Інші екологічні права громадян

Право громадян на участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської еко­логічної експертизи (п. «є» ст. 9 Закону України «Про охорону на­вколишнього природного середовища») передбачає різні форми ре­алізації цього права, що стосуються участі громадян у проведенні громадської екологічної експертизи. Ця експертиза може здійсню­ватися в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обґрунтування, за ініціативою громадських організацій чи інших громадських формувань (ст. 16 Закону України «Про екологічну експертизу»). Зокрема, правові засади залучення громадян до обго­ворення матеріалів планування, будівництва та/або реконструкції різних об'єктів, в тому числі об'єктів підвищеної небезпеки, виз­начені законами України «Про планування та забудову територій», «Про об'єкти підвищеної небезпеки».

Згідно зі ст. 11 Закону України «Про екологічну експертизу» участь громадськості в процесі екологічної експертизи здійснюється у формах: виступів у засобах масової інформації; подання письмових зауважень, пропозицій і рекомендацій; включення представників громадськості до складу експертних комісій, груп по проведенню екологічної експертизи.

Це означає, що громадяни: по-перше, можуть самостійно про­водити екологічну експертизу (саме тому така форма екологічної експертизи називається громадською); по-друге: з метою врахуван­ня громадської думки суб'єкти екологічної експертизи зобов'язані організовувати публічні слухання або відкриті засідання (ор­ганізація громадських слухань щодо запланованих проектів, які підлягають державній екологічній експертизі); по-третє: представ­ники громадськості можуть бути включені до складу експертних комісій при проведенні державної екологічної експертизи.

Громадська екологічна експертиза об'єктів може проводитись перед державною експертизою, одночасно з нею, після її прове­дення, тобто у будь-який час, коли виникає інтерес у громадсь­кості для визначення оцінки впливу об'єкта на навколишнє при­родне середовище.

З метою інформування населення та узгодження дій з іншими об'єднаннями громадян суб'єкти громадської екологічної експер­тизи оголошують через засоби масової інформації заяву про прове­дення громадської екологічної експертизи, в якій зазначаються відомості про склад громадського еколого-експертного формуван­ня, перелік спеціалістів, залучених до участі в експертизі, об'єкт екологічної експертизи, строки її проведення. З метою врахування вимог Орхуської конвенції ООН про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуд­дя з питань, що стосуються навколишнього середовища, доцільно захищати в судовому порядку відмови засобів масової інформації від опублікування заяви про проведення громадської екологічної експертизи, якщо така відмова не достатньо обгрунтована.

Заява про проведення громадської екологічної експертизи по­дається також до відповідної ради, органів державної виконавчої влади та державної екологічної експертизи (ст. 41 Закону України «Про екологічну експертизу»). Заявницький характер громадської екологічної експертизи є певною гарантією того, що громадським експертам буде надано повне сприяння у проведенні експертизи, ніхто не втрутиться у процес їх перевірки будь-яких об'єктів тощо (статті 28—30 Закону України «Про екологічну експертизу»). А от­же, відповідна рада, орган державної виконавчої влади та держав­ної екологічної експертизи повинні формально прийняти таку за­яву, погодитися на проведення громадської екологічної експерти­зи та всіляко сприяти у її проведенні. Залишення заяви про проведення громадської екологічної експертизи без розгляду, незадово­лення заявних вимог, відмова у проведенні громадської екологічної експертизи можуть бути оскаржені до суду, до органів прокурату­ри. Оскарженню підлягають й інші протиправні дії: незаконне втручання будь-кого у проведення екологічної експертизи; надан­ня свідомо неправдивих відомостей про екологічні наслідки діяль­ності об'єктів екологічної експертизи; порушення порядку прове­дення екологічної експертизи (ст. 33—46, 50 Закону України «Про екологічну експертизу»).

Частина друга ст. 42 Закону України «Про екологічну експерти­зу» передбачає, що висновки громадської екологічної експертизи можуть враховуватися при проведенні державної екологічної екс­пертизи, а також органами, що приймають рішення про реалізацію об'єкта експертизи. Проте з урахуванням вимог Орхуської кон­венції, а також ст. 11 Закону України «Про екологічну експертизу» висновки громадської екологічної експертизи як відповідна форма громадської думки щодо об'єкта експертизи обов'язково має бути врахована при прийнятті остаточного рішення по такому об'єкту.

При цьому доцільно враховувати, що Орхуська конвенція пе­редбачає участь громадськості й на більш ранніх стадіях еко­логічної експертизи, а саме: на стадії оцінки впливу об'єкта, що підлягає реалізації, на стан навколишнього природного середовища. Така оцінка впливу викладається у Заяві про екологічні наслідки діяльності відповідно до вимог, встановлених статтями 35 та 36 За­кону України «Про екологічну експертизу». Запровадження такої процедури базується передусім на принципі гласності екологічної експертизи (ст. 10 Закону України «Про екологічну експертизу») та принципі гарантування безпечного для життя та здоров'я навко­лишнього природного середовища (ст. 6 цього закону). Недодер­жання цих вимог також може бути оскаржено громадськістю до вищестоящих органів державної виконавчої влади, місцевого само­врядування чи безпосередньо до суду.

