Система виховання лицаря-козака

У другій половині XV—XVI ст. В Україні виникло і сформувалося козацтво як форма протесту українського народу проти соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права. Дослідники вказують на унікальність козацтва, його неповторні ментальні особливості [12].

Багатовіковий визвольний козацький рух сприяв виникненню козацької педагогіки, частини народної педагогіки у вищому її вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині — незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім'ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю.

Створена козаками педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний, емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст богатирської епохи в житті наших пращурів періоду Відродження.

Під захистом козацьких збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами працювали народні професійні школи мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) та козацькі, січові школи на території Січі, земель Війська Запорозького, на Гетьманщині.

Перша школа на Січі, відкрита в 1576 році, послужила зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вольностей. Склад учнів визначався звичаями, що формувалися на Січі. Так, там заборонялося перебування жінок. Навіть отамани залишали свої сім'ї за межами Січі. За порушення цього порядку загрожувала смертна кара. Батьки прибували на Січ з синами, щоб ті навчилися грамоти і військової справи. Траплялося, що, шукаючи порятунку від панської сваволі, діти добиралися туди самі.

Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташованої на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному вчилися ті юнаки, що хотіли бути паламарями і дияконами; тут було 30 учнів. Крім того, був відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші. Тут учили цих дітей, їх було близько 50, — грамоті, співу та військовому ремеслу.

В січовій школі було реалізовано принцип гармонійного виховання людини, бо разом із загальноосвітніми предметами багато уваги приділялося психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.

Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь продовжувалися в козацьку епоху. Загартовуючи себе і готуючи свій організм до складних випробувань долі, козаки влітку спали проти зоряного неба. Вони ґрунтовно знали народну медицину, її рецепти, які забезпечували міцне здоров'я, повноцінне довголіття. Як відомо, Г. Боплан писав: «Маючи міцне здоров'я, козаки майже не знають хвороб».

Відомо, що в січових і козацьких школах перехід з одного класу в інший, від «Букваря» до «Часослова», потім - до «Псалтиря» і т.д. супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами. Дослідник С. Сірополко писав, що в цих школах хлопчиків учили «Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти». Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою (за допомогою очеретини) та ін. Все це підносило дух учнів, виховувало в них оптимізм, віру в свої сили, можливості, бажання працювати над вдосконаленням.

Молодь на свята народного календаря змагалася на силу, спритність, прудкість, винахідливість, точність попадання в ціль тощо. Традиційними були змагання на конях (скачки, перегони). Козаки любили своїх витривалих і прудконогих коней, це виявлялось у теплих зверненнях до них, як до друзів («брате мій», «товаришу мій»), у прислів'ях («козак без коня — не козак»).

Козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танцях, хороводах, різних видах змагань і боротьбі. Підлітки і юнаки охоче брали приклад з дорослих, які турбувалися про свій інтелектуальний, моральний, духовний і фізичний розвиток. Це створювало в них настрій внутрішнього задоволення, доброго самопочуття, сприяло єдності слова і діла, думки і вчинку, гармонії душі й тіла.

На Запорізькій Січі існувала специфічна система відбору і вишколу молодих людей, так званих молодиків. Хто хотів стати козаком — мусив служити три роки в старого козака за джура. Джура (слуга) робив усяку роботу, ніс за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Потім, коли вивчився від того козака орудувати зброєю і набирався вправності в битвах, ставав справжнім козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли. До школи приймали хлопчиків з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування.

Посібниками для навчання були «Часослов» і «Псалтир», які в достатній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, а також скорописна «Козацька читанка».

Перший розділ «Читанки» включав реєстр «Переяславських статей 1659 року», які були прийняті після виборів гетьманом сина Богдана Хмельницького Юрія.

В учнівському колективі існувало самоврядування, що нагадувало козацьке. Учні обирали зі свого складу двох отаманів: одного для старших, другого — для молодших. Якщо ті не виправдовували довіри, після закінчення навчального року їх переобирали.

Молодь на Січі виховувалась на демократичних засадах. Усі мали рівні права та обов'язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу України, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. Існувало побратимство. Хлопчики, що браталися, клялись один одному у вірності.

Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види народного мистецтва (декоративно-ужиткове, музичне, танцювальне, вишивання тощо) та фольклорне виховання (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів'я, приказки про козаків тощо), що були пройняті вільнолюбним козацьким духом, пізнавально-виховним потенціалом національної символіки.

Козацька педагогіка відводила особливу роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості.

Українська козацька система виховання — глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було в усьому світі. Вона мала кілька ступенів. Передусім — дошкільне родинне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської народної козацької педагогіки.

Другий ступінь козацького виховання вчені називають родинно-шкільним. Потім молодь, яка прагнула знань, училася у вітчизняних колегіумах, у відомих університетах Європи, отримувала підвищену і вищу освіту. Такі молоді люди, освічені і виховані на європейському рівні, часто очолювали національно-визвольний рух, брали активну участь у розбудові освіти, науки і культури України та інших, зокрема слов'янських держав. У січових і козацьких школах, школах джур, а також у вищих навчальних закладах юнацтво отримувало систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне і трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл.

Козацтво позитивно вплинуло на подальший розвиток українського суспільства.

5. Навчальні студії в Києво-Могилянській Академії

Основними культурно-освітніми центрами Києва на початку XVII ст. стали Київське братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі на чолі з архимандритом лаври Єлисеєм Плетенецьким. Продовжуючи традиції, започатковані в Острозі та Львові, київські просвітники розгорнули широку діяльність, нерозривно пов'язану з лаврською бібліотекою і друкарнею [1, 6, 17, 19].

У 1615 році братство заснувало школу, що стала родоначальницею першої вищої школи нашої країни — Києво-Могилянської Академії. В організації цієї школи брали участь вчені осередку Є. Плетенецького. Завдяки підтримці освітніх діячів, більшість з яких мала досвід наукової та педагогічної роботи, вона швидко досягла високого рівня.

Велике значення для становлення школи мала її матеріальна підтримка з боку заміжніх громадян. Її заснування пов'язане з іменем Галшки (Єлизавети) Гулевичівни, дружини мозирського Стефана Лозки. Це була освічена, інтелігентна жінка, яка розуміла необхідність розвитку вітчизняної освіти. В 1615 році Гулевичівна урочисто вписала в київські «городські книги » свій фундуш (дарування), за якими її спадкова земля в Києві на Подолі переходила у власність братства, «на монастир і на школу дітям — як шляхетським, так і міщанським». При цьому вона мріяла бачити школу, призначену «всім благочестивим християнам, духовним і світським, всякого звання і стану». Особливо велику підтримку Київській братській школі надавав також гетьман Петро Сагайдачний.

В організації Київської братської школи було, безперечно, враховано досвід уже існуючих шкіл. В основу навчання покладалися слов'янська, грецька, латинська, польська мови, а також «сім вільних наук». Учні чотирьох нижчих класів (їх називали фара, інфіма, граматика й синтаксис) вивчали мови, опановували арифметику, геометрію, вчилися музиці. Учням вищих класів (вони вже називалися студентами) викладалися поетика, риторика, філософія, астрономія.

