Порівняльно-правовий метод та засоби дослідження

порівняльно-правовий метод конкретизує низку загальнонаукових та спеціальних методів в дослідженні власного предмету, так як він обумовлений його властивостями та закономірностями.

Розкриваючи рівень обумовленості порівняльно-правового методу предметом дослідження, необхідно зважати на те, що порівняльне правознавство складається із загального та галузевого, а також і на те, що у кожного з цих рівнів є специфічні об’єкти та предмети дослідження.

Так, об’єктом загального порівняльного правознавства є правові явища, зокрема, правові системи (їх складові частини), типи правових систем світу, предметом – основні закономірності, що проявляються у подібних та відмінних властивостях цих правових явищ. У порівняльно-правовому методі конкретизований вираз отримують загальні принципи порівняння.

Основою будь-якого порівняльно-правового аналізу є порівняння. В мовних словниках слово “порівняння” визначається як зіставлення будь-чого з метою встановлення подібних чи відмінних ознак[1], а слово “порівнювати” означає “виявляти однакові риси чи відмінності при дослідженні будь-яких однорідних явищ, предметів тощо[2]. У філософії “порівняння” трактується як співставлення об’єктів з метою виявлення ознак схожості чи відмінності між ними, що є передумовою узагальнення

За допомогою такого логічного способу пізнання встановлюється схожість (подібність) та відмінність предметів, явищ дійсності[3]. Разом з тим, порівняння в процесі мислення не може здійснюватися виокремлено від інших логічних прийомів пізнання (аналізу, індукції тощо) і тісно взаємопов’язане і з іншими прийомами пізнання.

Так, зокрема, філософські категорії “ загальне”, “особливе”, “одиничне”, часто проявляють себе в порівнянні.

Порівняльний метод (comparative method) – це цілеспрямоване застосування порівняння для досягнення певної мети; це відносно самостійний, організований спосіб дослідження необхідний для досягнення пізнавальних цілей. Порівняльний метод у науковій літературі трактують як метод визначення невідомого шляхом порівняння з відомим; метод з’ясування якостей чи властивостей явища шляхом порівняння з іншими його якостями чи властивостями або з якостями чи властивостями іншого явища; метод встановлення закономірностей шляхом порівняння об’єктів в різний час, порівняння їх властивостей у минулому з тими ж властивостями у нинішньому стані для встановлення змін чи тенденцій розвитку[4]; метод дослідження схожості та відмінності з метою встановлення класифікацій та типологій соціальних явищ, а також перевірки гіпотез про випадкові відношення шляхом дослідження емпіричного зв’язку та часової послідовності факторів[5].

Одним із важливих способів вивчення правових явищ є порівняльно-правовий метод. Широке його застосування сприяло появі такої галузі юридичної науки як порівняльне правознавство. Порівняльно-правовий метод застосовується як на теоретичному, так і на емпіричному рівнях пізнання. На думку деяких авторів йому притаманні і аксіологічні (оціночні) прийоми.

Роль, яку виконує порівняльно-правовий метод в інших галузях юридичної науки і у порівняльному правознавстві є різною. Так, за допомогою порівняльно-правового методу створюються загальні та основні поняття в загальній теорії права і при цьому роль порівняльного методу є другорядною. Але при застосуванні порівняльно-правового методу для виявлення загальних ознак, наприклад, романо-германського типу, необхідних для ідентифікації правових систем з ним, йому відводиться основна роль, а метод теоретичний є другорядним. Так, С.С.Алексєєв відзначає, що порівняльно-правовий метод дозволяє не тільки виявити відмінності, риси наступності правових систем різних історичних типів та правових сімей, але і формулювати загальнотеоретичні положення і конструкції, виявляти закономірності функціонування і розвитку, які враховують особливості правових систем різних соціальних структур, епох, країн.

Порівняльно-правовий метод дозволяє розв’язувати низку пізнавальних завдань, обумовлених предметом їх пізнання. Важливим при цьому є встановлення меж, які дозволяють ефективніше його застосування з врахуванням зв’язків з іншими методами. Таким чином, порівняльно-правовий метод – це спосіб пізнання правових явищ, що складаються з системи прийомів, за допомогою яких виявляються подібні та відмінні ознаки, створюються класифікаційні, типологічні групи.

Домінуючим у порівняльно-правовому методі є прийом порівняння, що дозволяє, завдяки зіставленню правових явищ виявляти загальні (спільні), подібні ознаки на підставі яких здійснюється угрупування та ідентифікація, а також відмінні, які дозволяють вирізняти утворену групу серед інших. Застосовується порівняльно-правовий метод з метою здійснення класифікаційних, типологічних чи порівняльно-конрастуючих характеристик, перевірки гіпотези про випадкові відносини.

Специфіка предмета порівняльного правознавства обумовлює потребу в конкретних прийомах, що входять до складу порівняльно-правового методу. Як органічно цілісне утворення він складається з таких прийомів: 1) прийоми збору та вивчення фактів; 2) аналіз; 3) абстрагування; 4) порівняння; 5) оцінювання; 6) узагальнення. Особливості об’єкта конкретного дослідження обумовлюють коло необхідних прийомів в межах методу. А мета та завдання конкретного порівняльно-правового дослідження, крім названих прийомів можуть обумовити потребу в застосуванні ще й інших прийомів, які входять до складу різноманітних загальнонаукових та спеціально-наукових методів і є необхідними для досягнення результату.

