Правоохоронні органи в структурі владних відносин

В умовах демократії державна влада — це одна з багатьох владних інституцій, зобов'язаних базуватися на праві. Дотримання останнього покладається на один з елементів виконавчої влади – правоохоронні органи, що одночасно постають і ресурсом, і інститутом. Їх владний вплив пов’язується насамперед з можливістю застосування сили, примусу, що реалізується в рамках конституційно-законного інституційного середовища. При цьому саме середовище має бути усталеним, органічно поєднуючим універсальність правових норм з традицією і культурою, легітимованим громадянами. Правоохоронні ж органи в такому випадку постають гарантами його підтримання.

Вони створюються державою для виконання наступних функцій: конституційного контролю, правосуддя, прокурорського нагляду, виявлення та розслідування правопорушень, юридичної допомоги та захисту в кримінальних і цивільних справах.

Характерними ознаками правоохоронних органів є:

- державно-владний характер, що має полягати у захисті певних суспільних відносин компетентними органами, комплектованими відповідним чином підготовленими спеціалістами, у процесі правового регулювання;

- підзаконність діяльності, що передбачає здійснення повноважень у чітко регламентованих законом процесуальних (процедурних) межах і формах, які у певних випадках утворюють самостійні процесуальні галузі права (наприклад, кримінально-процесуальне);

- правозастосовча спрямованість прийнятих рішень, відмінність яких полягає не у встановленні нових норм права, а лише у використанні відповідних чинних норм;

- вживання примусу як запобіжного заходу з метою припинення протиправних дій та спроб уникнути відповідальності чи перешкодити провадженню встановленої законом процедури розгляду справи.

Реалізуючись у сфері взаємних правовідносин між громадянами і державою під час здійснення останньою через свої інститути, правоохоронна діяльність виконує роль управлінських (правових) стандартів, приписуючи громадянам суспільно визнану модель поведінки.

Однак у сучасній Україні інституційне середовище донедавна знаходилося у невизначеному перехідному стані, що пов’язується з рядом обставин:

1) на жаль, залишалася не до кінця подоланою науково-практична юридична спадщина радянського періоду, зокрема щодо ототожнення права і закону як певних соціальних явищ і цінностей, яка є нині вагомим чинником гальмування демократичної трансформації правової системи, процесу приведення у відповідність юридичних реалій країни із закріпленими в основних політико-юридичних актах, в першу чергу в Конституції України, ідеалами і принципами демократизації суспільства;

2) відповідно, зберігалося подання і сприйняття права як “сукупності правил, норм, законів, які санкціоновані і забезпечуються державою”, тобто лише з позиції інтересів останньої як політичної організації певних панівних соціальних груп, захисту юридичних актів, що закріплюють їх волю за рахунок детального регулювання усіх сфер життя, ігноруючи при цьому реальні потреби інших прошарків суспільства, приватні інтереси пересічної людини і, головне, суспільну необхідність дотримання прав людини;

3) отож, не виключалось прийняття державою юридичних актів, котрі не в повній мірі або зовсім не відповідали волевиявленню народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади (ст.5 Конституції України), втілювали волю окремих індивідів або навіть однієї людини (наприклад, Президента країни), спрямовувались на закріплення в суспільстві безправ’я і політичного свавілля, політизацію та одержавлення усіх форм соціального життя, а отже не могли визнаватися гуманними, демократичними, справедливими, правовими;

4) не завжди поставало доцільним і копіювання, особливо некритичне, “найкращих зразків” західного юридичного досвіду без їх прив’язування до національних особливостей, яке не лише перешкоджало ефективній правовій політиці і створювало проблеми законності, але й позбавляло відповідні юридичні акти легітимації, етичного характеру, породжуючи необхідність їх впровадження в життя тільки за допомогою державного примусу поряд з неприйняттям з боку населення;

5) професійний рівень і моральні настанови законотворців часто не узгоджувались з необхідними, наслідком чого ставала невисока якість багатьох законів, їх двозначний і взаємосуперечливий характер, спрямованість на реалізацію егоїстичних інтересів, коли, в той же час, не отримала підтримки творців Конституції норма щодо прямого доступу громадян до конституційного правосуддя, самостійного захисту ними прав і свобод;

6) нарешті, залишалися суто декларативними принципи верховенства права і рівності всіх громадян перед законом, особливо стосовно представників владних структур і наближених до них індивідів та груп, що не лише знецінювало в очах суспільства авторитетність норм Конституції, але й сприяло поширенню неформалізованих правил і відносин.