У Київській братській школі викладав К. Сакович, ректор і професор риторики. Висока ерудиція К.Саковича, використання ним творів античності й Відродження, розгляд філософських категорій, його інтерес до ідеологічної ситуації в Україні — все це свідчить і про досить високий рівень філософської думки в Україні, про те, що вивчення філософії стало можливим лише в школах підвищеного типу, якою й була Київська братська школа.

Київська братська школа була всестановою, і цей принцип завжди зберігав чинність серед численних статей шкільних статутів. Шкільні статути зобов'язували вчителів постійно нагадувати учням про їхні обов'язки перед Богом, батьками, наставниками, суспільством, виховувати їх у дусі взаємної самоповаги, любові до свого народу, його мови, традицій, віри.

В 1631 році у Києві виникла Лаврська школа. Її заснував архимандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Ректором став Ісайя Трохимович, префектом — Сильвестр Косов. Молоді здібні викладачі, які, як писав С.Косов, «навчалися в академіях латинських Польщі, Литви й Відня», забезпечували високий рівень навчання.

Лаврська школа існувала недовго. Київське братство виступило за її об'єднання з братською. Цю вимогу підтримали митрополит Іов Борецький, а після його смерті — новий митрополит Ісайя Копинський, а також гетьман Війська Запорізького Іван Петрижицький, який у «Листі войськовому» обіцяв у разі згоди Петра Могили «школи охороняти й за них до самої смерті стояти».

Об'єднана школа почала діяти в 1632 році на території братської школи і під наглядом братства. Вона отримала назву колегії. Велику роль у цій справі зіграв Петро Могила — високоосвічена людина, видатний просвітитель.

Аналіз програми Київської братської школи показує, що вона спочатку мало чим відрізнялась від інших братських шкіл, оскільки організація її ввібрала весь багатий досвід, що існував на той час. Тут викладалися слов'янська, книжна українська, грецька, латинська і польська мови, а також граматика, піїтика, риторика, філософія, арифметика, геометрія, астрономія, історія й музика. Однак уже в перші роки свого існування Київська братська школа розвивалася як вищий навчальний заклад. Цьому сприяли її викладачі — визначні вчені, письменники, громадські діячі. Почесне місце серед них належало першому ректору Київської братської школи професорові Івану Борецькому, одному з найвпливовіших політичних і освітніх діячів того часу.

У 1619—1620 рр. другим ректором Київської братської школи був Мелетій Смотрицький, син учителя й ректора Острозької школи Герасима Смотрицького, родом з м. Смотрича на Поділлі.

Третім ректором школи, з 1621 р. по 1624 р., був Касіян Сакович. Він народився у м. Потеличі на Галичині, навчався у Краківській та Замойській академіях.

Об'єднавшись з Лаврською, Київська братська школа значно поліпшила своє матеріальне становище і, що особливо важливо, поповнилася новими високоосвіченими викладачами. Ця подія — злиття шкіл — була новим кроком на шляху розвитку вищої освіти в Україні. Свої знання, блискучі організаторські здібності й матеріальні кошти — все це дав колегії, Петро Могила (1596—1647) — високоосвічена людина, визначний просвітитель і гуманіст (в його честь Колегія згодом стала називатися Києво-Могилянською).

Колегія завойовувала все більше визнання. Єзуїтсько-уніатські кола намагалися перешкодити зростанню популярності Києво-Могилянської Колегії, відвернути від неї українську молодь, яка покидала єзуїтські заклади й охоче приходила до Колегії. Незважаючи на всі труднощі, Києво-Могилянська Колегія впевнено розвивалася як вищий навчальний заклад і невдовзі стала відомим в усій Європі центром освіти, науки, культури. Зберігши традиції українських братських шкіл, вона у той же час структурою, обсягом і змістом навчальних програм відповідала вимогам, що ставилися перед європейською вищою школою.

В Київській академії існувало вісім класів — чотири граматичних та класи поетики, риторики, філософії і богослов'я. Також в академії була бурса, в якій жили студенти, що приїздили на навчання з дальніх околиць; таких студентів було немало.

Києво-Могилянська Академія стала загальноукраїнським освітнім центром, сприяла зародженню почуття національної єдності. Це мало велике значення в умовах, коли українські землі були роз'єднані і входили до складу різних держав. Те, що Київська академія з самого початку свого існування здобула визнання і повагу української знаті, показує, що рівень навчання в Академії задовольняв її вимоги і був не нижчим, ніж у західноєвропейських вищих навчальних закладах, в яких раніше навчалися діти з багатих родин.

З 1753 р. в Києво-Могилянській академії навчання організовувалось тільки російською мовою. А в 1765 р. за наказом Катерини II в Академії було запроваджено курс російської мови, щоб звідси черпати кадри для Московії. Викладачі Академії були проти русифікації закладу. Через діяльність митрополита С. Миславського щодо виконання царського наказу про запровадження в Академії викладання російською мовою, декілька вчителів Академії подали йому заяву про те, що не можуть погодитися з ним і виходять з Академії. Це були перші відкриті протести проти русифікації українських шкіл.

Однак Академія в той час не могла очолити боротьбу за національну школу в Україні. По-перше, вона служила не тільки українцям, але й іншим народам (сербам, болгарам, росіянам та ін.). По-друге, Академія була православною, а отже, підлеглою цивільному правителю — російському царю, що був православної віри і мав спільника в особі патріарха в Москві. Його воля і авторитет православного патріарха ставали законом для світської влади й православних на всій території імперії. Мусила підкорятися цим законам і Київська Академія, яка була православною. Протиставити русифікаторській політиці вона не мала що: ні іншої віри, ні національного духу. Академія, точніше, ще школа, організована Петром Могилою, злившись з братською школою в колегіум, втратила той національний дух, який до об'єднання вносили козаки як члени братства.

У 1817 р. Києво-Могилянська Академія була закрита. Кращі традиції православної вищої школи України перейняв у 1834 р. Київський університет. Протягом 200-літнього періоду своєї діяльності Київська Академія була визначним освітнім і науковим центром. І згодом через 175 років, у вересні 1992 року, Києво-Могилянська Академія знову покликала молодь до навчання.

 

Творчі завдання і реферати

1. Освіта і культура українського Відродження (XVII ст.).

2. Система організації навчання у Києво-Могилянській Колегії.

3. Система козацьких шкіл в Україні (XVII ст.).

4. Система виховання лицаря-козака (XVII ст.).

 

Питання для роздумів і проблемні запитання

Обґрунтуйте чинники виникнення братських шкіл в Україні.

У чому полягає синтез науки і мистецтв у діяльності Києво-

Могилянської Академії?

3. Доведіть, що Києво-Могилянська Академія відрізнялася демократизмом організації навчання і громадського життя студентів?

Тест

1. В яких школах України вперше запроваджена класно-урочна система навчання?

а) полкових; б) січових; в) братських; г) козацьких.

В яких школах називали найздібнішого учня аудитором?

а) Києво-Могилянська Колегія; б) школа лірників та кобзарів; в) полкова; г) січова.

3. Виборними у Києво-Могилянській Академії були:

а) ректор, префект, учителі; б) ректор;

в) ректор, суперінтендант; г) учителі.

