Предмет і функції соціології конфлікту

Соціологія конфлікту — одна з найважливіших галузей соціології як науки про суспільство, оскільки кожне суспільство, кожна соціальна група, соціальна спільність переживають конфлікти, через них удосконалюють свою організацію і всю життєдіяльність, а інколи втрачають великі надбання й досягнення. Саме цим зумовлені виникнення й розвиток спеціальної галузі соціологічного знання — конфліктології, яка мусить знаходити відповіді на дуже важливі питання функціонування й розвитку суспільства. Це, зокрема, такі питання: чи можливе існування суспільства без конфліктів? Чи є конфлікт виявом дисфункції організацій, девіантної поведінки індивідів і груп, аномалій у суспільному житті, чи це — нормальна, необхідна форма соціальної взаємо­дії між людьми, соціальними групами, класами, державами?

Дехто із соціологів марксистської орієнтації дотримується дум­ки, що конфлікт — це всього лише тимчасовий стан суспільства, який можна подолати раціональними засобами і методами, і, отже, можна досягнути такого рівня суспільного розвитку, коли соціальні конфлікти зовсім зникнуть.

Більшість соціологів немарксистської орієнтації доходять вис­новку, що існування суспільства без конфліктів неможливе. Вони підтримують давню філософську традицію, згідно з якою конфлікт є невід’ємною частиною буття людей, головним рушієм суспільного розвитку. А це означає, що конфлікти є не дисфункцією або аномалією, а однією із норм стосунків між людьми, необхідним елементом соціального життя, який забезпечує подолання соціального напруження, посилення енергії діяльності, породжує соціальні зміни різного масштабу.

Якраз цим зумовлені основні теми й логіка дослідження конфліктів (див. схему 73).

Схема 73

Основні (переважні) теми у дослідженні конфліктів
Елементи конфлікту	соціальні	міжнародні	організаційні
Групи	Групи за інтереса­ми, класи	Нації, національ­ні еліти	Індивіди, малі групи
Стадії розбіжностей	Втручання, несу­місні відмінності	Втручання, несу­місні відмінності	Несумісні відмін­ності, процес, що складається із стадій
Причини	Домінування, що призводить до де­фіциту позицій і ресурсів	Дефіцит ресурсів, домінування ідео­логічних розбіжностей	Розуміння, диференціація, особисті розбіжності
Соціальний контекст	Існуюча соціальна система	Відкрите і мобіль­не суспільство	Існуюча система кооперації
Цінності	Групова ідентич­ність, соціальні зміни, підтримка системи	Обстоювання на­ціональних інте- ресів	Інновації, органі- заційні зміни, під­тримка організацій
Управління конфліктом	Мобілізація груп, соціальний контроль, управління силами	Виключення вій­ни, розвиток аль­тернативи	Розуміння пробле­ми, стратегія узго- дження, вирішення проблеми

 

У соціальному конфлікті переплітаються закономірні, взаємопов’язані й випадкові, такі, що самоорганізуються та самоуправляються, процеси і явища. Завдання соціології конфлікту полягає у своєчасному визначенні закономірних і передбаченні можливих самовиникаючих, випадкових явищ, здатних справляти істотний вплив на процес конфлікту, на всі його фази, його розв’язання.

Отже, об’єктом соціології конфлікту є суперечлива конфліктна соціальна реальність, що існує у будь-якому суспільстві.

Предметом соціології конфлікту є його сутність і суб’єкти, закономірності й випадковості виникнення й розвитку, механізм і фази перебігу, соціальні, політичні й економічні наслідки, шляхи і методи розв’язання або запобігання конфлікту.

Соціологія конфлікту використовує дві моделі вивчення й ана­лізу конфлікту: 1) процесуальну; 2) структурну.

Процесуальна модель наголошує на аналізі динаміки конфлікту, виникнення конфліктної ситуації, переходу конфлікту з однієї фази в іншу, форми конфліктної поведінки, кінцевого результату конфлікту.

Структурна модель зосереджує увагу на аналізі умов, що лежать в основі конфлікту і визначають його динаміку. Основна мета цієї моделі полягає у визначенні параметрів, які впливають на конфліктну поведінку, та конкретизації форм такого впливу (див. схему 74).

Схема 74

Соціологія конфлікту, використовуючи обидві моделі вивчення й аналізу конфлікту, всебічно аналізує і сутність, і причини, і динаміку, і кожну фазу конфлікту, його кінцевий результат, а також умови виникнення і розвитку конфлікту, параметри впливу на конфліктну поведінку та її форми.

