І. Радість, яка відновлюється і передається

Апостольська адгортація «Радість Євангелія» Святішого Отця Франциска до єпископів до священиків і дияконів до богопосвячених осіб і до мирян про проголошення Євангелія в сучасному світі

1. Радість Євангелія наповнює серця і все життя тих, які зустрічаються з Ісусом. Тих, які дозволяють Йому спасати себе, Він визволяє від гріха, смутку, внутрішньої пустки, самотності. Разом з Ісусом Христом радість завжди народжується і відроджується. У цій Адгортації прагну звернутися до вірних християн, щоб запросити їх до нового етапу євангелізації, позначеного цією радістю, і вказати шляхи, якими Церкві слід йти в наступні роки.

І. Радість, яка відновлюється і передається

2. Великою небезпекою для сучасного світу, з його багатоликою і докучливою пропозицією споживацтва, є індивідуалістський смуток, який проростає з задоволеного й жадібного серця, з хворобливих пошуків поверхневого задоволення, з ізольованої совісті. Якщо внутрішнє життя зачиняється у власних інтересах, то вже немає місця для інших, вже не приходять убогі, вже не слухається Божий голос, вже не відчувається солодка радість від його любові, вже не пульсує ентузіазм чинити добро. Ця небезпека, реальна і постійна, переслідує також і віруючих. Багато людей падають і стають ображеними, незадоволеними, знеохоченими до життя. Це вже не вибір гідного й повного життя, це не Божа воля щодо нас, це не життя у Святому Духові, яке проростає з серця воскреслого Христа.

3. Запрошую усіх християн, в якому місці чи ситуації вони би не перебували, вже тепер відновити особисту зустріч з Ісусом Христом, або, принаймні, дозволити Йому знайти себе, намагатися робити це щодня і наполегливо. Немає жодних підстав вважати, що когось це не стосується, бо «ніхто не позбавлений радості, принесеної Господом»^[1]. Господь не розчарує того, хто ризикує, і якщо він зробить маленький крок назустріч Ісусові, то відкриє, що Господь чекає на нього з відкритими обіймами. Прийшов час сказати Ісусові Христові: «Господи, я дав себе обдурити, тисячі разів утікав від твоєї любові, але тепер стою тут, щоб відновити завіт з Тобою. Ти потрібний мені. Спаси мене знову, Господи, прийми і обніми мене». Якщо ми загублені, то повернення до Нього наповнює нас радістю! Наголошую ще раз: Бога ніколи не стомлює прощення, це нас стомлює просити прощення. Той, який заохочує нас прощати «до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18, 22), дав нам приклад: Він прощає сімдесят раз по сім. Знову і знову бере нас на свої плечі. Ніхто не може відібрати в нас гідність, яку нам дає ця безмежна і непохитна любов. Він з ніжністю, яка ніколи не розчаровує і завжди повертає радість, дозволяє нам підняти голову й почати все спочатку. Не втікаймо від воскресіння Ісуса, ніколи не визнаваймо себе переможеними, незалежно від того, що діється. Немає нічого величнішого від його життя, яке спонукає нас йти вперед!

4. Книги Старого Завіту заповідали радість спасіння, якою будуть переповнені месіянські часи. Пророк Ісая вітає очікуваного Месію, ликуючи: «Помножив єси їхні радощі, веселощі побільшив єси» (9, 2). І заохочує мешканців Сіону вітати Його піснями: «Ликуйте й веселіться, мешканці Сіону!» (12, 6). Тих, які його вже бачили на горизонті, пророк заохочує стати вістунами для інших: «Зійди на гору, на високу, ти, що несеш Сіонові веселі вісті! Підніми сильно голос, ти, що несеш Єрусалимові веселі вісті!» (40, 9). Усе створіння розділяє цю радість спасіння: «Ликуйте, небеса, радуйся, земле, гукайте весело, ви, гори, бо Господь утішив свій люд і змилосердився над його пригніченими» (49, 13).

Захарія, бачачи день Господа, заохочує прославляти Царя, який прибуває «убогий на ослі»: «Радуйся вельми, о дочко Сіону! Викрикуй, о дочко Єрусалиму! Ось цар твій іде до тебе, справедливий і переможний» (9, 9).

Найбільш захоплююче заохочення знаходимо, напевно, у пророка Софонії, який показує в освітленому центрі, посеред свята й радості, Бога, який прагне передати своєму народові ликування від відчуття спасіння. Мене глибоко зворушує цей текст: «Господь, твій Бог, посеред тебе, могутній, що врятує. Він буде вельми радуватися тобою, він відновить тебе любов'ю своєю. Він буде веселитися тобою під веселі співи» (3, 17).