 

Тема IX

УКРАЇНСЬКА ПЕДАГОГІКА ЕТАПУ ВІДРОДЖЕННЯ

(XVII-початок XVIII століття)

1. Перші українські вчені: П. Русин і Ю. Дрогобич.

2. Українська граматика М. Смотрицького.

3. Енциклопедія П. Беринди та риторика І. Галятовського.

4. Педагогічні погляди Є. Славинецького та С. Полоцького.

5. Освітньо-педагогічна діяльність Ф. Прокоповича.

Література: [1, 2, 14, 16, 22]

Ключові слова: граматика греко-слов'янських мов, Києво-Печерська лавра, «Лексікон славено-россійских имен толкование», грецька колегія, «Духовний регламент», грецька культура й освіта.

1. Перші українські вчені: П. Русин і Ю. Дрогобич

Відомо, що багато українців, які навчались за кордоном, стали відомими вченими, професорами, медиками, поетами, художниками, представниками гуманістичної культури на Заході. Серед них Юрій Дрогобич, або Юрій Котермакчи Георгій з Русі (1450—1494), що народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника. На честь рідного міста обрав псевдонім Дрогобич. Середню освіту отримав у м. Дрогобичі та Львові. Навчався в Краківському й Болонському університетах. Здобув ступінь доктора філософії й медицини. Займав посаду ректора медицини та вільних мистецтв у Болонському університеті, викладав математику й астрономію. Повернувшись до Польщі, викладав медицину й астрономію в Ягеллонському університеті. Університети, де вчився й викладав Ю. Дрогобич, були найбільшими гуманістичними центрами в Європі. Вчителями Ю. Дрогобича були такі відомі італійські гуманісти, як філософ Джовані Гацоні, астроном і медик Джироламо Манфреді, астроном із Кракова Мартін Регіс та ін. Учнями Ю. Дрогобича були такі згодом відомі діячі, як поет-гуманіст Конрад Цельтіс з Німеччини, польський астроном Ніколай Копернік та ін [1, 5, 6, 14].

Ю. Дрогобич є першим вітчизняним автором друкованої книги. В 1483 р. у римській типографії Зільбера була надрукована книга Ю. Дрогобича «Прогностична оцінка нинішнього 1481 року» латинською мовою, яка починалася вступом у вигляді вірша, що дає підстави вважати його першим гуманістичним поетом України. Його перу належить декілька наукових трактатів в галузі астрономії та географії. Ю. Дрогобич — вчений зі світовим іменем; його праці зберігаються в університетських бібліотеках Західної Європи.

Українськими гуманістами слід вважати Павла Русина із Кросна — нині територія Польщі (1470 —1517), Лукаша з Нового Міста (1542), Станіслава Оріховського-Роксолана (1513—1566).

Педагог і поет-гуманіст Павло Русин народився на території, заселеній лемками — українська етнічна група, яка нині проживає на території Закарпатської області, Польщі, Чехії, Словакії. Закінчив Грейсвальдський університет у Німеччині. Все його подальше життя пов'язане з педагогічною та видавничою діяльністю у Краківському університеті. У 1506 році йому було присвоєно вчений ступінь магістра.

Серед учнів П. Русина були видатні слов'янські поети XVI ст. Ян Лантишек, Ян з Вицліни, майбутні письменники та педагоги, вихідці з України та Білорусії. П. Русин видавав твори хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія.

У 1491 р. у Кракові П.Русин брав участь в діяльності типографії Ф. Швайпольта - друкування та видання кириличним шрифтом перших книг слов'янською мовою. Серед них був «Часослов» для навчання дітей грамоті в Україні, Білорусії та Росії. Після зруйнування католицьким духовенством давньоруських книгосховищ на західноукраїнських землях П. Русин вважав їх видання великою перемогою у відродженні освіти в Україні. Як і Ю. Дрогобич, він писав латинською мовою. Літературна спадщина П. Русина величезна. Тільки в збірці «Пісні Павла Русина з Кросно» нараховується більше 4 тис. рядків. Його твори були знайдені в архівах і почали вивчатися українськими та польськими вченими останнім часом.

Внесок українців до європейської гуманістичної культури часів Відродження дістав високу оцінку. «Вихідці з українських степів», повертаючись на батьківщину після навчання в Європі, яке іноді тривало 10—15 років, продовжували свою діяльність [16, 17].

 

2. Українська граматика М. Смотрицького

Максим (Мелетій) Герасимович Смотрицький (1572—1633) народився в селі Смотричі (Хмельницька область). Його батько був першим ректором Острозької школи.

З 18 творів М. Смотрицького чи не найбільше значення з історико-педагогічного погляду мала «Граматика словеньская правильнеє синтагма...» — визначна пам'ятка вітчизняної педагогічної літератури. Вийшла друком вона в 1619 р. в місті Евю (поблизу Вільно). Згодом перевидавалась в Москві, була перекладена майже на всі слов'янські мови. Порівняння підручника М. Смотрицького з «Альфотесом» (1591) показує, що вчений користувався у своїй роботі граматикою греко-слов'янських мов, створеною у Львівській братській школі.

Відомо, як високо оцінена і поширена була ця граматика в XVII та XVIII століттях: вона стала навчальним посібником у школах Росії аж до 1755 року (поки з’явилась граматика М. Ломоносова), а також слов'янських країнах Південної Європи, джерелом для подальших наукових розробок слов'янської мови.

Геніальний М.В. Ломоносов — творець першої повної граматики російської мови, який сам вчився за підручником М. Смотрицького, — називав її «вратами учености» та неодноразово зазначав, що саме вона була основою для написання його граматики.

М. Смотрицький розробляв питання орфографії, орієнтуючись на старослов'янську як прамову, на якій базувалися мови слов'янських народів. Саме це і зробило книгу надзвичайно популярною у слов'янському світі. До наших днів збереглося багато її основних понять у граматиці слов'ян (орфографія, синтаксис, етимологія, назви частин мови, роди, відмінки і т.д.). Вся книга насичена прикладами, які полегшували вивчення граматики. Велику педагогічну цінність мали рекомендації щодо свідомого засвоєння навчального матеріалу всупереч середньовічним канонам зазубрювання і догматизму.

3. Енциклопедія П. Беринди та риторика І. Галятовського

У становленні й розвитку прогресивної педагогічної теорії і практики позитивну роль відіграла діяльність Памво Беринди — відомого просвітителя кінця XVI і першої половини XVII ст. Припускають, що він народився у 50—70-х роках XVI ст. в молдавській сім'ї на Прикарпатті або у Молдові. Соціальне походження невідоме. Освіту здобував у Львівській братській школі, після закінчення якої працював певний час у друкарні Ф. Балабана в Стрятині, поблизу Бережан.

Підтримуючи тісні зв'язки зі Львівським братством, П. Беринда деякий час працював вчителем братської школи, пізніше — в друкарнях Львова, Перемишля, а з 1616 по 1619 рр. — в друкарні Києво-Печерської лаври.

Найбільш відомою працею П. Беринди, що мала велике педагогічне значення, є словник «Лексікон славено-россійский имен толкование». Він являв собою енциклопедичне зібрання відомостей про світ, природу та людину. П. Беринда ставив за мету не тільки полегшити вивчення наук, але й зробити його свідомим [5].

