ІІ. Методологічні засади, підходи, принципи, критерії

Головна та основоположна мета даної Концепції - створення інноваційної діяльності з організації вивчення православної культури в системі дошкільної та загальної середньої освіти на підставі добровільного бажання батьків учнів - базується на положеннях Конституції України, у преамбулі якої зафіксована присутність особистості Творця (Бога) як суб’єкта відносин з усією соціальною ієрархією (від особистості громадянина до народу в цілому) української держави: «…усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями…». Наведений текст указує на наше розуміння ролі й місця Бога, як суб’єкта відносин, а саме Владики, який виносить оцінку і вершить суд над нашими думками, словами та діями.

Далі, у вищому законодавчому акті країни розміщено два положення, особливо важливі в контексті Концепції. Перше з цих положень проголошує: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви» (Конституція України. Розділ II, ст. 35). Згадані тези митрополита Филипа до депутатів Верховної Ради доводять, що «відділення» не містить заборони на співпрацю Церкви з національною системою освіти і вже точно не заперечують необхідності і побудові навчально-виховної роботи на засадах православної культури. Тим більше в тій-таки Конституції України є така норма: «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (Конституція України. Розділ I, ст. 11).

Далеко не одразу, але врешті-решт незалежна Українська держава почала вирішувати проблеми духовно-морального виховання зростаючого покоління, а саме на початку XXI ст., коли були ухвалені Указ Президента України і Розпорядження Кабінету Міністрів України про заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР щодо релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій (2002 р.). Знадобилося ще кілька років, аби виник такий надзвичайно важливий наказ Міністерства освіти і науки України «Про вивчення в початкових класах факультативних курсів з етики віри і релігієзнавства», і потім, у наступні роки, з’явилися інші документи, які визначають концептуальні засади вивчення предметів духовно-морального спрямування в загальноосвітніх навчальних закладах (курси «Етика», «Основи християнської етики», «Основи релігійної етики») (2005 р.). І в наступні роки були обнародувані вже численні на даний момент програми предметів духовно-морального циклу в загальноосвітніх школах України. Таким чином, можна констатувати, що на сьогодні молода незалежна Українська держава в особі її системи освіти стала тим, хто поряд з іншими суспільними інститутами взяв на себе задачу кваліфіковано задовольняти потребу суспільства у встановленні релігійної компетентності зростаючого покоління, іноді в загальному плані, коли предметом розгляду є релігійні історія та етика, іноді в більш конкретному плані, коли предметом розгляду виступає, наприклад, християнство, його історія і вчення, а також християнська етика.

Крім зазначених документів, необхідно звернути увагу на ті, що складені як концептуальні, а з них перед усім на Рішення Колегії Міністерства освіти і науки України від 29.06.2006 р. (Протокол № 8/1-2) «Про концептуальні засади вивчення в загальноосвітніх навчальних закладах предметів духовно-морального спрямування», в якому стверджується: «Головними завданнями предметів духовно-морального спрямування є:

ознайомлення учнів із загальнолюдськими цінностями та формування особистості учня на основі науково-філософської та християнської (мусульманської, іудейської тощо) духовної, моральної і культурної традиції;

виховання свідомої, вільної та відповідальної особистості, здатної жити і творити в сучасному демократичному суспільстві;

творення належних умов для глибшого самопізнання, розкриття та реалізації своїх творчих здібностей і таланту в позитивному річищі.

Організація вивчення предметів духовно-морального спрямування здійснюється з урахуванням побажання батьків, учнів, педагогів, накопиченого досвіду викладання відповідних курсів, наявності належної кадрової і методичної бази, місцевих умов».

Даний документ цілком справедливо вказує, по-перше, на дві взаємопов’язані сторони єдиного процесу освіти – навчання і виховання, – і пропонує спиратися на духовно-моральний компонент формування особистості дитини в обох цих процесуальних аспектах освіти, а не, припустимо, тільки в навчанні, у культурологічному ознайомленні.

По-друге, мова йде ще і про щось більше: про створення належних умов, в яких зростаюче покоління здатне розвити й реалізувати свій творчий потенціал на підставі засвоюваних духовно-моральних знань, умінь, навичок (цілі навчання) і цінностей (цілі виховання), тобто практично задача вбачається у створенні сприятливого середовища, в якому тільки й може засвоюване перейти з зовнішнього плану у внутрішній для людини, яка розвивається, і закріпитися в ньому досвідним шляхом.

Нарешті, по-третє, тут, як і в попередніх та наступних Законах «Про освіту», «Про загальну середню освіту», Національну доктрину розвитку освіти, долається застаріле ставлення до знань, умінь, навичок як кінцевих цілей освітнього процесу, що на ділі є найважливішим засобом досягнення генеральної освітньої мети – повноцінного розвитку особистості.

