Релігія — шлях людини до вічності

Значущість релігії не обмежується визначенням місця людини у світі. Адже індивіду потрібно не лише орієнтуватися у цьому світі, але й знати, для чого він існує. Більше того, людина не може жити лише одним днем. Тому вона розглядає себе як члена сім'ї, як складову народу, що живе століттями, як частину безмежного світу, що існує нескінченно. Іншими словами, людина визначає своє ставлення до всього нескінченного в часі та просторі, розуміючи його як одне ціле. Після визначення ставлення до цілого виникає ще одне, не менш важливе питання: чи є «життя після смерті».

Віра в безсмертя — відмітна риса людини. Безперечно, потреба продовжити життя біологічно закладена в усіх живих організмах. Отже, вона є необхідною складовою життя взагалі й людського зокрема. Однак думка про безсмертя — не просто біологічний феномен. Вона є й виявом духу, який інтуїтивно відчуває свою одвічну природу. Страх смерті, як стверджував один із героїв російського письменника Федора Достоєвського, зароджується в тілі тоді, коли духові лячний не стільки біль, скільки саме небуття, якому він усіма силами протистоїть. Людина мимоволі ніби виносить за дужки саму можливість свого зникнення: цій думці немає місця у свідомості. За словами 3. Фрейда, підсвідомо кожен із нас переконаний у власному безсмерті.

Тож віра в безсмертя є відмітною рисою людини, коли б і де б вона не жила і на якому б щаблі розвитку не перебувала. Ця віра завжди нерозривно пов'язана з релігією. На переконання німецького філософа Людвіга Фейєрбаха (1804—1872), віра з'являється лише тоді, коли ототожнюється з вірою в Бога. Тому кожна релігія намагалася дати своїм прибічникам посильне розв'язання проблеми сенсу життя, стати засобом досягнення вічності, назавжди пов'язати віруючих із буттям абсолютним.

Особливої переконливості концепція безсмертя набула в християнстві, що, мабуть, і стало однією з головних причин його світового утвердження і планетарного домінування.

Ідея безсмертя в християнстві. Основний зміст християнської ідеї безсмертя полягає в тому, що людина безсмертна як душа, якій притаманне потойбічне існування. Смерть не є знищенням життя взагалі, а тільки припиненням життя душі в тілі, яку людині дав Бог: «І сказав Бог: «Створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою...». І створив Бог людину з пороху земного і дихання життя вдихнув у ніздрі її, — і стала людина живою душею» (1Мт. 1:26; 2:7). Тобто все повертається на «стартові позиції»: тіло, стаючи порохом, повертається в землю, а душа (дух) як образ Божий повертається до того, хто дав її — до Бога. Звідси й ідея безсмертя душі.

Душа (у релігійній інтерпретації) — безплотна, духовна сутність, що визначає життєві стани і здібності людини.

Ідея безсмертя у християнстві значно глибша і ширша, ніж це може здатися на перший погляд. Безсмертна душа не заперечує світу, не заперечує й матеріального тіла, де перебуває під час свого земного життя. Вона лише прагне до його одухотворення, до спільного служіння вічному життю. Покидаючи тіло в момент смерті, душа чекає, аби знову поєднатися з ним у день спільного воскресіння. Отже, ідея безсмертя душі передбачає під вічністю душі й вічність тіла (хоча не в предметно-земній, та все ж у привабливій для людей формі). Тому людину тішить все, що співзвучне з бажанням уникнути смерті хоч би що там було.

У християнстві душа охоплює найсуттєвіші рівні людського буття — вона жадає, прагне, діє, сумнівається, мислить, почуває тощо. Завдяки такому універсалізму поняття «душа» наповнюється цілісним змістом і часто ототожнюється з поняттям «людина». Та і в Біблії слово «душа» часто вживається в розумінні «людина». Цьому значною мірою сприяє не лише синонімізація понять «душа» і «тіло» (людина), а й «душа» і «дух». У Святому Письмі християн «душа», «дух» — два аспекти однієї й тієї ж внутрішньої сутності людини, які нерозривні з її тілом, що є «...храм Духа Святого» (1Кор. 6:19). Тож поняття «душа» в Біблії синтезує й охоплює найважливіші аспекти життєдіяльності людини.