Іоаникій Галятовський (близько 1620—1688) увійшов в історію України як педагог, письменник-полеміст, публіцист, суспільний діяч.

Освіту отримав в Київській колегії під керівництвом Л. Барановича. В 1649—1651 рр. був професором риторики в Київській колегії, в 1951 р. прийняв чернецький сан, в 1659 р. повернувся до Києва, до Київської колегії.

В 1664 р. І. Галятовський виїхав з Києва і мандрував Україною та Білорусією у пошуках матеріалів з життя народу для своїх книг. З 1669 р. до останніх років свого життя обіймає посаду архимандрита Єлецького монастиря у Чернігові.

Творча діяльність І. Галятовского співпала із закінченням національно визвольної війни українського народу. У повоєнний час Київська колегія опинилася в складному стані. І. Галятовський багато зробив для її відродження.

Великим внеском у розвиток педагогічної теорії та практики на Україні став його посібник з риторики «Наука, або Спосіб складання казань», що включає конкретні рекомендації для підготовки та виголошення різного роду ораторських промов. Особливо важливим вважав він те, щоб кожне слово було зрозуміле для слухача, щоб промовець не тільки сам добре уявляв собі суть того, про що веде мову, але й вмів передати її слухачам, розтлумачити та донести до їх свідомості.

4. Педагогічні погляди Є. Славинецького та С. Полоцького

У педагогічній системі цього періоду можна виділити офіційну освіту і виховання, яка виражала інтереси панівних класів, прогресивну педагогічну теорію і практику та псевдонародні педагогічні теорії й ідеї.

Між представниками цих напрямів йшла тривала й гостра боротьба. Вона позначилась на виховній і освітній діяльності, педагогічній та художній літературі.

Прогресивні педагогічні ідеї того часу відображалися в статутах братських шкіл, різних полемічних творах релігійного і політичного характеру, зокрема, в творах видатних діячів братських шкіл Лаврентія та Стефана Зизаніїв, творах Івана Вишенського, Кирила Ставровецького, Іова Борецького та ін.

У літературно-художніх, полемічних, історичних працях письменників і просвітителів України цього періоду викладено думки про соціальну роль, характер і значення виховання й освіти. У розвитку педагогічної думки XVII ст. існувало два напрями: орієнтація на зразки грецької культури й освіти (Єпифаній Славинецький) та розвиток педагогічної теорії і практики на основі слов'янських педагогічних традицій з урахуванням досягнень західної педагогіки (Симеон Полоцький).

Коли у Московській державі виникла потреба у вчених людях і необхідність надрукувати Біблію, тоді цар Олексій звернувся з проханням до Києва. І в липні 1649 року приїхали в Москву українці-справщики, серед яких був і Єпифаній Славинецький. Він мав добру освіту, прославився як чоловік «вельми учений і мудрий», заслужив великий авторитет у Москві, добре знав декілька мов, був «опасный претолковник эллинского, славянского и польского діалектов» і написав «Лексикон греко-славяно-латинский».

В 1664 р. до Москви прибув українець Симеон Полоцький (1629—1680), запрошений туди вчити царевичів Олексія І,Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Симеон Полоцький був людиною, що мала високу західну освіту; він заслужив великий авторитет у Москві, його цінували і як людину, і як літератора, і як поета. Написав багато творів, серед них такі, як «Обед душевний» (1681) та «Вечеря душевная» (1683). Ці роботи дуже прославили автора, а «Псалтир рифмованая» Симеона Полоцького була широко розповсюджена у Московії, і наказом царів Івана та Петра її було покладено на ноти.

Є. Славинецький та С. Полоцький були першими казнодіями (промовляли проповіді в церквах на відміну від існуючого звичаю в Москві проповіді читати з книжок).

Є. Славинецький не лише виправляв помилки у церковних книгах, а й перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, створював підручники. Серед праць Є. Славинецького чи не найбільший інтерес з педагогічного погляду, становить твір «Громадянство звичаїв дитячих». Дослідники встановили подібність цього твору з працею Я.А. Коменського «Правила поведінки...», а також з твором Еразма Роттердамського «Похвала глупості». Однак твір Е. Роттердамського мав розповідальну форму, а «Громадянство звичаїв дитячих» — катехізисну (запитально-відповідальну). Твори Є. Славинецького сприяли утвердженню прогресивних ідей у справі виховання.

 

5. Освітньо-педагогічна діяльність Ф. Прокоповича

Вважають, що входження Лівобережної України разом з Києвом до складу Російської держави після російсько-польської війни 1654 — 1667 рр., визначило подальші шляхи розвитку освіти. У цей період зростала роль Києво-Могилянської колегії як культурно освітнього центру України [2, 7, 14, 20].

Діяльність професорів академії сприяла розвитку вітчизняної науки і культури. Професори Ф. Прокопович, Г. Кониський та інші у своїх лекціях з філософії розвінчували католицизм і його носіїв в Україні, орден єзуїтів та уніатів, хоча проблеми тогочасного суспільства, бувало, залишалися поза увагою.

Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла плідна діяльність видатного українського вченого, історика, філософа і політолога, державного діяча, письменника, оратораФеофана Прокоповича.

Народився він у Києві в сім'ї купця. Закінчивши Києво-Могилянську колегію, він навчався в Польщі, де й прийняв уніатство. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів, де вчився філософії і богослов'ю. Там він виховувався на найкращих зразках класицизму. Але, не закінчивши навчання, повернувся в Україну; в 1704 р. знову прийняв православ'я. З 1705 р. читав в Києво-Могилянській академії курс лекцій з філософії, логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. Там Ф. Прокопович почав запроваджувати принципи відродження та гуманізму. На своїх лекціях Ф. Прокопович завжди згадував про старокласичну давнину, аналізував ідеї кращих людей гуманізму, наприклад, Еразма Роттердамського. З 1712 р. він був ректором колегії. В Росії став активним прихильником реформ Петра І, ідеологом самодержав'я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави. Обіймав високі посади в церковній ієрархії: єпископ (1718 р.), архиєпископ (1724р.), віце-президент (1721 р.) створеного ним Синоду, який змінив у Росії систему патріаршого правління церквою.

Ф. Прокопович був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схоластичного напрямку у вивченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розумом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду «Епінікіон», де оспівував Полтавську перемогу. У творі «Духовний регламент» (1721) Ф. Прокопович мріяв про відкриття духовних шкіл та шкіл для простого народу. Його буквар «Перше учіння отрокам» витримав 12 видань за перші 5 років.

Творчі завдання і реферати

Науково-педагогічна діяльність Ф. Прокоповича.

Питання для роздумів і проблемні запитання

Обґрунтуйте спільне і відмінне у віковій періодизації Я. Коменського і С. Полоцького.

Доведіть, які складові граматики М. Смотрицького мають непересічну цінність?

Доведіть, чому словник П. Беринди можна вважати першою українською енциклопедією?

Тест

1. Автором першої української граматики був:

а) М. Смотрицький; б) Є. Славинецький;

в) П. Беринда; г) Г. Кониський.

2. Український просвітитель, який справив значний вплив на розвиток освіти у Московській державі:

а) Ф. Прокопович; б) Г. Кониський;

в) С. Яворський; г) К. Ставровецький.