Соціологія конфлікту, як галузь соціології, виконує свої специфічні, такі, що відповідають її природі, функції, завдання, забезпечує досягнення певних соціальних цілей (див. схему 75).

Схема 75

Виконуючи свої функції, соціологія конфлікту виробила і сформулювала певні рекомендації, використання яких прискорює розв’язання будь-якого соціального конфлікту. Це, зокрема, такі рекомендації: 1) у процесі переговорів пріоритет мусить віддаватися обговоренню не другорядних, а головних, зміс­товних питань; 2) сторони повинні прагнути до зняття психо­логічного і соціального напруження; 3) сторони мають демонструвати взаємоповагу одна до одної; 4) учасникам переговорів треба прагнути до відвертості, доказовості своїх позицій, свідомо створювати атмосферу публічного рівноправного обміну думками; 5) усі учасники переговорів мають виявляти схильність до компромісу.

Таким чином, соціологія конфлікту обґрунтовує необхідність розв’язання будь-якого конфлікту через переговори, лише такий метод розв’язання конфлікту може забезпечити позитивні результати.

10.3. ХАРАКТЕР І ОСОБЛИВОСТІ
СОЦІАЛЬНИХ КОНФЛІКТІВ В УКРАЇНІ

Наша країна має свою історію, культуру, традиції. На сучасному етапі розвитку суперечності пронизують усі сфери суспільного життя: соціально-економічну, політичну, духовну. Загострення усіх цих видів суперечностей, велика чисельність самовиникаючих, випадкових суперечностей, явищ створює кризову ситуацію у суспільстві. Криза суспільства — це результат глибоких змін у змісті й формах життя різних соціальних груп у посткомуністичний період, серйозне порушення механізму контролю в економіці, політиці, культурі. Проявом кризи суспільства є різке зростання соціального напруження, що часто призводить до конфліктів. Отже, однією з характерних особливостей конфліктів в Україні якраз і є кризова ситуація, з якої наше суспільство лише почало виходити, але головною умовою виникнення більшості конфліктів залишаються кризові явища.

У сучасному житті українського суспільства велику роль виконують соціально-економічні конфлікти, тобто конфлікти з приводу засобів життєзабезпечення, рівня заробітної плати, використання професіонального та інтелектуального потенціалу, рівня цін на різні блага, з приводу реального доступу до цих благ і ресурсів та ін.

Однією з особливостей конфліктів в Україні є стимулювання їх переходом народного господарства на ринкові відносини і пов’язаною з цим боротьбою за перерозподіл власності між різними соціальними групами населення, збіднінням широких верств населення, масовим безробіттям і т. ін.

Особливістю конфліктів у нашому суспільстві є і те, що причинами їх нерідко виступають перекоси в проведенні реформ, помилки податкової політики, бюрократичні перекручення в інститутах влади і т. д.

У розвитку і розв’язанні конфліктів в Україні, як і в інших країнах, що виникли на пострадянському просторі, все частіше використовується сила як здатність учасників конфлікту реалізувати свої інтереси і досягти своєї мети всупереч волі партнера по взаємодії. Сила включає в себе цілу низку різнорідних компонен­тів: 1) фізична сила, включно з технічними засобами, що використовуються як інструменти насилля; 2) інформаційно-цивілізо­вана форма використання сили, яка вимагає накопичення фактів, статистичних даних, аналізу документів, вивчення матеріалів експер­тиз тощо для вироблення і використання стратегії і тактики тиску на опонента; 3) соціальний статус суб’єктів — учасників конфлік­ту (доходи, рівень влади, престиж і т. ін.); 4) інші ре­сурси і можливості сторін конфлікту (гроші, територія, транс­порт, ліміт часу, число прихильників і т. п.).

Батальна стадія конфлікту (конфліктна демонстративно-агре­сивна поведінка) характеризується максимальним використанням сили учасників конфлікту, використанням усіх її компонентів і ресурсів.

Сучасні конфлікти в Україні відрізняються великим зовнішнім впливом на них, або прямим втручанням інших країн і держав, їхніх представників безпосередньо в процес конфлікту. При цьому зовнішнє втручання, що виявляється у підтримці тієї чи іншої сторони конфлікту або в прихованому чи відкритому тиску на них, може бути стримуючим, стабілізуючим, дестабілізуючим або нейтральним чинником. На жаль, зовнішнє втручання, як правило, виступає дестабілізуючим чинником.