Релігійній ідеї індивідуального безсмертя інколи дорікають за нібито наявний у ній егоїзм, за недооцінку земного буття людини. Насправді ж християнство винятково високо цінує земне життя. Не випадково в Біблії так мало мовиться про потойбічне буття, а більше — життя плоті на землі, земні проблеми, хоча й в контексті майбутнього безсмертя душі. Людина в християнському баченні має не пасивно чекати вічності, а реалізовувати своє покликання у земному світі. Обрій безсмертя робить життєву перспективу ще ширшою, а працю на землі — осмисленішою. Лише хибне тлумачення вчення про вічність людського життя може підірвати творчу активність людей тут, на землі. Тільки формуючи, гартуючи дух на тернистих шляхах земного буття, за канонами християнства, індивід готується до гідного життя у вічності.

Кожна людина несе в посмертя те, що вона приготувала сама в земному бутті. За Біблією, «збирати собі небесне багатство» слід відповідним повсякденним життям на землі. Тому християнство не нехтує земним життям. Воно лише виступає проти однобічного захоплення задоволенням суто тілесних потреб, їхнього культу. В судженні, що любов до «неба» змушує людину зовсім інакше ставитися до «землі» і земних справ, міститься незаперечна і глибоко важлива правда, зазначав у свій час С. Франк. Релігійність лише несумісна з утилітарним поклонінням зовнішнім життєвим благам.

У прагненні до порятунку власної душі християнство вбачає не егоїзм, а притаманну людині природну потребу. Адже посмертне життя є продовженням земного, тільки в новій сфері й за абсолютно інших обставин. Переходячи в цю нову сферу, душа бере із собою все, що належало їй на землі: всі нахили, добрі й злі звички, всі пристрасті й недоліки. І як на землі обставини життя або наближають людину до Бога, або віддаляють її від нього, так і в потойбічному світі одні душі перебувають із Богом, інші — далеко від нього, одні потрапляють у місце благоденства, інші — в місце мук і страждань. Звідси й важливість праведного земного буття людини.

Моральний сенс ідеї безсмертя. Ідея безсмертя душі в християнстві не тільки поєднує земне й потойбічне існування, а й є основою християнської моралі. Все життя людини в моральному аспекті має бути прагненням до вічного. Тому всі тимчасові й умовні цілі повинні підпорядковуватись одній спільній меті — вічному добру. Моральний розвиток людського духу — це постійний перехід від тимчасового життя до вічного. Віра в особисте безсмертя підживлює і плекає прагнення до нескінченного вдосконалення.

Розвиток духовності, активна боротьба духу зі стихійними почуттями і нахилами розглядається релігією як позитивна мета життя. Якщо буття позбавлене будь-якого внутрішнього сенсу, якщо суб'єктивні людські бажання є єдиним розумним критерієм для практичної орієнтації у світі, то чому я мушу — риторично розмірковував С. Франк — визнавати будь-які обов'язки? Чи не буде тоді законним правом індивіда проста егоїстична насолода життям?.. Очевидно, що без віри в безсмертя кожен поводився б так, як розуміє і оцінює тимчасовість життя — незалежно від моральних цілей, які йому пропонуються. Одні розуміли б життя як час, потрібний для служіння ближньому. Інші — як час, який конче треба якомога повніше використати для задоволення власних потреб, якими б негідними з погляду моралі вони не були. Треті ставилися б до всього, що мораль вважає добром чи злом, абсолютно байдуже. Нарешті, знайшлися б і такі, що розглядали б життя як безглузду іронію над їхніми колишніми надіями. І кожен був би по-своєму правим, оскільки думки про смерть як абсолютне закінчення життя виступали б тим підводним каменем, який розбивав би всі безмежно високі ідеали.

Справді, життя людини на землі не може мислитися як нескінченне. У поняття життя так чи інакше входить і уявлення про смерть. І тут виникає бар'єр, подолати який з раціонального погляду неможливо. Єдиний логічний вихід, на думку прибічників християнської концепції безсмертя душі, — заперечення смерті. Але заперечення не як факту, а лише як остаточного припинення духовнорозумного життя. І тоді безсмертя людської душі ототожнюється з нескінченністю життя, яка отримує своє моральне виправдання. Тому моральні цілі, до яких мусить прагнути людина, мають безумовне, неминуще значення. Їх досягнення ніколи не може бути остаточним, оскільки не обмежується умовами часу. Для кожного періоду життя — його початку, середини чи кінця — їх сенс і значення не втрачається. Ось чому ці моральні цілі вічні. А їх обмеження часом рівноцінне їх запереченню.

