Політичний режим є породженням системи виробництва

Таким чином проблема політичного режиму полягає у вивченні соціальних елементів держави, розгляді форм управління з точки зору того, яким із методів переважає в управлінні державою, які існують можливості контролю громадським суспільством за діяльністю державних структур, як держава реалізує задачу урегулювання конфліктів в самому громадському суспільстві, забезпечуючи власті права та свободи громадян, в якій мірі гарантується вираження плюралізму інтересів.

Політичний режим– це поняття, яке позначає конкретні форми того, як уряд володіє державою, контролює й управляє процесами в суспільстві.

Політичний режим – це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявність стосунків між державною владою і суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

Політичний режим – це сукупність форм та методів здійснення політичної влади, яка відображає рівень політичної свободи в суспільстві.

Деякі політологи схильні ототожнювати дане поняття з поняттям політичної системи. (М.Дюверже). Інші трактують його, як форму правління.

Політичний режим різниться більшою мобільністю в порівнянні з відносно більш консервативним політичним інститутам і залежить від співвідношення соціально-політичних сил і політичної ситуації.

Будь-який політичний режим визначається, у першу чергу, вживаними процедурами та способами організації установ влади і врядування, стилем прийняття громадських рішень, відносинами між державою та громадянами. Це засоби, методи здійснення політичної влади.

Відомий польський політолог Є. Вятр під політичним режимом розуміє “ систему конституційних (законних) порядків і конкретне втілення цієї системи на практиці”.

Французький політолог М. Дюверже кваліфікує політичний режим як “певне поєднання системи партій, способу голосування, однієї чи кількох груп тиску”.

Зміст політичного режиму визначається взаєминами між двома політичними субстанціями – владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючого у певному суспільстві політичного режиму.

Значну увагу характеристиці політичних режимів приділяв у своїх працях Аристотель. Він поділив режими на:

Ø правильні (монархія, аристократія, політея);

Ø неправильн і (тиранія, олігархія, демократія).

При правильному режимі влада використовується для загального блага, а при неправильному – для задоволення приватних інтересів правлячої групи.

Еволюція політичних режимів має свою послідовність, відповідні цикли: монархія – аристократія – олігархія – тиранія – демократія – республіка (політея).

У XVI ст. французький мислитель Ж. Боден, спираючись на ідеї Аристотеля, у праці “Республіка” класифікує політичні режими на:

1) монархію (верховна влада належить одній особі);

2) аристократію (при владі знаходиться менша частка населення);

3) народну державу чи республіку (весь народ бере участь у здійсненні влади).

У своїх “Листах до братів-хліборобів” В. Липинський виділяє три типи політичних режимів:

1) Демократія з республікою;

2) Охлократія з диктатурою;

3) Класократія з правовою монархією.

Критеріями виділення політичного режиму у окремий тип є (див. таблицю №1):

– форма та роль держави;

– спосіб формування органів влади;

– співвідношення між гілками влади;

– становище і роль політичних партій та громадських організацій;

– правовий статус особи;

– рівень економіко-господарського розвитку;

– рівень політичної стабільності суспільства;

– порядок функціонування правоохоронних і каральних органів;

– встановлена правова система, її особливості та характер;

– історичні, культурні традиції, звичаї народу тощо.

 

З виділених ознак можна зробити висновок, що політичні режими розрізняються на основі аналізу співвідношення та взаємодії держави і громадянського суспільства.

 

В. Якушин пропонує таку класифікацію політичних режимів (див. табл. №2):

1). Режими постійні та тимчасові.

2). Режим нормального та надзвичайного функціонування.

3). Конституційні та неконституційні.

4). Режим функціонування правої держави, режими революційної законності та режими свавілля (відсутність законності).

5). Світські, релігійні, атеїстичні.

6). Безпартійні, одно-, двох- та багатопартійні.

7). Цивільні та воєнні.

8). Режими, що мають досить стабільну та надійну внутрішню опору та такі, що потребують постійно підтримки ззовні.

9). Режими, котрі опираються лише на національні інститути влади, та такі, котрі у своїй діяльності фактично обмежені рамками своєї країни і мають лише окремі компоненти загальнопланетарної системи забезпечення національних інтересів.

10). Режими, котрі опираються лише на національні інститути влади, та такі, що підтримуються за допомогою діючих на території країни політичних інститутів, які представляють закордонні сили.

Аналіз різноманітними школами більш ранніх та нинішніх політичних режимів дозволяє зробити висновок щодо них не існував ні один у чистому вигляді.

У світі відбувається постійна еволюція політичних режимів, частіше всього одні з них замінюється іншими шляхом революційних потрясінь, військових переворотів.