Відповідно до вимог ст. 13 Закону України «Про екологічну ек­спертизу» представники громадськості, а саме фахівці у відповідних сферах знань можуть залучатися до проведення дер­жавної екологічної експертизи. При цьому на них поширюються вимоги розділу IV Закону України «Про екологічну експертизу».

Право громадян на об'єднання в громадські природоохоронні фор­мування. Це право виступає гарантією багатьох інших екологічних

прав: права на участь у проведенні громадської екологічної експер­тизи; права на участь у розробці та здійсненні природоохоронних заходів; права на участь в обговоренні будь-яких проектів, рішень, державних програм тощо.

Громадські природоохоронні формування можуть відповідно до своїх статутів, положень брати участь в екологічному вихованні та екологічній освіті, в екологічному інформуванні, у здійсненні гро­мадського контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища, виступати позивачами у справах щодо захисту еко­логічних прав їхніх членів.

Принципи реалізації цього права базуються на положеннях Конституції України та Закону України «Про об'єднання грома­дян» від 16 червня 1992 р., а саме: на добровільності громадян об'єднуватися у такі формування; на рівноправності їхніх членів; на єдності екологічних інтересів членів такого формування; на сво­боді вибору напрямів екологічної діяльності; на спільності ре­алізації та захисту екологічних прав громадян.

Реалізується дане право шляхом волевиявлення певного кола громадян на об'єднання в екологічне формування. Здійснюється це на загальних зборах, на яких схвалюються мета, завдання такого об'єднання, що в свою чергу фіксується в статуті чи положенні про нього.

Легалізація екологічних об'єднань громадян здійснюється шля­хом повідомлення через засоби масової інформації про його засну­вання та державної їх реєстрації. При цьому на органи держави по­кладається обов'язок сприяти громадянам у легалізації та реєстрації їх об'єднань, а також у реалізації напрямів екологічної діяльності. Відмова у реєстрації таких об'єднань без поважних на те причин підлягає оскарженню в судові органи.

В Україні існує кілька загальнонаціональних громадських при­родоохоронних організацій, які впливають на реалізацію державної екологічної політики. Серед них — Українське товариство охорони природи, Українська екологічна асоціація «Зелений світ», політич­на Партія зелених України та інші.

Право громадян на здійснення загального та спеціального викори­стання природних ресурсів. За своїм змістом це право складається з двох відносно самостійних можливостей громадян: права загально­го використання природних ресурсів та права спеціального вико­ристання природних ресурсів. Правовими формами таких можли

востей є права землекористування, водокористування, лісокорис­тування, надрокористування тощо.

Правовими ознаками права загального використання природ­них ресурсів є:

загальнодоступність усіх природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб людини — оздоровчих, рекреаційних, естетичних, культурно-освітніх, виховних, матеріальних та інших;

відсутність спеціальних дозволів на таке користування та йо­го безоплатність;

відсутність необхідності закріплення природних ресурсів чи їх частин за конкретними особами.

Так, на засадах права загального використання природних ре­сурсів людина дихає свіжим повітрям; купається, здійснює люби­тельське та спортивне рибальство у водоймах загального користу­вання, відпочиває на берегах водойм, задовольняє питні потреби; вільно перебуває в лісах, збирає для власних потреб лікарські рос­лини, гриби, ягоди, горіхи, іншу лісову рослинність там, де це не заборонено; на земельних ділянках, що знаходяться на праві влас­ності чи праві користування, використовує загальнопоширені ко­рисні копалини (пісок, глину, гравій); переміщається дорогами за­гального користування, відпочиває у парках, скверах тощо. Такі можливості передбачені передусім ст. 13 Конституції України та нормами природоресурсового права: Земельним, Водним, Лісовим кодексами України, Кодексом України про надра, законами Украї­ни «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про курорти» таін.

Гарантіями захисту цих прав є заборони щодо недопущення їх порушення шляхом влаштування перешкод у доступі до водойм за­гального користування, забудові шляхів загального користування, зміни цільового призначення парків, скверів, інших об'єктів рек­реаційного призначення тощо. З часів римського права відомі зе­мельні сервітути, які й у сучасний період застосовуються в цивільному праві і означають право обмеженого користування чу­жою земельною ділянкою для забезпечення проходу і проїзду че­рез сусідню земельну ділянку до власної або з метою доступу до природних ресурсів загального користування. У деяких країнах за­боронено куріння тютюну у місцях загального користування, оскільки його дим шкідливіший для тих, хто не курить, ніж для любителів куріння.

Інколи на практиці для захисту права загального використання природних ресурсів може бути застосований так званий негатор-ний позов, який доцільно розглядати як засіб усунення перешкод, що перешкоджають громадянам — власникам даного права — ко­ристуватися ним для задоволення своїх різноманітних потреб у га­лузі екології. При цьому важливо в судовому процесі обґрунтову­вати захист цього права саме з позиції необхідності його реалізації на засадах загальнодоступності природних ресурсів кожному гро­мадянину, безпосереднього його зв'язку з правом на безпечне довкілля.