Людина завжди живе майбутнім. Майбутнє збільшує для людини вагу, цінність сьогодення. У прагненні ж до втілення моральних ідеалів людина не тільки поєднує в собі теперішнє і майбутнє, а й долучається до вічного. Вічне постає в людській уяві як нескінченно досконале майбутнє. Віра у вічне існування особистого духу, по-перше, виправдовує прагнення людини до нескінченного майбутнього, а по-друге, надає особистому духові безумовної, незалежної від часу, цінності.

Віра в безсмертя значно підвищує цінність земного життя, оскільки воно сприймається не як тимчасовий епізод, а як мить вічного особистого життя, яке лише в цей момент триває в умовах часу. Отже, ідея безсмертя — це саме живе життя, його підсумкова формула і головне джерело істини та правдивої свідомості людства, як справедливо підсумовував Ф. Достоєвський. Але в релігійній інтерпретації вона набуває реального підґрунтя тільки через внутрішній зв'язок людини з Богом, тільки як буття «Я-з-Богом», у якому «Я» стає вічним. Оскільки Бог відкривається як певний, по суті, вічний «мій-Бог-зі-мною», розмірковував С. Франк, то цим безпосередньо дано і достовірність вічного буття «мене-з-Богом». Вічність же гарантована тільки тоді, коли людина постійно підтримує непорушний зв'язок із Богом. Щойно індивід переходить на позицію буття «Я-без-Бога», його надія на вічність «розтає» в атмосфері земного існування, що веде тільки до безодні небуття.

Суспільні функції релігії

Релігія — явище суспільне. Вона з'являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокремилась із роду й усвідомила свою самостійність. Після послаблення родових зв'язків на зміну зовнішньому контролю приходить внутрішній. Відтоді всевидящий Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке ось уже не одне тисячоліття утримує особу в межах норм, вироблених культурою. Тож релігію можна розглядати і як дієвий суспільний чинник. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії (лат. functio — виконання, завершення).

Функцій релігії кілька: світоглядна, компенсаційно-терапевтична, комунікативна, інтегративна, дезінтегративна, легітимізуюча, регулятивна та ін.

Світоглядна функція релігії. Виявляється в тому, що релігія як цілісна система світосприйняття визначає «граничні» критерії, що уможливлюють осмислення навколишнього світу та місця людини в ньому.

Світоглядна функція — здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різник предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.

Мета релігійного світогляду — дати людині не тільки певну картину світу, а й сенс її життя, тобто зробити його осмисленим. Адже знання людини того, для чого вона живе, робить її сильнішою, допомагає здолати життєві негаразди, страждання і навіть гідно сприйняти смерть. Релігійний, поруч із міфологічним, філософським, натуралістичним (науковим), є одним із найважливіших типів світогляду. В його основі — релігійні догми, викладені у святих книгах, релігійних переказах, працях отців церкви тощо. Центральним положенням релігійного світогляду є думка про те, що в основі всіх явищ природи, суспільства, людського буття, свідомості й пізнання — Бог.

Компенсаційно-терапевтична функція. Важливе значення має й здатність релігії (через втіху, катарсис, медитацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу тощо. Ця здатність постає як компенсаційно-терапевтична функція.

Компенсаційно-терапевтична функція — здатність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «братством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілнуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей, наповнити новим змістом сенс їхнього життя.

Комунікативна функція. Релігія всіляко сприяє спілкуванню, реалізовуючи комунікативну функцію.

Комунікативна функція — здатність релігії впливати на процес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв'язки.

Комунікативна функція має вертикальний (спілкування під час богослужінь, молитов, медитації тощо з Богом, ангелами, душами померлих, святими, які виконують роль ідеальних посередників) і горизонтальний (спілкування віруючих між собою) аспекти свого вияву.

Інтегративна функція. З огляду на віросповідну єдність віруючих певної конфесії релігії притаманна й інтегративна функція.

Інтегративна функція — здатність релігії сприяти безконфліктному зв'язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.

Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як моральну спільноту, поєднану спільними цінностями і цілями. Вона дає змогу самовизначитись у суспільній системі й тим самим поєднатися з близькими за звичаями, поглядами, цінностями, віруваннями людьми. Інтегративна функція релігії виявляється чи не найочевидніше під час спільної участі в культовій діяльності. Саме через культ релігія формує суспільство як цілісність.

Дезінтегративиа функція. Практична реалізація інтегративної функції має свої історичні, соціальні межі. За певних умов і в певні історичні епохи релігія може не інтегрувати, не поєднувати людей, а навпаки, дезінтегрувати, роз'єднувати їх.

Дезінтегративна функція — здатність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.

Релігійне протистояння може бути джерелом конфліктів між християнами і мусульманами, православними і католиками, католиками і протестантами тощо. Такі конфлікти часто свідомо загострюються лідерами певних релігійних об'єднань, оскільки ворогування з «чужими» конфесіями сприяє внутрішній інтеграції, створює відчуття єдності, спонукає шукати опертя тільки у «своїх». Вороже ставлення до «чужих» найбільш характерне для сектантських об'єднань. Дезінтегративна функція релігії виявляється не лише за умов протистояння різних конфесій. Конфлікти, непорозуміння можуть існувати й всередині певної релігійної організації чи об'єднання, наприклад між ортодоксами (консерваторами-традиціоналістами) й реформаторами-модерністами. Інколи такі конфлікти набувають найгостріших форм і переростають у соціальне протистояння (наприклад, селянська війна у Німеччині в XVI ст. під керівництвом Томаса Мюнцера).

Легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція. Із інтегративною функцією релігії тісно пов'язана легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція.

Легітимізуюча функція (лат. legitimus — законний, узаконений) — здатність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.

Відомо, що жодна суспільна система не здатна існувати, якщо не забезпечено певне лімітування (обмеження) дій її членів, не визначено параметрів, меж їхньої діяльності. Інакше кажучи, для стабільного існування суспільної системи необхідне дотримання певних узаконених правил й наслідування певних зразків. Релігія «вкорінює» такі норми в надприродному, абсолютному, висуваючи абсолютні (крайні) вимоги — максими (лат. maxima — найвищий принцип). Крізь призми максим оцінюються найрізноманітніші вчинки, явища і формується певне до них ставлення. Максими мають обов'язковий і невідворотний характер.

Регулятивна функція. Є близькою до легітимізуючої.

Регулятивна функція — здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки.

Найбільший регулятивний потенціал мають релігійні норми (релігійне право, мораль тощо) — система вимог, правил, приписів, спрямованих на втілення в життя релігійних цінностей. Важливу роль відіграють і зразки (приклади для наслідування) та заохочення (покарання) тощо. За характером регулювання релігійні норми можуть бути позитивними, тобто такими, що зобов'язують виконувати певні дії; або негативними, що забороняють певні вчинки, відносини тощо. За об'єктом припису їх поділяють на загальні (розраховані на всіх прибічників конкретного релігійного вчення) та часткові (призначені лише для певної групи, наприклад, тільки для мирян або лише для кліру).

За характером діяльності та відносин, на які впливають релігійні норми, їх поділяють на культові й організаційні. Культові норми визначають порядок культових обрядів, церемоній. Організаційні норми регулюють внутріобщинні, внутріцерковні, міжцерковні, а також міжконфесійні відносини, тобто відносини, які виникають у релігійних організаціях (общинах, сектах, церквах, деномінаціях) між віруючими певного віровчення, між релігійними об'єднаннями, між представниками духовенства, між керівними органами релігійних організацій та їх структурними підрозділами. Ці норми входять до різноманітних статутів і положень про релігійні організації.

Релігія не просто проголошує норми. Вона також підкріплює їх чіткою системою заходів спонукання, заохочення, схвалення, стимулювання. Релігійні норми охоплюють широку сферу суспільного буття людини. Не випадково в релігієзнавсті йде дискусія з приводу того, що в нормативному регулюванні можна віднести до суто релігійного, а що є зовнішнім щодо релігії. На нашу думку, релігійними є будь-які регулятивні впливи, якщо вони не виходять за межі релігійних організацій (виняток становить хіба що місіонерська діяльність, яка ініційована релігійною мотивацією). Усі інші є формами суспільної (громадської) діяльності релігійних організацій.

Релігія виконує й інші функції, зокрема культуроформуючу, культурозберігаючу, за певних умов — етноформуючу тощо.