Справді, встановлення компетентності у будь-чому, в тому числі в області релігійно-моральної культури, вимагає цілісності й повноцінності освіти, що й передбачають уже деякі з останніх за часом програм предметів духовно-морального циклу. Так, наприклад, у навчальній програмі для загальноосвітніх шкіл «Основи християнської етики (1 – 11 класи)», підготовленої Київським університетом ім. Бориса Грінченка і рекомендованої Міністерством освіти і науки України (протокол 1/ІІ-6347 від 13 липня 2010 року), про компетентність у пояснювальній записці повідомляється таке:

«Компетентнісний підхід передбачає аксіологічну, мотиваційну, рефлексивну, когнітивну, операційно-технологічну та інші складові результатів навчання основ християнської етики, що відображають набуття не лише знань, навичок і умінь, а й досвіду емоційно-ціннісного ставлення до себе, батьків, інших людей, довколишнього світу у світлі Біблії… Ключова компетентність учня має інтегративну природу, тому що її джерелом є різні сфери цієї діяльності: духовної, етичної, соціальної, інформаційної, екологічної тощо». Підкреслимо: «не лише знань, навичок і умінь, а й досвіду». І якого «досвіду»? «Досвіду емоційно-ціннісного ставлення до себе, батьків, інших людей, довколишнього світу у світлі Біблії».

Таким чином, ми бачимо, що процеси офіційно розпочаті в державній системі освіти понад десять років тому природно прийшли через отримання першого досвіду й осмислення його до необхідності поставити питання про розв’язання проблеми духовно-морального формування особистості зростаючого покоління ширше, ніж воно стояло на початку, а саме про створення там, де це можливо через низку умов, повноцінного виховного середовища у сфері української освіти, заснованої на православних цінностях як, з одного боку, традиційних для українського народу, але, з іншого, важко відновлюваних у відомій нам конкретно-історичній ситуації початку XXI ст.. Звідси перші спроби створити концептуальні документи з більш широкими, ніж досі, задачами: мова йде не тільки про запровадження окремих предметів духовно-моральної спрямованості, а й для бажаючих цього створення класів і шкіл з вивченням православної культури. В якості таких документів можна назвати «Концепцію духовно-морального виховання підростаючого покоління в освітніх закладах України», ухвалену на V Покровських міжнародних місіонерсько-просвітницьких читаннях (23-25 жовтня 2012 р.) і Резолюцію, ухвалену Всеукраїнською конференцією, «Педагогіка благочестя в освітньому просторі України» (5-6 квітня 2013 р.), причому в укладанні документів взяли участь як відомі клірики Церкви, так і педагоги-науковці і суспільні та державні діячі.

Ця одностайність державних діячів, педагогів і батьків нинішніх учнів загальноосвітніх шкіл краще за все говорить про назрілі переміни. Але ж досвід можна отримати тільки в реальному проживанні (а не заучуванні деяких фактів для відповіді вчителю) духовних цінностей як цінностей. А в даному випадку мова йде, кажучи словами святителя Феофана Затворника, про «те, аби мати Бога своїм Богом і себе усвідомлювати Божим». Головним у християнському вихованні – виховання двох ставлень: 1) до Бога як Бога і 2) до людини як Божої. Тому й головну нашу концептуальну ідею дуже просто виразити словами з Святого Письма: «Відступитися від злого і добре чинити» (Пс. 33:15). Те ж саме ми бачимо у практичній та теоретичній педагогіці, наприклад, у академіка Івана Дмитровича Беха: «Яка стратегія виникає? Відвернути дитину від того, що не личить їй з духовної сторони, і направити на дію, яка її підносить».

Іван Дмитрович вказує на цій рівень перетворення людини, саме духовний, і він розкриває необхідність змін у національній освіті, пропускаючи ці зміни через себе: «…чи ми зуміємо підняття людини не тільки до її земного життя з відповідними доброчинностями, чи ми на цьому і зупинимося. Хоча й зупинитися на відносинах „людина-людина” це теж велика справа. Але як говорив ап. Павло: від того, що буде людина добродійною серед людей – вінків слави у вічність вона не отримає.

Тепер, наша світська освіта займається саме цим горизонтальним (міжлюдським) рівнем, цими земними цінностями – доброчинностями і взаєминами, завдяки чому людина і стає людиною суспільною. Тому вводиться поняття „механізм соціалізації”. Ми повинні соціалізувати людину, щоб вона нормально функціонувала в колективі, у суспільстві в цілому. Основний механізм соціалізації – пристосування. Довгий час я вірив, що через соціалізацію, через механізм пристосування можна зробити людину добродійною, в світському розумінні слова. А нині переконався, що соціалізації замало, оскільки механізм пристосування обмежує дії людини. Цей механізм ставить людину в пасивну позицію – а це є один крок до маніпулювання. Тому слід шукати інші механізми. А це означає, що має відбуватися не лише соціалізація, а спрямоване виховання. Які ж його механізми? Вони вказані в Святому Письмі. Скрізь, що б ви не читали – робота людської душі. Тільки через повсякденну працю душі можна одухотворитися».

