Від філософії права до соціології права

Історичні етапи розвитку правосвідомості відображені в історії філософії права. Не надто заглиблюючись у цю історію, можна відзначити, що у Новий час одним з перших філософів, який зробив великий внесок до філософії права, був англієць Т. Гоббс (1588— 1679). На думку істориків, ніхто до Гоббса не намагався поставити етику на грунт, незалежний від богослов'я. Саме він першим нава­жився підвести під науку про моральні цінності науковий фундамент.

Подібно до флорентійця Н. Макіавеллі, Гоббс підкреслював, що людині властивий егоїзм і у природному стані "людина людині вовк". Згідно з Гоббсом, у природному стані кожна людина має на будь-яку річ таке саме право, як і інша, тобто у природному стані ніхто не має виключного права ні на що. Кожна людина зайнята передусім собою. Тому у прагненні здійснити свої егоїстичні бажання люди вступають у боротьбу одне з одним. їхній природний стан — це "війна всіх проти всіх". Але така війна загрожує всім та кожному. Навіть найсильніший не може бути впевнений у тому, що не стане жертвою хитрості слабшого. Звідси найперша вимога розуму — шука­ти миру. Ця вимога є головним законом природи.

Самозбереження на ґрунті миру передбачає таке: для мирного співіснування необхідно, щоб кожний відмовився від права на все й поступився іншим частиною своїх прав. Поступка правом здійсню­ється за взаємної згоди, яку називають договором. Договору нале­жить свято дотримуватися, інакше "війна всіх проти всіх" немину­ча. При цьому ніхто не повинен бути суддею у власних справах, але кожний повинен підкорятися у зіткненні з іншими третейському судові, тобто у мирному суспільстві кожний зобов'язаний вчиняти так, як він бажав би, щоб вчиняли з ним інші.

Природні закони мирного людського суспільства — це закони моральнісності, яка не є тотожною праву. Моральнісність має справу з внутрішнім світом людини, натомість право має справу з конкретними людськими діями та вчинками. Сферою діяльності права є державне життя.

Якщо неможливо встановити спільну згоду, якщо воля багатьох не забезпечує миру, то для його захисту потрібна сильна воля одно­го, точніше, єдина сильна воля. Таку волю має держава як єдина юридична особа. її волю через договір багатьох визнано спільною волею. У цьому розумінні державу можна розглядати як своєрідну штучну людину, яку Гоббс іменує Левіафаном.

Верховна влада Левіафана абсолютна. Вона не може бути обме­жена виданими нею законами, оскільки підпорядковує, але не під­порядковується. Звідси випливає безкарність дій верховного можно­владця. Найдосконалішою верховною владою є монархія, яка обхо­диться народові дешевше за демократію, оскільки якщо монарх виявляє схильність наділяти за рахунок народу багатством своїх ро­дичів та друзів, то за демократії аналогічне прагне робити кожна з численних осіб, що стоять біля влади. Що стосується аристократії, то її переваги визначені ступенем відносної близькості до монархії чи до демократії.

Запропонована Гоббсом концепція державної влади є принципо­во антидемократичною: оскільки влада виникає через усезагальний договір та добровільну відмову всіх його учасників від більшості своїх природних прав, то вони вже не повинні вимагати ці природні права назад. Тут Гоббс розрізняє накази-закони та права, застеріга­ючи від ототожнення закону з договором. Договір — це обіцянка, натомість закон має силу наказу. У договорі сказано, що я зроблю те-то й те-то. У законі ж сказано, що я повинен зробити те-то й те-то. Закон відрізняється й від права, оскільки закон є обмеження дій, а право — це свобода дій у певних рамках.

На думку деяких істориків права, Гоббса з цілковитою підставою можна вважати одним з головних теоретиків природного права Но­вого часу. В його тлумаченні природне право — це право, яке мог­ло б діяти поза державою, якби держави не існувало.

Концепція природного права, у розробку якої свій вагомий вне­сок зробив Гоббс, ставила на чільне місце уявлення про особисту свободу окремої людини, яка властива їй від природи, й тлумачила державу як добровільне установлення, продиктоване законами людської природи.

Філософію природного права як особливу ідеологічну систему почали розробляти у XVI ст., а у XVII ст. завдяки працям голландського юриста та політичного діяча Г. Гроція (1583—1645) вона на­була значного розвитку.

Новий період в історії філософії права охоплює два сторіччя — від середини XVII до середини XIX. У цей час посилюється крити­ка монархізму, дворянства та церкви. Філософи закликають рестав­рувати природний порядок речей, який не залежить від людських потреб та примх. Вони намагаються відшукати той природний поря­док, від якого відхилилася історія людства. Ця боротьба за "при­родність" набуває вигляду нещадної просвітницької критики соціально-політичних, релігійних та економічних цінностей, несу­місних з буржуазним світоглядом.