Гуманістична місія релігії. Аналіз функцій релігії свідчить, що вона активно впливає на конкретну людину і суспільство загалом у багатьох напрямах. При цьому вона не лише виконує важливі суспільні функції, а й має гуманістичну місію. Гуманістичний потенціал релігії полягає в тому, що вона підносить людину над природою. Так, Христос фактом свого воскресіння подолав вікову приреченість людини на смерть, проклав їй шлях до безсмертя, піднявшись тим самим над природною необхідністю. Смерть і воскресіння Христа — межа, яка засвідчує, що кінечність людини може бути подолано. І подолано зусиллями самої людини, її творчою діяльністю стосовно самої себе, тобто самотворенням. Творчий акт такого ґатунку завжди є процесом звільнення й переборення людиною всього того, що стоїть на шляху пізнання істини. Як продукт геніального Творця, вона мусить розкрити геніальність і у собі — своєю творчою активністю, подоланням у собі всього особисто-егоїстичного, самолюбного. Тому людина й розглядається як співтворець Бога. У такому розумінні релігійний світогляд стимулює творчу діяльність людини, створює необхідні передумови для її самореалізації.

Гуманістичний потенціал релігії виявний через формування духовності людини — міру її людяності, яка є надбанням праці її власної душі. Духовність — це сфера зв'язку людини з абсолютом, з буттям. І забезпечує цей зв'язок релігія. Виникнення і функціонування релігії у певному сенсі — це відповідь людини на потребу в рівновазі й гармонії зі світом, в єдності зі всім сущим.

Релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння людиною реальності (мораль, право, мистецтво тощо).

Релігія — це ключ до історії. Не можна зрозуміти культурні надбання суспільства, поки не осягнено релігійні вірування, на яких вони ґрунтуються. Вона стоїть біля витоків мистецтва, моралі, філософії тощо. Релігією породжено багато соціальних інститутів. Так, сім'я, шлюб утверджувалися (й сьогодні часто утверджуються) з релігійних санкцій. Тож якщо сучасній цивілізації судилося вижити чи навіть наново відкрити свою життєдайність, вона мусить покінчити зневажливо ставитись до свого духовного коріння. Вона має глибоко усвідомити, що релігія — не просто особисті почуття, позбавлені будь-якої здатності впливати на суспільство, а навпаки, вона є його серцевиною, корінням та об'єднавчою силою.

Класифікація релігій

Філософське осмислення природи релігійного феномена передбачає вияв спільних ознак різних груп релігій та їх класифікацію. Історія релігієзнавства знає багато різноманітних типологічних схем і періодизацій історії релігій. Нижче наведено класифікацію, поширену в сучасному релігієзнавстві (А. Колодний, В. Лубський, О. Уткін та ін.). Згідно з нею усі релігії, що існували та існують, поділяють на чотири групи.

1. Первісні «чутптєво-надчуттєві» вірування (родоплемінні релігії): фетишизм, тотемізм, магія, анімізм.

У межах міфологічного комплексу вони формувалися у всіх народів світу. Нині родоплемінні релігії продовжують існувати у реліктових (лат. reluctum — залишок — той, що належить до минулого) культурах. Вони також є складниками обрядово-культових дій сучасних релігій.

2. Етнонаціональні (національні, етнічні, локальні) релігії: іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.

Вони виникали в лоні певного етносу, ввібравши в себе його традиції, звичаї, мораль тощо. їм притаманна детальна ритуалізація буденної поведінки, побуту, специфічна обрядовість, чітка й сувора система заборон і приписів.

3. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

Попри генетичний зв'язок із родоплемінними та етнона- ціональними релігіями вони суттєво відрізняються від них:

— виходять за межі конкретного етносу чи певної країни, а їх носіями є представники різних рас, націй, станів із різних континентів планети;

— з'явилися в епохи докорінних історичних змін, в умовах становлення світових імперій;

— у їх виникненні і розвитку велику роль відіграли засновники: Сіддхартха Гаутама, Ісус Христос, Мухаммед;

— мають розвинуту систему віровчення, культу й організації;

— глибоко гуманістичні за своєю суттю, світові релігії надають людині свободу дій, налаштовують її на постійне самовдосконалення, пропонують їй безсмертя;

— їм усім притаманні духовні практики, спрямовані на вивільнення людини від пристрастей, на розвиток її емоційної мудрості, здатності до морально-етичного життя, на виховання духовності й пізнання великодушності та радості служіння.