У сучасній політичній науці існують найрізноманітніші трактування політичних режимів. Характер політичного режиму визначають виходячи з боротьби за політичне лідерство, кількості партій, існування легальної опозиції, рівня політичної опозиції свободи громадян, наявність вільних виборів та інших політичних цінностей.

Наведемо найбільш загальну класифікацію політичних режимів, використовуючи названі загальні їх ознаки.

На основі критеріїв виділяються такі типи політичного режиму, як

1) традиційний – закритий характер боротьби за політичне лідерство, незначну політичну участь, консерватизм.

2) Конкурентна олігархія – відкритий характер боротьби за політичне лідерство, обмеження можливості політичної участі, орієнтація на революцію і т.д.

3) Військовий – закритий характер боротьби, революційні або адаптивні цінності.

4) Популістський.

5) Комуністичний – закритий характер боротьби за політичне лідерство, широкі можливості політичної участі, революційні цінності.

6) Ліберально-демократичний – відкритий характер боротьби за політичне лідерство, широкі можливості політичної участі, реформістські та адаптивні цінності.

 

Більшість політологів на основі таких критеріїв, як наявність багатопартійності, легальної опозиції, принципу розподілу влади виділяють демократичні, авторитарні і тоталітарні режими.

М.Дюверже називає такі типи політичних режимів: ліберальний і авторитарний, демократичний і змішаний монократичний (диктаторський), директорію (колективне правління), комбінований.

В залежності від соціального складу керівної еліти режими політичного поділяються на військові (військово – демократичні та військово - диктаторські), громадські, військово – громадські, клерикальні, теократичні (державна влада в руках духовенства, голова церкви є одночасно головою держави), патріархальні.

Однак оскільки досить важко знайти політичний режим, в якому б абсолютно чистому виді, проявляється той чи інший принцип правління і тенденції еволюції при характеристиці політичних режимів використовуються подвійні поняття: аристократично-авторитарний, аристократично-ліберальні, демократично-авторитарний, демократично-ліберальний і т.д.

Політичні режими, які характеризують громадсько-політичну будову суспільства протягом всесвітньої історії можна умовно Темаити на тоталітарні, авторитарні та демократичні режими.

Іноді в окрему групу дослідники виділяють фашистський режим у різноманітних формах їх прояву.

 

Тоталітарний режим.

Тоталітаризм (від лат. totus – весь, цілий) – це політичний режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Щодо авторства цього терміну, то думки вчених розійшлися, називають

Б. Муссоліні, Д. Джентіле, Дж. Амендолу, П. Габетті. Відомо, однак, що в 1925 р. це поняття вперше пролунало в італійському парламенті.

Перша спроба наукового аналізу тоталітаризму належить німецько-американській дослідниці Х. Арендт у праці “ Походження тоталітаризму” (1951 р.). Х. Арендт знаходить початки тоталітарної ідеології в діалектичному розумінні історії і в перевазі теоретичного над політичним життям.

Тобто, відбувся відхід від тих політичних вартостей, носіями яких були стародавні греки, а пізніше – західноєвропейський громадянин у буржуазно-ліберальній конституційній державі. Цей процес виявився у переході від політичного “діяння” до вірування у можливість “творення” історії та її тоталітарного планування. Це спричинило автономізацію суспільства, розпад авторитету, традицій, релігії. На базі автономізації та утворення маси виникло нове безкласове тоталітарне суспільство.

Тобто, походження тоталітаризму Х. Арендт бачить у зламі класового суспільства і відносин будь-якої суспільної структури. Вона наголошувала, що тоталітарна влада не припускала ніякої діяльності, наслідки якої неможливо передбачити, а тому тоталітарний рух повинен був усіх обдарованих, талановитих, незалежно від їх політичних орієнтацій, замінити шарлатанами і дурнями, бо такі люди є найбільшою гарантією стабільності режиму.

 

Основні ознаки тоталітарного політичного режиму:

– висока концентрація влади;

– жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;

– відсутність легальної опозиції;

– ідеологізація всього життя суспільства;

– наявність обов’язкової для усіх офіційної ідеології;

– нетерпимість до політичного інакодумства;

– знищення громадянського суспільства;

– проголошення принципу органічної єдності держави і народу;

–повна монополізація влади політичним лідером, який представляє законодавчу та виконавчу владу;

– існування широкого суспільно-політичного руху, що забезпечує тоталітарній владі масову підтримку;

– всезагальна лояльність громадян досягається під загрозою терору;

– державний монополізм в економіці.

 

Між дослідниками ведеться дискусія щодо того, чи є обов’язковою ознакою тоталітаризму ліквідація багатопартійності й абсолютне панування у суспільному житті однієї партії. Зокрема, В. Якушин зауважує, що у деяких країнах з тоталітарним режимом зовсім немає політичних партій, в інших – одна, ще в інших дозволяється діяльність кількох партій, які визнають провідну роль партії-гегемона.