3. Хто з видатних педагогів періоду культурного Відродження в Україні підтримував ідею залежності суспільного розвитку від поширення освіти:

а) М. Смотрицький; б) С. Полоцький;

в) Ф. Прокопович; г) Г. Кониський.

4. Найбільш повну вікову періодизацію дітей і молоді вперше в Україні здійснив:

а) С. Полоцький; б) П. Беринда; в) М. Смотрицький; г) П. Русин.

 

Тема Х

УКРАЇНСЬКА ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА ПЕРІОДУ РУЇНИ

(друга половина XVIII століття)

Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди.

Г. Сковорода про розумове, моральне та трудове виховання дітей.

Педагогічна діяльність М. Ломоносова.

Статут 1786 року Російської імперії про зміст та особливості шкільної

системи.

Система освіти на Правобережній Україні та Закарпатті (друга

половина XVIII століття).

Література: [1, 2, 5, 6, 7, 14, 16, 22]

Ключові слова: трактати, діалоги та притчі, мікрокосм, макрокосмос, сродне виховання, споріднена праця, листування, вчення про «серце» людини, піїтика, риторика, принцип народності, становість, релігійність, дяківські школи.

 

1. Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди

Григорій Савич Сковорода(1722—1794 ), видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник, народився в сім'ї малоземельного козака в с. Чорнухи на Полтавщині. Початкову освіту здобув у школі-дяківці. Після сільської школи в 1738 році вступив до Києво-Могилянської Академії. В 1742 р. як вдалого співака його відібрали для навчання та співу у придворній хоровій капелі. Проте інтерес до життя та навчання у Києво-Могилянській Академії переважили, і, симулюючи хворобу горла, у 1744 році він повертається до Києва. Загалом юнак виявився здібним до наук і особливо до мов. Його формування як студента здійснювалося під впливом професорів академії, зокрема Симона Тедорського, Варлаама Лащевського, Георгія Кониського та інших. Отже, до 1750 року юний Г.Сковорода закінчив клас піїтики, риторики, філософії й прослухав дворічний курс богослов'я. У 1750р. як церковний служитель у складі Токайської комісії для заготівлі вин для царського двору (на чолі з генералом Г. Вишневським) він відбув до Угорщини.

Г. Сковорода залишив експедицію і вирушив мандрувати Європою. Він без усяких коштів відвідав Угорщину, Італію, Німеччину, Польщу. Майбутній вчений прослухав курс наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах [17, 22].

З 1752 р. Г. Сковорода розпочав педагогічну діяльність у Переяславському колегіумі як викладач поезії. Він вніс до власного підручника «Рассуждение о поэзии й руководство к искусству» чимало новацій. Це, звичайно, не сподобалося Переяславському єпископу, який звільнив Г. Сковороду з посади викладача.

Після звільнення Г.Сковорода працював домашнім вчителем, навчаючи сина поміщика В. Тамари. Деякий час педагог працював в архівах Києво-Печерської лаври, а також у Сергіївській лаврі (Підмосков'я).

З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працював викладачем Харківського колегіуму. Він викладав поетику, синтаксис, грецьку мову і курс «благонравності». Останній курс Г.Сковорода читав принципово по-новому. Для цього він створив підручник «Начальная дверь ко христианскому добронравию». Зміст не був підтриманий церковниками, і педагог був звільнений за вільнодумство.

З цього часу Г.Сковорода деякий час працював з найкращими студентами Харківського колегіуму у позанавчальний час у монастирських садах (на околиці м. Харкова). Пізніше, майже чверть віку, він мандрував Лівобережною Україною, навчаючи при цьому простих українських людей.

Першу збірку «Сад божественних пісень» він написав у 50-ті роки. Пізніше, мандруючи Слобожанщиною, зібрав багатий матеріал для власної творчості. Саме в цей час були створені його основні філософські, педагогічні та літературні твори — трактати, діалоги та притчі. Створені у різні роки байки були об'єднані у 1774 році в збірник «Басни Харковськія».

Вже немічним, останні роки свого життя Г.Сковорода провів у маєтку свого єдиного і вірного друга, екс-віце-генерал-губернатора Харківської губернії М. Ковалевского у с. Іванівці. Він, як засвідчують матеріали листування з М. Ковалинським, розмірковував над «Біблією». Саме люди, такі як Г.Сковорода, завдяки поміркованому життю, передбачали навіть час відходу у потойбічний світ. Помер він 9 листопада 1794 р. і похований в селі Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району). У наші дні там знаходиться музей Г.С. Сковороди.

Науково-педагогічні погляди українського мислителя формувалися під впливом історичної епохи XVIII століття, яку європейські культурологи називають епохою Просвітництва.

Вирішальну роль в розвитку поглядів Г.Сковороди зіграли професори Києво-Могилянської Академії. Позитивними були також наступні обставини: викладацький досвід у Переяславському та Харківському колегіумах, приватна практика виховання дітей з багатих українських родин, а також просвітницько-педагогічна діяльність протягом останніх 25 років серед простого народу.

Проблеми виховання особистості розкривались вченим у його притчі «Благодарний Еродій», вірші «Убогий жайворонок», збірці «Сад божественных песней», байках та численних листах. Заслугою мислителя є передусім обґрунтування ним принципів гуманізму, народності та природовідповідності у вихованні.

Заслугою Г. Сковороди є те, що він розкрив принцип гуманізму як розуміння вихователем думок, переживань та прагнень дитини, віру у благородне особистісне начало та в силу виховання. За Г. Сковородою цей принцип реалізується лише за умови, коли вихователь виявлятиме високу чуйність і повагу до вихованця. Підтвердженням реалізації цього принципу самим Г. Сковородою можна вважати той факт, що коли в 1764—1769 рр. він вже не працював у Харківському колегіумі, то в монастирських угіддях передмістя Харкова згуртував навколо себе найздібніших вихованців згаданого колегіуму. Вони вивчали з ним різні науки, співали чотирьохголосі кантати Г. Сковороди.

Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтував Я.А. Коменський. Останній, на противагу середньовічній схоластиці, обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Г.Сковорода значно ширше трактував поняття «народності». Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою. Природовідповідність як педагогічний принцип обстоювали у свій час Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці та Ж.-Ж. Руссо. На відміну від своїх попередників, Г. Сковорода висував ідею «сродного», тобто природовідповідного виховання. Природні задатки у людей — не однакові, але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу: природа, писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до повної місткості.

За Г. Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконалення природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей до тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання.

Виходячи з власних принципів, Г.Сковорода у притчі «Благодарний Еродій» писав: «Главизна воспитания есть: 1) благо родить; 2) сохранить младое здравие; 3) научить благодарности».

У вірші «Убогий жайворонок» та ін. творах він поставив завдання виховання особистості. До них вчений насамперед відносить: розумове виховання дітей, становлення їх як майбутніх трудівників (підготовка до праці), моральне виховання.

2. Г. Сковорода про розумове, моральне та трудове виховання дітей

Розумовий розвиток людини, за Г. Сковородою, необхідний і для пізнання навколишнього світу і самої себе — щоб дійти до істини. Джерелом усіх знань він вважав досвід, практику, життя. Вчений обстоював необхідність навчання всіх дітей, незалежно від їх соціального стану. Школи мають бути доступними для навчання та рідномовними. Крім рідномовності вчений обґрунтовував необхідність таких навчальних принципів, як доступність, зв'язок навчання з практикою, врахування інтересів кожної особистості [7].