Поява нових ідей багато в чому зобов'язана появі людей нового типу. Одним з таких новаторів був І. Кант. На його думку, питання про те, що таке право, становить для юриста такі самі труднощі, які для логіка становить питання про те, що таке істина. Згідно з Кан­том, суто емпірична наука про право — це голова, яка може бути дуже вродливою, але без мозку.

Кантівське визначення права говорить: "Право є сукупність умов, за яких свавілля одного може бути узгоджене із свавіллям іншого згідно із загальним законом свободи". Стосовно поведінки людей це означає, що діяти треба таким чином, щоб вільний вияв свавілля міг бути узгоджений зі свободою відповідно до загального закону. У цьому разі Кант йде шляхом Гоббса.

Формула права, запропонована Кантом, ґрунтується на просвіт­ницькій ідеї свободи. Своїм гуманістичним вістрям вона завдавала відчутного поштрику поліцейській державі й закликала до боротьби за політичні свободи. Давалися взнаки думки Руссо, твори якого чи­тав та перечитував Кант. Слідом за Руссо він розвивав ідею народ­ного суверенітету, хоча й вважав цей суверенітет у реальному житті нездійсненним.

Дотримуючись практицизму Гоббса, Кант заявляв, що соціаль­ний мир — це ідеал, який вивищує й підносить людину духовно. Реальний же стан суспільства зумовлений неперервною боротьбою людей між собою. Щоб ця боротьба не винищила все та всіх, не­обхідна міцна верховна влада, яка має підпорядкувати собі народ.

Яскравою постаттю класичної німецької філософії є Г. В. Ф. Гегель. В університетські роки він перебував під потужним впливом ідей Руссо та Канта, був у захопленні від Великої Французької революції.

Гегелівська праця "Філософія права", яка завдала нищівного удару по філософії природного права, побачила світ 1821 р. Головну

мету філософії права Гегель убачав у очищенні її від ідей природно­го права XVII—XVIII ст. Завдання науки про правову державу у тому, наголошував він, щоб зрозуміти державу такою, якою вона реально є, а не в тому, щоб мисленнєво будувати такою, якою їй належить бути.

Гегелівська філософія права складена з трьох компонентів: аб­страктне право, мораль, моральнісність. Моральнісність, яку Гегель відрізняє від моралі, є умовою вияву права та моралі. Вчення про моральнісність містить три частини: сім'я, громадянське суспільство та держава. Згідно з Гегелем, право є наявне буття свободи. Розви­ток свободи полягає у формуванні права, щаблями якого є право власності, право моралі, сімейне право, державне право, право світо­вого духу (право всесвітньої історії).

Німецький філософ вважав, що майнова рівність недосяжна. Зви­чайно, люди є рівною мірою вільними, але тільки як особистості, а не як власники, оскільки особистість — це лише підґрунтя власності.

Гегелівське філософське вчення про право було піком спекуля­тивної філософії. Весь наступний розвиток філософії права у XIX ст. йшов по низхідній. Водночас починає визрівати й формуватися ідея соціології права. Проте сьогодні соціальна практика свідчить, що філософію права ще рано здавати в архів; ця філософська дис­ципліна не застаріла, у чомусь вона стала ще важливішою, ніж у по­передні епохи, оскільки у сторіччя глобальних проблем, які непоко­ять усе людство, на перший план виходять загальнолюдські цінності, відповідно до чого формується новий тип філософії, переглядають­ся правові та моральні норми. Знову філософи і теоретики права переймаються питаннями про співвідношення розуму та волі, свобо­ди та необхідності, законності та справедливості тощо. На думку вчених, ці питання та відповіді на них полягають у тому концепту­альному фундаменті, на якому будовано всю теоретико-правову аргументацію.

Ще не так давно філософію права вважали частиною філософії як такої. Ця надмірна філософічність та моралізаторство теоретиків права відлякували юристів-практиків. Тому, ознайомлюючись з істо­рією юриспруденції, бачимо, як відбувалося розмежування філософії права та правознавства, тобто виявляло себе те, що філософію пра­ва розробляли дуже мало причетні до практичного правознавства вчені. Юристи-практики вивчали право таким, яке воно є, не замис­люючись над тим, яким йому належить бути. Філософи ж створюва­ли якесь ідеальне право, далеке від його практичного застосування.

Потрібен був міцний міст між філософією права та конкретним пра­вознавством. І такий міст було якщо не побудовано, то запропоно­вано соціологією права, яка взяла від філософії вміння теоретично узагальнювати отримані знання, а від правознавства — орієнтацію на конкретний емпіричний матеріал, оброблюваний за допомогою відповідного логіко-математичного апарату.