Соціальні конфлікти в Україні у різних сферах суспільного життя дуже часто здійснюються в різного роду масових діях, у формі прямих акцій соціального протесту. Масовий протест — це активна форма конфліктної поведінки. Вона може виражатися в різних формах протесту: організованому і стихійному, прямому або опосередкованому, набуваючи характеру насилля або ненасильницьких дій. Формами вираження масових протестів можуть бути мітинги, демонстрації, пікетування, а їх організаторами — партії та інші політичні організації, «групи тиску», професійні, релігійні та інші об’єднання людей. У сучасних умовах в Україні використовуються майже всі форми масового протесту: мітинги, пікетування, демонстрації, страйки, кампанії громадянської непокори тощо.

У багатьох випадках масовий протест у різних формах спричиняється через низьку політичну свідомість і самосвідомість певних верств населення, які використовуються передусім екстремістськими політичними силами у своїх власних інтересах.

Україна поступово рухається шляхом розвитку демократії і соціально-орієнтованої ринкової економіки, саме це і є запорукою подальшої стабілізації нашого життя, запобігання гострим конфліктним ситуаціям.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягають сутність і причини соціальних конфліктів?

2. Визначте основні фази конфлікту.

3. Яку роль виконують конфлікти в суспільстві?

4. Назвіть і охарактеризуйте основні типи соціальних конфліктів.

5. У чому сутність предмета соціології конфлікту?

6. Які функції виконує соціологія конфлікту?

7. Які особливості є характерними для соціальних конфліктів в
Україні?

Література

1. Веренко И. С. Конфликтология. — М., 1990.

2. Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. — М., 1995.

3. Ішмуратов А. Т. Конфлікт і згода. — К., 1996.

4. Куликов Л. М. Основы социологии и политологии. — М., 2000.

5. Конфлікт у суспільстві: діагностика і профілактика. — Київ—Чернівці, 1995.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І КАТЕГОРІЇ СОЦІОЛОГІЇ

 

 

Адаптація соціальна — вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у ході якого відбувається погодження вимог та сподівань взаємодіючих сторін.

Адаптація трудова — активне пристосування індивіда до змінюваної трудової ситуації.

Адміністрація (від лат. administratio — управління, керівництво) — 1) сукупність розпорядчих і виконавчих органів державного управління; 2) керівний персонал органів самоуправління, закладів, підприємств або організацій, посадові особи в структурі управління.

Активність соціальна — всіляке прагнення особи, соціальної групи освоїти культурні зразки, соціальний досвід, норми моралі та поведінки, проявляючи соціальну творчість.

Акупунктура суспільства (соціальна, економічна, політична, духовно-культурна) — відчутні (уразливі) точки в певних сферах суспільного життя, які можуть майже за незначного впливу на них (діяння) справляти вплив на все життя суспільства, його розвиток.

Атрактори соціальні (політичні, економічні, духовно-культурні) (від лат. attraho — притягаючи до себе) — випадкові, такі, що самовиникають, самоорганізуються, процеси і явища, котрі притягають до себе особливу увагу…

Багатство — рівень життя людини, за якого її доходи суттєво перевищують середній рівень матеріального забезпечення в даній країні.

Бідність — рівень життя людини, за якого її доходи суттєво відстають від середнього рівня матеріального забезпечення в даній країні.

Біфуркація (від лат. bifurkas) — роздвоєння, вилоподібне розділення соціальних, економічних, політичних явищ і процесів.

Вірогідність соціологічного знання — істинність соціологічного знання, тобто його відповідність соціальній реальності, яку вивчають, пізнають людина і суспільство.

Вітчизняна соціологія — соціологічна думка, що виникла і розвивалася на території України за всі часи її історії та соціологія сучасної України як суверенної держави.

Власник-громадянин — особа, яка володіє правами власника, інди-
відуально привласнює дохід від власності, прагне до примноження власності, але сама безпосередньо не займається підприємницькою діяльністю.

Власник-підприємець — особа, яка володіє всіма правами власника-громадянина і здійснює підприємницьку діяльність.

Випадковість соціальна (політична, економічна) — непередбачені, такі, що самовиникають на основі внутрішніх причин, самоорганізуються, самоуправляються, явища й процеси, самостійний елемент (властивість) соціального життя, який впливає на нього конструктивно (позитивно) або деконструктивно (негативно).

