З історії демократичного виховання

Особистість учня формується і розвивається під впливом багатьох факторів: об'єктивних і суб'єктивних, природних і суспільних, внутрішніх і зовнішніх, незалежних і залежних від волі та свідомості людей, які діють стихійно або відповідно до певних цілей, мети виховання. При цьому сам учень не є пасивною особою, а виступає як суб'єкт власного формування і розвитку.

Однією з вічних проблем педагогіки було підвищення ефективності цілеспрямованого виховного впливу на людину, а це може забезпечити лише науково організоване виховання.

Кожна епоха як досить тривалий проміжок історичного часу має свої ознаки: спосіб виробництва, державний і суспільний лад, культурні надбання, спосіб і стиль життя. Нашому поколінню випало жити на зламі епох — періоді становлення та розвитку незалежної демократичної України. Нова ідеологія освіти, затверджена в Конституції України, повинна працювати на процес державотворення, становлення народу України як політичної нації. Нова філософія виховання утверджує погляд на особистість як найвищу цінність суспільства.

"Людина — мета, а не засіб" — це основна формула гуманізму, і це вимагає нових підходів до формування особистості.

Розглянемо коротко, які ідеї демократизації і гуманізації виховання втілювалися в життя в різні історичні епохи.

Ідея гармонійного розвитку особи як мета виховання виникла в стародавніх Афінах (Ш ст. до н.е.).У кількох джерелах описано прийоми роботи шкіл, де вихователі прагнули виховати гармонійно розвинену, творчу людину, яка була б духовно багатою, морально чистою і фізично досконалою. Давньогрецькі філософи Платон і Арістотель трактували гармонію у вихованні як єдність двох засад — тілесної і духовної. Піфагор як великий математик і філософ (VI-V ст. до н.е.) розглядав гармонію розвитку всього світу — від космосу до ритмів серцебиття і дихання людини — згідно з єдиним, математично обґрунтованим законом числових співвідношень і пропорцій, він вважав, що саме музикальність є засадою і метою виховання.

У Римі наслідували кращі традиції афінян, але на зміну музичному вихованню прийшло політичне виховання ораторів. Слово замінило музику. Неперевершені зразки ораторського мистецтва в сенаті, на площах стали взірцем для прийдешніх поколінь, а "граматичні школи", твори Ціцерона (106-43 рр. до н.е.) можна розглядати як яскраві вияви демократичного змісту виховання. Давньогрецький теоретик ораторського мистецтва М.Ф. Квінтиліан (бл. 35-96) вважав, що всі діти, за деяким винятком, здібні до освіти, і тому вчитель повинен враховувати індивідуальні особливості і здібності дитини. Наслідування, наставляння, вправляння він визначав основними методами в навчанні.

Період Середньовіччя не визначається прогресивним у духовному розвитку суспільства, у вихованні та освіті. Музику, ораторство замінили різки і тортури, биття дітей було частиною їхнього виховання.

В епоху Відродження в Європі виникла плеяда філософів, які називали себе гуманістами, обмежувалася влада церкви, її втручання у світське життя. Еразм Роттердамський (1466-1536), Франсуа Рабле (1483-1553), Мішель Монтень (1533-1592) та інші вперше відновили демократію і ввели поняття "гуманістичне виховання". Зразком нової, гуманістичної школи став "Дім радощів" італійського педагога-гуманіста В. Фельтре (1378-1441) — це був чудовий будинок на березі озера, серед луків і полів, у якому навчалося 80 хлопчиків різного стану; дисципліна підтримувалася за допомогою ласки, переконання, а покарання розглядалось як зло. Педагоги (Вітторіно де Фельтре і три його помічники) стежили за одягом, манерами, моральною чистотою вихованців, у школі було добре поставлено фізичне виховання: ігри, фехтування, їзда верхи. До кінця XVI століття гуманістичні школи були поширені й у Німеччині.

