Класичний реалізм та його оцінка сучасного міжнародного порядку

У 1955-1956 роках Нібур стверджував, що війна з застосуванням ядерної зброї може бути справедливою, як і раніше закликав жорстко протистояти Радянському Союзу. У травні 1957 року, Нібур вперше застосував термін «ядерний глухий кут», а у вересні 1957 року його вразила та насторожила поява у СРСР міжконтинентальних балістичних ракет. Статистика, що підкреслювала досягнення Радянським Союзом стратегічного паритету, роздуми Кіссінджера про можливість ведення обмеженої війни з використанням тактичної ядерної зброї, усвідомлення, що це тактична зброя по потужності перевершує бомби, скинуті на Хіросіму і Нагасакі - усе це змусило Нібура переосмислити національні інтереси США. Головним завданням для нього стало запобігання війни. Оскільки ядерна війна означала взаємне знищення, їй необхідно було запобігти. Після Карибської кризи Нібур заявляв про необхідність виробити загальне почуття відповідальності за виживання людства[41]. У 1963 р. закликав прийняти «ядерне рівновагу», як засіб взаємного стримування. Нібур дійшов висновку, що гріховність комуністичної тиранії - зло, з яким Америка змушена співіснувати.

В той час, коли США володіли монополією на ядерну зброю, Нібур заявляв про справедливість і виправдовував ядерну війну проти СРСР. Коли ж СРСР поступово став досягати військово-стратегічного паритету з США, погляди Нібура поступово змінювались до думки про те, що вперше людство усвідомило єдність людського роду перед лицем ядерної загрози. Спільна відповідальність людства полягає в необхідності уникнення ядерної катастрофи.

Однією з ключових, для американського політичного реалізму, фігур є автор «Довгої телеграми» і «Статті містера Х» Джордж Кеннан. Ядерна зброя взагалі не згадувалося в жодних роботах Кеннана. Тільки в 1983 році, в передмові до перевидання тексту своїх лекцій, прочитаних в 1950 році в Чиказькому Університеті, Кеннан визнає, що в той час він не розглядав атомну бомбу, оскільки не міг уявити, що настільки жахлива зброя може взагалі бути застосованою. Дж. Кеннан розглядає ядерну зброю, розмірковуючи про співвідношення моралі і зовнішньої політики. Уряд зобов'язаний дотримуватися національних інтересів держави, які полягають у забезпеченні військової безпеки, політичного суверенітету, економічного процвітання населення. Пріоритетність цих цілей є обов'язковою умовою самого існування держави і не може визначатися з точки зору моралі як щось погане або хороше. Уряд не потребує виправдання своїх вчинків і не повинен поступатися національними інтересами заради моральних принципів.

Дж. Кеннан стверджує, що розповсюдження ядерної зброї дещо змінило стан речей. Можливість нанесення ядерного удару, за якої стає необхідним не тільки виходячи з власних інтересів безпеки, але і визнавати настільки ж легітимними вимоги інших держав щодо забезпечення своєї безпеки.

Класичний політичний реалізм був сформульований Гансом Моргентау в роботі «Політичні відносини між націями. Боротьба за владу та світ», опублікованій в 1948 р[42]. Моргентау звертає особливу увагу на важливість таких нових факторів міжнародної політики, як тотального насильства - інструменту зовнішньої політики. До середини 1960-х років, коли відбувався перехід від періоду конфронтаційної біполярності і політико-силового регулювання до періоду біполярної державної взаємодії і політичного регулювання світової системи. Реалісти визнали що найголовніше завдання у міжнародній політиці - уникнення ядерної війни. Більш песимістично налаштований Нібур вважав, що позитивна трансформація міжнародних відносин є неможливою. Моргентау прийшов до висновку, що дві наддержави повинні переконати весь світ, що для загального блага вони повинні взяти на себе спільне керівництво світом. Тільки так, на його думку, влада знову змогла б здобути легітимність. Поки ж цього не відбувається, обидві наддержави повинні покладатися на майстерну дипломатію, щоб уникнути тотальної ядерної війни. Моргентау вказує, що, на відміну від гонки у сфері звичайних озброєнь, наявність потенціалу нанесення неприйнятного збитку в результаті удару в майбутньому спричинить нарощування ядерного арсеналу, що з часом стає безглуздим, руйнівна сила ядерної зброї анулює результат між перемогою і поразкою в ядерній війні. Дві ядерні наддержави, здатні знищити один одного за кілька годин, і просто не мають розумної альтернативи в політиці розрядки, тобто знизити напруженість у своїх відносинах. Саме такою, на думку Моргентау, і була політика двох наддержав після закінчення Другої світової війни. Він стверджує, що за відсутності ядерної зброї, багато з американо-радянських конфліктів, що мали місце після закінчення Другої світової війни, могли б перерости в третю світову війну[43].