До змісту освіти педагог включав граматику, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, астрономію, землеробство, мораль. Чим глибше і повніше оволодіває людина знаннями, тим більшу потребу вона відчуває у них.

Певний інтерес становлять поради Г. Сковороди щодо роботи над книгою. Основою навчання Г. Сковорода вважав наявність інтересу, бажання пізнати нове, до чого має спонукати вчитель. Серед засобів та методів навчання педагог виділяв лекції, доповіді, бесіди, розмови, диспути. В процесі навчання треба, на його думку, враховувати нахили і здібності дітей, вікові та індивідуальні особливості.

Заслуговують на увагу нетрадиційні форми навчання, які використовував педагог-просвітитель. Це — уроки серед природи з вихованцями Харківського колегіуму, просвітницькі уроки серед людей. Щодо останніх, то саме під час проведення таких педагог розмірковував про право люди на свободу, щастя та гідний її спосіб життя. Дещо по-новому Г.Сковорода вперше використовував листування як метод навчання. В численних листах він, враховуючи яскраву самобутність, індивідуальність учнів, надавав їм конкретні поради у роботі з книгою, з питань самоосвіти та самовдосконалення.

Г.Сковорода одним з перших в українській педагогіці звернув увагу на особистість вчителя. На його думку, вчитель має насамперед дбати і сприяти розкриттю та формуванню в процесі навчання природних нахилів та можливостей дитини. Важливими також є його положення про взаємоповагу і дружбу між учителем і учнем. Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов'язаним з народом. Учитель — це дбайливий садівник, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його по наміченому шляху. Але для того, щоб педагог добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати «сродность» до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.

Г. Сковорода був прекрасним вчителем, чудовим майстром, зокрема, бесід на різноманітні моральні теми. У викладанні в Переяславському та Харківському колегіумах, у бесідах з простими селянами, в листах до учнів і друзів просвітитель показав високі зразки логічного, вдумливого й дійового переконання.

До вчителя мислитель ставив великі вимоги: насамперед глибокі знання, відданість своєму народу, гуманність, повагу до тих, кого він навчає, здатність переконливо володіти словом, терплячість, безкорисливість та ін.

Спираючись на народне розуміння праці, педагог обстоював необхідність підготовки дітей до трудової діяльності. За його переконанням, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним письменником. Природно, що в праці людина з найбільшою повнотою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю, за Г. Сковородою, лежить моральне самовдосконалення людини. За Г. Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, скромність, бадьорість духу («кураж»), а також гуманізм та милосердя.

Запорукою успішного виховання дітей, за Г. Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він рекомендував використовувати такі методи виховання, як бесіда, роз'яснення, приклад, поради та ін. Виховуючи дітей, радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки.

Г. Сковорода надавав великого значення почуттям людини для розвитку в неї мотивації моральної поведінки. Це виявилось у його вченні про «серце» людини. Серце це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єдність, очевидно, виявляється в тому, що думки, зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко інтимними, задушевними. Вони виходять із глибини душі особистості, вони пов’язані з почуттями, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії. Визначальним у моральному вихованні, за його переконанням, є формування звичок високоморальної поведінки молоді, оскільки «звичка не в знании живет, но в делании».

Загалом виховання, за Г.Сковородою, повинно здійснюватися насамперед через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як «начало» і «вінець» щастя, як смисл життя людини.

 

3. Педагогічна діяльність М.В. Ломоносова

М.В.Ломоносов (1711—1765 ) народився в с. Холмогори Архангельської губернії у сім'ї рибалки. Елементарну освіту здобув у сільських домашніх вчителів за підручниками М.Смотрицького та Л. Магницького. Вже 19-річним юнаком вступив до Московської слов'яно-греко-латинської академії. Протягом 1733 року навчався у Києво-Могилянській Академії. Пізніше, з 1736 по 1741р.р., навчався у Німеччині (вивчав хімію, математику, фізику, філософію у знаменитого Лейбніца). З 1742 р. призначений ад'юнктом, а з 1745 р. — професором хімії, пізніше академіком Російської Академії Наук. Чимало років свого життя віддав вчений справі розвитку гімназії та університету при Російській АН, працюючи в той же час викладачем у цих закладах.

Енциклопедичність наукових інтересів спонукала вченого до цілої низки відкриттів у різних напрямках російської науки: в філософії, хімії, математиці, географії, фізиці та ін. Прогрес людства, зокрема й російського, вчений вбачав у розвитку науки й освіти. У вихованні вчений відстоював принцип народності, підкреслюючи, що російському народові властиві любов до Вітчизни, гуманність, вірність громадського обов'язку, працьовитість, допитливість, відвага, скромність. Метою виховання, на його думку, має бути підготовка громадян своєї Вітчизни до життя.

До змісту освіти він включав вивчення рідної мови, літератури, історії, математики, іноземних мов, природознавства, піїтики, риторики, географії.

Система освіти, на його думку, повинна складатися з трьох ступенів державної безстанової школи: початкової, середньої (гімназії) та вищої (університету). Головне завдання школи полягає утому, щоб виховати у дітей любов до праці, навчати їх «правил і прийомів поведінки», дати освіту.

Заслуговують на увагу методичні праці вченого, зокрема «Регламенти» для академічної гімназії і для гімназії Московського університету (1755). Важливо, що проект та статут Московського університету теж розроблялися М.Ломоносовим. При університеті були відкриті дві гімназії. Суттєвим є те, що вчений передбачив саме ті факультети в університеті, які найповніше віддзеркалювали тенденції світової практики вищих навчальних закладів і найповніші досягнення світової науки. Важливими принципами діяльності університету, на його думку, були відкритість та автономність. Для цього закладу вчений написав «Математичну хімію» та «Фізичну хімію».

М.Ломоносов створив також підручники для інших типів шкіл: «Краткое руководство к красноречию», «Российская грамматика», «Краткий российский летописец с родословием», «Древняя российская история». Зокрема, «Российская грамматика» М. Ломоносова протягом півстоліття була найкращим посібником і витримала чотирнадцять видань.

М. Ломоносов вважав, що основними методами навчання є бесіди, розповіді і лекції, які доцільно супроводити вправами; навчання повинно забезпечувати свідоме, міцне, систематичне засвоєння матеріалу. Навчальний матеріал доречно викладати коротко і стисло, а кожне теоретичне положення підкріплювати фактами; у навчанні учнів треба враховувати їх вікові особливості, природні нахили, своєчасно переходити від легкого до важкого, від простого до складного.

У вихованні, як відомо, М. Ломоносов обстоював принцип народності. Також він розробляв основи російської народної медицини для попередження хвороб. Могутнім засобом виховання вчений вважав працю, приклад батьків.

Згодом при університеті була відкрита перша в Росії вчительська гімназія, створювались різні літературні та наукові товариства. Так в типографії університету були перекладені на російську мову підручник Я.А.Коменського «Світ чуттєвих речей в картинках», трактат Д.Локка «Думки про виховання», книга Ж.-Ж.Руссо «Еміль, або Про виховання» та інші [19].