Таким чином, інституційне середовище поставало не надто сприятливим для реального утвердження права. Така ситуація відтворилася на інституційних угодах, тобто у внутрішньому унормуванні діяльності правоохоронних структур, зокрема органів внутрішніх справ. В цивілізованому суспільстві воно визначається конституційно-законною компетенцією останніх з питань забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина, запобігання злочинам та іншим правопорушенням проти особи, суспільства і держави, захисту об’єктів незалежно від форм власності, охорони громадського порядку та громадської безпеки тощо. У нашій же країні основна кількість норм, що, наприклад, регулюють застосування міліцією заходів адміністративного примусу, міститься у відомчих актах МВС України, які, на думку багатьох представників різних галузей правової науки, є “бюрократичним звичаєвим правом”, не передбаченим і не санкціонованим законом. Схожа ситуація спостерігається і щодо виконавчої влади загалом. Згідно з п.12 ст.92 Конституції України організація і діяльність її структур, основи державної служби визначаються виключно законами, однак понині нормативно-правову основу складають укази Президента, постанови Кабінету Міністрів або ж відомчі акти. Тому не дивним є певне нігілістичне ставлення працівників міліції у повсякденній діяльності до законів і надання переваги саме відомчим актам.

В організації та діяльності системи органів внутрішніх справ усе ще спостерігаються тенденції тяжіння до досвіду минулого, мірки колишніх радянських традицій, які не передбачали створення сильної правоохоронної системи і призначення міліції як провідної силової структури пов’язували з захистом інтересів держави і забезпеченням стабільності правлячого режиму. А це не може на сьогодні повною мірою гарантувати захист загальнолюдських цінностей, прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. Паралельно виявлялися нові деструктивні тенденції намагання місцевих влад керувати міліцією виходячи з формально-бюрократичних уявлень про юстицію та правопорядок, а також прагнення представників бізнесу, в тому числі кримінального та напівкримінального, поставити її на службу своїм утилітарним цілям та інтересам.

Специфіка інституційного середовища і угод наклала відбиток на інституційну практику, перенасичену порушеннями конституційних прав і свобод структурами виконавчої влади. Правоохоронні структури часто не дотримуються права людини на повагу до гідності та на недоторканість, свободу від незаконного затримання та арешту, невтручання в особисте і сімейне життя, застосувують катування і тортури, побиття, вжиття інших недозволених засобів впливу. Як наслідок, правозахисна організація “Міжнародна амністія” постійно включала Україну до списку країн, де систематично порушуються права людини.

Невід’ємною умовою демократичної влади, індикатором її зрілості є цивільний контроль над виконавчими, зокрема правоохоронними органами, в тому числі міліцією, задля запобігання можливих зловживань з їх боку на основі універсальних принципів демократії: верховенства права, поваги до прав людини і громадянина, демократичної підзвітності, прозорості, деполітизації і деідеологізації. Певні кроки у цьому напрямку почали здійснюватися лише з середини 2003 р. після прийняття законів “Про основи національної безпеки України” та “Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави”. Так, у Львівській області почав діяти регіональний Центр документування катувань, створений громадською організацією “Права та демократія” при підтримці Міжнародного фонду “Відродження” задля фіксації усіх випадків катувань з подальшим оприлюдненням звіту. Сюди можуть звертатися за юридичною допомогою мешканці Львівщини, які постраждали від свавілля правоохоронців. Аналогічні центри планується відкрити у Криму, Луганську та Вінниці.

Однак реальні кроки в напрямку деполітизації та декриміналізації української міліції, її орієнтації на відкритість і прозорість, слугування закону і реальний, а не паперовий захист прав та свобод громадян та демократії і безпеки в суспільстві починають здійснюватися лише останнім часом. Зокрема, з метою контролю за дотриманням прав людини у структурі МВС запроваджено посаду радника міністра з цих питань. Для здійснення цієї ж функції створена громадська рада. Разом з тим, і сьогодні в Україні не існує дієвого механізму її реалізації щодо діяльності міліції, оскільки парламентом не розроблені необхідні зміни до Конституції і Закону “Про міліцію” з метою приведення його у відповідність із законом “Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією та правоохоронними органами держави”. Залишаються також невирішеними наступні проблеми: незбалансованість повноважень суб’єктів контролю, відсутність чіткої регламентації способів здійснення контрольних повноважень, що відкриває можливість для виходу певних суб’єктів контролю за межі їх повноважень і, відповідно, звуження останніх для інших складових системи контролю, в тому числі законодавчої і судової гілок влади, тощо. Розв’язання цих та інших проблем стане підставою для легітимації правоохоронних органів, встановлення ними довірливих відносин з суспільством, набуття людського обличчя, поверненого до людей.