Порівняльно-правовий аналіз, як і будь-який інший науковий аналіз, починається з пізнання правових явищ. При цьому першочерговим завданням є збір та вивчення фактів, розв’язання якого забезпечується завдяки застосування конкретних прийомів збору та вивчення фактів.

У межах конкретного порівняльно-правового аналізу вивчаються не будь-які факти, а лише ті, що є сторонами, зв’язками, властивостями об’єкта дослідження, то саме обумовлені метою і завданнями дослідження прийоми в ідеалі повинні забезпечувати повну, достовірну та всесторонню інформацію, відтворювати не тільки властивості явища, а й конкретно-історичні умови його існування. Така інформація є необхідною емпіричною базою для порівняльного аналізу. Застосуванню ж прийому порівняння має передувати аналіз та абстрагування.

Аналіз передбачає виокремлення властивостей, ознак досліджуваних правових явищ, абстрагування – виокремлення серед них суттєвих та нехтування несуттєвими, другорядними.

Порівняння правових явищ за суттєвими ознаками дозволяє виокремити серед них загальні ознаки, що є основою для угрупування, ідентифікації явищ, а також вирізнення їх з-поміж інших.

Визначальними для процесу порівняння є два принципи: 1) порівнюваності об’єктів; 2) відповідності рівнів та форм порівняння. Об’єкти порівняння мають належати до певної сфери дійсності, що їх об’єднує, тобто бути порівнюваними.

У процесі порівняльно-правового аналізу порівняння правових явищ здійснюється шляхом їх зіставлення з використанням різноманітних форм: діахронічного, синхронічного, внутрішнього, зовнішнього, нормативного, функційного порівняння. Витребуваність тієї чи іншої форми або декількох з них обумовлена відповідним рівнем дослідження. В залежності від об’єкта дослідження порівняння може проводитись на різних рівнях. В літературі виокремлюють: універсальний (глобальний), макро-, мікро-, низький, середній, вищий рівні. Традиційним для вітчизняної та зарубіжної літератури є виокремлення макро- та мікрорівнів порівняльно-правових досліджень. Об’єктом порівняння на макрорівні є основні правові системи сучасності, їх типи. На цьому рівні вирішуються теоретичні проблеми, що стосуються правової карти світу в цілому, тенденції правового розвитку, а порівняння має теоретико-пізнавальну мету. Об’єктами порівняння на мікрорівні є правові норми, інститути та галузі права. Інколи для порівняння правових інститутів чи галузей права оперують поняттям “середній” рівень (інституційний, галузевий). Водночас, виокремлення різноманітних рівнів в порівняльно-правових дослідження є відносним і залежить від об’єкта та мети конкретного дослідження. Для порівняльно-правового аналізу більш важливим є дотримання принципу відповідності рівню, що забезпечується вибором однорівневих об’єктів дослідження та відповідних форм порівняння.

Порівняльно-правовий аналіз може застосовуватись для порівняння правових явищ в їх розвитку в різний період часу (в діахронічній формі) чи для одночасного порівняння, тобто тих правових явищ, що знаходяться у певному проміжку часу (в синхронічній формі). Діахронічне порівняння притаманне історичному порівняльно-правовому дослідженні, коли об’єктом дослідження є існуючі в минулому правові системи чи інші правові явища. Синхронічне порівняння застосовується для одночасного аналізу правових систем чи інших правових явищ. Досить поширеним в сучасних умовах є “бінарне порівняння”, що застосовується до двох правових систем (при цьому можливе як їх діахронічне, так і синхронічне порівняння).

В сучасній юридичній літературі внутрішнім називають порівняння правових явищ в межах національної правової системи, однієї держави,* а порівняння двох чи декількох правових явищ, зокрема правових систем (їх частин) як національних, так і міждержавних – зовнішнім.

Прийом оцінювання застосовується вже при аналізі правових явищ, що є об’єктами порівняльно-правового дослідження. Так, Тіхоміров Ю.О. при застосуванні нормативного порівняння визначає формально-юридичні та юридично-змістовні критерії оцінювання досліджуваних об’єктів

Оптимальне поєднання прийомів, що складають порівняльно-правовий метод та методи інших наук дозволяє не тільки угрупувати чи ідентифікувати правові системи з певним типом, але і виявити нові типи чи зафіксувати суттєві зміни в існуючих. Наприклад, аналізуючи правову дійсність сучасної Європи, за допомогою порівняльно-правового, системно-структурного та типологічного методів, у її просторі можна констатувати наявність таких типів правової системи: романо-германського, англо-американського (англійського підтипу), змішаного (скандинавський підтип), а також нового типу – міждержавно-правового (європейський підтип правової системи Ради Європи та Євросоюзу).

Водночас, аналіз таких сучасних груп, правових систем як мусульманська, індуська, японська, китайська, африканська, латиноамериканська дозволяє зробити висновок, що їх ідентифікаційні ознаки змінюються.