Цією радістю ми живемо в маленьких справах щоденного життя як відповіддю на сердечне запрошення Отця: «Дитино, як маєш, чинити собі добро [...] Щоб ти не був позбавлений доброго дня» (Сир. 14, 11. 14). Скільки батьківської сердечності відчуваємо в цих словах!

5. Євангеліє, освітлене славою Христового Хреста, наполегливо запрошує радіти. Достатньо привести кілька прикладів: «Радуйся» – так ангел привітав Марію (Лк. 1, 28). Йоан здригнувся в лоні матері, коли Марія прийшла відвідати Єлизавету (див. Лк. 1, 41). Марія співає: «дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм» (Лк. 1, 47). Коли Ісус розпочинає свою місію, Йоан вигукує: «Отака й моя радість, що оце сповнилося!» (Йо. 3, 29). Сам Ісус «зрадів Святим Духом» (Лк. 10, 21). Його послання – джерело радості: «Я казав вам так для того, щоб була у вас моя радість і щоб ваша радість була повна» (Йо. 15, 11). Наша християнська радість черпає з джерела його переповненого серця. Він обіцяє учням: «Журитиметесь, але журба ваша у радощі обернеться» (Йо. 16, 20). І продовжує: «Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Йо. 16, 22). Пізніше, побачивши воскреслого Христа, вони «врадувались» (Йо. 20, 20). Діяння Апостолів розповідають, що перші християни «споживали харчі з радістю і в простоті серця» (2, 46). Куди приходили учні, там «Радість же була велика» (8, 8), і навіть під час переслідувань вони «сповнювалися радощами» (13, 52). Новоохрещений євнух «їхав, радіючи, дорогою своєю» (8, 39), а тюремник «веселився з усім домом, який увірував в Бог» (16, 34). Чому би й нам не зануритися у цей потік радості?

6. Є християни, які, як здається, вибирають Великий Піст без Пасхи. Я розумію, що не досвідчуємо радості однаково на всіх етапах життя й у всіх обставинах, іноді дуже важких. Вона адаптується, змінюється і завжди залишається принаймні променем світла, який виникає з особистої впевненості, що тебе люблять безмежною любов’ю і понад усе. Я розумію людей, схильних засмучуватися великими труднощами, які спричиняють страждання, але потрібно помалу дозволяти радості віри пробуджуватися – як прихованій, але твердій довірі, навіть у найбільших болях: «Покинув спокій мою душу, і я забув про щастя. Оце пригадую я моєму серцю і тому надіюсь. [...] Ласки Господні не скінчились, не вичерпалось його милосердя. Вони нові щоранку, велика твоя вірність. [...] Добре чекати мовчки від Господа спасіння» (Пл. Єр. 3, 17. 21-23. 26).

7. Спокуси часто з’являються як виправдання і претензії, що для радості потрібно багато чого. А це тому, що «суспільство розвинутих технологій добилося великих успіхів у виробництві різних видів задоволення, але зустрілося з великими труднощами у пробудженні радості»^[2]. Можу сказати, що прояви найкрасивішої і дійсно спонтанної радості, які я бачив у своєму житті, були притаманні найбіднішим людям, які не мають майже нічого. Пам’ятаю також справжню радість людей, які, виконуючи важкі професійні обов’язки, зуміли зберегти віру, безкорисливість і простоту. Ця радість у різний спосіб черпає з джерела більшої любові Бога, який об’явив Себе в Ісусі Христі. Ніколи не перестану повторювати слова Бенедикта XVI, які вводять нас у серце Євангелія: «Християнами не стають на основі етичного вибору чи визнання великої ідеї, а через зустріч з подією, з Особою, яка відкриває нові горизонти і тим самим надає життю вирішального напрямку»^[3].

8. Тільки завдяки цій зустрічі або повторній зустрічі з Божою любов’ю, яка стає радісною дружбою, ми звільнюємося від ізольованої совісті й зосередження на собі. Ми стаємо повністю людьми тоді, коли долаємо людські обмеження, коли дозволяємо Богові підняти нас понад нас самих, щоб збагнути свою істинну сутність. Саме з цього розпочинається євангелізація. Бо хіба той, хто прийняв Божу любов, яка повернула сенс його життю, може стримати бажання поділитися нею з іншими?