Негаразди міжвоєнного часу

При переході до характеристики міжвоєнного консерватизму, доречно згадати слова іспанського мислителя Хосе Ортеги-і-Гасета: "Всі феномени однієї епохи є одноутробними братами, попри їх ворогування. Тож треба добутися до їх спільного родоводу". Фашизм і консерватизм міжвоєнної доби мають багато в чому спільне ідейне коріння і спонуки до дії.

У цей час консерватизм пережив своєрідну трансформацію. Традиційний політичний спектр ХІХ ст. із конфліктом "лібералізм-консерватизм" раптом розширився вліво із появою комунізму, й одразу за законом рівної протидії радикалізувався й правий "фланг". Але навряд чи це було можливо за рахунок видозміни консерватизму, - потрібний був інший політичний темперамент. Традиційні владні верстви - стара аристократія, монархія, церква не були здатні на утворення масових радикальних рухів, бо заважала респектабельність і поміркованість. Тому залучення у новий (фашистський) рух відбувалося із незатребуваних раніше правих пасіонаріїв та соціалістів-переродженців, які володіли необхідним виплеканим хистом для оволодіння душами мас. Усі ці перетворення проходили на тлі багатомірної кризи європейського соціуму. Поширення індустріалізації та капіталізму надто швидко змінювало спосіб життя країн вторинної модернізації (Центральна, Південна та Східна Європа). Руйнація традиційних соціальних груп, занепад аристократичної верстви, урбанізація, спалах активності пролетаріату, зубожіння селян, декласування значних мас населення, - все це відбилося у свідомості й підсвідомості людей у формі екзистенціальної кризи (кризи сенсу існування) та кризи ідентичності (втрати відчуття належності до певної спільноти, групи, своєї інтеграції в суспільство). Втіленнями суспільної кризи стали нігілізм, песимізм, містицизм, зневіра у традиційні цінності європейської культури. Символами доби стали праця О.Шпенглера " Присмерки Європи " та " Бунт мас " Х.Ортеги-і-Гасета. Присмеркове майбутнє загрожувало Європі пануванням знеособленого натовпу та червоним терором. "Тінь завтрашнього дня" (Й.Гойзінга) викликала у власницьких прошарків новий "grande peur"("великий страх"), аналогічний паніці, що охопила Францію у 1789 р. Згадуючи терміни англійського історика А.Тойнбі, можна сказати, що ці проблеми становили справжній Виклик європейській думці, і вони вимагали дієвого Відгуку.

Дослідники доби описують феномен руйнації соціальних зв'язків, який був спричинений умовами існування індивіда в індустріальному суспільстві. Цей процес спонукав середні прошарки та значну частину сільського населення під загрозою зростаючої пролетарізації, розмивання шукати нову колективну ідентифікацію, яка, за Ганною Арендт, відтворюється на етнічній або культурній основі. Зрозуміло, що саме цей аспект викликав реакцію консерватизму, доктрини, яка шанувала перш за все традиційну суспільну структуру та зв'язки. Згадані суспільні проблеми особливо загострилися на тлі загальної позірної демократизації, яка запанувала у версальській Європі з 1918-1919 рр. Нездатність парламентарної демократії вгамувати соціальні протиріччя показувала, що молоді незрілі ліберальні режими ризикують втратити суспільну підтримку. Праві почали шукати " третій шлях " розвитку, поза ліберально-капіталістичною та соціалістичною моделями.

Слід зазначити, що не має потреби звично засуджувати антидемократизм цих пошуків, оскільки вироблений "холодною війною" демократичний імператив не діяв у Європі до появи англо-американських багнетів. До того ж важке випробування реальною неабстрактною демократією закономірно призводило до структурної кризи ліберальних режимів. Для шанування демократії потрібно було ще зіткнутися із тоталітаризмом, що було попереду. Лише тоді можна було свідомо ставати на позицію Вінстона Черчілля: "Демократія - найгірший суспільний лад, але усі інші - ще гірші".