 

4. Статут 1786 року Російської імперії про зміст та особливості шкільної системи

У 1786 році було затверджено «Статут народних училищ у Російській імперії», згідно з яким у губернських містах запроваджувались головні народні училища — школи з 4-х класів, але з 5-річним курсом навчання, а в повітових — малі народні училища — 2-класні з дворічним терміном навчання. Навчання оголошувалось безстановим і безплатним.

Реформа 1786 року мала на меті дати освіту в основному міському населенню. Прийняття Статуту мало певний вплив на освіту України, сприяло відкриттю нових шкіл. Проте охопити все населення училища не могли і не стали масовою школою. Український народ, по суті, був позбавлений можливості здобувати освіту та й сам її зміст мав антинародний характер: у школах заборонялася українська мова, ігнорувалися народні звичаї, традиції виховання. Переслідувалися прогресивні діячі освіти, школа перетворилася у знаряддя русифікації українського населення. Український народ, як і раніше, хотів учити своїх дітей у дяківських школах, але уряд не визнав цих шкіл і вживав проти них рішучих заходів, забороняючи ходити до дяківських шкіл і змушуючи відвідувати урядові. Але й при цих засобах боротьби з дяківськими школами в них вчилося значно більше дітей, ніж в урядових школах. Недостатня кількість шкіл змушувала українську шляхту віддавати своїх дітей на навчання до Петербурга, Москви, до західноєвропейських вузів.

До 1817 року в Галичині не існувало жодної школи з українською мовою навчання.

Єдиними школами, в яких не заборонялося навчати українською мовою, були парафіяльні (хоч рівень їх був дуже низьким). Галичина проводила боротьбу за українську школу, за її національний характер.

Після повстання декабристів в 1828 році було проведено контр-реформу школи, головне завдання якої цар Микола І визначив, як підготовку людини до виконання нею станових обов'язків. Реакційний Статут 1828 року узаконює становість, монархізм, релігійність закладів освіти. Типи шкіл в округах були збережені, але порушувалась наступність між ними, кожний тип школи обслуговував освітні потреби певного соціального стану.

Статут 1828 року насаджував в навчальних закладах муштру, зубріння, дозволяв тілесні покарання, встановлював систему суворого нагляду за учнями і викладачами, дріб'язкову регламентацію умов їх життя, навчання і поведінки. Було значно збільшено навантаження на учнів і вони не мали вільного часу.

В 1831 - 1832 роках більшу частину гімназій на Правобережній Україні було закрито, польські початкові школи скасовано. Замість них започатковували церковні православні школи, навчальні заклади закритого типу для дворян.

В першій половині XIX ст. в Лівобережній Україні були створені гімназії (Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Катеринослав, Херсон). Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими школами в Україні були «інститути шляхетних дівчат». Вже в 1818 році в Харкові існував такий інститут, там вчителював А. Гулак-Артемовський. В цьому році такий інститут було відкрито в Полтаві, в 1825 році в Одесі, в 1833 році — в Києві. Згодом почали відкривати так звані жіночі єпархіальні школи та жіночі гімназії. Київ першим з українських міст відкрив дівочу гімназію (1850); в 1860 р. вони з'явилися в Харкові і Полтаві. Курс дівочих гімназій був восьмирічним; восьмий клас був зорієнтований на підготовку вчительок і домашніх виховательок. Програми дівочих гімназій відрізнялися від чоловічих головним чином в тому, що в них не було класичних мов, а натомість викладали природознавство. Єпархіальні школи переважно були семирічними, а своєю програмою наближалися до дівочих гімназій. Існували ще середні дівочі школи відомства імператриці Марії.

В кінці 50-х років в Україні з’явився новий тип шкіл для підлітків і дорослих — так звані недільні школи. Перша недільна школа була заснована в Києві 1859 р., а через рік там існували вже 4 чоловічі та 2 жіночі недільні школи. Процес утворення недільних шкіл поширився на інші міста, навіть села. Навчання в цих школах здійснювала українська інтелігенція — вчителі, студенти і взагалі молодь, серед якої були українці, що вважали необхідним вести навчання в цих школах українською мовою. Але недовго існували недільні школи - в 1862 році за розпорядженням міністра освіти всі вони були закриті.

Всі школи в Україні, від вищих до нижчих, були русифіковані. Крім того, школа була чужою для народу не тільки мовою, а й методикою викладання. В підручниках змальовувалось життя російського народу, а про український ні оповідань, ні описів не було. З таким шкільним балансом вступила Україна в II половину XIX століття. Але представники українського народу прагнули навчати і навчатися рідною мовою.

На початку XIX ст. царський уряд Олександра І провів реформування системи освіти в Росії на західноєвропейський зразок, запозичивши систему освіти періоду французької революції.

Навіть у найважчі часи русифікації України передова частина інтелігенції усвідомлювала, що без національної освіти розвиток української держави стане неможливим. В ході реформи 1804 р. керівництво справою освіти в округах покладалось на університети, які, на думку української інтелігенції, повинні були зайняти принципові позиції з проблеми формування національної освіти в українських землях. Не дивно, що ректор Харківського університету Іван Рижевський звернувся до Імператорської Академії Наук з пропозицією видати літопис про Україну, її мову. Академія не дала відповіді на цей лист.

Не обминула русифікація і середніх шкіл. У гімназіях, що відкривалися в Україні, навчання здійснювалось російською мовою. Українська мова, культура і історія не вивчались і в жіночих середніх навчальних закладах; українського народу ніби й не існувало взагалі. Українська мова зовсім усувалась зі школи. У 1863 році російський міністр внутрішніх справ Валуєв видав наступний указ: «Никакого малоросийского языка не было, нет и быть не может й что наречие, употребляемых простонародьем, єсть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».

 

5. Система освіти на Правобережній Україні та Закарпатті (друга половина XVIII століття)

У першій половині XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні, що входили до складу Росії, рівень освіти був відносно високим. У полках Лівобережжя існували полкові початкові школи, які відкривало саме населення власним коштом. На запорізьких землях функціонували: січова школа, школа при Самарській фортеці-монастирі і 16 парафіяльних шкіл при церквах. Розвиткові освіти і школи в Україні цього періоду сприяла діяльність мандрівних дяків.

На зразок Києво-Могилянської колегії (академії) були створені колегії в Новгород-Сіверському, Чернігові, Харкові, Полтаві й Переяславі, в яких навчалися діти не лише духовенства й козацької старшини, а й міщан, козаків і селян.

Школи грамоти, полкові та запорізькі давали дітям хліборобського стану лише початкові знання. Проте вони були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Вони також були єдиним джерелом, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо.

З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії (1775 р.) та зруйнуванням Січі полкові і запорізькі школи перестали існувати.

Діяльність мандрівних дяків мала місце на Лівобережній Україні до 1786 р., коли «мандри» були заборонені. З цією метою проведено перепис усіх церковних шкіл і вчителів у них. За реформою 1786 р. ці школи або закривалися, або перетворювалися на парафіяльні.

Особливо слід відзначити діяльність Головної Січової школи (1754—1768). За місцем і характером навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.