Генеза соціології — «народження», поява соціології як особливої суспільної галузі знань, відмінної від соціальної філософії та інших гуманітарних наук і пов’язаної з ними.

Гіпотеза (від гр. hypothesis — основа, припущення) — припущене судження про закономірні зв’язки явищ або про можливі випадкові, такі, що самовиникають, явища та процеси, вплив їх на соціальний розвиток. Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки в результаті попереднього аналізу об’єкта дослід­ження. Гіпотеза перевіряється аналізом фактів, отриманих у процесі дослідження.

Гуманізація праці — соціальної, політичної, економічної, духовно-культурної діяльності (гуманізм — від лат. humanus — людський, лю­дяний) — це такий зміст та організація праці чи будь-якої діяльності, в яких визнається цінність людини як особистості, її права на вільний розвиток, на вияв та реалізацію своїх здібностей, утверд­ження блага людини як основного критерію оцінки суспільних відносин.

Двоякий соціальний ефект економічної свободи — свобода економічна, з одного боку, призводить до соціальної диференціації в суспільстві (ідея і принцип нерівності), а з другого — забезпечує зростання рівня життя та реальних доходів усіх членів суспільства (ідея рівності).

Демократизація власності — широке залучення власників-грома­дян, передусім робітників підприємств, до участі в управлінні власністю, капіталом, виробництвом і доходами.

Держава соціальна — держава, у якій законом закріплена і реально здійснюється справедлива, демократична, ефективна соціальна політика, здатна забезпечити кожному громадянинові умови ефективної праці, її справедливу оплату, захист соціальних та економічних прав і свобод людини, сучасний рівень добробуту та безпеки.

Диференціація соціальна (від лат. differentia — різниця) — соціальне розшарування суспільства на соціальні групи, верстви, прошарки, клани, різниця в умовах та рівні їхнього життя.

Доктрина соціальна (від лат. doktrina — вчення) — вчення та/або інша соціальна теорія.

Економічна діяльність людини — спосіб існування й розвитку людини в царині економіки, вияв її економічної активності; складний і багатоплановий процес взаємодії людини з існуючими виробничими відносинами.

Економічна свідомість людини — здатність людини пізнавати, відображати й узагальнювати економічну дійсність, передбачувати і прогнозувати розвиток економічних процесів.

Економічні інтереси людини — усвідомлення людиною вітальних і вищих потреб та економічних умов їх задоволення. Економіч-
ні інтереси є реальними спонукальними мотивами і причина-
ми економічних дій людини, її економічної і соціальної активності.

Ентропія соціальна — рівень хаотизованості соціальної системи або її елементів. Вивчення та аналіз соціальної ентропії забезпечує створення певної організації із хаосу.

Епістемологія — вчення про істинне, достеменне знання, теорія пізнання. Епістемологія виявляє також умови отримання вірогідних та істинних знань.

Етика соціальної діяльності — сукупність моральних принципів, якими має керуватися соціолог під час своєї діяльності. Ці принципи є справою його сумління, проявом моральної позиції. Вони, проте, не повинні бути перешкодою до отримання об’єктивного, неупередженого знання.

Етнічні чинники соціального розвитку — рушійні сили розвитку соціальної сфери суспільства, пов’язані з впливом на соціальне життя етнічної свідомості, національної культури і поведінки націй (етносів).

Жіноча домінанта в соціальній сфері — панування жіночої праці в соціальній сфері життєдіяльності суспільства на основі стійкого закріплення за жінкою певних видів соціальної діяльності (дошкільне виховання, освіта, охорона здоров’я тощо) як результат поділу праці між статями.

Зайнятість населення — соціально-економічна категорія, що характеризує включеність населення в суспільне виробництво.

Індустріальна соціологія — галузь американської (прагматичної) соціології, що вивчає соціальну структуру і соціально-трудові відносини в індустріальному виробництві.

Інститут соціальний — історично сформовані, стійкі форми організації і регулювання спільного життя людей; сукупність формальних і неформальних правил, норм, установок, що регулюють різноманітні сфери людської діяльності та організують їх у систему ролей і статусів, які утворюють соціальну систему (економічні, політичні, духовно-культурні, сімейні інститути).