4. Неорелігії (нетрадиційні, нові, модернові) релігії: Ці релігії охоплюють:

— релігії орієнтального напряму, або східні релігійні течії (Товариство свідомості Крішни, Всесвітня чиста релігія, Центри Шрі Чинмоя, Рух Махаріші, Послідовники Саї-Баби та ін.);

— неохристиянство, або нехристиянські течії та течії християнського коріння (Церква повного Євангелія, Союз церкви Божої України, Богородична церква, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Церква живого Бога, Церква воскреслого Христа, Церква нового Єрусалиму тощо);

— синтетичні неорелігії (Церква єднання, Віра Багаї та ін.);

— езотеричні об'єднання («Всесвітнє теософське товариство», асоціація «Жива етика» (Агні-йога));

— саєнтологічні рухи (Діанетика, Наука розуму, Християнська наука та ін.);

— неоязичницво (друїдизм, ведизм, арійський рух, тенгріанство, Рідна віра, РУН-віра, Собор рідної української віри та ін.);

— демоністичні культи (сатаністи).

Щоб сформувати нове віровчення, його творці поєднують одну або кілька релігій. їхня мета — гармонувати відносини людини з божественним світом, природою та суспільством. Тому віровчення більшості неорелігій є синкретичними. Засновників неорелігій їхні прибічники вважають пророками, живими божествами, рятівниками людства. Нові релігійні утворення мають жорстку систему управління, суворі правила поведінки віруючих і здебільшого спрощене богослужіння. Активну місіонерську діяльність вони здійснюють через засоби масової інформації, у місцях тимчасової концентрації людей — на вулицях, стадіонах, у концертних залах та громадському транспорті. Релігійні системи планети є вельми різноманітними. Однак вони мають і спільне: прагнення через віру в Бога осягнути таємницю буття Всесвіту і місце людини в ньому, пошук шляхів розвитку духовності конкретної особи та суспільства загалом.

Резюме

• Не знайшовши основи буття в зовнішньому світі, людина в пошуках кінцевих глибин життя, всебічно спираючись на релігію, спрямовує свої зусилля у власний внутрішній світ.
• Бог як основа світу тлумачиться релігієзнавством не як щось зовнішнє стосовно людини. Він безпосередньо реалізує себе в самій людині через внутрішнє розкриття індивіда у процесі прозріння.
• Пошук людиною власного місця в універсумі та шляхів внутрішньої гармонізації стосунків із ним актуалізує проблему сенсу її життя, спричиняє появу різноманітних релігійних концепцій посмертного буття як «діяльної цілісності» і має не лише біологічний аспект, а й є проявом духу, що безпосередньо пов'язаний із релігійними віруваннями.
• Надаючи земному життю особливого значення, християнська ідея безсмертя не передбачає пасивного чекання вічності, а вимагає всієї повноти творчої самоактивності людини і в задоволенні розумних потреб тіла, і у формуванні власної духовності.
• Релігія — необхідна складова суспільного життя, важливий фактор становлення та розвитку, а за певних умов — і вдосконалення суспільних відносин. Дієвість релігії як суспільного чинника виявляється у виконанні нею таких функцій, як світоглядна, компенсаційно-терапевнична, комунікативна, інтегративна, легітимізуюча, регулятивна тощо.

Література

Академічне релігієзнавство. — К., 2000.
Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. — СПб., 1993.
Доусон К. Г. Религия и культура. — СПб., 2000.
Колодний А. Феномен релігії. — К., 1999.
Ляхович Д. Лекції з метафізики. — Львів, 1995.
Малерб М. Религии человечества. — М., 1997.
Фромм 3. Душа человека. — М., 1992.
Черній А. М. Онтологія духовності: Антропологічна цілісність у релігієзнавчому вимірі. — К., 1996.

Шлях пошуку Бога людиною був вельми тривалим та утаємниченим. І сьогодні детально й однозначно описати його неможливо. Тому дослідники часто вдаються до різних гіпотез, здогадок, для підтвердження яких інколи бракує фактів. Ось чому всі наявні теорії виникнення релігії мають ймовірнісний, а отже, значною мірою умовний характер.