Відповідь консерватизму на проблеми доби містила ідеї елітаризму, авторитаризму, ієрархії, відновлення традиційних цінностей, корпоративізму (який пропонував відмову від класової боротьби за рахунок солідарності виробників у професійних групах). Консерватори намагалися відновити станово-корпоративні групи, які б захищали громадянське суспільство у ролі посередника між державою та народом, - тобто консерватизм становив опозицію тоталітарній державі. Цікаво, що хоч консерватизм і ніс ідею повернення до "старих добрих часів", але для цього він виробив певну позитивну програму реформування політичної системи існуючих де-юре європейських демократій, - свій шлях або ж проект.

Либертаристы пытались доказать, что не существует «среднего пути» между капитализмом и социализмом. В своей известной книге «Дорога к рабству» (1944) Хайек доказывал, что даже умеренное огосударствление общественной жизни в конечном счете ведет к установлению тоталитариз­ма. Вместе с тем Хайек признавал, что и диктат рынка несет в себе угрозу свободе человека. Конкуренция создает порядок «безличного принужде­ния», заставляя людей перестраивать свой образ жизни, следовать тем нормам и правилам, которые, вполне возможно, отвергались бы ими в иных условиях. Тем не менее именно нерегламентированный рыночный процесс может обеспечить торжество справедливости в обществе. Хайек полагал, что справедливость совершенно не сводится к тому или иному принципу распределения. Любое распределение, кроме спонтанного, рыночного, яв­ляется в своей основе несправедливым, поскольку противоречит результа­там свободной конкуренции между людьми.

Опасность узурпации рыночного порядка, использования его в пользу наиболее сильных индивидов или их группировок Хайек считал несуще­ственной. Он обращал внимание на то, что на протяжении всей истории человечества естественный отбор обеспечивал не только успешность силь­нейших, но и сохранение необходимых барьеров против их всевластия. Важнейшим таким барьером либертаристы считали демократию, но под­черкивали, что, подобно рынку, демократия очень уязвима от государствен­ного диктата. «Демократия по сути своей - средство, утилитарное приспо­собление для защиты социального мира, - писал Хайек. - Как таковая она небезупречна. Если демократия решает свои задачи при помощи власти, она неизбежно вырождается в деспотию. Правление однородного, догматично­го большинства может сделать демократию еще более невыносимой, чем худшая из диктатур». Задачи демократии либертаристы сводили только к гарантии личной свободы, борьбе против любых попыток искусственной социализации общества.

Крах «государства благосостояния» в период экономического кризиса 1970-х гг. дал голчок для формирования нового течения консервативной общественной мысли - неоконсерватизма. Первоначально его представите­ли группировались вокруг двух американских журналов — «Комментэри» и «Паблик интерест». Среди них были такие видные общественные деятели и политики, как Р. Солоу, Н. Глейзер, Д. Ьелл, И. Кристол, Дж. Уилсон. Боль­шую роль в разработке идеологического арсенала неоконсерваторов сыгра­ли экономисты из Чикагской школы М. Фридмена.

Основой неоконсервативной идеологии стал отказ от философии «рас­пределительного равенства», которую неоконсерваторы приписывали сто­ронникам «государства благосостояния». Причем, в отличие от либертарис- тов, неоконсерваторы отнюдь не пытались доказать несовместимость прин­ципа социальной справедливости и свободы личности. По их мнению, принцип социальной справедливости является сам по себе вполне эффек­тивным и важным, разрушительна лишь его эгалитаристская трактовка. Важно обеспечить не равенство результатов человеческой деятельности, а равенство шансов в борьбе за эти результаты. Отвергая грубый индивидуа­лизм, они рассматривали расширение «рыночных возможностей» именно как механизм справедливого разрешения социальных проблем.