Квантифікація (від лат. quantum — кількісна оцінка) — «вимірювання» соціальних характеристик. Квантифікація у соціології передбачає розташування на шкалі вимірювання, сконструйованій соціологом, еталонів вимірюванні (використання шкал). При вимірювання використовуються також індекси — якісно-кількісні характеристики й показники, які дають можливість урахувати співвідношення позитивних та негативних оцінок.

Клімат соціально-психологічний — соціально-психологічний стан ко­лективу, характер ціннісних орієнтацій, міжособових відносин і взаємних очікувань у ньому.

Коеволюція — стримання соціальної (економічної, політичної, культурної) еволюції як незворотного історичного процесу. В будь-якому соціологічному дослідженні, поряд з іншими завданнями, потрібно виявити й проаналізувати чинники, що стримують природно-іс­торичну еволюцію явища або процесу, які є об’єктами дослідження.

Колектив трудовий — відносно компактна організована група людей, об’єднаних спільною працею, що здійснюється в межах певної форми власності, й відносинами співробітництва, взаємодопомоги і взаєм­ної відповідальності, інтересами, цінностями, орієнтаціями, установками і нормами поведінки.

Менеджеризм — управлінська доктрина, яка розкриває роль управлінців у суспільному розвитку, розмежовуючи функції власності та управління.

Методи соціологічного дослідження — головні способи, правила збору, опрацювання та аналізу інформації. До методів збору соціологіч­ної інформації належать: спостереження, аналіз документів, опитування.

До методів аналізу належать: групування та класифікація, типологізація, порівняльний аналіз (у тому числі історико-порівняль­ний), моделювання, експеримент та інші.

Методологічні стратегії в соціології — головні типи найпоширеніших у соціології методологічних підходів, які визначаються рівнем освіти і науки в конкретному суспільстві, здатність наукового узагальнення та визначення напрямів і методів соціологічного аналізу існуючої соціальної реальності та перспектив розвитку суспільства загалом або окремих його сфер.

Методологія соціологічна — сукупність закономірностей, принципів і методів соціального пізнання та вчення про них, яке забезпечує отримання достовірних наукових соціологічних знань та грамотну, ефективну соціальну діяльність. Загальну основу сучасної методології соціологічної становлять діалектика і синергетика.

Механіцизм у соціології — одна з крайніх форм позитивізму, що виникла в XIX ст., основна сутність якої — прагнення, використовуючи фізичну термінологію, трактувати закономірності функціонування й розвитку суспільства суто механістичними законо-
мірностями та розуміння суспільства як механічного агрегату.

Мотивація — спонукання до активності в діяльності суб’єкта, пов’я­зане з намаганням задовольнити певні потреби.

Наукове знання — вірогідне, «неупереджене» знання, яке досягається специфічними способами, засобами, що забезпечують нейтралізацію суб’єктивності та упередженості. Сукупність цих засобів і критерії науковості змінюються у міру еволюції науки та суспільства.

Наукове управління — свідоме використання суб’єктом управління відносин влади, матеріальних і людських ресурсів, наукових знань для отримання результатів, у яких якнайповніше реалізується мета.

Нелінейність — нелінійна (непряма) залежність виникаючих соціальних процесів від інших елементів соціальної реальності.

Нерівновагість соціальна — випадкові процеси, під впливом яких соціальна система приходить у стан нерівноваги.

Планування соціального розвитку — метод соціального управління, за якого беруться до уваги соціально-економічні наслідки техно-економічного розвитку, визначаються перспективи змін, виявляються резерви виробництва, здійснюється політика сприяння досягненню соціальних цілей.

Плинність кадрів — соціально-економічний процес зміни персонального складу трудових організацій, що впливає на життя трудових колективів, суспільства загалом.

Повсякденне знання — формується у процесі повсякденного жит-
тя людей, їхньої практичної діяльності. Повсякденне знання характеризується емоційністю й часто суперечливістю. Воно не відокремлене від оцінки та ставлення людей до об’єкта знання. На відміну від спеціалізованого знання, знання повсякденне не вимагає для його здобуття оволодіння спеціальними пізнавальними засобами, які використовують у процесі
навчання.

Поділ праці — диференціація видів трудової діяльності, що відбувається в суспільстві в процесі історичного розвитку.

