу протягом календарного року (крім так званих умовних амністій).

У всіх випадках не підлягають амністії:

особи, яким смертну кару (призначену у часи, коли вона була передбачена законом) в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і особи, засуджені до довічного позбавлення волі;
особи, що мають дві і більше судимості за вчинення умисних тяжких і особливо тяжких злочинів;
особи, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах;
особи, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого злочину (крім злочинів, передбачених у п. 3) і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.
Законом про амністію може бути передбачено:
повне звільнення зазначених у ньому осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання (як основного, так і додаткового);
часткове звільнення зазначених у ньому осіб від відбування призначеного судом покарання (як основного, так і додаткового);
заміна засудженим покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням (ч. 3 ст. 86 КК).
У першому випадку така амністія зветься повною, у другому і третьому — частковою.
Судимість законом про амністію не знімається. Це питання вирішується на підставі ст. 88-91 КК із врахуванням фактично відбутого покарання.
Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно (маються на увазі ті злочини, по яких особи, що їх вчинили, підлягають амністії). Амністія не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються (див. розділ "Множинність злочинів"), якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. Наприклад, якщо людина незаконно зберігала вибухові речовини (ч. 1 ст. 263 КК), і на осіб, які вчинили цей злочин, з певної дати була оголошена амністія, то продовження зберігання цих речовин означає, що амністія на цей злочин не поширюється.

Законом передбачена ще так звана умовна амністія, яка практично не застосовувалася. Її суть сформульована таким чином: "У виняткових випадках, з метою припинення суспільно небезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширено на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених в законі про амністію" (ч. 2 ст. 4 Закону від 1 жовтня 1996 р.).
На вже виконане до вступу в силу закону про амністію покарання майнового характеру (конфіскація майна, штраф) цей акт не поширюється. У той же час амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду (йдеться про необхідність подальшого виконання амністованим його обов'язків, що випливають із задоволеного судом цивільного позову, пов'язаного із вчиненням злочину).
Остаточне рішення у справах конкретних осіб, що підпадають під амністію, приймає суд. Він приймає рішення, впевнившись, що особа відповідає всім вимогам, які сформульовані в законі про амністію.
Якщо акт амністії вступає в силу, коли справа знаходиться у стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання (ч. 2 ст. 6 КПК). Закриття справи за актом амністії не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку (ч. 3 ст. 6 КПК).

 

54,56-60

КК України передбачає чотири види звільнення від покарання неповнолітніх: 1) звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 104); 2) звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105); 3) звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 106); 4) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 107).

1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх за загальними в своїй основі положеннями, визначеними у ст. 75-78 КК, відносно всіх видів засуджених та за спеціальними положеннями щодо особливості звільнення неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням, викладеними в ст. 104 КК.

Стаття 104 КК передбачає: 1) звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосовано до неповнолітнього лише у разі його засудження до арешту або позбавлення волі; 2) у разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.

2. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру можливе, відповідно до змісту ст. 105 КК, за наявності таких ознак: 1) вчинення непов