Неоконсерваторы полагали, что возвращение к свободным рыночным отношениям как основе социального порядка не может рассматриваться вне контекста более широкой проблемы - возрождения «первооснов» западной цивилизации. Для идеологии неоконсерватизма оказались принципиально значимы такие морально-нравственные категории, как личный динамизм, предприимчивость, ответственность за собственный выбор, гражданские свободы, семейные ценности, религиозная вера, солидарность в защите человеческого достоинства и жизни. Все эти духовные ценности рассматри­вались не только в качестве личностного императива, но и прежде всего как основа для национальной консолидации, возрождения «духа нации». Для ведущих политиков неоконсервативного толка (Р. Рейгана, М. Тэтчер, Ж. Ширака) был характерен особый «жесткий стиль», осознанное форми­рование образа сильного общенационального лидера, способного поставить идейные принципы выше прагматических соображений.

В 1990-х гг. неоконсерватизм потерпел сокрушительное политическое поражение. Неоконсервативные реформы, безусловно эффективные в эко­номическом плане, вызвали неоднозначную реакцию в обществе и, прежде всего, в тех слоях населения, которые привыкли к системе государственных социальных гарантий, к стабильному росту уровня жизни. Глубинное про­тиворечие сохраняла и сама социальная стратегия неоконсерватизма. Она была направлена на активизацию наиболее динамичных, мобильных членов общества, на возрождение свободного предпринимательства, индивидуаль­ной ответственности, личной успешности. Но именно подобные люди быстрее всего «уставали» от нарочито жесткого стиля неоконсервативных лидеров, от их безапелляционности и стремления к конфронтации с идей­ными противниками. С наступлением «информационной революции» нео­консерватизм окончательно утратил свою социальную базу.

Не сумев ответить на «вызовы» новой эпохи, консервативная идеология вновь оказалась в переходном состоянии. В начале 2000-х гг. активизация политических сил консервативного толка произошла только в США. Возвра­щение к власти Республиканской партии под руководством Дж. Буша-млад- шего было сопряжено с пересмотром идеологической платформы республи­канцев и отказом от межпартийной конфронтации. На вооружение были приняты те идеи, которые традиционного отстаивались демократами - усиле­ние государственного регулирования в сфере образования и медицины, защи­та окружающей среды, забота о «чаяниях маленького человека», политика мультикультурализма, забота о проблемах иммигрантов, женщин, молодежи. Все эти меры должны были позволить республиканцам избавиться об образа партии «жирных котов» и «клуба белых мужчин для игры в гольф». Вместе с тем платформа Республиканской партии сохранила ряд наиболее консерва­тивных принципов. Республиканцы по-прежнему остались противниками абортов, полового воспитания в школах, публичного признания гомосексуа­лизма. После трагических событий 11 сентября 2001 г. в политической программе американских консерваторов вновь усилились идеи национально­го единства, мессианской «ответственности за судьбы демократии в мире». Эта эволюция англосаксонского консерватизма оказалась очень показатель­ной с точки зрения судеб консерватизма континентального.

Пересмотр консервативной идеологии в большинстве европейских стран на рубеже XIX-XX вв. не мог быть связан с усвоением ультралиберальных идей. Этому препятствовали и культурные традиции, и влияние конфессио­нального фактора, и сохранение немалой общественной роли традиционных средних слоев, а также родовой аристократ ии. Поэтому преодоление тради­ций классического охранительного консерватизма оказалось сопряжено с двумя иными вариантами идеологического синтеза - формированием тече­ний социального консерватизма и либерального консерватизма.

Характерными чертами социального консерватизма были ярко выра­женный этатизм, представление о патерналистской роли государства, об активной социальной политике как наиболее эффективной основе обще­ственного благополучия. Социальные консерваторы придавали особое зна­чение общенациональной консолидации, призывали к поддержке бедней­ших слоев общества со стороны имущих, отказу от классовой конфронта­ции, от политизации профсоюзного движения и давления на государство со стороны иных корпоративных социальных сил. Они достаточно скептичес­ки относились к принципу многопартийной демократии и всеобщему изби­рательному праву, но отрицали и монархическую концепцию абсолютизма.