Позанаукові форми знання — багатоманіття різновидів знання, які здобуваються відмінними від наукових способами і методами пізнання. До позанаукового належать не тільки повсякденне, художнє та гуманітарне знання, які передбачають емоційність і співпереживання, а й такий раціональний, теоретичний різновид знання, як філософія. Отримання цих різновидів знання не пов’я­зане зі специфічними засобами нейтралізації «упередженості».
Понад те, така мета в цих випадках не висувається.

Праця — фундаментальна форма діяльності людини, що створює всю сукупність предметів, необхідних для задоволення її потреб.

Предмет соціології — характеризується тими аспектами спільного життя, які перебувають у полі зору соціолога. Сукупність цих аспектів (властивостей, відносин, їх поєднання) зумовлює предмет соціології, притаманний їй специфічний кут зору, під яким вона розглядає та аналізує життя людини в суспільстві. Предмет соціології змінюється в результаті впливу суспільства на соціологічне знання, а також у процесі внутрішніх змін ос­таннього.

Принципи соціологічного дослідження (від лат. principum — засада) — головні засади, на яких будується соціологічне дослідження. До та-
ких принципів належать загальнонаукові принципи — детер-
мінізму (від лат. determinate — визначати) та генералізації (узагальнення).

Проблема — це питання, на яке слід відповісти, але знань для відповіді бракує. Невипадково «проблема» у перекладі з грецької буквально означає «перешкода, ускладнення». Засадовим стосовно проблеми є суперечність між фактами, фактами та способами їх пояснення, між потребами та можливостями їх задоволення тощо.

Промислова соціологія — один із напрямів соціології праці, що вивчає проблеми праці у специфічній сфері матеріального виробництва — промисловості.

Протосоціологія — термін, який позначає зародковий стан соціології, тривалість процесу її становлення та оформлення у самостійну науку про суспільство, відмінну від соціальної філософії.

Професійний кодекс соціолога — сукупність правил, які регламентують різні види соціологічної діяльності. Правила виробляються й приймаються суспільними та державними соціологічними організаціями та товариствами.

Професіоналізація соціології — означає інституціоналізацію соціологічної освіти, підготовку у вищих навчальних закладах дипломованих фахівців — соціологів. Підготовка соціологів здійснюється на підставі Держстандарту, відповідно до якого визначається, щó повинен знати соціолог, щó він повинен уміти та на яких посадах може працювати.

Редукціонізм соціальний — зведення в аналізі реальних соціальних явищ і процесів складного до більш простого.

Репрезентативність — представництво — властивість вибіркової сукупності, яка свідчить про відповідність останньої сукупності генеральній. Репрезентативність означає, що вибірка здійснена пра­вильно, згідно з наявними статистичними процедурами.

Рівні соціологічного знання — сукупність знань, які характеризуються різною мірою спільності одиниць соціологічного аналізу. Найбільша міра спільності притаманна фундаментальним соціологічним теоріям, у яких аналізується суспільство загалом (соцієтальний рівень) та його структурні одиниці. Знання середнього рівня — часткові, спеціальні теорії, які аналізують окремі сфери суспільного життя, різні його прояви. Найменше міра абстрактності притаманна соціальним фактам, фіксованим емпіричним методам соціологічного дослідження.

Синергетика — наука про випадкові, такі, що самовиникають, самоорганізуються, самоуправляються, процеси і явища. Синергетика поряд з діалектикою є загальною методологією.

Соціальна природа соціології — полягає в тому, що соціологія розглядається як наука, процес становлення й розвитку якої зумовлений різними суспільними чинниками: 1) соціально-економіч­ним і політичним; 2) соціокультурним; 3) загальнонауковим.

Соціальна природа соціології свідчить про вплив суспільства на соціологію.

Соціальна технологія — це науково обґрунтовані способи реалізації соці-
ального проекту, досягнення проектованого стану соціального об’­єкта. Характерними рисами соціальної технології є: 1) масовість; 2) простота; 3) гнучкість; 4) канонізація принципів; 5) стандар­тизація рекомендацій.

Технологізація є необхідною передумовою соціально-інженерної діяльності незалежно від того, в яких масштабах (на якому рівні) вона здійснюється.

Соціальне проектування — ґрунтована на соціально-науковому (зокрема соціологічному) знанні діяльність щодо створення образу май­бутнього стану соціального об’єкта. На сучасному рівні розвитку суспільної науки та соціальної практики соціальне проектування (як і соціальні технології) часто постає як компонент соціально-інженерної діяльності.