Право спеціального використання природних ресурсів характе­ризується:

наявністю спеціальної правосуб'єктності, тобто: досягнення віку, згідно з яким за законодавством досягається повноліття (18 років, хоч у окремих випадках може бути й 16 років — для чле­на фермерського господарства); реєстрація особи як суб'єкта підприємницької чи іншої діяльності тощо;

платністю використання природних ресурсів (у випадках, визначених законодавством, — безоплатність);

відособленістю використання природного ресурсу (виділення його в натурі (на місцевості), закріплення за конкретною особою;

обов'язковістю одержання спеціальних дозволів (ліцензій, лісорубних квитків (ордерів), лісових квитків, відстрілочних кар­ток, державних актів на право власності чи право користування то­що);

державною реєстрацією таких дозволів;

метою права спеціального використання природних ресурсів є здійснення господарської та іншої діяльності.

Право спеціального використання природних ресурсів здійснюється у двох формах: на праві власності та на праві корис­тування природними ресурсами. Відповідно до цього залежить ре­жим використання тих чи інших природних ресурсів.

За своїм змістом право спеціального використання природних ресурсів — це сукупність прав та обов'язків природокористувачів, які визначені відповідно у земельному, водному, лісовому, надро­вому, фауністичному, атмосфероохоронному та іншому законо­давстві.

Порушеннями права спеціального використання природних ре­сурсів можуть бути різні протиправні дії чи бездіяльність:

порушення строків розгляду заяв громадян і вирішення пи­тань про передачу та надання земельних ділянок;

самовільне зайняття земельних ділянок, що знаходяться на праві власності чи праві користування громадян;

псування сільськогосподарських та інших земель громадян, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, вироб­ничими відходами і стічними водами;

знищення межових знаків (ст. 211 Земельного кодексу Ук­раїни);

самовільне захоплення водних об'єктів, що знаходяться у ко­ристуванні громадян;

забруднення та засмічення таких вод;

пошкодження водогосподарських та інших споруд і пристро­їв, що належать громадянам, порушення режиму їх експлуатації та встановлених режимів їх роботи (ст. 110 Водного кодексу України);

знищення або пошкодження лісу, що знаходиться в користу­ванні громадян внаслідок підпалу або недбалого поводження з во­гнем, або внаслідок його забруднення хімічними та радіоактивни­ми речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними водами, іншими шкідливими речовинами, підтоплення такого лісу, осушення та інші види шкідливого впливу (ст. 98 Лісового кодек­су України);

порушення порядку надання об'єктів тваринного світу в ко­ристування та інше.

Правовими методами захисту такого права є:

визнання за суб'єктом його права, наприклад, приватизації земельної ділянки;

відновлення становища, яке існувало до порушення права, припинення дій, які порушують право;

присудження до виконання обов'язку відшкодувати шкоду в натурі;

припинення або зміна правовідносин;

стягнення завданих збитків із осіб, які порушили право;

визнання незаконним акта державного органу управління або місцевого самоврядування, коли таким актом порушено право.

Право на одержання екологічної освіти. Розв'язання багатьох екологічних проблем не можливе без розуміння особливостей про­цесів, які відбуваються у сфері взаємовідносин суспільства і при­роди. Тому в сучасних умовах одним із напрямів державної еко­логічної політики є посилення екологічної, в тому числі правової, освіти, культури і науки, що передбачає розширення мережі спеці­альних закладів освіти, спроможних організувати одне з екологіч­них прав громадян1. Це право є складовою частиною консти­туційного права на освіту (ст. 53 Конституції України) та закріпле­не у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Механізм реалізації цього права визначено у спе­ціальних законах освітянської сфери: «Про освіту», «Про дошкіль­не виховання», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту» та ін.

Право на екологічну освіту може бути реалізоване на формаль­ному (в дошкільних виховних закладах, у школах, ліцеях, колед­жах, інститутах, університетах, академіях тощо), неформальному

(шляхом самоосвіти, через засоби масової інформації, бібліотеки, клуби, гуртки тощо) та контрактному рівнях.

Право громадян на участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища реалізується у бага­тьох формах, визначених законодавством. Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також місцевого самоврядування під час розробки державних екологічних програм залучають громадськість до їх підготовки шляхом опри­люднення проектів державних екологічних програм для їх вивчен­ня громадянами, підготовки громадськістю зауважень та пропо­зицій щодо запропонованих проектів, проведення публічних слу­хань стосовно екологічних програм.

Відповідно до Указу Президента України «Про День довкілля» громадяни можуть брати участь в озелененні населених пунктів, очищенні територій від сміття, проводити роботи по відновленню, відтворенню природних ресурсів у випадках аварій, катастроф, здійснювати інші природоохоронні заходи.