Стверджуючи, що реалією міжнародної політики стала взаємозалежність, Моргентау закликає до трансформації політичного світового порядку, який визнавав би цю взаємозалежність. Загалом, за період середини 1940 - середини 1970-х років оцінка американськими політичними реалістами ролі ядерної зброї у міжнародних відносинах еволюціонувала таким чином: під час фактичної ядерної монополії США ядерна зброя сприймалася як ще один вид озброєнь, що не впливає на суть міжнародної політики. Після того, Радянський Союз спромігся завдати ядерний удар у відповідь реалісти заговорили про тотальний характер ядерної зброї та про абсолютну неприпустимість ядерної війни. Під час розрядки ті ж вчені стали визнавати стабілізуючу роль ядерної зброї у міжнародних відносинах.

Г.Кіссінджер стверджує, що ядерна зброя знижує ймовірність виникнення війни між країнами, що володіють нею. Парадокс ядерного століття, на його думку, полягає в тому, що зростання ядерного потенціалу неминуче супроводжується зниженням бажання його використовувати. Кіссінджер вважає, що США повинні перешкоджати поширенню ядерної зброї, але, якщо війна виникне – слід діяти[44].

Кіссінджер згадує також міжнародний тероризм, проте переводить цю проблему в жорсткі рамки класичного реалізму, фактично не визнає будь-яких акторів міжнародних відносин, крім держав.

Про стабілізуючої ролі ядерної зброї у міжнародних відносинах згадується у працях Кеннета Уолца, який вважає, що повільне розповсюдження ядерної зброї тільки зміцнює мир і міжнародну стабільність. Він вважає, що держави неминуче будуть прагнути до володіння ядерною зброєю. У 2000 році Уолц наголосив, що ядерна зброя – необхідний атрибут великої держави. Японія за всіма показниками вже досягла рівня великої держави, але вступити в цей клуб їй не дозволяє відсутність ядерної зброї. Уолц вважає, що спроба країни утриматися від здобуття статусу великої держави - структурна аномалія. Подібну політику надзвичайно важко проводити і, як тільки лідери Японії вважатимуть, що на ядерне стримування, здійснюване США, не можна покладатися, Японія, таємно або явно, швидко стане ядерною державою.

Джон Міршеймер також вважає ядерну зброю стабілізуючим фактором і показником могутності, від якого раціонально правляча держава не може відмовлятися. Наприклад, Україна повинна була зберегти засоби ядерного стримування, що дісталися їй після розпаду Радянського Союзу. По-перше, вони вже у неї були, по-друге, на думку реалістів, Росія є серйозною загрозою безпеці України, як за рахунок свого військового потенціалу, так і через наявність територіальних суперечок. З іншого боку, вартість ядерного арсеналу була б для України занадто високою. Крім того, рішення про збереження у себе ядерної зброї потягло б за собою економічні санкції та втрату іноземних ринків. Підкреслюючи наявність цих факторів, Міршеймер все стверджував, що вони не стануть на заваді прийняття Україною рішення про статус неядерної держави. Зрештою, рішення України відмовитися від ядерних сил стримування є, з точки зору політичного реалізму, аномалією. Беручи до уваги стабілізуючу роль ядерної зброї, Сполученим Штатам, не думку Міршеймера, навіть слід було допомогти Україні стати ядерною державою[45].

На думку деяких вчених, зокрема Кеннета Уолца, поширення ядерної зброї не становить небезпеки, оскільки поширення не відбувається, а натомість спостерігається надзвичайно повільне нарощування цього виду озброєнь[46]. Дв’ять країн за п’ятдесят років. За словами Уолца, будь-яка ядерна країна поводиться надзвичайно обачно. Уолц переконує, що за п’ятдесят років жодна ядерна держава, без вийнятку, ще не піддалася військовому нападу, який загрожував би її життєво важливим інтересам.

Ядерне стримування надійно працює, що не може не підштовхувати раціональні держави, що прагнуть забезпечення власної безпеки, до придбання ядерної зброї.

У конфліктній та анархічній системі міжнародних відносин у справі захисту своїх інтересів держава може покладатися тільки на себе, причому в кінцевому підсумку все вирішує могутність цієї держави. Ядерна зброя забезпечує могутність держави та гарантує її безпеку, тому держави повинні прагнути володіти ядерною зброєю. Оскільки для реалістів основний актор міжнародних відносин - держава, реалісти не приділяють значної уваги проблемам, пов'язаним з недержавними акторами. Так як держава розглядається як раціонально діючий гравець, прагне в першу чергу забезпечити своє виживання, а тотальна ядерна війна була б нераціональна, то реалісти вважають подібну війну малоймовірною. Реалізм виправдовує розповсюдження ядерної зброї, однак практично ігнорує загрози, які вона може мати в руках недержавних учасників міжнародних відносин.

РОЗДІЛ ІV