І ця одухотворяюча повсякденна праця душі можлива лише за умови, як наголошує Іван Дмитрович, на умовах формування у учнів не лише свідомості, а й самосвідомості, так що всі наші зусилля мають бути спрямовані саме на це, щоб розгорталась внутрішня діяльність дитини, щоб дитина вирішувала моральну, духовну задачу, прийняти чи не прийняти певну духовну цінність. Для цього треба позбутися духовного моралізаторства, а встановлювати духовне спілкування у сумісному рішенні проблеми, насичення думки своїми почуттями, підіймати до межових духовних вершин, зробити так, щоб звернення до любої цінності було одночасно зверненням до Бога. Механізм навіювання повинен підкріплятися формуванням духовного, морального, соціального розуму. За вірним словом Івана Дмитровича, найвище виховання – почуття віри, бо тільки глибина віри перетворює людину, і, чим раніше ми починаємо, тим більший успіх.

Доречно зазначити саме тут: віра не є лише якимсь уявленням про «речі незнайомі», а способом життя, самим життям віруючої в абсолютні цінності людини, тому саме у молодої особистості повинен виникнути власний досвід, який і є, за словами Л.С. Виготського, «основною базою педагогічної роботи».

Метою педагогіки благочестя є людина, яка усвідомила себе в сучасному глобалізованому світі членом українського народу, що консолідувався навколо православних цінностей, носієм яких він і є. Діалектично ми переводимо в процесі виховання план загальнонародного у план особистісний, а особистісне в загальнонародне, і цим ціннісним ядром є абсолютні цінності: Бог і Царство Боже, наближене до нас через Ісуса Христа (Мф. 4:17). Принципи повинні визначити основні напрямки досягнення мети. Безумовно, зазначеній меті можуть відповідати принципи такої (не безбожної) гуманістичної педагогіки, котра самоактуалізувала б у людині пошук у собі образу Божого і потяг до еволюціонування в умовах православної культури до подоби Божої. Зміст же педагогіки благочестя (знання, уміння, відносини, що проживаються в діяльності) визначається 2000-літнім досвідом Православ’я, накопиченим у багатьох поколіннях українців, який має бути переданий у тих чи інших умовах вихованцям для досягнення прийнятої ними у вільному виборі мети.

Православне виховання, яке суворо дотримується провідних принципів виховання — суб’єктності, цінності, цілісності – і передбачає саме цю мету – показати, актуалізувати, дати бажаючим з числа молодих, і не тільки молодих, людей засвоїти, напитатися загальною базисною цінністю нашої православної духовної спільноти, Христом, християнством, Православ’ям, саме як спільною цінністю нашої цивілізації, цінністю, рівнозначною існуванню, життю, буттю, ми – браття за духом, і це є наше Євангеліє в дії, Євангеліє, здійснюване відтепер свідомо, після найтяжчих випробувань. Кінцева мета православного виховання, яка, звичайно, не може бути досягнута миттєво, полягає у створенні повноцінних, системних умов для формування християнської моральності зростаючого покоління, яка характеризується в аксіологічному і деонтологічному аспектах як категорії добра (Христа заради) і обов’язків (православної людини). Добро цілком покладається у Христі як безумовно необхідне, а обов’язок (нести свій хрест, ідучи за Христом) як незаперечна вимога добра.

Святитель Феофан Затворник признавав, що «не можна визначити, коли людина приходить до свідомості себе християнином і самостійної рішучості жити по-християнськи. На ділі це буває у різному віці: в 7, 10, 15 років і пізніше», але у педагогічній діяльності, що розгортається на християнських основах, повинні і можуть бути враховані вже відомі на сьогодні особливості духовного становлення людини. Так, етапи духовного зростання, поширені на все життя людини, від народження до смерті, як вони визначені ігуменом Валерієм Ларичевим та іншими вчителями Церкви з невеликим нашим редагуванням, мають такий вигляд:

1. У найбільш ранньому дитинстві сприйняття світу як створіння Божого в максимальній повноті й пробудження в дитині реальності Бога – Творця світу (до 14-15 років);

2. Пізнання хреста у своєму покликанні й подолання внутрішніх і зовнішніх труднощів (починаючи з ранньої юності якась більш чи менш значна кількість років, може, і до кінця земного строку християнина);