У цій та інших школах приділяли достатню увагу патріотичному вихованню та музичній підготовці учнів. З неї виходили також кобзарі, сурмачі, цимбалісти, скрипалі.

В м. Глухові (1738) відкрилась співацька школа, в ній вчили музичному мистецтву талановиту молодь для Петербурзької придворної капели. Існувала ця співацька школа понад 40 років.

Особливо відомим у середині XVIII ст. став Харківський колегіум. У Харківському колегіумі навчалися діти усіх верств населення. У колегіумі постійно переглядався зміст освіти, вводилися нові предмети для задоволення потреб у знаннях українського дворянства. Так, з 1765 р. започатковане вивчення французької та німецької мов, поглиблюється курс математики. Вивчалась інженерна справа, геодезія тощо. Здійснювалась загальнокультурна і естетична підготовка (література, музика, живопис, архітектура). Якщо на першому етапі навчальний процес у Харківській колегії здійснювався за зразком колегії Київської (граматика, поетика, риторика, філософія, богослов'я), то у другій пол. XVIII ст. він був перероблений за зразком планів Московського університету (математика, інженерна справа, геодезія, історія, географія, теологія, право, медицина).

Згідно з шкільним Статутом 1786 р. в Україні почали відкриватися малі (в повітових містах) і головні (в губернських містах) народні училища. Головні (або чотирикласні) училища передбачали 6-річний термін, а малі (або двокласні) — 4-річний термін навчання. У 1783 р. були засновані перші училища у Києві й Чернігові. На початок 1801 р. в українських губерніях Російської імперії було 8 головних і 17 малих училищ.

Посилення кріпосного права призводило не лише до погіршення освіти, а й до знищення вже існуючих шкіл. У 1789 р. були закриті всі українські школи і заборонено викладання українською мовою у всіх навчальних закладах.

Творчі завдання і реферати

1. Спробуйте зобразити схему-рисунок життя, навчання і діяльності

Г.Сковороди.

2. Народно-традиційні шляхи виховання Г.Сковороди.

3. Гуманістичні засади виховання за Г. Сковородою.

 

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Поясніть положення Г. Сковороди: «Виховання криється в природі самого

народу, як вогонь і світло, невидимі в кремені».

2. Які головні умови потрібні людині для щастя (за Г.Сковородою)?

3. Чому наш сучасник академік І.Зязюн називає теорію виховання

Г.Сковороди «педагогікою серця»?

 

Тест

1. Яку форму обрав Г. Сковорода для викладу власних педагогічних поглядів?

а) оповідання; б) притчі; в) казки; г) вірші.

2. Який з виховних принципів є центральним у педагогіці Г. Сковороди?

а) науковості; б) системності; в) народності; г) міцності.

3. Який вид викладацької діяльності був найпоширенішим у Г. Сковороди?

а) індивідуальна робота з учнями; б) уроки серед природи;

в) просвітницькі уроки серед простого народу; г) класно-урочний.

4. Яка якість має домінувати, на думку Г. Сковороди, у вчительській професії?

а) сродность; б) терплячість; в) безкорисливість; г) науковість.

5. Який документ, розроблений М.Ломоносовим, надавав великих демократичних прав керівництву та викладачам вищих навчальних закладів?

а) регламент; б) статут; в) положення; г) правила.

6. Чим зумовлюється прогрес людства, за переконанням М.Ломоносова?

а) революцією; б) розвитком техніки; в) розвитком науки і освіти; г) обставинами.

 

Тема XI

ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ

(перша половина XIX століття)

1. Характеристика освіти в Україні у першій половині XIX століття.

2. Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів (М. Шашкевич, І. Вагілевич, Я. Головацький, Й. Левицький).

3. Педагогіка О. Духновича.

4. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства

(Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров).

Література: [1, 2, 7, 14, 16, 17, 22]

Ключові слова: приходські (початкові) школи, церковнопарафіяльні школи, «Буквар Южноруський», «Русалка Дністрова», «Книги буття українського народу», народні училища, класичні і реальні прогімназії, класичні і реальні гімназії.

1.Характеристика освіти в Україні у першій половині XIX століття

З історії відомо, що Статут навчальних закладів передбачав, що державна система освіти має будуватись «відповідно до обов'язків і користі кожного стану». Основними типами навчальних закладів були визначені: церковнопарафіяльні школи (1 рік навчання); повітові (2 роки навчання); гімназії (4 роки навчання); ліцеї; університети [2, 5, 14, 23].

Поряд з ними існували духовні семінарії та духовні училища. Тобто відзначається виразний «становий» характер освіти: у гімназіях вчилися діти дворянські, в семінаріях — діти духовенства, в повітових — діти міщан.

Для елементарної освіти селянства відкривались прихідські (початкові) школи. Виникали вони повільно та в обмеженій кількості. В однорічних початкових школах діти навчалися читати, писати, рахувати, обов'язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл уряд коштів не виділяв. Тому в 1820-х роках у деяких місцевостях, як, наприклад Київщині, виникали ланкастерські школи. При наявності від 60 до 120 учнів і одного вчителя доводилось вдаватись до системи взаємного навчання.

Белль-ланкастерська система навчання існувала в Києво-Печерській чоловічій парафіяльній школі до першої половини XIX ст.

Другим ступенем у системі початкових шкіл були повітові (2 роки навчання). Кількість навчальних дисциплін була збільшена: арифметика, геометрія, загальна фізика, технологія, природнича історія, географія, російська, польська, німецька, французька мови, креслення, малювання, катехізис. Діти отримували необхідні знання відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали їм змогу навчатись у гімназіях.

Випускники гімназій могли продовжити навчання в університетах, де були такі факультети: політичний, фізико-математичний, медичний, філологічний, юридичний тощо.

В 1805 році було відкрито університет у Харкові. В 1811 р. зі складу університету видокремився педагогічний інститут.

2. Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів

(М. Шашкевич, І. Вагілевич, Я. Головацький, Й. Левицький)

Важливою подією, яка ознаменувала, з одного боку, початок нового віку, а з другого — зародження сталої національної системи освіти, виявилося прийняття в 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв'язок та взаємозалежність.

У цей же час з-поміж інтелігенції починали вирізнятися окремі особистості, які мріяли покращити національне життя. Це відомі діячі: І. Могильницький, М. Левицький, І. Снігурський, І. Лаврійський. Вони вимагали навчання в школах рідною мовою, відкривали навчальні заклади, видавали навчальну й художню літературу народною мовою, розвивали національну педагогічну думку.

 

3. Педагогіка О. Духновича

Визначним представником культурно-освітнього руху на Закарпаттібув Олександр Васильович Духнович. Він народився в селі Тополя на Пряшівщині в сім’ї священника. Після закінчення Ужгородської гімназії і духовної семінарії працював домашнім вчителем, викладав російську мову в семінарії.

Олександр Васильович став автором першого на Закарпатті Народного букваря — «Книжниці читальної для початківців» (1847), підручників для початкової школи з географії та історії (1831), російської мови (1853), а також «Народної педагогії на користь училищ та вчителів сільських» (1857), яка була першим систематизованим підручником педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О. Духнович пропонував в кожному селі обирати «шкільного куратора», який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату роботи вчителів та створення шкільного фонду для забезпечення сиріт і