Тенденції оновлення школи дійшли в XVI ст. до Росії, а згодом і до України. У 1586 році у Львові було відкрито Братську школу, в її статуті вимоги до вчителя були досить суворі: "Дидаска, або вчитель цієї школи, має бути благочестивим, розумним, смиренно мудрим, лагідним, стриманим, не п'яницею, не розпусником, не сріблолюбцем, не лихим, не завидющим, не сміхотворцем, не лихословом, не чарівником, не байкоказателем, не пособителем єресі, не порушником благочестя, а в усьому був би зразком для наслідування, і щоб учні були як учитель їх ("Антология педагогической мысли Украинской ССР". — М., 1988. — С.79).

В історію української педагогіки ввійшли такі прогресивні демократи — учені, просвітителі, як Іван Вишенський (бл. 1545-1620), який різко критикував єзуїтське виховання в колегіумах, обстоював ідею навчання рідною мовою; Стефан Зизаній (бл. 1570-1610), який працював учителем братських шкіл, був ідейним виразником громадської думки в боротьбі проти католицизму.

Засновником педагогіки як науки став великий чеський педагог-демократ Ян Амос Коменський. Англійський філософ і педагог Дж. Локк (1632-1704) головною метою виховання вважав формування особистості джентльмена, його думки про фізичне загартування, розумовий розвиток, моральне виховання були новими й актуальними. Мета навчання, зазначав він, не в тому, щоб зробити юнака вченим, а в тому, щоб сформувати "ділову людину". Тоді ж виникли ідеї трудового виховання і навчання, засновником яких вважають Джона Беллерса (1654-1727), він наголошував на великому значенні праці у вихованні дітей, ідея запропонованих ним трудових коледжів і понині відроджується в тих чи інших країнах.

Демократизація і гуманізація освіти втілилася в ідеях і теоріях французьких просвітителів XVIII ст.: Вольтера, Талейрана Кондорсе, Лепелетьє, які пропонували нові тини освітніх установ, будинки національного виховання для всіх дітей, демократизація навчання і виховання в яких мала забезпечуватися радою, залученням батьків до виховання.

У XVIII — на початку XIX ст. у Німеччині демократизації освіти сприяли видатні німецькі філософи Е. Кант (1724-1804) і В. Гегель (1770-1831) — всесвітньо відомі провісники нової філософії. У 1771 році під впливом творів Ж.-Ж.Руссо утворилися школи-філантропіни ("люблячі дітей"), у яких великого значення надавалося фізичному розвиту, трудовому навчанню ремесел і "вихованню серця". Але поновлення монархічної реакції в усіх європейських країнах припинило демократизацію шкільної системи. Трагедію нерозуміння пережив видатний швейцарський педагог-гуманіст того часу Й. Г. Песталоцці (1746-1827), який утримував на власні кошти школи для бідних дітей, сам харчувався і жив з ними в інтернатах.

Вияви демократизації в освіті росіян почалися з реформ Петра І. У 1699 р. він відкрив школу математичних та навігаційних наук на 500 місць для дворянських дітей, посилав навчатися за кордон дітей різних станів, згодом відкрив 42 "цифірні" школи для дітей дворян, забороняв їм одружуватися до закінчення школи.

У XVI-XVII ст. розвивалася освіта і культура в братських школах України, у Києво-Могилянській, Новгород-Сіверській, Чернігівській, Полтавській, Харківській, Переяславській колегіях. Видатним українським освітянином був філософ і педагог Григорій Савич Сковорода (1722-1794), який доклав багато зусиль для демократизації освіти і виховання, обстоював ідеї трудового виховання, розумового і фізичного розвитку дітей незалежно від їхнього стану, заслуг батьків.

Прогресивні російські літератори і журналісти В. Бєлінський, О. Герцен, М. Чернишевський, М. Добролюбов, Л. Тол-стой мали свої погляди щодо демократизації освіти і виховання.

Демократизація освіти і виховання була основною метою діяльності великого педагога К. Д Ушинського (1824-1870).

Великий син українського народу Т. Г. Шевченко (1814-1861) вважав, що педагогіка повинна бути демократизованою, мріяв про таку народну школу, яка б давала учням глибокі знання.