Соціальний факт — елементарні компоненти соціологічного знання, що являють собою описання чогось у просторово-часовому інтервалі. Соціальний факт (від лат. factum — зроблене, здійснене, те що відбулося) як компонент соціологічного знання має зазвичай статистичний характер.

Соціально-інженерна діяльність — різновид соціально-практичної діяльності, за допомогою якої соціально-наукове (зокрема соціологічне) знання трансформується у безпосередню перетворю-
вально-практичну діяльність. Соціально-інженерна діяльність здійснюється на базі соціального проектування та соціальних техноло-
гій — на рівні окремих підприємств; на регіональному та державному (для перетворення соціальних інституцій) рівнях.

Соціально-інженерна діяльність передбачає використання соці-
альних показників.

Соціологічні категорії — головні використовувані соціологією поняття, які утворюють «мову» соціології, її категоріальний апарат. Зміст категорії визначається не тільки властивостями досліджуваної реальності, а й змістом соціологічних теорій та методоло-
гічних стратегій, у межах яких категорії використовуються.

Соціологія в Україні — соціологічна думка, яка функціонувала на території України у радянський період і функціонує нині, в період існування незалежної української держави. Безпосередніми передумовами розвитку соціології в Україні були праці українських філософів, а також етнографів-фольклористів та істориків.

Соціологія знання — напрям у соціології, який досліджує соціологічними методами залежність різних видів знання від багатоманітних суспільних чинників. Різновид соціології знання — наука соціологія, що вивчає залежність наукового знання від суспільства.

Соціологія праці й управління — галузь соціології, яка вивчає трудову діяльність як соціальний процес, соціальні чинники підвищення ефективності праці, закономірності, форми й методи цілеспрямованого діяння на соціальні структури і процеси, що мають місце в організаціях і суспільстві.

Соціологія як наука — характеризується використанням наукових засобів фіксування соціальних фактів та їх пояснення. Займаючись систематичним вивченням явищ суспільного життя, соціологія, подібно до інших наукових дисциплін, намагається досягти вірогідного, логічно не суперечливого, «неупередженого» знання, спираючись на апробовані, загальнонаукові методи дослідження.

Стимулювання праці — метод впливу на трудову поведінку працівника через задоволення різних потреб особистості, що виступає як винагорода за трудове зусилля.

Структура соціально-професійна — соціальна форма поділу праці, що розглядається з боку її матеріально-речового змісту.

Сукупність генеральна та вибіркова — генеральною є така сукупність елементів об’єкта соціологічного дослідження, на яку поширюються висновки, отримані в результаті дослідження. Вибіркова сукупність — це та частина генеральної сукупності, яка пропорційно представляє різні елементи і на підставі обстеження якої дослідники роблять висновок про сукупність генеральну.

Сучасна соціологія — соціологія другої половини ХХ—початку ХХІ ст., яка оформляється у період становлення постіндустріального суспільства. Для сучасної соціології характерним є повернення до теорії (визнання її значущості), інтерес до методів дослідження, типових для гуманітарного знання, історизм, спроби здійснити синтез теорій.

Теорія — комплекс поглядів та ідей, які дають можливість витлумачувати та пояснювати факти. Теорію вважають найвищою формою організації знання. Вона відіграє важливу роль у формулюванні проблеми та гіпотези, а також в аналізі первинної соціологічної інформації.

Ужиткова соціологія — практична соціологічна робота та проблемно зорієнтовані соціологічні дослідження, що мають метою отримання знання, необхідного для соціального управління та розв’язання соціально-практичних завдань.

Управління соціальне — один із основних видів управління, функції якого полягають у забезпеченні реалізації потреб прогресивного розвитку суспільства та його підсистем.

Феномен навпаки — дивна властивість соціальних процесів, коли під впливом випадкових, неочікуваних явищ, що вклинюються в даний процес, замість запланованого результату має місце зовсім протилежний.

Флуктуації соціальні — коливання соціальної системи як цілого або її окремих елементів, процесів, явищ.

Функції соціології — головні способи, форми впливу соціології на су-
спільне життя, які визначають призначення соціології, її роль у суспільстві. Доцільно виокремлювати такі головні функції соціології: 1) теоретико-пізнавальну; 2) інформаційну; 3) управлінську; 4) прогностичну; 5) ідеологічну.

 

 

ЗАВДАННЯ ДО ІСПИТУ (ЗАЛІКУ)
З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ «СОЦІОЛОГІЯ»